Аналітична психологія Карла Густава Юнга

Через протиставлення свідомого  й несвідомого Юнг намагається  зрозуміти історію людської культури, зводячи її до побудови якоїсь фортеці для відбиття натиску несвідомого. В такому тлумаченні свідомість постає у спрощеному вигляді. На думку Юнга, первісні люди боялися сваволі афектів, тому що у стані афекту досить легко втрачається свідомість. Виходить, ніби всі наміри людства було спрямовано на те. щоб зміцнити свідомість. Цій меті слугували ритуали, "колективні уявлення", догми. Вони були своєрідними дамбами, зведеними проти небезпечних акцій несвідомого. Стрибок від психологічного до соціального — і Юнг знову пророкує щодо людської історії. Коли дамби старіють, а води піднімаються, тоді безмірні катастрофи падають на людство. Свідомість дає людині лише удаване панування над собою. Там, де людина проходить ворота тіні, вона з переляком дізнається, що є лише об'єктом дії сильніших факторів. Як прояв несвідомого вони визначають політичні та соціальні дії. Справжнє основне життя відбувається поза свідомістю, не інтегрується в ній, виходить із неї, стискуючи її з усіх боків.

Крім "'тіні", Юнг  докладно висвітлює архетип, що називається "аніма". Це не догматична душа, не anima rationalia як філософське поняття, а природний архетип, який добре підсумовує всі прояви несвідомого примітивного духу в історії, мові, релігії та ін. Як реальний фактор аніма завжди виступає своєрідним апріорі настроїв, реакцій, імпульсів і всього того, що є вираженням "несподіваної" поведінки людини і не залежить від конкретних ситуаційних відношень, у цілому — від об'єктивної реальності. Юнг висуває тут "аналітичний" варіант монадологічної замкненості, відгородженості від зовнішнього світу психічного.

Психічні явища самі вказують на те, що вони мають архетипну  природу, тобто передбачають автономний первісний образ, який існує універсально й досвідомо у здатностях людської психіки. Відчуваючи потребу більш доказової аргументації своїх положень. Юнг переносить міркування із царини сновидінь з їхніми суб'єктивізмом і довільністю у сферу народної творчості. Проте її продукти цікавлять Юнга не з боку відображення природи соціальних стосунків, а насамперед — як вираження її архетипності, апріорності. Він твердить, що в міфах і казках (як і в сновидіннях) душа висловлюється про себе саму, а архетипи тут розкриваються в їхньому природному ансамблі як певна дія або перетворення.

Образ старця (архетип  древнього мудреця) постає в казках завжди в той час, коли герой перебуває в безнадійній або амбівалентній ситуації, з якої може звільнитися лише в результаті ґрунтовного міркування. Оскільки герой через якісь внутрішні чи зовнішні причини зробити цього не може, тоді, компенсуючи його недоліки, виражаючи його думки, виступає образ порадника-старця, що допомагає. Останній уособлює процес, мета якого — у критичний момент зібрати всі духовні й фізичні сили та знайти вихід у майбутнє. В одній естонській казці старець радить хлопчині, що потрапив у біду, йти весь час на схід, де той через сім років досягне великої гори. Це й буде його щастя. Значні висота і величина гори символізують зрілу особистість. Гора, крім того, означає мету мандрівки, а сходження на неї психологічно дорівнюється досягненню повноти власного "Я". Втручання мудреця інтерпретується як вираження "спонтанної об'єктивності архетипу". Це має означати, що свідома воля сама собою не може мобілізувати особистість для досягнення певного життєвого успіх}'. Старий мудрець уособлює, з одного боку, знання — пізнання, міркування, мудрість, розум, інтуїцію, а з іншого — моральні якості — доброзичливість, готовність допомогти і т.ін.

Далі Юнг звертається  до казки "Лісовий цар", у якій цей персонаж зображений у вигляді вегетативної древньої істоти, яка панує в лісі й разом з тим має стосунок до водяного царства. Останнє дає підставу Юнгові не сумніватися в належності "лісового царя" до несвідомого. Адже несвідоме виражається так само часто в образі лісу, як і в образі води. Отже, виходить ніби всі казкові образи лише втілюють несвідомі психічні сили людини і ніяких об'єктивних відношень не відображають.

Юнг розкриває теріоморфну (твариноподібну) символіку духу в  казці. Образ тварини показує  саме те, що її зміст і дія ще перебувають  поза людською сферою взагалі, по той  бік людської свідомості, зокрема. Позасвідоме Юнг віднаходить як у демонічно-надлюдському, так і у тваринно-підлюдському. Сам старий мудрець хоч і має людський вигляд, проте його чаклунські здібності вказують на поза-, над- і підлюдське у вчинках добра і зла.

У тлумаченні трьох наведених  архетипів (тінь, аніма, старий мудрець-анімус) Юнг використовує принципи символіки для персоніфікації дійових осіб казки (а також сновидінь). При цьому він виявляє архетипи в типовій ситуації, місці, засобі вчинку, шляхові, які лише символізують той чи інший вид перетворення. Ці архетипи, як і ті, що виявляються у формі дійових осіб, є також справжніми символами. Вони багатозначні, сповнені передчуттів і, зрештою, невичерпні. Це приводить Юнга до його епістемологічного заключного акорду: основні принципи несвідомого не можна описати з огляду на їхні нечисленні зв'язки.

У кінці своєї книги "Про психологію несвідомого" Юнг риторично запитує про те, що зможе знайти в ній зацікавлений читач: прохолодну воду для спраглого чи пісок пустелі — безплідну помилку. Нехай це вирішить читач творів Юнга. Те, що пропонує цей мислитель, широко й послідовно пов'язується з антиінтелектуалістичним спрямуванням сучасної психологічної думки, що відображає незрівнянну складність психічного життя 
людини.

Своєрідність власного шляху як психолога-мислителя Юнг  бачить саме в тому, щоб звести психологію з інтелектуально-наукових засад, — єдине, що, на його думку, здатне спрямувати її до дійсного життя. Він писав: "Психологія, що задовольняється чистим інтелектом, ніколи не може мати практичного сенсу: адже цілісність душі ніколи не можна охопити раціонально". Юнг упевнений, що "земнонароджений інтелект є тільки мечем або молотом людини, але не творцем духовних світів, не батьком душі". Це випливає з провідної ідеї аналітичної психології Юнга, яка пов'язується насамперед з позанауковим розумінням несвідомого. Шляхи до несвідомого для інтелекту закриті. Несвідоме є такою сферою природи, як)' не можна довести, "це така частина таємниці природи, до якої ми можемо тільки прислуховуватись, але не можемо оволодіти нею". Наука тут безсила.

Заперечуючи результативність детерміністичного характеру наукового пізнання, Юнг звертається до напівхудожньої-напівфілософської інтуїції. З самого початку своєї діяльності як психолога він не ставився серйозно до принцип)' детермінізму, в період же творчого акме він свідомо і без вагань відкидає цей принцип: "... якщо я хоч)7 зрозуміти індивідуальне людське існування, я повинен відкласти вбік усі наукові знання про середню, нормальну людину і відкинути всі теорії..." Юнг пропонує дискваліфікувати причинне розуміння як неспроможне розкрити глибинні шари людської психіки. Він неодноразово наполягає на тому, що наукове знання „задовільно розкриває тільки сучасний поверхневий шар особистості, а не колективну психіку, яка виходить із глибин темної давнини".

Альтернативою наукового дослідження людської психіки у Юнга фактично виявляється містичне осяяння. Адже і предмет його має містичний характер: колективне несвідоме і насамперед його архетипи ніколи не входять у свідомість безпосередньо, а тільки у формі архетипних уявлень — у своєму інобутті. Якщо на початку діяльності Юнг іще розробляв експериментальний метод дослідження, то в період розробки проблеми архетипів він указував, що експеримент "ніколи не зможе досягти успіху в осягненні прьроди людської душі, якщо перед цим не накреслити (в містичній інтуїції) приблизно правильну картину складних психічних феноменів".

Не тільки наукова, а  й будь-яка інша діяльність розуму не може розкрити адекватно людську  поведінку, вичерпно проаналізувати ситуацію людського вчинку, особливо коли мова йде про світові лихоліття. Сповнений риторичного пафосу, Юнг запитує: чи врятували людський розум або добрі наміри людей від світової війни і чи зможуть вони врятувати нас від якого-нєбудь іншого катастрофічного безглуздя?

Юнг стверджує, що, залишаючись у рамках психічного, навіть в його "колективному" вираженні, пояснити причини світових воєн або інших великих соціальних зрушень не можна. В усьому винен інтелект як неадекватне знаряддя пізнання. Його безпорадність перед соціальною стихією — ось ключ до розуміння людської історії, а найбільше — її трагедійного змісту. Перекладання вини з факторів соціальних на фактори індивідуально-характерологічні, а зрештою — біологічні, є сучасною науковою модою (А.Кестлер та ін.).

Праці Юнга свідчать про своєрідний "академічний" відхід від пекучих проблем дійсності, хоча на основі вивчення архетипів колективного несвідомого він намагається висвітлити духовну ситуацію сучасності. Як і переважна більшість психоаналітиків, Юнг зосереджує свою увагу на становищі людини в світі, дає оцінку культури у зв'язку з її негативним впливом на людську особистість.

Висновок

К. Юнг, на відміну від  З. Фрейда, що стверджував - ключовими  у розвитку особистості є ранні  дитячі, вважав, що людина розвивається протягом всього життя. Шлях до самовдосконалення, самоствердження та розвитку він назвав – індивідуація. Для нього однією з головних життєвих цілей є пошук та знаходження людиною самої себе і як результат прагнення різних компонентів особистості до єдності. Ця ідея пошуку гармонії та цілісності знайшла своє втілення і в інших психологічних напрямах – гештальті, екзистенційній та гуманістичній психології. У цьому контексті архетип самостійно виступає центральною та ключовою ланкою всього процесу розвитку людини. За К. Юнго процес індивідуалізації досягається складно і доступний лише не багатьом людям, які володіють певним рівнем інтелектуальних, морально-вольових якостей та потрібною кількістю вільного часу.

                                      Література

1. Ананьев Б.Г. Психология педагогической оценки // Избр. психол. труды. - М., 1980. - Т.2.
2. Выготский Л.С. Вопросы теории и истории психологии // Собрание сочинений: В 6 т. Москва, 1982. 
3. Гальперин П.Я. Введение в психологию. — Р-н/Дону, 1999.
4. Дубровина И.В. и др. Психология: Учебник для студ. сред. пед. учеб. заведений /И.В.Дубровина, Е.Е.Данилова, А.М.Прихожан; Под ред. И.В.Дубровиной. — 2-е изд., стереотип. — М.: Издательский центр «Академия», 2002. — 464 с.
5. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. Москва, 1990. Изучение традиций и научных школ в истории советской психологии/Под ред. А.Н.Ждан. Москва, 1988.
6. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее. Москва, 1992.
7. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гойчарукта ін.; за ред. Ю. Л. Трофімова. — 3-тє вид., стереотип. — К.: Либідь, 2001. — 560 с.
8. Роменець В. А., Маноха I. П. Історія психології ХХ століття: Навч.посібник/ - К.: Либідь, 1998. – 992с.
9. Тенденции развития психологической науки /Отв. ред. Б.Ф. Ломов, Л.И. Анцыферова. Москва, 1989.