Соціальні і політичні небезпеки

    Помітне місце нині посідає один з різновидів соціального конфлікту – міжетнічний, пов’язаний із суперечностями, що виникають  між націями.

    Існує дві форми перебігу конфліктів:

    - відкрита, тобто відверте протистояння, зіткнення, боротьба; 
-  закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба.

    Поняття “соціально-політичний конфлікт”  використовується коли трапляються  великомасштабні зіткнення в середині держави (громадянська війна, страйки), та між державами (війни, партизанські рухи). Досить часто після завершення конфлікту виникає ще один етап – постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відношеннях сторін, які щойно конфліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт.

    Отже, згідно конфліктологічного підходу, основу суспільного життя становлять інтереси, соціальне життя породжує протистояння, зіткнення інтересів соціальних спільностей, а їх соціальна життєдіяльність породжує структурне напруження, конфлікти. 

    4. Заходи та засоби  спрямовані на  запобігання виникненню  конфліктних ситуацій

    Виділяють (В. Бойко та О. Ковальов) такі шляхи розв’язання конфліктних ситуацій:

    а) попередження конфлікту;

    б) управління конфліктом;

    в) прийняття оптимальних рішень у  конфліктних ситуаціях;

    г) розв’язання конфлікту.

    Для запобігання виникнення конфліктної  ситуації розробляються тактики, що враховують усі аспекти конфлікту  як соціально-психологічного явища. З них вибирається та, яка відповідає певній конкретній ситуації. Виділяють такі тактики:

    Розв’язання конфлікту на основі його сутності та змісту.

    Насамперед  треба реально встановити не тільки безпосередній привід конфліктного зіткнення, а й його причину, що часто не усвідомлюється учасниками конфлікту. Далі треба визначити зону поширення конфлікту та проблеми, які він зачіпає, виявити реальні мотиви, що зумовили його виникнення. Розв’язання конфлікту можливе тільки при з’ясуванні  реальних причин. Це завдання ускладнюється, якщо його виконує представник однієї з конфліктних сторін.

    Розв’язання конфлікту з урахуванням  його цілей.

    Нерідко протиставлення цілей зумовлене  не їхнім реальним змістом, а недостатнім  порозумінням, домінуванням емоційних станів, різними позиціями, які відстоюють конфліктуючі сторони. У будь-якому випадку треба відмежувати цілі, що пов’язані з міжособистістою взаємодією (особисті домагання, стилі поведінки), від цілей соціальної взаємодії. В першому випадку ми ставимося до людини як до особистості, в другому – як  до виконавця певних соціальних функцій. А це визначає стратегію розв’язання конфлікту.

    Розв’язання конфлікту з урахуванням  його функцій.

    Учасників конфлікту треба переконати в  тому, що стосунки між ними можна  владнати шляхом обміну думками, уточнення позицій тощо.

    4.  Розв’язання конфлікту  з урахуванням  емоційно-пізнавального  стану учасників полягає в тому, щоб показати негативний вплив емоційного напруження на учасників конфлікту. Знижується критичний рівень мислення, що призводить до необґрунтованих дій, емоційний стан негативно впливає на взаємодію, зумовлює неадекватне взаємо порозуміння. Під впливом емоцій конфліктна ситуація сприймається як така, що загрожує позиції людини в групі, а це спонукає до крайніх дій з метою збереження статусу. Конфлікт починає поширюватись, він поглинає дедалі більше членів організації, деформує усталені стосунки.

    5.  Розв’язання конфлікту  з урахуванням  властивостей його  учасників. 

    Конфлікти нерідко виникають унаслідок  невмілих дій керівника, неадекватного стилю його діяльності, психологічної некомпетентності. Причинами конфліктних ситуацій можуть слугувати специфічні риси характеру, особистісні властивості членів групи.

    Розв’язання конфлікту з урахуванням  його можливих наслідків.

    Знання  про можливі варіанти та наслідки завершення конфліктів допомагають вибрати найкращі засоби впливу на конфліктуючі сторони. Наслідки конфліктів залежно від їхнього змісту: 1) повна ліквідація конфронтації через взаємне примирення; 2) зникнення конфронтації, коли один з учасників перемагає, а інший визнає себе переможеним або коли обидві сторони програють чи задовольняють свої домагання; 3) послаблення конфлікту взаємними поступками; 4) трансформація конфлікту, перехід його в змінений або принципово новий конфлікт; 5) поступове згасання конфлікту; 6) механічне знищення конфлікту (ліквідація підрозділу, організації,  звільнення учасника та інше).

    7.  Розв’язання конфлікту  з урахуванням  етики стосунків  конфліктуючих сторін.

    Етика доказів змушує спиратися не тільки на логіку думки, а й на поважне ставлення до опонента.

    Етика критики спрямовує її не на особистість  опонента, а на аналіз справи.

    Етика згоди має на меті досягнення ефективного  результату, підкріплення взаємних симпатій.

    Виділяють (К.Томас та Р.Кілмен) п’ять основних стилів поведінки в конфліктних ситуаціях, що спираються на власний стиль, стиль інших учасників конфлікту, а також на тип самого конфлікту.

    Стиль поведінки в кожному конкретному  конфлікті визначається ступенем прагнення  задовольнити власні інтереси (діючи пасивно чи активно) та інтереси протилежної сторони учасників конфлікту (діючи спільно чи індивідуально). Якщо ваша реакція пасивна, то ви прагнутимете вийти з конфлікту, якщо реакція активна, то ви будете намагатися розв’язати його.

    Той, хто використовує стиль конкуренції завжди активний і прагне розв’язати конфлікт власним способом. Такий стиль ефективний, коли людина має певну владу. Але це вкрай неефективний метод розв’язання особистих конфліктів. Стиль конкуренції викликає в інших почуття відчуження.

    Стиль ухилення використовується в ситуаціях, коли позиція нестійка і відсутня співпраця з іншими з метою розв’язання проблеми, коли відчувається помилковість власної позиції та правильність позиції іншої сторони, коли сили не рівні або коли інший наділений владою.

    Стиль пристосування означає, що ви дієте разом з іншою людиною, якщо результати дуже важливі для іншої людини й не дуже суттєві для вас. Він корисний у ситуаціях, у яких ви можете здобути перемогу, тому що інший учасник конфлікту має владу. Головна відмінність від стилю ухилення полягає в тому, що ви дієте разом з іншою людиною, ви робите те чого вона прагне. Поступаючись, ви можете пом’якшити конфліктну ситуацію і налагодити стосунки.

    Стиль співпраці передбачає активну участь у розв’язанні конфлікту шляхом співпраці з іншими учасниками конфлікту для виявлення інтересів, реальних бажань обох сторін і відпрацювання різних варіантів вирішення проблем. Стиль співпраці найважчий, але дуже ефективний.

    Стиль компромісу полягає в частковому задоволенні власних інтересів шляхом взаємних поступок. Тут не аналізується приховані внутрішні потреби. Сторони розуміють, що одночасно задовольнити їх інтереси неможливо але треба швидко досягти рішення і немає часу на обговорення, їх влаштовує тимчасове вирішення, інші шляхи неефективні, компроміс дає змогу зберегти нормальні стосунки.

    До  головних методів вирішення конфлікту можна віднести слідуючи: 
-  втеча від конфлікту (наприклад, усунення з політичної арени того чи іншого політичного діяча; звільнення з роботи за власним бажанням одного з працівників; еміграція з країни; розірвання шлюбу тощо); 
-  відкладання вирішення конфлікту – одна із сторін тимчасово поступається позиціями, відходить від боротьби, зникає зі сфери конфлікту. Згодом, зібравшись з силами, вона заявляє про себе знову, конфлікт розгортається повторно і потребує вже зовсім інших підходів і методів; 
-  примирення сторін через посередника на основі зближення позицій. Інколи залучаються слідчі чи погоджувальні комісії, авторитетні посередники, експерти; 
-  третейський розгляд або арбітраж – сторони добровільно передають свої претензії для розгляду авторитетній інституції, рішення якої має бути для кожної з них обов’язковим;

-  переговори  – самі конфліктуючі сторони  обирають найбільш прийнятну  процедуру, метод погодження інтересів, припиняють суперництво чи зіткнення інтересів до завершення переговорів.

    Якщо  вказані методи не дають бажаних  результатів, світове товариство застосовує нетрадиційні методи для вирішення глобальних конфліктів – створення буферної зони між конфліктуючими сторонами, введення миротворчих сил, економічні санкції, воєнний удар тощо. При недосягненні бажаних результатів традиційними і екстраординарними методами на порядок денний ставиться питання про консенсус – досягнення відносної згоди конфліктуючих сторін з принципових позицій, що забезпечує тимчасову згоду й примирення.

    Досягнення  консенсусу не вирішує конфлікту, адже не знищує його чинників. Разом з  тим консенсус пригашує конфлікт, дає змогу конфліктуючим сторонам зосередитись і обміркувати як власні, так і чужі інтереси та претензії. Це дає можливість прийняття позитивних, конструктивних рішень та дій, підійти до остаточного вирішення конфлікту.

    Засобами  вирішення конфлікту  є: 
-  уникнення конфлікту;

• пом’якшення конфлікту;

-  компроміс;

-  ведення переговорів;

-  насильство;

-  встановлення загальної цілі  та прийняття рішення, що задовольняє  конфліктуючі сторони, зосередження уваги на проблемі, а не на властивостях конфліктуючих осіб.

    Своєчасне нерозв’язання конфлікту може призвести до соціальної напруги у суспільстві, викликати появу гострих суперечностей, надзвичайних ситуацій соціально-політичного характеру, надзвичайних подій, що загрожуватимуть безпеці суспільства.

 

     Література 

    Бедрій  Я.І., Джигирей В.С., Кидисюк А.І. та ін. Безпека життєдіяльності – Львів, Афіша, 1999.

    Джигирей  В.С., Жидецький В.Ц., Безпека життєдіяльності  – Львів, Афіша, 2000.

    Дубицький А.Е. Медицина катастроф М. 1994.

    Жидецький В.Ц., Джигирей В.С. Основи охорони праці  – Львів, Афіша, 2000.

    Захарченко  М.В. Безпека життєдіяльності – Львів, За вільну Україну, 1997.

    Катренко  Л.А., Пістун І.П. Охорона праці в  галузі освіти, Суми. Університецька книга, 2000.

    Лозниця В.С. Психологія та педагогіка – Київ, ЕксОб, 2000.

    Методичний  посібник з цивільної оборони  і надзвичайних ситуацій, Київ, 1997.