Геополитика сша в австралии и океании

2

ПЛАН

ВСТУП

1.      Геополітичний потенціал США та їх місце у структурі сучасного світу

2.      Особливості формування геополітичних інтересів США у регіоні Австралії та Океанії в історичній ретроспективі.

3.      Сучасні геополітичні інтереси США в регіоні Австралії та Океанії.

4.      Механізми реалізації геополітичних інтересів США у регіоні Австралії та Океанії в сучасних умовах.

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Історія не знала наддержави, яка б володіла таким же могутністю в масштабі планети, яким володіють сьогодні Сполучені Штати Америки. Це твердження не потребує доказу за допомогою цифр. Немає у світі країни з великим ВВП, з більшою ємністю внутрішнього ринку і з більшою військово-політичної міццю, ніж США.

Проте, при проведенні дослідження стосовно ролі США в сучасному світі, більше 55% респондентів по всій кулі відповіли, що роль Сполучених Штатів Америки швидше негативна. І лише 12 % дали позитивну відповідь. Прихильні по відношенню до Сполучених Штатів громадяни зазначають, що ця країна підтримує в світі порядок і стабільність - веде боротьбу з тероризмом і екстремізмом (2%). Крім того, США, будучи економічно сильною державою, розвивають науку, розробляють нові технології (1%), допомагають іншим країнам. Деякі (5%) просто говорять, що, з їхньої точки зору, США - хороша, сильна країна, у якої треба вчитися.

Негативна роль Америки, вважають респонденти, полягає в тому, що вона нав'язує свою волю іншим державам (21%). 15% учасників опитування заявляють, що США проводять агресивну зовнішню політику, розв'язують війни, 5% згадують у зв'язку з цим війну в Іраку. Крім того, 4% опитаних вважають, що негативна роль США виявляється в тому, що ця країна погано впливає на самі різні сфери життя Росії - від економіки до культури.

Слід констатувати, що практично всі перелічені негативи є правдою. Прикриваючись благими намірами США втручаються у справи різних регіонів світу, країн, встановлюючи там свою військову присутність. Виключенням не став і регіон Австралії та Океанії, який розглядається США, як плацдарм для ефективнішого контролю за Азійсько-Тихоокеанським регіоном, де Вашингтон всіляко намагається послабити роль Китаю.

1.      Геополітичний потенціал США та їх місце у структурі сучасного світу

1990-ті роки стали поворотним етапом в житті всього світового співтовариства: півстолітнє біполярне протистояння (СРСР - США, Схід - Захід) закінчилося. Світову спільноту очолили Сполучені Штати.

Крах СРСР позбавив США конкурента у військовій сфері; уповільнення економічного зростання Західної Європи і Японії дозволило уникнути небезпеки бути обійденими в економічній області: у сфері економіки Америка в 1990-ті роки зробила неймовірний кидок; осередок фундаментальної і прикладної науки в американських фірмах та університетах забезпечило лідерство в науково-технічної революції. Американські університети дають абсолютну більшість нобелівських лауреатів. У військовому відношенні також немає країни або коаліції країн, що представляли в даний час загрозу Заходу і його лідерові - Сполученим Штатам.

Америка на початку 90-х у військовій області перевершувала десять наступних за нею за шкалою потужності держав. Світ був змушений пристосовуватися до американської могутності, помноженій на верховенство в Північноатлантичному союзі (НАТО) і союз з Японією.

Таким чином, США вийшли у ХХІ століття могутньою потугою з величезними геополітичним потенціалом, завдання яких полягало в утриманні цих позицій на світовій арені. Проте, невдовзі постало питання про необхідність поділу лідируючих позицій з іншими державами, які швидко набрали темп розвитку. Сьогодні лідируюча роль Вашингтону та його вирішальний вплив на світові процеси стало досить спірним питанням.

Причини такого стану речей криються в тому, що «блага» політика Штатів викликає неприязнь у різних регіонах світу. В даний час, роль США в еволюції цивілізованого суспільства полягає в поширенні в світі культурних досягнень Західної цивілізації. Зовнішня агресія США, що намагається продовжити своє існування, викликає в усьому світі протидію. Ненавидячи Західну цивілізацію лідери шиїтських держав, для боротьби із Заходом змушені використовуватися новітні досягненнями техніки. У мусульманських країнах стали вивчати не тільки Коран, але глибоко фізику, математику, досягнення технічної думки. Американська глобалізація воює проти США американськими ж засобами. Непопулярна війна в Іраку, яка так і не виправдала свою мету, вторгнення в Афганістан під приводом пошуку терористів, численні втручання в Африканські країни з метою захисту прав людини, - всі ці оманливі гасла вже давно не сприймаються на віру.

Світова спільнота розчарована в США, які під прикриттям демократії, прав людини намагаються забезпечити в першу чергу свої економічні, ресурсні, енергетичні, політичні та військові інтереси. США на сучасному етапі вже не справляються з роллю лідера. Саме з цією метою Сполучені Штати Америки втручаються в справи всіх куточків планети, регіонів, країн.

Багато аналітиків вважають, що у Сполучених Штатів не вистачає ресурсів для глобального контролю над земною поверхнею. Американський політолог Пол Кеннеді назвав це «перенапруженням» (оverstretching). На його думку, Америка перенапружилися свої сили, знесилилася і ослабла в гонитві за світовою могутністю. Тепер прийшов час додати в американську політику неабияку частку ізоляціонізму, покінчивши з експансіонізмом.

Активізація діяльності США в регіоні Океанії зумовлена прагненням утримувати контроль в регіоні АТР та посиленням китайських позицій. Стурбованість, зокрема, австралійських властей зростанням впливів Китаю дозволяє Білому дому залишатися в грі в цій частині Тихоокеанського регіону, тим більше що стороною, яка запрошує, залишається Австралія.

2.      Особливості формування геополітичних інтересів США у регіоні Австралії та Океанії в історичній ретроспективі.

Океанія — загальна назва для островів центральної і південної частини Тихого океану ,включаючи Австралію, Нову Зеландію і східну частину Нової Гвінеї; більш широко Океанію можна розділити на групи вулканічних і коралових островів на основі етнічного походження їхніх мешканців: Мікронезія (Гуам, Кірібаті, Маріанські, Маршаллові і Каролінські острови); Меланезія (Папуа Нова Гвінея, Вануату, Нова Каледонія, Фіджі, Соломонові острови) і Полінезія (Тонга, Самоа, Тувалу, Французька Полінезія, острови Лайн); Австралія.

Склалося історично, що регіон Австралії і Океанії підтримував тісні контакти з Заходом – США і Великобританією. Перш за все це пов’язано з колоніальною політикою європейських країн та США. З середини 1870-х років великі держави розгорнули наступ на Океанію. У 1874 англійці встановили протекторат над островами Фіджі в Південній Меланезії, а в 1877 році - над островами Токелау в Західній Полінезії. У 1876-1877 Великобританія, Німеччина і США вступили в боротьбу за західно-полінезійський архіпелаг Самоа.

В кінці ХІХ століття боротьба за розділ Океанії вступила в свою завершальну стадію. У серпні 1898 року англійці зайняли меланезійський архіпелаг Санта-Крус, а США - Гавайські острови. В результаті іспано-американської війни американці придбали в Західній Мікронезії о. Гуам (Паризький договір 10 грудня 1898 року).[1] За іспано-німецькою угодою 12 лютого 1899 Іспанія продала Німеччини Каролінські, Маріанські острови і острови Палау. 2 грудня 1899 року Великобританія, Німеччина і США домовилися зі спірних територіальних питань в басейні Тихого океану: до Німеччини відійшла західна (о.Савайї і о.Уполу), а до США - східна (о.Тутуіла, острови Мануа) частина островів Самоа; за відмову від претензій на Самоа англійці отримали острови Тонга і північну частину Соломонових островів, крім Бугенвіль і Бука. Розділ Океанії завершився в 1906 році.[2]
В результаті під контролем Німеччини виявилася західна, Великобританії - центральна, США - північно-східна, а Франції - південно-західна і південно-східна частина Океанії.

Зовнішня політика Австралії та Океанії до середини ХХ століття проводилася виключно під керівництвом колоніальних держав. Держави регіону, зокрема Австралія, Нова Зеландія, були на боці Британії та США протягом 2-х світових воєн. Ще після 2-ї світової війни Австралія та Нова Зеландія стали стратегічними союзниками США в Тихоокеанському регіоні. Зокрема, Австралія отримала мандат на ряд колишніх володінь Японії, але в 60-70-х їм була надана незалежність.

Сполучені Штати Америки стали провідною світовою державою, що домінувала на Тихому океані після Другої світової війни. З точки зору американської концепції безпеки, національні інтереси США як в Південно тихоокеанському регіоні, так і в усьому Азіатсько-Тихоокеанському регіоні зводилися до військового протидії Радянському Союзу, стримування комунізму та сприяння розвитку ринкової економіки в інтересах США. Тому залучення на свій бік держав Австралії та Океанії стало першочерговим завданням для Сполучених Штатів Америки.

Особливе значення надавалося островам Мікронезії. У неї входять архіпелаги Маріанських, Маршаллових і Каролінських островів.
Відповідно до планів Пентагону вони поряд з островом Гуам повинні були утворити частини «передового оборонного екрану»[3], що простягнувся від Аляски, через Алеутські острови до військових об’єктів на Гавайських островах. У єдиний військовий комплекс повинні були перетворитися острова Сайпан, Уейк, Мідуей, Тініан, Трук, Палау і атоли Джонстон, Еніветок, Кваджалейн і Маджуро.

В 1945 році США за угодою з ООН отримали опікуна над регіоном Мікронезії. Статут ООН покладає на державу обов’язок опікуна «сприяти політичному, економічному і соціальному прогресу території під опікою, прогресу в галузі освіти та розвитку по шляху до самоврядування або незалежності » Діяльність же американської адміністрації в Мікронезії була підпорядкована фактично одній меті: максимальному використанню островів у військово стратегічних інтересах США. США гальмували політичний та економічний розвиток регіону. Американська влада з самого початку свого управління Мікронезією в 1947 р. стали витісняти корінне населення з його споконвічних земель, щоб використовувати їх для своїх військових потреб. До середини 1970 х років в руках місцевих жителів залишилося всього лише 38% землі (на Маріанських островах - 12%, на Палау - 24%).

Велике значення мала Мікронезія для випробування ядерної і ракетної зброї. З 1946 року по 1962 рік на Бікіні, Еніветок та інших сусідніх атолах було вироблено понад 96 ядерних вибухів, включаючи випробування термоядерної бомби потужністю 15 мегатонн.[4] Саме з Маріанських островів, острова Тініан 6 серпня 1945 року піднявся в повітря бомбардувальник Б 29 зі страшним атомним вантажем для Хіросіми.

Найважливішим завданням американської політики в регіоні Океанії вже у 80-ті роки було збереження тут свого військово-політичної присутності. Крім основних договорів державам Мікронезії був нав’язаний ряд додаткових угод, за якими США могли безперешкодно здійснювати транзит літаків і кораблів, що несуть ядерну зброю, складувати на цих територіях ядерну зброю, проводити їх випробування і здійснювати поховання радіоактивних відходів. Здійснювався дипломатичний контроль над даною територією.

Однак Вашингтон одночасно всіма засобами розпалюючи сепаратистські настрої на окремих архіпелагах, серед проамериканськи налаштованих місцевих діячів. Сполучені Штати в порушення Статуту ООН, Угоди про опіку між США і Радою Безпеки, Декларації про деколонізацію взяли курс на розчленування підопічної території «Тихоокеанських островів», щоб підпорядкувати їх собі по частинах. Спочатку американська влада домоглися підписання в 1975 році угоди з Маріанськими островами, згідно з якою архіпелаг під назвою «Співдружність Північних Маріанських островів»[5] повинен стати «вільно приєднаною до США державою», подібно Пуерто Ріко. За цією угодою США отримали право не тільки зберегти вже існуючі військові бази, а й будувати нові.

До початку 1980 х років в Мікронезії було створено ще три подібних утвореня: Маршаллові острови, Палау, що охоплює західну частину Каролін, і Федеративні Штати Мікронезії, що включають інші острови з числа Каролінських. Їх статус був визначений як «вільна асоціація» з США. Незважаючи на термінологічні відмінності, це означало те ж саме: збереження військового та економічного контролю США над цими частинами Мікронезії після формального припинення режиму опіки.

Проте, Вашингтону не вдалося повністю досягти своїх цілей через протести жителів регіону Мікронезії. Дії Сполучених Штатів викликали широкий міжнародний протест. Наприклад, президент Федеративних Штатів Мікронезії Тосіво Накаяма в Нью-Йорку в травні 1980 року прямо заявив, що США не виконали своїх опікунських обов’язків.[6] Він вказав, що мікронезійці зараз ще менш здатні себе забезпечувати, ніж на самому початку піклування, оскільки існувала місцева економіка, яка була знищена американцями і нічого позитивного натомість створено не було.

Йдучи напролом, Сполучені Штати добилися парафування в кінці 1980 року окремих угод, які передбачали «вільну асоціацію» Маршаллових островів і Палау зі Сполученими Штатами. Слід зазначити, що США в договорах з мікронезійцями послідовно уникають згадок про свої стратегічних права та інтереси, замінюючи ці «небезпечні» слова милозвучним терміном «взаємна безпека». Так, договір про «вільну асоціацію» Федеративних Штатів Мікронезії зі США називається «Угода між урядом Сполучених Штатів і урядом Федеративних Штатів Мікронезії про дружбу, співпрацю і взаємну безпеку».[7] Зрозуміло, що нікого ця пишна термінологія обдурити не може, так само як і вказівка ​​або, вірніше, відсутність вказівки про терміни угод. У згаданій угоді, наприклад, говориться, що вона залишається в силі «де тих пір, поки не буде припинено або змінено за взаємною згодою». Практично це означає, що угода буде діяти так довго, як побажають Сполучені Штати. Дії США в Мікронезії знаходяться у кричущому протиріччі до Статуту ООН, бо, згідно зі Статутом, будь-які зміни статусу Мікронезії як стратегічної підопічної території відносяться виключно до компетенції Ради Безпеки.