Гайдамацький та опришківський рух у західноукраїнський землях

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ  ТА  СПОРТУ

УКРАЇНИ

 

Національний Аерокосмічний Університет  ім. Н.Є. Жуковського

«Харківський Авіаційний Інститут»

 

 

 

Кафедра 702

 

 

 

 

 

Реферат

 на тему:

 

«Гайдамацький та опришківський рух у західноукраїнський землях.»

 

 

 

 

 

 

 

Виконав студент гр. 612п: Мавросаус Д.В.

Перевірив доцент: Яцина О.А.

 

 

Харків,2013

Оглавление

Вступ 3

Розділ 1. Гайдамаки – хто вони? 4

Розділ 2. Боротьба Польського уряду проти Гайдамаків 7

Розділ 3. Новий етап у повстанській боротьбі народу України 10

Розділ 4. Опришківський рух 15

Висновки 18

Список використаної літератури: 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Українська історія шокуюча  і багатостраждальна. Вона налічує  безліч цікавих особистостей, які  відіграли важливу роль у розвитку нашої держави. Україна пройшла  довгий і багатостраждальний шлях до своєї незалежності та світового  визнання. Згадаймо, скільки довелося пережити українському народові, він  неодноразово потерпав від ворогів, довго був розділеним між різними  країнами, для яких Україна була лише ласим шматком. Та знаходились  ті, хто, незважаючи ні на що, боровся  і захищв свою рідну землю від  загарбників.

В даному рефераті мова піде про гайдамаків та опришківський рух, що вели боротьбу проти панської навали у другій половині 18 ст. Саме вони відновили визвольний рух, який згодом переріс в народне  повстання, що охопило майже всю  Правобережну Україну.

 

Розділ 1. Гайдамаки –  хто вони?

 

Коріння гайдамацьких рухів треба  шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна  від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд, утвердившись знову  на Правобережжі, розпочав наново колонізацію.

Як тільки заспокоїлася воєнна буря й край офіціально перейшов під польську владу, почали появлятися пани, сини й  онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі  документи, і свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Знову виростають величезні лятифундії, як колись сто  років перед тим. Деякі з колишніх магнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські, й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених  магнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатства на правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших, які  цілком нагадували "королевят" з  часів перед Хмельницьким. Вони цілком захопили політичний вплив у Річі-Посполитій, й історія панування трьох  останніх королів, двох Августів і Станіслава Понятовського, уявляє з себе властиво боротьбу кількох магнатських фамілій  між собою. Користуючись з ослаблення королівської й взагалі всякої влади  в державі, магнати захоплювали  т. зв. королівщини, українські староства, й зробили їх дідичними в своєму роді. Так, староство канівське опинилося  в руках Потоцьких, корсунське й  чигиринське в руках Яблоновських, черкаське — Сангушків. Шляхта опиняється в великій залежності від магнатів, і її ославлена свобода є властиво фікцією: більша частина шляхти дістає свої володіння або за допомогою  магнатів, або просто від них. Шляхта, яка слідом за великими власниками з’являється на Україні, попадає  в повну залежність від магнатів. Лише невеликій частині вдалося  відшукати й повернути свої колишні  землі; більша частина дістає маєтки вже від магнатів на умовах васальної  залежности або оренди, а то й  просто вступає до них на службу в характері управителів, адміністраторів, економів, офіціалістів і т. д.

Здобувши знову величезні простори землі на Україні, пани стали перед  завданням насамперед їх заселити, щоб потім завести якесь господарство. В селянському населенні недостачі  не було. На заклик панських "осадників", які обіцяли по давньому пільгові роки свободи від усяких повинностей, потяглися селяни з західньої  Волині, з Полісся, Галичини, навіть із лівого берега Дніпра, Гетьманщини, осаджувалися на порожніх землях, і  потроху в краю почали виростати  нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але  й поляки-мазури, але вони зливалися  з масою українського населення, переймали його мову й звичаї, залишаючися  хіба при своїй римо-католицькій  вірі. Пани приймали всіх, і втікачів, і навіть людей «із чужими жінками  й з чужими волами»; перші роки не вимагали ніяких повинностей, поки пересельці не обзавелися господарством і поки не минали «пільгові роки». Але й в перших роках панщини обовязки панщизняні не були дуже важкі. Власники маєтків почували велику потребу в робочих руках і готові були йти на всякі уступки й терпеливо дожидати, доки їх нові піддані влаштуються як слід і заведуть справжнє господарство.

Та ось помалу "пільгові роки" минали. Більшість земель по латифундіях  була роздана дрібній шляхті в  оренду або в застав. Панщина щільніше присувалася до селян, які вже  були звикли до повної волі; шляхта, яка  тепер безпосередньо мала діло з  селянами, почала вимагати від них  щораз більше праці на свою користь. Зростала сіть панської адміністрації  й щораз тісніше обхоплювала  життя селянина з усіх боків. Відновилася  з появою римо-католицького духовенства  й колишня нещаслива політика навертання православних на унію. Все  це дратувало народ і викликало  з його боку реакцію. Але тепер  не було кому, як колись за часів козаччини, організувати опір, і перед тими, що не хотіли миритися з кріпацькими  порядками, залишився тільки шлях пасивного  опору або індивідуальної боротьби: або тікати знову кудись за кордон, шукати собі щастя-долі десь на Гетьманщині, в Молдавії, Туреччині, або ж підшукати  собі ватагу однодумців, не боятися  стати поза межами закону й вести  боротьбу, мстивши своїм соціальними  гнобителями. В недавно заселеному краю було багато бродячого авантурницького  елементу, щоб постачати людський матеріал для таких ватаг. Це були просто розбійники, які нападали на панські маєтки, на жидів і взагалі  на заможних людей. Але в самих  розбоях був виразно помітний момент соціальної боротьби: ці розбійники — до них почали прикладати імя  гайдамаків (гайдамаки від тюркського "гайде" — чинити свавілля, турбувати) здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через те вони користувалися спочуттям селянської маси, яка звикла дивитися на них, як на своїх оборонців, або принаймні  месників за свої кривди.

Був ще один момент, який відіграв роль в розвитку гайдамаччини, а саме — близьке сусідство з Запорожжям. Степи запорозькі служили пристановищем, де гайдамаки переховувалися від  переслідувань з боку польських  властей, де вони могли відпочивати  після своїх наскоків, організовуватися й робити нові наскоки. Правда, запорозька влада переслідувала в себе гайдамаків, ловила їх і карала. Але серед  рядового козацтва гайдамаки тішилися симпатією й тому, не вважаючи на суворі накази січової старшини, гайдамаки  дуже часто знаходили собі притулок на запорозькій території по лісах, балках, прибережних печерах і  різних потаємних схованках. Та й  чимало запорожців вступало, розуміється  нелегально, в ряди гайдамаків, було організаторами й ватажками гайдамцьких  відділів, допомагало їм зброєю, кіньми і взагалі матеріяльними засобами. Нарешті треба згадати, що на боці гайдамаків було часом спочуття й  православного духовенства, озлобленого  переслідуванням з боку уніатів, які намагалися навернути його силоміць на греко-католицький обряд.

Все це зумовило таке становище, що гайдамаки  в очах населення з звичайних  розбійників і грабіжників ставали  ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали  в своїй першій ролі; але в моменти  вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали  на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент. В. Антонович  у своїй монографії проаналізував  склад і діяльність окремих гайдамацьких банд, поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кілька подробиць, які показують, що уявляла  з себе звичайна гайдамацька банда  в своєму первісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував  в околиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою. Отже люди найрізнороднішого соціального  стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської  України й дійшли аж до Дністра, їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450 золотих  на брата, добули собі коней. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з  них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для  них безкарно.

В половині 30-х років запорожці  вертаються на свої давні місця, прийнявши  російське підданство. Вони робляться  безпосередніми сусідами польської  України. Вони приносять із собою  традиційну неприязнь до панських порядків у відносинах до селян. Гайдамаки, як вже згадувалося, знаходять у  запорожцях певну опору, хоч і  не офіційну. Завдяки участі запорожців, "гайдамаччина, як каже Антоновч, стає безперестанною, організованою війною проти шляхти". Поруч із запорожцями  спочуття до гайдамаків показує й  населення лівого берега Дніпра —  на Гетьманщині. Гетьманці самі дуже рідко беруть активну участь у  гайдамацьких рухах, але вони допомагають  гайдамакам організуватись, переховують  їх у себе, постачають їм зброю і  харчі.

 

 

 

 

Розділ 2. Боротьба Польського уряду проти Гайдамаків

 

Польська адміністрація в краю й шляхта опиняються перед дуже складним завданням: організувати оборону проти  гайдамацьких куп, які починають  вести постійну, безперервну партизанську боротьбу й роблять неможливим хоч  трохи спокійне ведення господарства в краю. Польська держава розпоряджала в половині XVIII віку дуже незначною  військовою силою. Ще в 1717 році шляхта добилася обмеження постійної армії  до 24.000 людей, і такий контингент був гарантований, на основі конвенції, російським урядом, якому це було дуже на руку: Польща робилася супроти його безборонною, й російські війська  вільно входять до Польщі, для збройних інтервенцій, як це було в 1733 і 1768 роках, або щоб перейти через польські провінції до Туреччини, чи до Прусії, як це було в 1738 р. і в часі Семилітньої  війни. Тимчасом як сусідка Польщі, маленька Прусія, тримала постійну стотисячну армію, а друга сусідка  — Росія мала постійну армію в 200.000 людей, Польща мала фактично всього 17—18 тисяч. Для великої держави, якою була польська Річ-Посполита, це була зовсім мізерна сила. З тих 17—18 тисяч  тільки 12 тисяч стояло в Короні, себто  в Польщі, решта стояла в Литві. Польська армія була поділена на чотири так звані «партії»: великопольську, малопольську, сандомірську й українську. Партія означала дивізію або корпус. Отже на цілу величезну область правобережної  України, на три великі пізніше губернії — Волинську, Подільську й Київську призначалася одна дивізія, в якій фактично не було й чотирьох тисяч вояків.

Розуміється, цієї сили не вистачало  ані на те, щоб обороняти границі  держави, ані на те, щоб підтримувати внутрішній спокій. Уряд робив спробу зорганізувати міліцію з дрібної, так званої чиншової шляхти, але  з цього нічого не виходило, так  само, як і з найманої за гроші  міліції: до таких найманих міліцій  ішов усякий авантуристичний люд, який у мирний час грабував населення, а підчас розрухів переходив на бік  гайдамаків. Залишилася ще одна сила, яка  фактично й була одинокою опорою панської влади на неспокійній українській  землі, це були так звані «надворні  міліції», утримувані на свій кошт магнатами, власниками великих земельних латифундій. Польські магнати здавна звикли мати своє надвірне військо. Тепер мати свою власну озброєну силу було необхідністю для Потоцьких, Любомірських, Браницьких та інших земельних магнатів, щоб  охороняти їх маєтки. Вони й заводять особливу міліцію з власних селян, яких для того звільняють від кріпацької роботи, організують їх на козацький  лад, дозволяють вибирати собі отаманів, сотників, осавулів, тільки головний начальник  — полковник мав бути шляхтичем. Число такої панської міліції  доходило іноді в окремих магнатів до чотирьох-пятьох тисяч.

Не маючи змоги цілком викорінити гайдамацький рух, польська адміністрація  раз-у-раз зверталася за допомогою  до російських властей, до російського  посла в Варшаві і навіть просто до Петербургу. Російська влада наказувала своїм пограничним агентам ловити гайдамаків і карати, не дозволяти  їм переходити на російську територію, та взагалі подавати польським властям  поміч у боротьбі з гайдамацьким рухом. З наказу російської влади й запорозька січова старшина переслідує гайдамаків. З свого боку польська адміністрація, вважаючи запорозьких козаків за головних помічників гайдамаків, хапалася репресій супроти запорожців: вона часто захоплювала запорожців, які приходили на правобережну Україну з торговою метою, і страчувала їх. Так, наприклад, одного разу в Брацлаві підчас ярмарку заарештовано й страчено близько трьохсот запорожців; другого разу в Немирові повішено 18 запорожців, які приїхали купувати хліб. Дуже часто польські військові команди заскакували на запорозьку територію й руйнували запорозькі оселі. Все це, розуміється, тільки загострювало обопільне ворогування.

Це ворогування при першій же нагоді доводило до відвертого вибуху. Така нагода трапилася в 1734 році. Боротьба за спорожнений по смерті короля Августа  Саксонського польський престол  довела до інтервенції Росії. Супроти  кандидатури Станіслава Лещінського, якого підпирала Франція, Росія  піддержувала кандидатуру саксонського курфірста Августа III, сина покійного  короля. Російська армія вступила в Польщу. Через правобережну Україну  марширували гетьманські козаки, які йшли з російською армією в  Польщу. Це викликало серед місцевих селян надії, що Росія забере собі українські землі зпід Польщі й скоро  наступить кінець шляхетському пануванню.

Весною 1734 р. на Київщині розпочався повстанчий рух. Купи збунтованих селян били й виганяли шляхту та жидів, захоплювали  цілі міста й містечка. Літом рух  перекинувся на Поділля й на південно-західну  Волинь. На Поділлі на чолі руху став козацький сотник Верлан, що був  начальником надвірної міліції  князів Любомірських. Він збунтував  свою сотню, назвав себе полковником  і зорганізував з повстанців цілий  полк. Він скрізь заявляв, що має  від російської цариці Анни наказ  нищити ляхів і жидів. Верлан узяв Броди, Жванець і розпустив свої відділи аж під самий Львів. Повстання  почало прибирати поважний характер. Але тимчасом росіяни посадили на польський престол Августа III саксонського, поляки мусили його признати, й тепер  російське військо почало приборкувати народний рух. Без особливих зусиль росіяни розбили повстанчі купи. Провідники на чолі з Верланом утекли до Молдавії. Але чимало повстанців залишилось й вело далі по виході з  краю російських військ партизанську боротьбу. Запорожець Грива зорганізував велику купу гайдамаків і взяв навіть міста Чигирин і Крилов. Цілих  два роки 1737 і 1738-й ішла боротьба польських військових команд із гайдамаками. Тільки за допомогою козацького сотника  Сави Чалого, який став на польську службу, вдалося приборкати гайдамаків. Сава Чалий навіть взяв і зруйнував  запорозький Гард, себто кріпость, над річкою Бугом. Але скоро після  того запорожці помстилися, вбивши Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року.