Еволюція монархічної форми правління в Англії : історико-правовий аналіз

Дата добавления: 17 Июня 2014 в 13:41
Автор работы: l*************@mail.ru
Тип работы: дипломная работа
Скачать (204.67 Кб)
Работа состоит из  1 файл
Скачать документ  Открыть документ 

Evolyutsiya_monarkhiyi_i_Spoluchenomu_korolivst.doc

  —  761.50 Кб

Проте до кінця XII ст. централізація забезпечувалася в основному за рахунок сеньйоріальних, приватних прав англо-нормандських королів і залежала від їхньої спроможності виступати авторитетним главою феодально-ієрархічної системи й місцевої церкви. Судові й фіскальні права корони відносно своїх підданих були лише правами вищого сеньйора стосовно своїх васалів і ґрунтувалися на присязі вірності. Вони регламентувалися значною мірою феодальним звичаєм, хоча вже почали переростати його рамки.

Відповідно, вони могли бути в будь-який час оскаржені незадоволеними васалами. Свідченням цьому у ХІ-ХІІ ст. є заколоти баронів, які звинувачували корону в зловживаннях своїми сеньйоріальними правами. З моменту нормандського завоювання і протягом усього XII ст. королі змушені були постійно підтверджувати свою прихильність споконвічним звичаям та вольностям англосаксів, а баронам і церкві дарувати "хартії вільностей". Ці хартії містили положення про мир, про викорінювання "дурних" і підтримку стародавніх, "справедливих" звичаїв, про зобов'язання корони дотримуватися привілеїв і вільностей феодалів, церкви й міст. Проте із середини ХП ст. спроби зв'язати королівську владу рамками феодального звичаю й власної присяги почали натикатися на посилення публічних початків у державному управлінні.

Вільгельм І Завойовник зробив усіх феодалів своїми васалами і цим розпочав процес централізації влади в Англії.  Але це мало лише частковий еффект, тому що в подальшому феодали змогли відвоювати собі велику частину. Влада Вільгельма трималась на його силі та авторитеті, що є однією з ознак сеньйоріальної монархії, де влада короля залежить від того, як він може контролювати свої підданих-феодалів.

В 1075 році два представники вищої аристократії часів короля Едуарда Сповідника зберегли високі позиції при дворі Вільгельма: Вальтеоф, граф Нортумбрії, і Ральф, граф Східної Англії. Вони уклали союз з Роджером Фіц-Осберн, графом Герефорд, і відкрито виступили проти короля. Повсталі звернулися за допомогою до Данії, проте перш ніж датський флот відплив до англійських берегів, заколот був придушений. Іноді " повстання трьох графів " розглядається як останній осередок англосаксонського опору, проте очевидно, що заколот не був підтриманий англосаксами і залишився особистим заходом його організаторів. 2

 Поразка повстання мало далекосяжні  наслідки: стародавні графства Нортумбрія, Герефорд і Східна Англія були скасовані, причому Нортумбрія була передана під управління Даремського єпископа.3

Таким чином, Вільгельм І зміг отримати велику кількість земель та передати їх у володіння лояльних йому феодалів, що укріпило його владу як короля та мало запобігати подальшим повстанням. Такий крок сприяв зміцненню монархії та зростанню впливу влади.

Після поразки повстання в Англії було розпочато процес радикальної зміни складу феодалів. Домінуючу роль стала грати нормандська аристократія. Цей процес привів до далекосяжних наслідків. Для Англії цей час було пов'язано із знищенням старої знаті і заміни її новою заморської аристократією. Це було найбільш значущою соціальною зміною, подією під час правління Вільгельма Завойовника, причому в значній мірі під його безпосереднім керівництвом. У результаті воєн раннього періоду правління Вільгельма стара англійська знать зазнала дуже серйозних втрат . Багато хто загинув. Маєтки були повсюдно розорені. Завойовник відмовився від колишньої політики компромісів, розрахованої на залучення англійської аристократії. Представники колись впливових кланів в масовому порядку покидали батьківщину. В них залишилися в Англії родичі, позбавлені влади і значної частини багатств, але вони виявилися безсилі перед новими господарями країни , які стали їх стрімко витісняти . Крах старої еліти було повним і незворотним. Король, опираючись на дворян із країни свого походження міг більш ефективно правити та не боятись заколотів, адже більшість великих феодалів були вірні йому з самого початку завоювання Англії. Таким чином монархія зміцнювалась.

Після стабілізації ситуації в країні Завойовник коронував себе. Коронація означала, що відтепер Вільгельм визнаний королем держави, яку він завоював силою зброї, і всі його наступні дії носять законний характер. Всім було зрозуміло, що в Англії стався переворот і влада була захоплена агресором, якому вдалося здобути перемогу у війні. Однак Завойовник і ті , хто робив заяви від його імені , ніколи не розглядали подію в такому контексті. Навпаки, постійно підкреслювалося, що корона після короткого періоду правління узурпатора нарешті дісталася законному спадкоємцю престолу, а отже, Вільгельм був королем не тільки де- факто , але й де- юре.4 Про те, що герцог Нормандії є претендентом на англійську спадщину, було відомо задовго до 1066 року, що надавало доводам його прихильників додаткову вагу. Громадська думка сучасників була, швидше за все , на його боці.

В Англії Вільгельм був визнаний законним спадкоємцем світської і духовної влади Едуарда Сповідника. Дрібні місцеві феодали - тени - частково зберегли свої володіння, але стали васалами нормандських баронів (так стали називати в Англії великих феодалів ). Середні і дрібні феодали за континентальном зразком стали називатися лицарями.

У церковній ієрархії та апараті королівського управління безроздільно панували завойовники - вихідці з Франції. Сам Вільгельм склав з конфіскованих земель величезний «домен корони» , який займав сьому частину всіх оброблюваних в Англії земель. Значна частина знаходилися на цих землях лісів була перетворена на королівські мисливські заповідники. Під страхом страшних покарань жителям цих територій, особливо селянам, заборонялося там полювати, рубати ліс, збирати паливо.5 Магнати разом з правами на землі своїх англійських попередників отримували і їх обов'язки. Як правило, володіння нормандських лордів в кожному англійському ширше складалися не з випадково нарізаних земель, а з наділів, які належали до завоювання одному-двом англійським феодалам. Це було дуже мудрою політикою. Великі земельні пожалування, за рідкісними винятками, не були зосереджені в одному районі, а складалися з ділянок, розташованих в різних районах країни. Таким чином великі феодали були повинні були підкорятись королю, адже саме він наділив їх землям та дав владу.

Ще більше значення мало те, що нормандські аристократи в Англії ставали не абсолютними власниками землі, а скоріше королівськими орендарями, що сприяло посиленню ролі монарха. Саме він розподіляв земельні володіння, а феодали отримували їх не як військову здобич, а як плату за службу королю.

Будь-яка спроба  повстання не мала б успіху, адже землі були в різних районах, і сконцентрувати сили декількох феодалів для повстання не вийшло б, адже про це відразу б дізнався Вільгельм. Тобто магнати мали багато земель, але були слабкими через їх розташування і не могли чинити опір монарху, що зміцнювало його владу.

Також поділ земель мав позитивну фінансову строну. Коронні землі були великі, але доходи короля зростали не стільки від збільшення числа цих земель, скільки від введення системи здачі королівських манорів шерифам, які вносили в казну ренту , а потім збирали її з населення ( рента в порівнянні з епохою Едуарда Сповідника зросла на 30-50 %).6

 Паралельно із зміною аристократії в королівстві Вільгельм І Завойовник реформував і військову систему держави. Якщо раніше кожен феодал сам вирішував, яку кількість солдат послати для  королю під час війни, то тепер відбулись кардинальні зміни. Кожен був зобов'язаний виставити певну кількість воїнів, тобто виконати васальний борг служби - servitia debita. Причому число солдатів, яких повинен був підготувати для королівської служби конкретний феодал, не було фіксованим, а визначалось виходячи з розміру земельної ділянки феодала, яка знаходиться в його розпорядженні. Саме таку систему угод між королем і його васалами, відому як військовий феодалізм, почав створювати Вільгельм після завоювання Англії. Створення системи, при якій розпорядження земельною власністю передбачало виконання чітко зафіксованих обов'язків, є одним з найбільш значних досягнень Вільгельма Завойовника. Він не тільки зумів зробити відданих йому людей найбагатшими і найвпливовішими феодалами Англії, але і звернути процес роздачі пожалувань на користь обороноздатності свого королівства.

Відомо, що в ранній період розвитку англо- нормандського феодалізму багато воїнів, виділених для королівської армії, самі не мали земельних ділянок, а були найманими слугами великих феодалів. Такими були, наприклад, піші та кінні солдати, дії яких викликали заворушення у Вестмінстера під час коронації Завойовника. Ці наймані воїни в період між 1066- м і 1072 роками представляли один з найбільш нестабільних соціальних елементів Англії. Король, прекрасно розумів, яку небезпеку представляють великі загони озброєних найманців, і не заохочував прагнення своїх васалів до їх збільшення. Тому Вільгельм І під час перепису населення зареєстрував всіх таких найманців у Книзі Судного Дня та надав їм невеликі земельні наділи. Таким чином він перетворив війська із найманців у соціальний прошарок – лицарів. І ця верства населення була вірна монарху, який дав їм землю,а не тим феодалам, що їх наймали. Завойовник створив військову опору для свого правління і для утримання феодалів під контролем. Наслідком цього було зміцнення ролі короля та послаблення позицій феодалів.7

Одночасно із реформування військової сфери, Вільгельм І змінив систему управління державою. Центральний елемент реформи походив із зміни англосаксонського дворянства на нормандське. Завойовник  створював класичну феодальну систему, яка б в подальшому дала йому змогу контролювати ситуацію в країні. Центром системи управління був королівський двір. З певної точки зору його можна було вважати просто двором найбільшого феодала країни. В обов'язки васалів входила присутність при дворі свого сеньйора. Це правило відносилося і до тих, хто отримав свої землі безпосередньо від короля. Феодальний характер двору Вільгельма став ще очевидніше, коли король зажадав, щоб обов'язок служіння по відношенню до нього виконували не лише світські феодали, але і служителі церкви. До складу двору входили члени сім'ї Вільгельма - його дружина і сини - і його головні світські та церковні вельможі. Періодично проводилися з'їзди великого двору, які були ширшими за кількістю учасників. Однак придворні наради при дворі короля Вільгельма не були чимось абсолютно новим і чужим Англії. У завойованій країні Вільгельм виявив існуючу з давніх часів королівську раду, яка також була зборами місцевих вельмож, хоча формувалась за іншими правилами. З часом все імените дворянство старих часів було витіснине і замінене на нормандське. Придворна Рада скликалась досить часто, але ще до 1087 з'явилася традиція збирати її у повному складі на Різдво, на Великдень і на Трійцю. Такі з'їзди дозволяли тим, хто керував Англією, особисто зустрічатися один з одним, а королю давали можливість ознайомитися зі станом справ у всіх частинах його держави за допомогою спілкування з людьми, які відповідали за управління цими частинами. Але король Вільгельм зустрічався зі своїми вельможами не тільки в таких особливо урочистих випадках. Його курія часто збиралася в меншому складі, куди входили лише ті, на чию думку король покладався особливо. Вони переміщалися по королівству разом з монархом. Природно, що при обговоренні проблем конкретного району на раду запрошувалися місцеві посадові особи, які мали до нього безпосереднє відношення. Обов’язок двору  полягав в тому, щоб давати поради королю, а король, зі свого боку, завжди був готовий забезпечити свою підтримку тим людям, які могли зробити його правління ефективним. У той час управлінська діяльність ще не була розділена на окремі функції. Вільгельм періодично викликав до себе аристократів, які були йому потрібні для вирішення певного питання та виконання його волі. Таким чином утворювалась структура, що поєднувала короля і феодалів як завойовників Англії, які були міцно згуртовані та ізольовані від ворожого середовища підкореної країни. Наслідком цього було закріплення в цій структурі сильної ролі права та порядку, на що і опирався король. В результаті це призвело до збільшення повноважень монарха та становлення сильної королівської влади. Феодали не опирались ініціативам Вільгельма, тому що вони сприяли і зміцненню їх ролі. Жорсткі заходи адміністративного впливу та реформи Завойоника створювали підгрунтя для сильної влади монарха та подальшого збільшення ролі короля в суспільстві. 8

  Нормандські барони, для того щоб утримати панування над ворожим англосаксонським населенням, над закріпаченим селянством, змушені були, принаймні на перших порах, підтримувати сильну королівську владу. Правда, ця підтримка мала відносний і непостійний характер. Надалі, у міру зміцнення їх положення в країні, барони нерідко вступали у відкриті конфлікти з королівською владою. Однак у англійських королів була і більш постійна підтримка. У боротьбі з непокірними баронами вони незмінно спиралися на середніх і дрібних феодальних землевласників ( лицарство ) як нормандського, так і англосаксонського походження. Сильна королівська влада захищала лицарів від селянських повстань, забезпечувала можливість закріпачення і нещадної експлуатації кріпаків і в той же час оберігала від земельних захоплень та інших посягань на їх права з боку великих феодалів. Постійну підтримку королю надавала також церква - найбільший в Англії феодальний землевласник. Вільгельм не скупився на багаті пожалування церкві, на чолі якої були поставлені його сподвижники - нормандці. Він давав церкві ряд важливих привілеїв (наприклад: особливо право мати самостійні церковні суди, незалежні від звичайної судової організації ). Королівська влада охороняла права та майно церкви від захоплень світських феодалів.

Таким чином, король отримав додаткову опору, що допомогло йому втримати владу, навіть, у випадку посягань на неї великих магнатів, що були союзниками короля.

  Вільгельм І реформував і адміністративно-територіальну систему держави. Раніше Англія була поділена на декілька великих графств, які, формально будучи васалами короля, вели між собою постійну боротьбу за владу і могли нести загрозу правлінню монарха та істотно впливали на державну політику. Завойовник розділив країну на маленькі графства. Це було дуже зручно і вигідно з точки зору укріплення влади. Маленькі графства Англії, з королівськими чиновниками на чолі кожної, дозволяли йому підтримувати саме той баланс влади, який був потрібний для проведення необхідної фінансової та правової політики, але в той же час не були здатні до заколоту, як самостійні одиниці.

Уніфікація англійської та нормандської практики державного управління зменшила значення графів в англійській політичній системі. Відносно посади шерифа, той же процес привів до абсолютно протилежного результату. При Едуарді Сповіднику, шериф був землевласником другого рангу. Його місце в суспільстві визначалося тим, що він був представником короля. Після приходу нормандців, місця шерифів зайняли аристократи з числа наймогутніших. Вони входили в перетворену політичну систему, в якій (на відміну - від своїх попередників ) були підзвітні графам. У перші роки царювання Вільгельма, природно, він використовував тих, хто вже займав місця шерифів як головних виконавців королівської волі. Перші спроби послідовно проводити заміну шерифів – англійців, людьми з Нормандії, були зроблені лише після 1070 року. Потім цей процес прискорився. Найважливішою частиною внутрішньої політики Вільгельма стало призначення видних представників нової аристократії на посади, які стали потужним інструментом проведення в життя королівської волі .9

Описание
Предметом дослідження даної роботи є еволюція монархічної форми правління в Англії, її історико-правовий аналіз. Існує необхідність дослідити етапи еволюції монархії, причини та мотиви її змін, та вплив, які ці фактори справили на державу,форму правління та суспільно-політичну ситуацію.
Крім цього до предмету дослідження входять суспільно-політичні відносини, які опосередковували зміну форми правління, її розвиток та взаємодію з представницькими органами.
Об’єктом дослідження, яке провадилось в рамках даної роботи були суспільні відносини, що опосередковували еволюцію монархії в Англії, їх процес, причини, мета та історична послідовність, в якій вони відбувались. Важливе місце в об’єкті дослідження зайняли відносини з приводу реформ державних органів Англії, які постійно змінювались, відповідно до вимог часу та політичної ситуації та найбільш повно могли проілюструвати як еволюціонує монархічна форма правління в даній країні.
Содержание
Вступ………………………………………………………………………….
Розділ І. Характеристика державно-правового розвитку Англії періоду сеньйоріальної монархії.
1.1. Основні риси реформ Вільгельма І Завойовника…………………
1.2. Характеристика процесів централізації влади під час правління Генріха ІІ…………………………………………………………………
Розділ ІІ. Особливості становлення станово-представницької монархії.
2.1. Юридичні аспекти Великої хартії вольностей 1215 року………..
2.2. Передумови та основні етапи створення парламенту……………
Розділ ІІІ. Процес формування,розвитку та занепаду абсолютної монархії.
3.1. Характеристика періоду правління Генріха VII та Генріха VIII…
3.2. Державні органи періоду абсолютизму Тюдорів………………..
3.3. Занепад абсолютизму в Англії за правління Стюартів……………
Розділ IV. Аналіз сутності та різновидів конституційної монархії.
4.1. Становлення та розвиток дуалістичної монархії а Англії………….
4.2. Парламентська монархія як результат еволюційних державно-правових процесів. ………………………………………………………………
Висновки………………………………………………………………………….
Список використаної літератури………………………………………………