Культура епохи Відродження

План

1. Періодизація і становлення епохи Відродження.
2. Ранній Ренесанс.
3. Період зрілого Відродження.
4. Північне Відродження.
5. Значення епохи Відродження для розвитку світової культури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термін, уперше запроваджений Джорджо Вазарі, італійським митцем і біографом ХVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії Європейської культури від Середньовіччя до Нового часу.

        Період Відродження поділяється  на  три етапи : друга половина  ХІІІ-ХІV ст.- період Відродження; ХV ст. – раннє Відродження; кінець ХV- початок ХVІ ст. – Високий ренесанс; ХVIст. – пізній Ренесанс.

        Відродження – це справді нова  епоха. Вже в ХІІІ – на  початку ХІV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду. Вони – результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією великих італійців, посилаючи своїх мучеників на багаття і у в’язниці. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю, доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, вітромір. Географічні відкриття епохи – це й розвиток метереології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляді завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птолемея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини, зародження геології – все це теж Відродження.

        Ідейною домінантою Відродження  стає більш конкретний і зримий, порівняно з Середньовіччям, християнський  антропоцентризм, з позицій якого  людина є центром Всесвіту, вищою  частиною природи, найдосконалішим  його творінням, а весь навколишній  світ – творінням рук не  тільки Божих, а й людських. На місце схематизму схоластики  діячі Відродження ставлять емоційно  насичене особисте переживання.  Велику увагу було приділено  взаємозв’язку внутрішнього світу  людини з природою, здатності  людини до всебічного пізнання  і творчої діяльності; проблемі  віротерпимості у конфесійнорелігійній  приналежності; визнаню більшістю  пізньоренесансних діячів самостійності  і свободи науки. Благородність  людини має визначатися не стільки завдяки походженню і заможності роду, скільки шляхом розвитку особистої гідності та індивідуальності.

        Першим поетом Передвідродження  був італієць Данте Аліг’єрі (1265-1321). Основний твір Данте –  “Божественна комедія”. Цей твір  відображає життя душі та серця  поета, всі його знання і  страждання, все приватне та громадське  життя, політичну боротьбу в  Італії та культурні традиції. Поему написано особливими трирядковими  віршами, які зібрано в три  частини, присвячені зображенню  трьох частин потойбічного світу  – пекла, чистилища, раю. Данте  використовує середньовічний жанр  “подорожування” в потойбічний  світ, щоб якомога повніше відбити  реальне життя, показати людські  злочини і пороки заради їх  викорінення. Провідником Данте  в потойбіччя став поет Вергилій. Сенс усієї поеми полягає в  тому, що розум і знання (уособлені  у Вергилії) можуть допомогти  людині пізнати свої гріхи  (картина пекла) і очиститися  від них (картина чистилища), але  цього недостатньо для містичного  єднання з Богом. Тільки любов  (образ Беатріче, яка супроводжує  поета в рай) дає блаженство  пізнання вищої істини і цілковитого  злиття з нею.

        Ще одним видатним засновником  нової літератури був Франческо  Петрарка (1304-1374). Він був видатним  поетом, філософом, вченим, якого  вважали першим гуманістом Європи. Петрарка ставить проблему доцільності  суто теоретичного пізнання. Майже  всю свою поетичну творчість  він присвятив молодій жінці  Лаурі. Цикли сонетів “На життя  мадонни Лаури”, “На смерть мадонни  Лаури” передають любовні переживання,  почуття захоплення жіночою красою  і силою чуттєвого земного  кохання, що сприймалася крізь  призму релігійного ідеалу. Поряд  з тим, Петрарка був і поетом  високої громадянської лірики. У  канцонах “Італія моя”, “Високий  дух” поет виступає поборником  припинення міжусобиць і війн, та об’єднання італійських земель.

        Демогератичні тенденції в культурі  Відродження знайшли відображення  у творчості Джованні Бокаччо.  Світову славу приніс Бокаччо  “Декамерон”. Цей твір дав  розвиток жанру новели. Десять  молодих людей тікають із зачумленого  міста (“великий чумний мор” 1347-1348 р.р., що охопив усю Європу) на приміську віллу. Кожного  дня, а були вони 10 днів, кожен  з молодих людей оповідає якусь  життєву історію. Основний зміст  Декамерона – розкриття аморальності  авіньйонського папського двору,  розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших пороків, прославлення земних радощів, людяності.

        Для мистецтва італійських міст  раннього Відродження характерний  цілковитий відхід від традицій  Середньовіччя. У середньовічній  естетиці не надавалося великого  значення красі людського тіла. Людське тіло зображалося позбавленим  сили і привабливості. Характерною  рисою мистецтва Ренесансу став  повний перегляд цієї традиції. Живопис цього періоду спирається  на ідею зв’язку між досконалою  людиною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними  залишаються картини релігійного  змісту. Але і Мадонна, і Ісус, і святі – це люди із плоті  і крові. Їх руки, риси обличчя  вказують на зрозумілі кожній  людині почуття.

        До архітектури Флоренції у  ХV ст. риси нового стилю ввів Філіппо Брунелескі. У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського собору, який вважається шедевром світової архітектури.

        Скульптором, якому випало в  мистецтві на цілі століття  вперед розв’язати проблеми круглої  скульптури, кінного монумента, був  Донателло. У двох ранніх скульптурах  для церкви Орсанмікеле він  відроджує античний досвід : в  апостолі Марку розв’язує проблему  становлення людської постаті  на повний зріст за канонами  пластики, розробленими ще в Греції, але забутими в епоху Середньовіччя.  Античні традиції відчутні у  бронзовому Давиді” Донателло.  Простий пастух, переможець велетня  Голіафа, який врятував жителів  Іудеї від ярма філістимлян  і став згодом царем, Давид  був одним з найулюбленіших  образів мистецтва Відродження.

        Справжньою науково-технічною революцією  можна назвати винахід друкарського  верстату Йоганом Гутенбергом  з Майну (1399-1486). Гутенберг власноруч  сконструював пристрій для металевого  виливання літер, удосконалив  друкарський прес, запропонував  рецепти друкарського сплаву. Першим  друкованим виданням в Європі  стала 42-рядкова Біблія латигською  мовою, яку Гутенберг надрукував  протягом 1452-1455 р.р. Він також видавав  навчальну літературу. Швидко книгодрукування  поширюється в Італії, Чехії, Франції,  Іспанії, Нідерландах, Англії. Завдяки  книгодрукуванню література поширюється  серед широких мас населення.

        Період зрілого італійського  Відродження називають Високим  Ренесансом. Це був тяжкий період, пов’язаний з боротьбою італійських  міст за незалежність. Мистецтво Високого Ренесансу відходить від часткового, від незначних подробиць заради узагальненого образу, заради прагнення до гармонійного життя. Істинними творцями, титанами такого мистецтва були Леонардо до Вінчі, Рафаель Санто, Мікеланжело Буонарроті.

        Леонардо да Вінчі поєднував  у собі ледь не всі можливі  здібності і таланти. Леонардо  да Вінчі об’єднав у собі  і митця, і вченого, він не  бачив різниці між проектуванням  механізму і малюванням картин. Одна з величніших робіт Леонардо  да Вінчі – “Таємна вечеря”  – розпис на стіні трапезної  монастиря Санта-Марія делла Грація. Метою художника було реалістичне  відображення складної психологічної  реакції дванадцяти апостолів  на слова Христа “Один з  вас зрадить мене”. Через реакцію  людей, характерів, індивідуальностей  Леонардо намагається вирішити  вічні питання людства, про  любов і ненависть, зраду і  відданість, благородство і підлість. Леонардо вбачав у людському  тілі оселю душі, а в манері  поведінки, міміці, гримасах відображення  душевних рухів. Доля “Таємної  вечері” трагічна. Леонардо сам  спричинив осипання стінопису,  бо проводив досліди з фарбами. 

        Найзнаменитішою картиною в світі  є “Мона Ліза” (“Джоконда”). У цьому портреті художник  справді досяг досконалості. В  образі молодої флорентійки втілено  образ самої епохи Відродження  : гармонія, інтелект, велич. Леонардо  да Вінчі став символом епохи  для наступних поколінь.

        Злиття античності і духу християнства  дістали найяскравіший вияв у  творчості Рафаеля. Він був  щасливим митцем. Протягом усього  життя він шукав досконало-гармонійний  образ і знайшов його в жінці-матері. Насамперед в його “Мадоннах”  втілюється Богоматір і вічна  краса материнства з її радощами  і печалями. Він багато разів  звертався до цього образу : “Мадонна  Конестабіле”, “Мадонна Альте”, “Мадонна  в зелені”. Шедевром його творчості  є “Сікстинська мадонна”. Ідеально  прекрасна молода жінка з дитиною  – богом іде хмарами назустріч  своїй долі, знаючи, що заради  щастя людей вона повинна віддати  найдорожче, що в неї є –  сина. Звичайний релігійний сюжет  перетворюється на гімн людині, яка заради вищого обов’язку  іде на зустріч стражданням  і смерті. Погляд зовсім юної  Марії пройнятий скорботним передбаченням  трагічної долі сина, який теж  не по-дитячому серйозний. 

        Рафаель залишив нащадкам фрески  –алегорії на стінах папськихкімнат  у Ватикані, де представлені науки  : богослів’я (“Диспут”), поезія (“Парнас”), юриспруденція (“Мудрість, Міра, Сила”) і філософія (“Афінська  школа”), портрети відомих людей  свого часу (папи Юлія ІІ, письменника  Кастільйоне). Крім того, він був  головним архітектором величного  Собору святого Петра в Римі.

        Третій знаменитий майстер Високого  Відродження – Мікеланжело Буонарроті (1475-1564), який був архітектором, поетом, живописцем, скульптором. Вище за  всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка обробки каменю, яку використовував  Мікеланжело, була дуже складною. Сучасні майстри створюють образ  завдяки ліпленню, а Мікеланжело  – відколюванню на різьбі, що  вимагало від скульптора безпомилковості  кожного руху, майстерності і  терпіння. Ідеальний скульптурний  образ прихований у середині  кам’яного блоку точно так,  як душа живе у матеріальній  оболонці тіла. Мистецтво скульптора  полягає в тому, щоб видобути  з каменю цей образ, пробудити  його до життя.

        Одна з відомих робіт Мікеланжело  – статуя Давида. Образ Давида, який за біблійною легендою  переміг велетня Голіафа, цікавив  багатьох художників. Якщо Донателло  зображує Давида підлітком, то  Мікеланжело – красивим і сильним  юнаком, який готується до бою,  в момент найвищої напруги  внутрішніх сил, тілом і духом  готовий до подвигу.

        Вершини живопису Мікеланжело  досяг у творах, зв’язаних з  Сікстинською капелою. За замовленням  папи Юлія ІІ він працює  над розписом стелі (плафона)  Сікстинської капели у Ватикані  площею 600 кв.м. Мікеланжело присвячує  цю гігантську фреску біблійним  та античним легендам, починаючи  від створення світу і закінчуючи  Апокаліпсисом. Сотні фігур, ціле  покоління давніх персонажів, де  є і старі, і юні, і жінки,  і діти. Чотири роки, в тяжких  умовах, лежачи на спині на  висоті 18 м без помічників створював  Мікеланжело свій шедевр живопису. Центральну частину стелі займають  сцени із священної історії,  починаючи від створення світу.  Великі й малі живописні композиції  чергуються : великі “Потоп”, “Гріхопадіння”, “Створення людини”, “Створення  планет і світил”; малі –  “Осміяння Ноя”, “Жертвопринесення  Ноя”, “Створення Єви”, “Створення  води”. Гріх, його покарання і  спокута – головні мотиви цих  композицій. Принцип розміщення  сюжетів від кінця до початку,  від Ноя до Бога-творця був  невипадковим. Нижчий ступінь земного, буття душі виражений через образи предків Христа, імена яких перелічені на початку Євангелія від Матфея. Зображені на люнетах чоловіки і жінки стоять у глибокій задумі, їхні спини згорблені від непосильної праці, важкі руки безсило опущені. Інший щабель земного буття душі виражають пророки й сивіли, які передбачили падіння поганства і появу Бога-людини. Їхні образи насичені духовністю, в них втілено емоційні переходи від стану прозріння, палкого пориву до мовчазних роздумів. Сцени на щитах зображають події з життя легендарних біблійних правителів. Сюжети взято з Першої і Другої Книг царств Біблії. На щитах, найближчих до вівтаря – сцени, символічно пов’язані з воскресінням Христа та його спокутною жертвою. Наруга над п’яним, безпорадним у своїй наготі Ноєм вбачалась як метафора  майбутньої наруги над Христом. У сценах “Потопу” вгадувалися трубні звуки Страшного суду. Історично неминучим здавалося друге пришестя Христа і Страшний суд.