Англо-французьке суперництво

Однак у більшості районів Північного В'єтнаму французи зустріли наполегливий опір населення.

Після того як Франції вдалося в 1885 р. нав'язати  Китаю договір, за яким Китай визнав французький протекторат над  В'єтнамом, французькі війська приступили до упокорення Північного В'єтнаму.

Спроба  патріотично налаштованих дворян на чолі з молодим в'єтнамським государем  Хам НДІ підняти в Хюе повстання проти окупантів була жорстоко пригнічена. Французи оголосили імператора позбавленим влади і звели на престол свого ставленика. Хам НДІ продовжував боротьбу, спираючись на підтримку народу. Врешті-решт він був вистежений, схоплений і засланий в Алжир. Однак і після цього народний опір не припинилося.

В ході боротьби з народу висунулося чимало талановитих та енергійних керівників. Визначну роль зіграв Де Тхам, протягом довгих років очолював боротьбу проти колонізаторів. Більшість солдатів його повстанської армії складали селяни. В'єтнамський народ свято шанує пам'ять цього національного героя. 

4. Підпорядкування  Камбоджі і Лаосу

Здійснюючи  агресію проти В'єтнаму, Франція  прагнула одночасно підпорядкувати і його сусідів - Камбоджу та Лаос. Між  цими країнами і В'єтнамом здавна склалися тісні економічні, політичні  та культурні зв'язки. Кхмери неодноразово зверталися до В'єтнаму за допомогою  проти "спроб Сіаму силою підпорядкувати собі Камбоджу. На камбоджійської території  проживало значне число в'єтнамців.

Коли  французи захопили Південний В'єтнам  і вийшли до кордонів Камбоджі, кхмерський феодальна верхівка прагнула до угоди  з Францією, сподіваючись таким шляхом зберегти свою самостійність. Але в 1863 р. король Камбоджі змушений був  підписати договір про встановлення французького протекторату. Це викликало  стихійні народні виступи кхмерів. Після їх придушення французи розширили  контроль над камбоджійськими владою.

Сусідній  Лаос складався тоді з декількох  феодальних князівств. Найбільшими  були Луангпрабанг (Луангпха-банг) ​​і В'єнтьян. До кінця XIX в. Франції вдалося підпорядкувати собі цю країну. Колонізатори розділили її на дві зони: королівство Луангпрабанг (колишнє однойменне князівство і деякі сусідні з "їм території), що стало французьким протекторатом, і безпосередньо керований французькими адміністраторами Південний Лаос.

Для управління захопленими країнами та їх експлуатації, імперіалісти створили в 1887 р. Індокитайський союз (Французький Індокитай), що включив  В'єтнам, Камбоджу, а потім і Лаос. При цьому В'єтнам був попередньо розчленований на три частини: Кохінхіну (Намбу, Південний В'єтнам),  Тонкий (Бакбо, Північний В'єтнам) і Аннам (Чунгбо, Центральний В'єтнам), перетворені на протекторати.

Індокитайському союзом управляв призначуваний Парижем  генерал-губернатор. Йому були підпорядковані губернатор Кохінхіни і верховні резиденти Тонкина, Аннама, Камбоджі і Лаосу.

Колонізатори  спиралися на підпорядковані їм маріонеткові монархії, поміщиків, бюрократію, китайську  і в'єтнамську компрадорську буржуазію. Французька адміністрація сприяла  утворенню нового шару поміщиків  з пов'язаних з нею посередників, лихварів, чиновників. Поступово Французький  Індокитай став постачальником сировини і продовольства, ринком збуту, сферою застосування капіталу французької  монополістичної буржуазії.

У колоніальному  В'єтнамі відбувалися важливі соціально-економічні зміни, пов'язані з початком капіталістичного розвитку. Формувалися нові класи - пролетаріат і буржуазія. При  цьому зростання в'єтнамської національної буржуазії перешкоджало не тільки засилля  французького капіталу, але і конкуренція  з боку китайських емігрантів. В'єтнамський капітал знаходив собі застосування головним чином у торгівлі і легкої промисловості.

Внаслідок слабкості національної буржуазії  видну роль в зароджувався національно-визвольному  русі грали представники тієї частини  феодалів, яка ще в період завоювання пручалася загарбникам. На початку XX ст. передові представники феодальної інтелігенції стали ідеологами буржуазного  націоналізму.

Російська революція 1905 р. і пробудження Азії активізували в'єтнамське національний рух. Поряд з безперервною партизанською  боротьбою спостерігалося становлення  нових форм протесту. У 1912 р. було засновано  "Товариство відродження В'єтнаму", яка закликала до вигнання іноземних поневолювачів та перетворення В'єтнаму в республіку.

5.Третя англо-бірманська війна і перетворення всієї Бірми в англійську колонію

У середині 20-х і початку 50-х років XIX ст. англійці розв'язали дві війни проти  Бірманського королівства, в результаті яких воно втратило значну частину  своєї території.

Але англійські колонізатори прагнули до підпорядкування  всього Бірманського королівства. Населення  зберігала ще незалежність Верхньої Бірми вперто чинило опір загарбникам. Це надихало до опору і жителів  тих районів, які були раніше захоплені  англійцями. Реалізацію колоніальних планів Англії прискорили проникнення  Франції до В'єтнаму і прагнення  французьких колонізаторів розширити  сферу свого панування за рахунок  ще не підкорених районів Індокитайського  півострова.

У 1885 р. Англія розв'язала нову, третю війну  проти Бірми. Внутрішня політична  обстановка в Бірманському королівстві  сприяла здійсненню англійських  планів. Боротьба різних претендентів на королівський трон, феодальні чвари  та суперечності полегшували захоплення країни. Напавши на Верхню Бірму, Англія швидко перекинула свої експедиційні сили на пароплавах по річці. Іраваді  і вже через два тижні захопила столицю м. Мандалай. В кінці 1885 р. був позбавлений влади останній король Бірми, і в 1886 р. вся країна перетворилася на англійську колонію і була адміністративно включена в Британську Індію.

Однак і після цього народний опір загарбникам  тривало. Завоювавши Бірму за допомогою  десятитисячний армії, Англія до 1887 р. змушена була тримати там 40 тис. солдатів. Лише до 1890 р. англійським військам вдалося розгромити найважливіші центри народного опору.

Захоплення  Францією В'єтнаму і Англією Бірми  вкрай загострили суперництво між  цими двома колоніальними державами, що відбилося і на становищі Сіаму. Європейські компанії захопили в  свої руки зовнішню торгівлю і судноплавство  цієї країни. Спираючись на компрадорську  буржуазію, вони прагнули проникнути і  в її внутрішні райони. Сіамське уряд, змушений підписати ряд нерівноправних договорів, що встановлювали непідсудність  іноземців сіамським судам і  надавали їм ряд пільг і привілеїв, було не в змозі запобігти "мирний" проникнення іноземного капіталу.

Однак уряд Сіаму небезуспішно використовувало  суперечності між змагалися європейськими  державами, США, а потім і Японією. Спираючись то на одну, то на іншу державу, Сіам зміг уникнути остаточного розділу  або перетворення в монопольне володіння  однієї будь-якої метрополії. Саме гострота англо-французьких протиріч в кінці XIX ст. допомогла Сіаму зберегтися як формально незалежної держави - буфера між 1владеніямі Англії та Франції. Але  це супроводжувалося значними втратами території і все зростаючим економічним  підпорядкуванням країни англійської  та французької капіталу.

Закріпившись  у В'єтнамі та Камбоджі, французькі колонізатори посилили своє проникнення  в Сіам і нав'язали йому в 1893 р. кабальний договір. Французькі успіхи викликали опір Англії. Гостра боротьба і тривалі дипломатичні переговори закінчилися англо-французькою угодою 1896 щодо басейну р.. Менам (центральної частини Сіаму). Обидві держави зобов'язалися не домагатися в цьому районі особливих привілеїв та зберігати незалежність Сіаму.

Надалі  в умовах англо-французького зближення  Англія і Франція розділили незалежний Сіам на сфери впливу і ще більше урізали його територію. Однак і  після цього тривали англо-французька боротьба і суперництво.

У Сіам посилено проникала також імперіалістична  Німеччина, що зуміла захопити значні позиції в торгівлі і в обробній промисловості.

Ослаблений  Сіам перетворився на напівколонію - арену  суперництва і боротьби імперіалістичних держав. 

6.Розподіл сфер впливу в Південно-Східній Азії. Третій період колоніалізму.

У другій половині ХІХ – початку ХХ ст. прагнення до оволодіння територіями  набрало маніакального характеру. Європейська держава, яка хоч  трохи себе поважала, стало “непристойно” не мати колоній. Почався поділ Африки, яка до того не притягувала до себе увагу, оскільки кліматичні умови там були такі, що європейці помирали масами від хвороб. На карті Африки знайшлося місце для колоній Німеччини і навіть Бельгії, а потім і Італії, на кінець мали обширну колоніальну імперію і французи

Французи  знайшли собі ще шматочок суші, який можна було прибрати до рук –  східний Індокитай. Продовжувалося розширення Британської і Російської імперій, причому розширення їх кордонів, здається, відбувалося за принципом  змагання – хто захопить більше простору в Центральній Азії. Кожна  із держав боялася, що їх захопить друга, і квапилась “проникнути” усюди, відкинувши розуміння доцільності. В діяльності колонізаторів в цей період проглядаються симптоми ірраціональності, переслідування фантомних цілей “імперської величі”, нікчемної боротьби самолюбств.

     Колоніальні держави прагнули поділити на “сфери впливу” і ті країни, які зберігали деяку незалежність. Англія і Франція підписали угоду про поділ сфер впливу у Південно-Східній Азії в 1896 р. В 1907 р. були укладені три угоди, які, як здавалося, ставили хрест на подальшому існуванні багатьох країн. Японо-російська угода (30 липня) ділила на сфери впливу Маньчжурію. Франко-японська (10 червня) визначала сфери впливу цих держав у Східній Азії. Англо-російська угода (31 серпня) поділяла на сфери впливу Іран, віддавала Афганістан в “сферу впливу” Англії, до того ж обидві держави зобов’язувалися не прибирати до рук Тибет. Здавалося, що незалежних держав в Азії скоро не залишиться.

     Відмінною рисою економіки третього періоду  колоніалізму можна назвати вивіз  капіталу із метрополій в колонії  і залежні країни. Це явище відображало  новий етап у розвитку європейського  капіталізму – інтернаціоналізацію  капіталу. Це було викликано другим етапом промислової революції, який почався, коли процес механізації торкнувся  не тільки легкої промисловості, а і  важкої, а також сільського господарства. Легка промисловість у Європі втратила переваги, які вона мала раніше, прибутки текстильних фабрикантів  знизились, капітал, який був зайнятий у цій сфері “перебіг” туди, де можна було скоротити витрати за рахунок наближення до джерел сировини і економії на вартості робочої сили. Сумарні зарубіжні інвестиції з 1870-х років до 1914 р. зросли з 6 до 44 млрд. дол.., тобто в 7 разів, але доля цих інвестицій в колоніальні і залежні країни за цей період зросла в 15 разів.

     Вивіз капіталу спочатку мав на меті створення  інфраструктури для збільшення ввозу  і вивозу товарів: будівництво портів, залізниць, каналів (насамперед Суецького), покращення зв’язку.

     Другий  напрямок – розширення виробництва  прибуткових продовольчих і технічних  культур (плантації) і створення  промисловості для їх переробки  – джутової, чайної і т. п.

     Але ці ж напрямки капіталу сприяли появі  таких галузей, які для експорту товарів метрополій були взагалі  не потрібні або навіть шкідливі.