Страхування життя та його основні види

       По-перше, постійне збільшення розмірів відрахувань на медичне страхування, які сьогодні становлять приблизно 13,4 % заробітної плати до оподаткування. Сьогодні прогнозується подальше зростання цього показника. Насамперед це пов’язано з погіршенням демографічної ситуації в країні.

       По-друге, суттєве збільшення організаційних витрат в системі охорони здоров’я. У лікарняних касах вони становлять приблизно 5 % від суми внесків. У розрахунку на одну застраховану особу в 1992 р. вони становили 106 євро, а у 2005 р. — 159 євро, що свідчить про неефективну організацію роботи суспільних лікарняних кас. Крім того, додаткові витрати створює мережа посередників, які збирають та акумулюють рахунки за медичні послуги і передають у лікарняні каси.

     По-третє, обмежений контроль з боку суспільних лікарняних кас за обсягами та якістю наданих медичних послуг. Рахунки за медичні послуги збирають та акумулюють посередницькі організації, а потім передають їх у лікарняні каси. За таких умов лікарняні каси безпосередньо не спілкуються з пацієнтами і відповідно не контролюють обсяг і якість наданих послуг. З іншого боку, в цій анонімності полягає і перевага такої системи охорони здоров’я. Лікарняна каса не може обмежувати необхідний обсяг медичних послуг для застрахованих осіб заради економії коштів. Крім того, на сьогодні в Німеччині, немає єдиного носія, в якому накопичується вся інформація про стан здоров’я людини.

     По-четверте, лікарняні каси не накопичують страхові внески і не мають можливості займатися інвестиційною діяльністю та отримувати прибутки від розміщення зібраних коштів.

     По-п’яте, перелік гарантованих медичних послуг за обов’язковим медичним страхуванням постійно зменшується. Сьогодні це вже стосується низки стоматологічних послуг, купівлі окулярів і контактних лінз тощо. Також є проблема черг до певних лікарів, а деякі операції потрібно очікувати майже півроку.

     На  відміну від німецької моделі, французька модель медичного страхування має централізовану форму управління. Діє система загального страхування на випадок хвороби, якою охоплено близько 80% населення. Система обов’язкового медичного страхування регламентується законом “Про медичне страхування і фінансування охорони здоров’я, який передбачає внесення страхових сум як тими, хто працює, так і роботодавцями. Причому роботодавці сплачують 12,5%, а наймані працівники — 7%.

     На  чолі системи лікарняних кас стоїть національна каса (каса страхування  найманих робітників), яка перебуває  під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці. Національна каса виконує функції визначення розмірів допомог і внесків, загальний контроль за діяльністю лікарняних кас, контроль якості й вартості медичної допомоги. Вона має місцеві відділення, кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує з іншими. Страхування в касах здійснюється за територіальним принципом. Клієнти практично позбавлені права вибору страхової організації. Державою забезпечується невисока вартість ліків.

     Окрім страхових кас, у Франції існують  численні товариства взаємодопомоги, які здійснюють додаткові до обов’язкового  види страхування, наприклад, оплату медикаментозної і стоматологічної допомоги. Названі товариства беруть участь у сплаті рахунків своїх членів первинним страховим касам, деякі з них пропонують своїм членам допомогу щодо догляду за людьми похилого віку. Діяльність товариств взаємодопомоги координується національною федерацією. Франція також має добре розгалужену сітку приватних страхових компаній.

     Німецька  і французька моделі мають такі спільні  риси: обов’язковий характер страхування, доступність для всього населення незалежно від ступеня ризику, застосування сучасних технологій, суспільна солідарність, участь держави в оплаті вартості лікування й ліків.

     У Великобританії організована система  бюджетного фінансування охорони здоров’я, що обумовлює його державний характер з великим ступенем централізації  управління. Основна частина коштів надходить з державного бюджету  і розподіляється зверху до низу по управлінській вертикалі. Централізоване фінансування дозволяє стримувати зростання вартості лікування.

     Фінансовою  основою національної системи охорони  здоров’я є надходження податків, що складають 90% бюджету охорони  здоров’я. Тільки 7,5% його формується за рахунок внесків роботодавця. Таким чином, національна система охорони здоров’я існує практично за рахунок коштів, які вносяться платниками податків і виділяються державою на охорону здоров’я.

     Приватне  медичне страхування у Великобританії охоплює винятково ті сфери медичних послуг, які не забезпечуються національною службою охорони здоров’я. Приватним добровільним медичним страхуванням охоплено понад 13% населення.

     Головний  принцип діяльності приватних страхових компаній – це доповнення державної системи охорони здоров’я. Об’єктом страхування є тільки ті ризики, які не бере на себе національна служба охорони здоров’я. З огляду на високий рівень розвитку національної служби охорони здоров’я, сфера діяльності приватного медичного страхування досить обмежена, вона охоплює тільки платну частину медичної допомоги як у комерційних медичних установах, так і в лікарнях національної служби охорони здоров’я.

     Істотним  недоліком бюджетного фінансування охорони здоров’я є схильність до монополізму, ігнорування прав пацієнтів, як правило, відсутність можливості вибору лікаря і лікарської установи.

     Уряд  Великобританії пропонує стимулювати  спроби Національної системи охорони здоров’я підвищити ефективність надання медичної допомоги за рахунок збільшення конкуренції між її видами. Введено розподіл відповідальності за надання медичної допомоги і за її проведення.

     Розглянемо  основні аспекти страхування  в Російській Федерації. У Росії  з 1 січня 1993 року набрав чинності закон “Про медичне страхування громадян у Російській Федерації”, відповідно до якого медичне страхування здійснюється за двома видами: обов’язковому і добровільному.

     Добровільне медичне страхування введено  раніше – 1 жовтня 1992 року. Фінансові  засоби системи охорони здоров’я складаються з двох фондів:

       - фондів обов’язкового медичного страхування: федеральний фонд обов’язкового медичного страхування та територіальні фонди обов’язкового медичного страхування;

       - фондів добровільного медичного страхування.

       Фонди обов’язкового медичного  страхування належать до позабюджетних соціальних фондів. Для них характерна сплата страхувальниками страхових внесків у встановлених розмірах і у визначений термін, а також стандартний, однаковий для всіх застрахованих рівень страхового забезпечення.

     Обов’язкове медичне страхування є загальним для всього населення Росії і здійснюється за двома видами:

      1. Страхування працюючого населення.  Страхувальниками є всі господарюючі  суб’єкти, незалежно від форми  власності й організаційно-правових  форм діяльності; індивідуальні  підприємці; громадяни, які займаються приватною практикою; громадяни, які використовують працю найманих робітників; люди творчих професій, не об’єднані у творчі колективи.

     Страхові  внески складають 3,6% нарахованої оплати праці і зараховуються на спеціальний  рахунок у Центральному банку РФ. Від сплати внесків звільняються організації інвалідів і підприємства, в яких пенсіонери та інваліди складають не менше 50%. Страхові внески не нараховуються на виплати, які мають одноразовий або компенсаційний характер.

      2. Страхування непрацюючого населення. Страхувальниками є уряди республік у складі РФ і місцева адміністрація. Внески сплачуються із засобів місцевого бюджету.

     У разі відмови підприємства або організації укладати договір медичного страхування закон передбачає відповідну суму стягувати через суд. У рамках обов’язкового медичного страхування громадянам Росії гарантується:

     Забезпечення  первинної медичної допомоги, включаючи швидку медичну допомогу, діагностику і лікування в амбулаторних умовах.

     Заходи  з профілактики захворювань.

     Стаціонарна допомога.

     По  загальному медичному страхуванню здійснюється оплата ліків і медикаментів у стаціонарі і при наданні швидкої і невідкладної допомоги. В амбулаторно-поліклінічних умовах ліки оплачуються за рахунок особистих коштів громадян.

     До  переліку захворювань і послуг, що покриваються загальним медичним страхуванням, не входять спеціальні види медичної допомоги, не пов’язані безпосередньо зі станом здоров’я, наприклад косметичні операції, операції по зменшенню короткозорості, протезування зубів. Такі медичні послуги мають покриватися добровільним медичним страхуванням або оплачуватися особисто.

     Фонди суспільного медичного страхування  витрачаються не тільки на оплату рахунків медичних установ, а й на такі цілі:

• фінансування цільових програм, наприклад, пов’язаних з профілактикою і лікуванням соціально небезпечних захворювань;
• підтримка роботи центрів боротьби зі СНІДом, будинків дитини, дитячих санаторіїв, молочних кухонь;
• надання медичної допомоги при масових захворюваннях, у зонах стихійних лих, катастроф та ін.

     Аналіз  системи охорони здоров’я в Росії показує, що вона впроваджує модель охорони здоров’я обов’язкову за правовим статусом, змішану за джерелами фінансування, загальну за охопленням населення і видами медичної допомоги.

     Розглянувши різні системи медичного страхування зарубіжних країн світу, очевидним є той факт, що кожна розглянута нами країна має певний, особливий вид страхування незважаючи на те, що у Європі переважають три основні моделі медичного страхування. Тому висновок наступний: немає універсальної моделі, яка б підходила усім країнам. Держава повинна розробити, запровадити найбільш оптимальну для громадян модель медичного страхування і забезпечити реалізацію та контроль за нею. Звичайно, це не виключає можливості і потреби її реформування, але якнайшвидше впровадження оновленого медичного страхування дозволить країні розвиватися далі. Українську систему охорони здоров’я потрібно адаптувати до сучасних економічних умов і до нашої ментальності. Побудова нової системи медичного страхування потребує розвитку цивілізованих ринкових відносин у суспільстві і сфері охорони здоров’я зокрема. Досвід країн Європейського Союзу, а також країн Центральної і Східної Європи засвідчує, що механізм фінансування охорони здоров’я можна успішно вдосконалювати як в рамках бюджетного фінансування, так і соціального медичного страхування. Якщо говорити про майбутнє, ідеальна модель для України – це бюджетно-страхова медицина. Це означає, наприклад, те, що онкологію, СНІД, невідкладну медичну допомогу, допомогу при пологах, охорону материнства і дитинства фінансує державний бюджет, а решта коштів надходить з Фонду обов’язкового медичного соціального страхування.

     28 грудня 2009 року, відбулось засідання  ради при Кабінеті Міністрів  України з питань реформування системи охорони здоров’я. Його учасники розглянули світовий досвід функціонування системи охорони здоров’я, зокрема, в розрізі декількох моделей, що використовуються в інших державах. І дійшли висновку, що в умовах дефіциту державного бюджету та низьких доходів населення, для України найоптимальнішою є соціально-страхова модель з багатоканальною системою функціонування. Ця модель спирається на принципи змішаної економіки. Вона поєднує в собі ринок медичних послуг з розвиненою системою державного регулювання і соціальних гарантій. Характеризується наявністю обов’язкового медичного страхування всього населення країни при певній участі держави у фінансуванні страхових фондів. Але низький рівень доходів населення і високі темпи інфляції значно обмежуватимуть платоспроможний попит на медичні послуги з боку приватних осіб. Тож використання ринкової моделі призведе до того, що значна частина населення не зможе отримати необхідну медичну допомогу. Особливо це стосується соціально незахищених верств населення. Тому у перехідний період з дефіцитом державного бюджету використовувати державну модель охорони здоров’я недоцільно.

       На даний час існує необхідність  вжиття низки заходів щодо реформування економічних засад системи охорони здоров’я, зокрема її фінансування. Реформа фінансового забезпечення охорони здоров’я України має відбуватися в рамках загальноприйнятих в Європі принципів соціальної рівності, справедливості і солідарності під час організації і надання послуг з охорони здоров’я, оскільки саме такий підхід дав змогу європейським країнам досягти високих показників стану здоров’я своїх громадян.

     Визначивши  основні види фінансування охорони  здоров’я в різних країнах світу, можемо зробити висновок, що найбільш прийнятною для більшості країн  є змішана форма фінансування. При змішаній системі медичного страхування, страхові внески сплачують держава, роботодавці та громадяни, але водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для непрацюючих громадян і соціально незахищених верств населення, через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування. Внески на обов’язкове медичне страхування для цих верств населення здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів. Частка державних коштів має бути не нижчою 50% від загального обсягу внесків. Система охорони здоров’я, побудована на засадах змішаного медичного страхування, повинна відповідати принципам соціальної справедливості, забезпечуючи рівність і доступність медичних послуг достатньо високої якості для всіх громадян.