Грошовий ринок та особливості його функціонування в Україні

Інституційними установами ринку  є спеціальні кредитні заклади і  фондові біржі.

Значення цього ринку полягає  в тому, що він відкриває широкі можливості для фінансування інвестицій в економіку.

У високорозвинутих ринкових економіках ринок цінних паперів є основним джерелом фінансування збільшення основного  й оборотного капіталу у процесі  розширеного відтворення.

Саме ринки цінних паперів, позичкових капіталів та валютний ринок забезпечують перерозподіл трудових, матеріальних ресурсів між різними галузями економіки, сприяють структурній передумові суспільного  виробництва.

За другою ознакою можна виділити такі сектори грошового ринку: 

• ринок банківських кредитів;
• ринок послуг парабанків (небанківських фінансово-кредитних установ).

Окремим сектором грошового ринку  можна також додатково визначити  фондовий ринок.

Залежно від призначення засобів, що обертаються на грошовому ринку, останній поділяється на:

- ринок грошей ;

- ринок капіталів.

На ринку грошей продаються і купуються грошові кошти у вигляді короткострокових позик та фінансових активів (боргові зобов'язання до одного року). Ці кошти використовуються в обороті позичальника як гроші, тобто для приведення в рух уже накопиченого капіталу, завдяки чому вони швидко вивільнюються з обороту і повертаються кредитору.

На ринку капіталів - купуються і продаються грошові кошти у вигляді середньо- й довгострокових кредитів та фінансових активів строком понад рік. Ці кошти використовуються для збільшення маси основного й оборотного капіталів, зайнятих в обороті позичальників.

Ринок грошей можна умовно поділити на два сектори: 

-  міжбанківський ринок ;

- відкритий ринок.

 Міжбанківський ринок - частина ринку грошей, де тимчасово вільні грошові ресурси одних кредитних установ залучаються іншими і взаєморозміщуються між ними переважно у формі міжбанківських депозитів.

Кредитування на міжбанківському  ринку може здійснюватися за разовими чи генеральними кредитними угодами, а  також з використанням векселів і депозитних сертифікатів.

Даний ринок обслуговують угоди  з приводу короткострокових (незабезпечених) кредитів, за допомогою яких комерційні банки можуть балансувати поточну  ліквідність.

 Відкритий ринок - це ринок, на якому відбувається купівля та продаж: цінних паперів (короткострокових зобов'язань держави) центральним банком[13].

Центральний банк може продавати частину  свого портфеля цінних паперів безпосередньо  комерційним банкам чи посередникам ринку, а через них - населенню  та фірмам. В обох випадках у комерційних  банків зменшуються їхні вільні резерви  та їхній кредитний потенціал. І  навпаки, якщо центральний банк купуватиме цінні папери у комерційних банків, фірм та населення, то

в комерційних  банках відповідно зросте розмір вільних  резервів та їхній кредитний потенціал. Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики центрального банку [10,c.354 ].

Проаналізувавши структуризацію грошового  ринку, можна зробити висновок, що між усіма елементами грошового  ринку, незалежно від того, за якими  ознаками вони були виділені, існує  тісний взаємозв'язок, що підтверджує  його внутрішню єдність.

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  4. Сектор прямого і непрямого фінансування       

                                         

Аналіз функціонування грошового  ринку потребує виявлення його структури, вичленення окремих частин цього ринку. Це можна здійснити за кількома критеріями.

Перший з них - за видами інструментів, якими здійснюються переміщення  грошей від продавців до покупців. Відповідно до цього критерію виділяють  три сектори грошового ринку:ринок  позичкових зобов'язань, ринок цінних паперів і валютний ринок.

В організаційно-правовому аспекті  ці ринки функціонують як самостійні. Але, обслуговуючи рух грошових коштів, вони тісно між собою взаємодіють. Так, грошові кошти можуть легко  переміщуватися з одного ринку на інший, а одні й ті самі суб'єкти можуть здійснювати операції одночасно  чи поперемінно на кожному з них. Наприклад, комерційний банк за допомогою  депозитних сертифікатів мобілізує  кошти. А далі розмістити ці кошти  він може на ринку цінних паперів  чи на валютному ринку.

За інституційним критерієм  у грошовому ринку виділяють  два сектори:

- сектор прямого фінансування;

- сектор (непрямого) опосередкованого  фінансування[11].

У секторі прямого фінансування зв'язок між продавцями і покупцями  грошей здійснюється безпосередньо, всі питання, що стосуються купівлі-продажу грошей, вони вирішують безпосередньо один з одним. У секторі прямого фінансування функціонують два канали руху грошей:

- канал капітального (акціонерного) фінансування;

- канал запозичень за допомогою  облігацій.

Капітальне (акціонерне) фінансування являє собою купівлю грошей в  обмін на право участі у власності  фірми назавжди. Як інструмент тут  використовуються акції.

Канал запозичень

Завдяки цьому каналу покупці залучають  кошти у свій оборот тимчасово. Як інструмент тут використовуються облігації, здійснюється купівля грошей в обмін  на облігації із зобов'язанням повернути  гроші у встановлений строк і  з виплатою відсотків.

Сектор  непрямого (опосердкованого) фінансування

У секторі непрямого (опосередкованого) фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей реалізуються через економічних (фінансових) посередників. Ці посередники мобілізують грошові  кошти в тих суб'єктів ринку, які їх заощадили, і розміщують їх серед тих суб'єктів, що мають  потребу в додаткових коштах.

Фінансове посередництво допомагає  швидше, зручніше та вигідно перемістити  вільні гроші до кінцевих покупців.

Свою діяльність фінансові посередники  здійснюють заради отримання прибутку. Фінансові посередники від свого  імені і за власний рахунок  залучають гроші та створюють  власні зобов'язання. Прибутки фінансових посередників формуються як різниця  між доходами від розміщення акумульованих  коштів і витратами на їх залучення.

Фінансовий посередник стає самостійним  і рівноправним суб'єктом грошового  ринку, а сектор опосередкованого фінансування - об'єктивно необхідною складовою  цього ринку. Фінансові посередники  відіграють важливу і позитивну  роль у функціонуванні грошового  ринку, в розвитку ринкової економіки, створюючи суб'єктам грошового  ринку сприятливі умови для їхнього  успішного функціонування.

З діяльністю фінансових посередників на грошовому ринку пов'язане  функціонування підринків банківських  кредитів та небанківських фінансово-кредитних  інститутів.

Фінансових посередників поділяють  на дві групи:

- банки;

- небанківські фінансово-кредитні  установи, які ще називають спеціалізованими  фінансово-кредитними установами  чи пара-банками.

Ключова роль серед фінансових посередників належить банкам. На них припадає більша частина в перерозподілі позичкових капіталів на грошовому ринку. Банки  беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо  впливати на ринкову кон'юнктуру  й економічне зростання.

Фінансовими посередниками грошового  ринку виступають також небанківські фінансово-кредитні установи, які у  своїй діяльності мають багато спільного  з банками. Вони здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні  активи: в цінні папери та кредити (переважно довгострокові). Формуючи свої ресурси, небанків-ські фінансово-кредитні установи, як і банки, випускають боргові  зобов'язання, що можуть реалізуватися  на ринку як додатковий фінансовий інструмент.

Посередницька діяльність небанківських  фінансово-кредитниих установ разом  з тим істотно відрізняється  від банківської діяльності. Насамперед формування грошових ресурсів небанківських  фінансово-кредитних установ має  ту особливість, що воно не депозитне. Передача коштів відбуваєтся, як правило, на тривалий, заздалегідь визначений строк, і цими коштами власники не можуть скористатися так вільно, як банківськими чековими вкладами. Серед  небанківських кредитно-фінансових установ можна виокремити такі: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки тощо[7,c.227-230].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 5. Становлення і перспективи розвитку грошового ринку в Україні

 

  Становлення України як незалежної, суверенної держави обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки. Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України “Про банк” і банківську діяльність”, ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Це означало, що ніякі інші органи нашої країни, а тим більше інших країн, не мали права втручатися в цю сферу. Відтак оборот грошей на нашій території ставав підвладним виключно органам української держави[c.2,c.15].

Перші практичні кроки щодо створення  власної грошової системи були зроблені після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в обороті одночасно  опинилися два види валюти – попередні  рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот продовжував  обслуговуватися виключно попередньою, тепер уже російською, валютою  – рублями.

Паралельне використання в 1992 р. двох валют – старої і нової зумовлювалося  рядом обставин:

- Центральний банк РФ ще з  вересня 1991 р. перестав надсилати  в Україну рублеву готівку,  що спровокувало значні ускладнення  в забезпеченні потреб обороту  в готівці;

- на межі 1991-1992 pp. Україна вслід  за Росією стала на шлях  лібералізації цін, унаслідок  чого середній рівень їх зріс  майже десятикратно, що значно  збільшило попит на готівку,  якої Україна не могла отримати  від Росії;

- Україна не мала в той  час власної бази для виготовлення  грошових знаків, а фінансове  становище держави не давало  змоги зразу замовити за кордоном  достатню масу грошей, щоб швидко  замінити ними старі гроші.

З огляду на ці обставини Україна, ще будучи в складі Союзу, почала готувати свої грошові знаки. Але статус союзної  республіки не дозволяв їй мати власні гроші, і уряд пішов по шляху випуску  допоміжних (до рубля) знаків – купонів, які, за визначенням, можуть бути тільки паралельними грошима.

Поступове, виважене запровадження  нових грошей поряд зі старими  відкривало можливість уникнути обвального переповнення ними каналів обороту, не допустити швидкого знецінення, забезпечити їм певні конкурентні  переваги порівняно з рублем. Тому спочатку купоно-карбованець котувався  навіть вище від рубля. Наявність  в обороті України рубля як російської валюти провокувала її накопичення  і використання на російському ринку  для закупівлі потрібних Україні  сировинних та енергетичних ресурсів. Ці обставини давали підстави думати, що Україні вигідно мати дві валюти, і багато хто пропонував усіляко  затягувати паралельний обіг рубля  і купоно-карбованця.

Проте паралельний обіг рубля і  купоно-карбованця не приніс Україні  очікуваних позитивних наслідків. Навпаки, досить швидко виявилися значні недоліки двовалютної системи грошового  обороту. Вона істотно ускладнювала управління внутрішнім готівковим обігом, організацію внутрішніх безготівкових  розрахунків та зовнішніх розрахунків, насамперед з Російською Федерацією. Незабаром купоно-карбованець втратив  свої початкові переваги перед рублем і став швидко знецінюватися. Виникли  помітні перебої у внутрішніх і зовнішніх платежах[4,c.21].

Конкретними чинниками, що ускладнювали стан грошового обороту на початку  запровадження купоно-карбованця, були:

1. Обвальний спад виробництва  під впливом лібералізації цін  та розриву попередніх господарських  зв’язків, скорочення державного  замовлення. Тільки за січень 1992 р. обсяг промислового виробництва  скоротився на 19,8%, у тому числі  товарів широкого вжитку –  на 28,1%, продуктів харчування –  на 41,2%. Роздрібний товарообіг знизився  на 61%. Усе це скорочувало попит  на гроші, і частина наявних  в обороті грошей виявилася  зайвою, провокуючи зростання цін.