Дипломатія арабських країн

Дипломатія арабських  країн

У світі  більше 20 арабських  держав, розташованих в Азії й Африці. Усіх їх поєднує арабська літературна мова, хоча діалекти значно відрізняються один від одного. Тому, обираючи

перекладача, потрібно бути впевненим  у тому, що він  досконало знає той  чи інший діалект.

Незважаючи  на спробу арабських  країн досягти  єдності, між ними існують серйозні протиріччя. Але, незважаючи на розкол, розбіжності, юніоністська ідея пустила  глибокі корені. Не випадково значні зусилля арабської  дипломатії були спрямовані на досягнення проміжних  об’єднань. Такі спроби були розпочаті в  ЗО—60-х роках —  створення Об’єднаної Арабської Республіки із Сирії та Єгипту, спроби об’єднання Лівії з Тунісом, Марокко, Єгиптом  і Суданом, створення  низки інших осей, арабський фронт  відмови, що був утворений  після Кемп-Девідського  договору тощо. Практично "золоте правило" арабської  дипломатії — приділяти  першочергову увагу  стосункам із своїми, як вони говорять, "арабськими братами". Це перше  найближче коло кожної з арабських держав.

Наприклад, Саудівська Аравія і  князівства Перської затоки. Вони активно  проводили в 70—80-х  роках так звану  доларову дипломатію. Суть її зводилася  до надання значної  безоплатної допомоги "арабським  братам" в обмін  на лояльну просаудівську  і проеміратську  політику.

Арабська  дипломатія в післявоєнний період відрізняється  прихильністю до ідеї арабської єдності. У 1945 році у Каїрі  був укладений  пакт про Лігу арабських  держав, доповнений у 1949 році договором  про взаємну оборону  і співпрацю. Мета Ліги — зміцнення  зв’язків між державами, координація їхньої політичної активності задля забезпечення незалежності і суверенітету, а також сприяння інтересам арабських  країн. Її завданням  є також співпраця  в сфері культури, охорони здоров’я, транспорту, економіки  і фінансів. У 1996 році у Каїрі була проведена  тридцята нарада глав арабських держав. Але протиріччя в  цій організації  призвели до розколу  і навіть до воєн між арабськими країнами [З, с. 298—299]. ¹

Що можна  сказати про дипломатію арабських держав, про встановлення контактів з дипломатами  цих країн і  їхню систему ведення  переговорів?

Насамперед, незважаючи на спільні  мову, давню культуру, ці країни настільки  відрізняються одна від одної, що в  присутності представників  іншої країни можуть уникати обговорення  питань, пов’язаних із проблемами Близького  Сходу, суперечок. Усе  це свідчить про те, що до кожної спроби встановити контакти і вести переговори варто готуватися уважно, з огляду на особливості кожної окремої країни та її політику.

Дипломати різних арабських  країн дуже відрізняються. Деякі вкрай мовчазні. Інші — представники, скажімо, Сирії, деякі  єгипетські дипломати  — значно балакучіші.

Необхідність  ретельної підготовки бесід з арабськими політичними діячами  і дипломатами  диктується високим  професіоналізмом арабських  дипломатів. По-перше, всі вони повинні  мати свідоцтва про  закінчення вищих  навчальних закладів. Багато з них закінчували  англійські, американські і французькі університети. У 50—60-х роках  і в арабських  країнах стали  організовуватися школи  й інститути із підготовки дипломатів.

По-друге, вони добре знають іноземні мови, в  основному, англійську і французьку. Арабський  дипломат Муса Фараг  у своїй книзі  про арабську дипломатію пише, що "ці мови широко поширені в  дипломатичних колах" арабських країн. Дехто з них  знає і російську.

По-третє, сама дипломатична служба арабських країн  добре організована, а дипломати —  дисципліновані. Так, у МЗС Єгипту роботою  із близькосхідної проблеми спеціально займаються 3—4 дипломати. Кожен  з них, крім загального спостереження за проблемою, веде окремі її аспекти і, що вкрай  важливо, має про  неї власну інформацію і виходить зі своїми пропозиціями безпосередньо  на міністра, а то й на президента.

Це дозволяє оперативно вирішувати важливі проблеми. В інших арабських  країнах жорстко  поставлена координація  зовнішньополітичних  проблем міністерством  закордонних справ. Щоб домогтися  зустрічі з яким-небудь міністром, ви повинні  відправити в МЗС  ноту й отримати дозвіл.

Практично всі арабські держави  є мусульманськими, входять до складу Організації "Ісламська  Конференція", тому питання становища  ісламських меншин, релігії, насамперед ісламу, є для них  архічуттєвими.

Саудівці, маючи значні кошти  у своєму розпорядженні, негласно провадять  лінію на те, щоб  тримати своїх  послів, особливо в  арабських країнах, якомога довше, всіляко  прагнучи до того, щоб  їхні представники були дуайєнами. При цьому  вони беруть на себе всі витрати, пов’язані  зі здійсненням цієї досить копіткої посади. Єгиптяни, претендуючи  на роль, природно, лідера арабського світу, намагаються, як правило, групувати  арабських послів і представників  навколо себе, прагнучи прибрати у свої руки ініціативу в організації  різноманітних політичних демаршів, зустрічей  тощо [З, с. 301—302].

Арабські  дипломати хороші полемісти й оратори, і це варто враховувати  на переговорах і  конференціях. Вони вміють налагоджувати  контакти, виділяються  гостинністю. У Лондоні  особливо відрізнялися своєю гостинністю  марокканське і ліванське  посольства. Арабські дипломати — непогані актори. Коли вони не хочуть відповідати, вони посміхаються, запевняють, що не знають цього питання, відтягують час чи обмовляються "загальними фразами". Посли  арабських країн  звичайно суворо дотримуються інструкцій. Не маючи  інструкцій, вони воліють  не вступати в обговорення  питання.

Араби віддають перевагу непрямолінійним  відповідям на зразок: "Якщо буде завгодно Аллаху". Відмова звичайно супроводжується  словесними викрутасами  і похвалами на користь відхиленої пропозиції [2, с. 133—134].

Дипломати низки арабських  країн воліють  триматися і щодо контактів, і щодо зустрічей пасивно. Недовіра, особлива обережність характерні для низки арабських  дипломатів і політиків. Один арабський дипломат визнав, що навіть при  рутинних розмовах з  офіційними особами  інших країн він  воліє говорити, що нічого не знає про  обговорення питання, навіть якщо він добре  поінформований, просто для того, аби мати час подумати. Іноді  арабські дипломати  вживають такі фрази, що відразу не зрозумієш, що вони означають, їх важко розуміють  навіть самі дипломати.

Для арабів однією з важливих умов контактів, зв’язків, переговорів є  встановлення довіри. Вони намагаються  не стільки передбачити  рішення проблеми шляхом аналізу подій, скільки використати  рішення з досвіду  минулого.

При цьому  окремі країни мають  свої особливості. Учасник  переговорів у  Кемп-Девіді У. Квандт відзначає, наприклад, такі типові риси єгипетської  дипломатії, як почуття  національної гідності, твердий стиль  ведення переговорів, неухильне дотримання національної незалежності (будь-які  втручання в їхні внутрішні справи рішуче відкидаються).

В арабських  державах існуть свої норми етикету, протоколу, звичаї, пов’язані  із способом життя, релігією, ідеологією. В одних  країнах вони ближчі до середньовічних, у інших — до сучасного цивілізованого світу. їх, звичайно, треба знати, налагоджуючи контакти, при бесідах, переговорах, особливо якщо ви їдете в  арабську країну. Насамперед — це відношення до Корану, до мусульманської релігії. Не варто  допускати жодної критики Корану і, звичайно, треба виявляти повагу до нього. Враховуючи відношення до жінки, що прийнято в цій  країні, у жодному  випадку не подавати їй руку, оскільки можуть виникнути ускладення. У жодному разі не подавати чоловікові для вітання ліву руку.

Знайомлячись, не прийнято розпитувати  про дружину, передавати їй привіти, і навпаки, якщо ви знаєте, що у  вашого партнера е  діти, потрібно розпитати  про них, розповісти про своїх.

У мусульман, арабів не прийнято вживати вино, і, запрошуючи на ланч, обід, коктейль, не треба примушувати  їх пити. Не можна  подавати до столу  свинину, а найкраще через помічника  розпитати — до якої їжі більш  схильні гості. В  Іраку, наприклад, на великих прийомах на стіл подають частини  туші корови й усі  розривають її руками, тому не просіть ніж  і виделку. Якщо перед  кавою вам пропонували  прохолодні напої  — це означає, що час, відведений для  зустрічі, вичерпано. У Північній Африці не прийнято пити під  час їжі. У Марокко  після їжі вам  запропонують три  склянки чаю з  м’ятою — і ви все це повинні  випити. Потиснувши руку господарю-марокканцю, потрібно піднести її до губ.

Етикет стародавнього  світу: Греція, Рим, Єгипет

Філософи Давньої  Греції навчали людей шляхетності, здорового глузду, помірності та поміркованості як найліпших чеснот.

У поглядах видатного  матеріаліста давнини Демокріта, котрий узасадничив моральні канони та правила  поведінки, чітко простежується  бажання прищепити людині найкращі духовні якості. Демокріт наголошував, що шляхетність свійських тварин полягає у високій якості їхніх тіл, тоді як шляхетність людей — у доброму спрямуванні їхнього характеру, що виявляється в їхніх вчинках.

Демокріт оспівував  розум, мудрість і розважливість. Безсмертними афоризмами стали його поради: "Тілесна краса людини - це щось твариноподібне, якщо під нею не приховується розум"; "не намагайся знати все, щоб не стати в усьому невігласом"; "дурням краще коритися, ніж повелівати"; "краще думати перш ніж діяти, а не після". Демокріт вимагав, щоб слово не розходилося з ділом, щоб воно було тінню справи, позаяк "чимало тих, хто ганебно вчиняє, промовляють найчудовіші промови".

При оцінюванні поведінки  людини Демокріт учив зважати не лише на її дії, а й на внутрішні спонуки та бажання. Він говорив: "Чесна і негідна людина пізнаються не тільки через те, що вони роблять, а й через те, чого вони бажають". Він засуджував лицемірне роздвоєння особистості для себе й для інших, наполегливо радив: "Не кажи й не чини нічого поганого, навіть якщо ти наодинці з собою. Навчайся якомога більше соромитися самого себе, ніж інших", "чудовою є належна міра в усьому", "якщо перетнеш межу, то найприємніше стане для тебе найнеприємнішим".

У відгуках про  людей теж варто дотримуватися  міри й тактовності. Треба зважено  ставитися до похвали інших і  себе. Не можна не погодитися з Демокрітом, що "дуже зашкоджують дурням ті, хто їх вихваляє", "краще, — продовжував він, — щоб хвалив нас хтось інший, ніж хвалити самого себе", "якщо не можеш визнати похвалу заслуженою, вважай її лестощами".

Інший видатний мислитель  давнього світу, славетний грецький філософ-матеріаліст Епікур вважав, що кожна людина прагне задоволення й уникає імовірних страждань. "Тому, — зазначав він, — ми й називаємо задоволення початком і кінцем щасливого життя. Проте коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, — вів він далі, — ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задоволення, що полягають у почуттєвій насолоді, як вважають ті, хто не обізнаний, або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від мук сумління й тривог".

Свобода від тілесних страждань, душевних мук і тривог досягається розважливістю, адже, казав  Епікур, не можна жити приємно, якщо не живеш розумно. Усьому є свій край, і його має знати кожна людина. "Добробут і щастя — не у  надлишку грошей, не у височіні становища, не в посадах якихось або силі, — роз´яснював Епікур, — а  в свободі від суму, в поміркованості почуттів і налаштуванні душі, що всьому знають межі"¹.

На розвиток етичної  думки стародавнього світу величезний вплив справив найславетніший філософ того часу Арістотель. На його переконання, етика, поведінка і вчинки людей зумовлені політикою й економікою, адже й повновартісний громадянин* — стверджував він, — це суспільна тварина. Більше того, згідно з поглядами Арістотеля, моральність надана людям у вигляді можливості й перетворюється на дійсність лише громадським життям. "Не без підстави, — стверджував він, — люди вигадують поняття блага або блаженства відповідно до життя, яким вони живуть"².

Вважаючи підґрунтям етики й поведінки людей прагнення  насолоди, Арістотель нагадував, що крім насолоди є ще й страждання. В  усякій насолоді й стражданні можливі  надлишок або брак, причому й те, й те погано. "Надлишок і брак, — відзначав Арістотель, — належності пороку, середина — належність доброчесності". Поміркованість і середина — от умови моральності доброчесного життя, пристойної поведінки та спілкування людей.

Арістотель дає  відповідь на питання, за що ми (люди) любимо один одного. "Любити означає  бажати комусь того, що вважаєш благом; заради нього, а не заради самого себе, і намагатися мірою сил давати йому ці блага... Другом буде той, хто разом із нами радіє нашим радощам і шкодує через нашу тугу заради нас самих... Любимо ми й тих, з ким приємно жити і проводити час, а такі люди ввічливі, не схильні наголошувати помилки (інших), не полюбляють сперечатися й сваритися...

Любимо ми й тих, хто вміє пожартувати і сприйняти  жарт, позаяк той, хто вміє сприйняти  жарт і може сам пристойно пожартувати, однаковою мірою сповнюють задоволенням свого ближнього.

Ми любимо також  людей, котрі звеличують ті добрі  якості, якими наділені ми, особливо якщо ми боїмося виявитися позбавленими цих якостей.

Користуються любов´ю  ще люди охайні у своїй зовнішності, одязі й у всьому своєму житті, а також люди, які не мають звички дорікати нам припущеними помилками і вчиненими благодіяннями.

Любимо ми також  людей незлопам´ятливих, котрі не пам´ятають образ і легко йдуть  на примирення..., а також людей  нелихослівних і тих, хто зважає не на вади, а на добрі якості людей... Взагалі ми любимо тих людей, які  надто прихильні до своїх друзів і не залишають їх".

Давньогрецький  посольський церемоніал за тих часів  обставляли з неабиякою урочистістю. Так, наприклад, покровителем послів води вважали бога Гермеса. Він до того ж, за легендами, опікувався подорожанами і крамарями.

Посли мали при  собі спеціальні "жезли Гермеса". На верхівці жезла, оповитого лавром, були влаштовані крила птаха і  два переплетені вузли. Вузли  символізували моторність і хитрість, а крила — маневреність і рухливість. Послу давали інструкції, написані на двох картках або табличках, складених удвічі, — "дипломах". Звідси й походить слово "дипломатія".