Емісійна політика підприємства

    Як  бачимо, не існує єдиного рецепта  раціонального співвідношення власного і позикового капіталу. Однак існує ряд об'єктивних і суб'єктивних факторів, використання яких дає можливість цілеспрямовано формувати структуру капіталу, яка б забезпечила умови найбільш ефективного його використання підприємством. Серед нихможна виділити:

    - галузеві особливості діяльності підприємства, які визначають структуру активів та їх ліквідність;

    - рівень ділової активності підприємства;

    - стадію життєвого циклу підприємства;

    - кон'юнктуру товарного і фінансового  ринків. Чим вона стабільніша,  тим використання позикового капіталу є безпечнішим.

    З урахуванням цих факторів політика формування структури капіталу зводиться  до визначення оптимальної для підприємства пропорції між використанням  власного і позикового капіталу. Основними  методичними підходами до вирішення завдання оптимізації структури капіталу є:

    1) метод оптимізації структури  капіталу за критерієм максимізації  рівня прогнозованої фінансової  рентабельності.

      Цей метод ґрунтується на багатоваріантних  розрахунках рівня фінансової  рентабельності при різній структурі капіталу. Остання виражається через такий показник, як ефект фінансового важеля.

    При застосуванні даного методичного підходу  необхідно пам'ятати, що фінансовий леверидж – це використання підприємством  позикового капіталу, яке впливає  на зміну дохідності власного капіталу і дає йому можливість одержати додатковий прибуток на власний капітал.

    Необхідно зазначити, що ефект фінансового  левериджу може бути величиною як додатною, так і від'ємною. Крім того, цей ефект виникає завдяки  використанню не лише платного кредиту, але і безоплатних позикових ресурсів (кредиторської заборгованості).І чим вищою є частка останніх у загальній сумі позикових коштів, тим вищим є значення ефекту фінансового левериджу.

    Позитивний  ефект фінансового левериджу  виникає у тих випадках, коли позиковий капітал, який отримано під фіксований відсоток, використовується підприємством у процесі діяльності таким чином, що приносить більш високий прибуток, ніж фінансові витрати, тобто дохідність сукупного капіталу вища за середньозважену ціну позикових ресурсів;

    2) метод оптимізації структури  капіталу за критерієм мінімізації  вартості.

      Метод ґрунтується на попередній оцінці власного та запозиченого капіталів за різних умов їх формування, обслуговування та здійснення багатоваріантних розрахунків середньозваженої вартості капіталу і, таким чином, пошуку найбільш реальної ринкової вартості підприємства;

    3) метод оптимізації структури  капіталу за критерієм фінансових  ризиків.

      Він пов'язаний із процесом  диференційованого вибору джерел  фінансування різних складових частин активів підприємства: необоротних активів, оборотних активів (із розбивкою їх на постійну та змінну частини).

    Як  бачимо, в основі кожного з вищезазначених методів лежить лише один конкретний показник. Але, на мою думку, найбільш раціональним щодо досягнення оптимальності співвідношення структурних елементів капіталу підприємства може бути метод, який ґрунтується на одночасній максимізації зростання рентабельності власного капіталу та мінімізації середньозваженої вартості капіталу.

    Так, метод оптимізації цільової структури  капіталу за критерієм максимізації рівня прогнозованої фінансової рентабельності (рентабельності власного капіталу) дає можливість розрахунково знайти лише оптимальну величину ефекту фінансового важеля. Якщо використовувати тільки його, то другий аспект достатності власних коштів для нормального функціонування підприємства – його платоспроможність –може бути недопустимо заниженим. Тобто оптимально великий рівень ефекту фінансового важеля визначає зростання рентабельності власного капіталу і в той же час, як правило, призводить до погіршення фінансового стану підприємства. А саме – до порушення умов платоспроможності та, як наслідок, до нестачі власних грошових коштів у підприємства.

    Формування  оптимальної структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості також може призвести до втрати підприємством своєї фінансової стійкості. Адже як правило, вартість власного капіталу підприємства є вищою, ніж позикового, і звичайно політика формування фінансових ресурсів буде акцентована переважно на використання залучених коштів.

    Але загальна рекомендація більшості науковців  зводиться до того, що 100%-й позиковий  капітал і виключно власне фінансування є неоптимальними стратегіями управління, тому необхідно розрахувати таку структуру капіталу, при якій середньозважена вартість капіталу та величина фінансового левериджу будуть найоптимальнішими. Проте необхідно зазначити, що, окрім трьох видів політики формування активів,підприємства можуть обирати й інші, які передбачають зміну пропорцій використання окремих джерел капіталу для формування певних елементів активів. У процесі такого вибору враховують індивідуальні особливості підприємства.

      Успішна реалізація розробленої  політики формування власних  фінансових ресурсів пов’язана з рішенням таких основних завдань:

     1. проведенням об’єктивної оцінки  вартості окремих елементів власного  капіталу;

     2. забезпеченням максимізації формування  прибутку підприємства з урахуванням  припустимого рівня фінансового  ризику;

     3. формуванням ефективної політики розподілу прибутку (дивідендної політики) підприємства;

     4. формуванням і ефективним здійсненням  політики додаткової емісії акцій  або залученням додаткового пайового  капіталу.

    Необхідною  умовою прибуткової діяльності будь-якого  підприємства є ефективна і раціональна організація його фінансів. Для того щоб успішно функціонувати на ринку, кожне підприємство зобов'язане формувати, розподіляти і використовувати фонди грошових коштів, обґрунтовано залучати зовнішні джерела фінансування.

    Політика формування фінансової структури капіталу являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, яка повинна забезпечити таке співвідношення використання власного і позичкового капіталу, яке оптимізує співвідношення можливого ризику фінансової стійкості і високої рентабельності власних фінансових коштів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    3. Методи оцінки  вартості малого  бізнесу.

      Між великим і малим бізнесом  є суттєва різниця. І це потребує  перегляду основних принципів  „великого фінансового менеджменту” відносно малих підприємств - бо інакше ці принципи в малому бізнесі просто не будуть працювати. Головна різниця між ними є в доступі до ресурсів, в постановці мети, в ризиках підприємства і в рівні ліквідності. Доступ на фінансовий і грошовий ринки для малих підприємств дуже важкий. Мале підприємство, зазвичай, не ставить перед собою мету максимізувати курс акції, сумарну курсову вартість акцій і рівень дивіденду, в малому бізнесі інший набір, інший рівень і інша ієрархія ризиків, ніж у великих компаній. Підприємства малого бізнесу, зазвичай, мають нижчий, порівняно з крупним підприємством, рівень ліквідності.

    Ліквідність саме болюче місце малої фірми. Тому найважливішою метою фінансового  менеджменту малого бізнесу є  грамотне управління оборотним капіталом : запасами, дебіторською заборгованістю, грошовими коштами і короткостроковими зобов’язаннями. Це приносить підприємству достатню кількість ліквідних коштів і робить його платоспроможним.

    Потрібно  проаналізувати особливості оцінки вартості малого підприємства і види дивідендної політики.

    Життя підносить підприємству малого бізнесу  чимало сюрпризів. Візьмемо, наприклад, таку типову, пережиту багатьма власниками малого бізнесу ситуацію, як вихід  одного або навіть декількох засновників  зі справи. Ця драма, здатна піддати сумніву саме  існування підприємства, не обходиться без рішення корінного питання «У яку суму ринок може оцінити внесок вихідної особи в Статутний капітал, інакше кажучи, скільки коштує сьогодні цей внесок?».

    Більшість застосовуваних ринкових методів оцінки внесків до Статутного капіталу підприємства, або його акцій засновані на припущенні, що внесок (акція) коштує стільки, скільки приносить дивідендів. Майбутні дивіденди наводяться за допомогою широко відомих формул дисконтування до їх сьогоднішньої (справжньої, поточної, наведеної) вартості, складаються і дають суму, яку було б розумно заплатити або запитати сьогодні за акцію або внесок, внесок в дане підприємство. Однак цей прийом, що носить назву методу капіталізації дивідендів  непридатний до всіх підприємств малого бізнесу, оскільки частіше за все навіть високорентабельні малі підприємства не виплачують дивідендів і не планують цього робити. У перші роки діяльності дивіденди не виплачуються тому, що виручки ледь вистачає на покриття поточних витрат і інвестиції, а в наступні роки, коли оборот починає бурхливо рости, настільки ж стрімко збільшується дефіцит ліквідних засобів. На обох цих етапах підприємству малого бізнесу не до дивідендів. Весь чистий прибуток - одне і, на жаль, небагате джерело фінансування розвитку - залишається нерозподіленим.

    Кредит  був би дуже доречним, щоб покрити  потреби розвитку і дефіцит оборотних  коштів, а також збільшити рентабельністьність  власних коштів і дивідендні можливості, змусивши працювати фінансовий важіль, але підприємству, ще недостатньо зарекомендованому себе на ринку і в діловому світі, важко очікувати від банкірів не тільки відносно дешевого кредиту, але і кредиту взагалі. Якщо ж усе-таки вдається отримати кредит, то він може спрацювати і не на користь підприємству, бо, поки не досягається граничне значення НРЕІ, позикові кошти обходятся підприємству дорожче самофінансування і  не сприяють якнайшвидшому виходу на бажаний рівень прибутковості і наближенню моменту першої виплати дивідендів.

      Це міркування справедливо для даного співвідношення позикових і власних коштів, даного рівня рентабельності активів і даної вартості кредиту. Змінюються один, два або всі три цих параметра - змінюється і порогове значення нетто-результата: його можна знизити дешевим кредитом при високорентабельному використанні активів і

    розумним  співвідношенням заємних і власних  коштів. Останнього важко досягти.

    Звичайно, серед підприємств малого бізнесу  зустрічаються й такі, які завдяки  своїй надзвичайно високій рентабельності дозволяють собі виплачувати дивіденди. У таких випадках, як правило, у перші роки дивідендні виплати зростають дуже швидкими темпами, а  в результаті,відповідно у міру дорослішання бізнесу, набувають більш спокійну динаміку зростання.

    Якщо  необхідно оцінити ринкову вартість  на біржі акцій, що не котируються чи внесків в статутний капітал малого підприємства, яке все-таки виплачує або збирається  виплачувати дивіденди, то прорахувати результат за  методом капіталізації дивідендів, в принципі, можливо. Тут зустрічаються три основних випадки:

    1. Планується незмінний рівень  дивіденду на невизначений термін. Тоді ринкова вартість акцій  (внеску) буде прямо пропорційна  сумі дивіденду і обернено  пропорційна середній ставці  відсотка по депозитах (розрахунок  заснований на рівняння Гордона). Якщо, наприклад, планується виплачувати по 9 рублів на кожну десятикарбованцеву акцію або десятикарбованцевий внесок, а середня ставка за депозитами становить 10%, то акція або внесок у Статутний капітал такого підприємства можуть бути оцінені в (9 руб.: 10%) = 90 руб . Цікаво відзначити, що номінал акції або величина внеску тут ролі вже не грають. Важливо лише, що кожен рубль первинних вкладень На сьогоднішній день оцінюється ринком з коефіцієнтом 10.

    2. Планується зростання рівня дивіденду постійними темпами. Чинимо, як у попередньому випадку, але зі ставки депозитного відсотка (10%) попередньо віднімаємо планований темп росту рівня дивідендів (5%, наприклад). Це цілком логічно, оскільки ринкова вартість акцій підприємства тим більше, чим швидше зростає дивіденд. Отримуємо ринкову оцінку акцій (внеску) підприємства: (9 руб.: 5%) = 180 руб.

    3. Спочатку (у так званий супернормальний  період) передбачається бурхливе  зростання рівня дивіденду, а  потім його нарощування піде  більш спокійними (нормальними) темпами. ​​Продовжуємо користуватися принципом: «ринкова вартість внеску (акції) прямо пропорційна дивіденду і обернено пропорційна ринковій ставці депозитного відсотка», але проводимо більш акуратне дисконтування. Спочатку з'ясовуємо, коли планується приступити до виплати дивідендів, дізнаємося суму першого дивіденду на акцію або внесок, темпи зростання рівня дивіденда в супернормальний період, тривалість супернормального періоду, нормальний (постійний) темп зростання дивідендів і процентну ставку, зазвичай потрібної інвесторами по аналогічним вкладенням. Останню і прирівнюють зазвичай до середнього рівня депозитного відсотка. Потім проводимо окреме дисконтування для кожного з років супернормального і нормального періодів, і, нарешті, підсумовуємо результати.