Україна і ядерна зброя

     Подальші переговори про склад стратегічних сил, розташованих на території України, зайшли в глухий кут. Цей документ так і не вдалося підписати. Згадані події не вплинули на рішення України вивести зі своєї території тактичну ядерну зброю. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57% ядерних боєприпасів - перш ніж президент Кравчук не зупинив їх вивід.

     Порушуючи раніше досягнуту угоду, Росія не забезпечила спільного контролю над ліквідацією ядерних боєприпасів, які виводились з України, що викликало підозру, мовляв їх використовують за прямим призначенням (знищувалися тактичні ядерні боєприпаси, розташовані на території Росії, у яких вийшов термін експлуатації, а на заміну встановлювалися ядерні боєприпаси, які вивозилися з України). Після зустрічі двох президентів і головнокомандуючого ЗС СНД маршала Шапошнікова цю проблему було розв'язано і Україна передала Росії більше 3 тисяч ядерних боєприпасів.

     Надалі, якось непомітно, стратегічні сили СНД стали Російськими стратегічними силами. Причому в кулуарах досі гуляють найнеймовірніші чутки про те, як "ядерну валізку" було вилучено у Шапошнікова й передано міністру оборони Росії Грачову. Факт ліквідації стратегічних сил СНД підвів риску під певним періодом розвитку подій навколо ядерної зброї, однак, він не вирішив тих проблем, які стоять перед Україною. Більше того, ініціативи України в галузі ядерного роззброєння, як виявилось, мали виключно негативні наслідки:

     по-перше, Міжнародне Співтовариство розцінило намір України в майбутньому набути статусу без'ядерної держави як одностороннє зобов'язання і різні спроби обговорити це питання трактувало як відмову. У зв'язку з цим здійснювався дипломатичний та економічний тиск на Україну, який все посилювався;

     по-друге, Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Бєларусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залишилася лише на словах, як з боку США, так і з боку Росії, і зовсім неясним залишилося питання - чи буде здійснено вивід мобільних ядерних комплексів СС-25 з її території, після інтеграції Росії й Бєларусі?

     по-третє, продовження політики "з позиції сили" з боку ядерних наддержав стосовно України не сприяло створенню принципово нового механізму ядерного роззброєння, який ґрунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;

     по-четверте, Міжнародне Співтовариство впритул не бачить тих проблем, які реально постали у зв'язку з ядерним роззброєнням і не хоче їх обговорювати. А такі проблеми реально існують.

     Це проблема статусу стратегічних ядерних сил, розташованих на території України.

     Де-факто на території України розташовані ядерні сили, які перевищують за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом. Ці сили ставлять Україну на 3-тє місце серед ядерних держав світу.

     До січня 1994 року на території України перебувало 1652 ядерні боєголовки. З них 1240 базувалися на міжконтинентальних балістичних ракетах (СС-19С - 130 одиниць несуть 780 ядерних боєприпасів та СС-24С - 24 одиниці несуть 460 боєприпасів. На літаках стратегічної авіації - 412 боєприпасів.)

     Постає питання - чиї ядерні ракети були розташовані на території України? Оскільки мова вже не йшла про стратегічні сили СНД, то приєднання України до Договору СТАРТ-1, Лісабонського протоколу (стаття 5 якого міцно зв'язує процес обмеження стратегічних озброєнь з ратифікацією договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь в якості неядерної держави) - де-юре позбавляв Україну права яким-небудь чином впливати на ліквідацію ядерних сил на своїй території. У цьому випадку ядерна зброя фактично ставала власністю Росії. А за умов відсутності яких-небудь двосторонніх домовленостей між Україною та Росією з цього питання - будь-які дії Росії (в тому числі висадка військового десанту) були б сприйняті міжнародним співтовариством як законні й справедливі дії, спрямовані на захист безпеки ядерних об'єктів.

     Намагання США й Росії підштовхнути Україну до підписання договору про нерозповсюдження ядерної зброї в ролі неядерної держави без відповідних попередніх двосторонніх домовленостей абсурдні за змістом, оскільки подібні дії цілковито ігнорують реальну ситуацію з ядерною зброєю, яка склалася після розвалу ядерної наддержави. Більше того, договір про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT), термін дії якого закінчується 1995 року, засвідчив свою малоефективність. Про що свідчать факти: Індія 1974 року здійснила вибух ядерного боєприпасу. Ізраїль, ПАР, Пакистан, за оцінками спеціалістів також фактично володіють ядерною зброєю. Ратифікація NPT Іраком не завадила йому розробляти власну військову ядерну програму. За останніми даними Північна Корея також володіє ядерними боєприпасами. Таким чином, успіх спроб розв'язати якісно нову проблему ядерної безпеки за допомогою застарілого механізму договору NPT - викликає поважні сумніви.

     А за умов відсутності яких-небудь двосторонніх домовленостей між Україною та Росією з цього питання - будь-які дії Росії (в тому числі висадка військового десанту) були б сприйняті міжнародним співтовариством як законні й справедливі дії, спрямовані на захист безпеки ядерних об'єктів.

     Намагання США й Росії підштовхнути Україну до підписання договору про нерозповсюдження ядерної зброї в ролі неядерної держави без відповідних попередніх двосторонніх домовленостей абсурдні за змістом, оскільки подібні дії цілковито ігнорують реальну ситуацію з ядерною зброєю, яка склалася після розвалу ядерної наддержави. Більше того, договір про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT), термін дії якого закінчується 1995 року, засвідчив свою малоефективність. Про що свідчать факти: Індія 1974 року здійснила вибух ядерного боєприпасу. Ізраїль, ПАР, Пакистан, за оцінками спеціалістів також фактично володіють ядерною зброєю. Ратифікація NPT Іраком не завадила йому розробляти власну військову ядерну програму. За останніми даними Північна Корея також володіє ядерними боєприпасами. Таким чином, успіх спроб розв'язати якісно нову проблему ядерної безпеки за допомогою застарілого механізму договору NPT - викликає поважні сумніви. Друга проблема ядерного роззброєння України пов'язана з економічними труднощами. Знищення ядерної зброї й виконання всіх умов договору СТАРТ-1 та NPT потребують великих грошей, яких в Україні нема. На створення ядерного потенціалу СРСР Україна виділяла від 15 до 17% валового національного продукту, а кожна розкомплектована ядерна боєголовка (за різними оцінками) може дати державному бюджету від 200 тисяч до 400 тисяч доларів.

     Загальна вартість радіоактивних компонентів ядерних боєприпасів, розташованих на території України, може бути оцінена в 3-6 млрд. доларів. Враховуючи величезні затрати на ліквідацію шахтних пускових установок і забезпечення екологічної безпеки, Україна, зважаючи на жорстку економічну кризу й гіперінфляцію, не зможе самостійно виконати взяті зобов'язання - навіть якщо вона і силкуватиметься всі умови СТАРТ-1 та NPT. Фінансова ж допомога, яку обіцяли США, так і залишилася фантомом.

     Третя проблема полягає в забезпеченні національної безпеки України. Досі і Росія, і США обмежились виключно тими гарантіями, які визначені договором про нерозповсюдження ядерної зброї. А саме - не застосовувати ядерної зброї проти тих держав, які нею не володіють. Однак, національну безпеку в Україні розглядають передусім як забезпечення територіальної цілісності і непорушності кордонів. За умов загострення взаємин між Україною й Росією з приводу кордонів, Криму, Севастополя і т.д. гарантії безпеки повинні були передбачати значно ширше коло обов'язків з боку країн-гарантів. Окрім того, постала необхідність перегляду двох інших принципів, визначених у Декларації про суверенітет, а саме - принципу нейтральності та неприєднання. За нинішніх обставин, перебуваючи поза міжнародними структурами, Україна не спроможна забезпечити власну національну безпеку. Ця аксіома витікає з реалій сучасної міжнародної обстановки.

     Четверта проблема пов'язана з забезпеченням безпеки ядерних боєголовок на території України. У заявах деяких політичних і військових лідерів Росії висловлювалося побоювання стосовно безпеки ядерних боєприпасів, розташованих в Україні (1992 року у 7 ядерних боєголовок закінчився термін зберігання, а в кінці 1993 року в 7-ми полках ракетної армії - терміни експлуатації ядерних ракет).

     Викликає подив сам підхід до проблеми. Україна ніколи самостійно не експлуатувала стратегічну зброю на своїй території. Ці операції здійснювались російськими фахівцями за допомогою комплектуючих, які вироблялись на російських заводах. Відтак, Росія спочатку припинила планове регламентне обслуговування ядерних боєприпасів, а потім щосили почала роздмухувати жахи з приводу їх безпеки. Мета подібних дій зрозуміла - неприхований шантаж, розрахований на те, щоб налякати обивателя й політичних лідерів західних країн українською ядерною зброєю і водночас змусити Україну підписати СТАРТ-1 та NPT на неприйнятних для неї умовах. На щастя, переміг здоровий глузд і після втручання США в двосторонні переговори 14 січня 1994 року було підписано тристоронню угоду, згідно якої Україна взяла на себе зобов'язання впродовж 7 років вивести зі своєї території ядерні боєголовки. Зі своєї сторони, президент США заявив про гарантії безпеки для України і обіцяв надати фінансову допомогу для реалізації програми виводу ядерної зброї з її території. Росія ж зобов'язалася компенсувати вартість ядерного палива, яке знаходиться в боєголовках.

     Потрібно було ще 4 місяці для того, щоб уряди України й Росії підписали угоду про заходи по реалізації тристоронньої угоди. 16 травня 1994 року тристороння угода набула рис реального плану дій і обов'язків сторін у справі її виконання. Цей документ передбачає:

     1) графік виводу ядерної зброї і його кінцеві терміни (не пізніше 1997 року);

     2) зобов'язання Росії, яка погодилась у якості компенсації за ядерні боєголовки поставляти Україні паливо для АЕС;

     3) Росія погодилася виплатити Україні компенсацію за вивезену до 22 травня 1992 року тактичну ядерну зброю. Було досягнуто згоди про суму компенсації обсягом 500 мільйонів доларів. Ці гроші буде враховано під час покриття Україною заборгованості Росії за енергоносії (загальна заборгованість перевищує 2 мільярди доларів). Згідно наявних даних, Україна виконувала умови угоди. Понад 200 боєголовок було відправлено до Росії. Натомість Україна отримала ядерне паливо, якого вистачить для заправки двох ядерних реакторів на рік. Здавалося б немає приводу для хвилювань і після трьох років виснажливої боротьби можна з оптимізмом говорити про позитивне розв'язання української ядерної проблеми. Однак, після зміни команди на капітанському містку, Україна знову розпочала небезпечні маневри в бурхливому морі міжнародної політики, більше підкоряючись підводним політичним течіям, аніж досвіду і здоровому глузду.

     У червні 1994 року Верховна Рада України, зовсім несподівано для багатьох, внесла до порядку денного сесії питання про припинення виводу ядерної зброї. Щоправда пізніше зняла його з обговорення. Із заяви В. Мухіна відомо, що планується спільне засідання трьох комісій:

     - комісії з питань оборони та національної безпеки;

     - комісії з закордонних справ;

     - комісії з питань ядерної політики та ядерної безпеки, на якому мають заслухати фахівців та керівників відповідальних за виконання умов трьохсторонньої угоди. Голова парламентської комісії з питань оборони та національної безпеки В. Мухін досить недвозначно заявив, що парламент обов'язково повернеться до обговорення питання про вивід ядерної зброї з території України.

     Як видно, опускати завісу в трагікомедії про ядерне роззброєння України було рано.

     Прогнозуючи розвиток подій, слід врахувати ряд факторів:

     По-перше, 1995 рік має вирішити подальшу долю Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT). США вкрай зацікавлені в його продовженні. Якраз тому приєднання України до NPT - питання принципове. Від її позиції багато в чому залежатимуть довгострокові перспективи світової політики контролю над ядерними озброєннями. Враховуючи це, можна передбачити, що при найменших спробах ухилитися від виконання умов трьохсторонньої домовленості, Україна зазнає наростаючого політичного, економічного, а можливо й військового тиску з боку США. Росія ж буде поставлена перед вибором: або відновити колишню структуру стратегічних сил за участю України, ризикуючи пережити небезпеку чергових змін політичного курсу й набуття Україною цілковитого контролю над ядерною зброєю, або ж змусити її виконувати умови угоди будь-якими способами. Перший варіант можливий у випадку приходу до влади в Росії радикальних сил, другий - найбільш можливий для нинішнього помірно-реформаторського уряду. Опинившись між двох вогнів, Україна неминуче програє.

     По-друге, проблема ядерної зброї в Україні вже давно перетворилася в козирну карту, яку намагаються розіграти внутрішні політичні сили. І хоча їх стратегічні цілі не збігаються, і праві, і ліві радикали впевнено переконують у необхідності зберегти ядерний статус. Комуністи, соціалісти і ті парламентарії, котрі до них приєдналися, з недовірою ставляться до Заходу й обстоюють вступ України в систему колективної безпеки СНД, з усіма наслідками, що з цього випливають. Націонал-патріоти розглядають наявність ядерної зброї як показник сили держави, її особливого статусу серед інших держав світу, і з такою ж недовірою ставляться до Росії й Заходу. Ті й інші небезпідставно звинувачують США в невиконанні умов трьохсторонньої угоди (з 700 млн. доларів, обіцяних США на ядерне роззброєння України, отримано всього-на-всього близько 60 млн.). Подібна зворушлива "одностайність" може спричинити перегляд, або призупинення ядерного роззброєння України і її приєднання до NPT. Ситуація ускладнилася активізацією як в російському, так і в українському суспільстві й парламенті воєнізованих політичних угрупувань. Мілітаризація суспільної свідомості безповоротно означатиме ставку на силу під час розв'язання внутрішніх і міжнародних проблем. Лише реальна допомога з боку західних держав, а не балачки, може приглушити багатоголосий хор противників ядерного роззброєння України.