Встановлення дипломатичних відносин та організація дипломатичних представництв

     1. Підбір кандидатури посла або  посланника.

     2. Запит агреману.

     3. Видання акта внутрішнього права,  яким оформляється призначення. 

     4. Одночасне (в обох столицях) офіційне  повідомлення у пресі про призначення, яке відбулося.

     5. Видача вірчих грамот.

     6. Попередня зустріч із міністром  закордонних справ країни перебування  після прибуття посла або посланник  і подання йому копії вірчих  грамот.

     7. Вручення під час офіційної  церемонії вірчих грамот главі держави перебування.

     Оскільки  підбір кандидатури посла або  посланника регламентується внутрішньодержавним  правом, значний інтерес становить  інститут агреману, який регламентується нормами міжнародного права.

     Інститут  агреману є виразником інтересів  обох сторін - акредитуючої і приймаючої держави або міжнародної організації Ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. встановлює: "Акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі. Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючій державі. Дозвіл приймаючою державою розглядається як підтвердження згоди щодо запропонованої особи".

     Віденська конвенція закріпила вимогу про  згоду, однак вона не містить правил щодо форми запиту згоди або форми  дозволу згоди. Звідси можна зробити  висновок, що форма запиту та дозволу  згоди не має юридичного значення, вона може бути виражена як письмово, так і усно. При цьому таку згоду можна зажадати листом, адресованим Міністерству закордонних справ приймаючої держави, або без листа через голову місії, що займається від'їздом у державі відряджання.

     Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або відмовити без зазначення причин. З цього приводу ще Гаванська конвенція 1928 р. про дипломатичних чиновників підтвердила правило, яке усталилось як міжнародний звичай, про те, що "жодна держава не може акредитувати своїх дипломатичних чиновників в інших державах без попередньої згоди останніх" (ст. 8). Віденська конвенція остаточно закріпила цю норму.

     З огляду на це, в минулому деякі держави  намагалися усувати причини відмови  в агремані (США, Франція та Великобританія). Причиною для відмови в агремані можуть лише серйозні й об'єктивні обставини, такі як негативне ставлення претендента до держави перебування, наявність компрометуючих матеріалів. Інколи в дипломатичній практиці траплялися відмови в агремані жінкам або за расовими ознаками.

     Треба зазначити, що теорія і дипломатична практика не виробили загальноприйнятих  критеріїв відмови в агремані. Якщо узагальнити існуючу практику з цього питання, можна виділити дві групи критеріїв:

     - перша група стосується особи  кандидата, його минулого і ставлення до приймаючої держави;

     - друга група випливає з існуючих  відносин між державами й не  стосується особи кандидата на  посаду глави дипломатичного  представництва.

     У минулому Великобританія, виступаючи з позиції великої держави, призначала послів без попереднього отримання агреману від приймаючої держави. Ця негативна практика зрештою призвела до певних наслідків. Зокрема, російський цар Микола І не дав згоди на прийом британського посла у 1832 р., позаяк він був призначений без попереднього запиту агреману. А тому Великобританія, демонструючи своє явне невдоволення, не заповнювала цю вакансію аж до 1835 р., мотивуючи це тим, що її уряд має "виняткове право" вибирати своїх дипломатичних представників при дворах.

     Запит агреману та його отримання здійснюється через дипломатичні канали, через МЗС та посольства держав-контрагентів. Якщо отримано негативну відповідь або не отримано взагалі, всю процедуру проводять заново доти, доки не буде отримано згоди на нову кандидатуру. Лише тоді вчиняються відповідні дії, що випливають з факту вибору кандидатури на посаду глави представництва. Зазвичай, позитивному розв'язанні питання, відповідь надходить упродовж місяця. .

     Враховуючи  конкретні обставини, акредитуюча  держава може акредитувати главу представництва або призначити будь-якого члена дипломатичного персоналу в одну або декілька держав, якщо при цьому немає заперечень з боку будь-якої із держав перебування. Якщо держава акредитує главу представництва в одній або декількох інших державах, то вона може заснувати дипломатичні представництва, які очолюватимуть тимчасово повірені у справах у кожній державі, де глава представництва не має постійного місця перебування. У цьому випадку таке дипломатичне представництво називається місією. У 2000 р. Україна мала дипломатичні місії в Нідерландах і Данії, які входили відповідно до Посольств України в Бельгії та Швеції. Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, глава представництва або будь-який член дипломатичного персоналу представництва може діяти як представник акредитуючої держави при будь-якій міжнародній організації.

     Дипломатична  практика, яка існує сьогодні, вимагає  повного збереження у таємниці факту  запиту агреману. Такий порядок зумовлений тим, що розголошення відомостей про факт запиту агреману і, особливо, при відмові в наданні агреману, може призвести до певних негативних наслідків, а інколи навіть ускладнити відносини між двома державами. Треба зазначити, що відмова у наданні агреману стосується лише особи дипломатичного агента і в жодному разі не стосується підтвердження або перегляду досягнутої угоди між державами про встановлення дипломатичних відносин.

     Запит агреману не поширюється на інших  членів персоналу представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, акредитуюча держава може призначати на свій розсуд. Що стосується військових, морських та авіаційних аташе, то держава перебування може запропонувати, щоб прізвища повідомлялися на її схвалення заздалегідь.

     Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення відповідно до конституційної процедури акредитуючої держави посол або посланник, яких скеровують за кордон у конкретну державу за місцем призначення, отримують особливий документ, який в дипломатичній практиці має назву вірчі грамоти. Вірчі грамоти підписує глава держави, що призначає дипломатичного представника; вони адресовані главі держави, що приймає дипломатичного представника. За змістом, вірчі грамоти - це документ, який засвідчує представницький характер дипломатичного представника і дає право на його акредитацію в іноземній державі. Вірчі грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представника, чинних упродовж усього періоду його перебування на посаді з усіх питань, що випливають із основних функцій представництва.

     Значення  вірчих грамот у сучасному дипломатичному праві зросло ще більше, оскільки час  їх вручення є водночас початком урядової діяльності керівника дипломатичної  місії та підставою для визначення його місця у порядку старшинства  цього класу серед глав дипломатичних представництв, їх вручають лише послам і посланникам, а для постійно повірених у справах видають листи міністра закордонних справ своєї держави, які вони вручають міністру закордонних справ країни перебування.

     Вірчі грамоти видають у двох примірниках. Перший примірник (оригінал) вкладають у конверт, що скріплюється сургучевою печаткою і вручається новопризначеним послом главі держави, якому адресовані вірчі грамоти, під час офіційної святкової церемонії. Копія вірчої грамоти вручається як офіційне підтвердження посла після його аудієнції з міністром закордонних справ країни перебування.

     У дипломатичній практиці були випадки  надання агреману та візи на в'їзд  до приймаючої держави новопризначеного глави дипломатичного представництва і наступної відмови у прийнятті  від нього вірчих грамот. Відмова може бути виражена у формі зволікання щодо визначення дати вручення вірчих грамот. За таких обставин новопризначений посол або посланник має зрозуміти, що він є фактично persona поп grata, і залишити територію приймаючої держави, не чекаючи на офіційну відмову. В останні роки такі випадки спостерігалися в період т. зв. параду суверенітетів у Східній Європі. Наприклад, новопризначений посол Югославії багато місяців очікував у Танзанії на вручення вірчих грамот, але в кінцевому підсумку цього не сталося. У 1992 р. уряд Ізраїлю впродовж декількох місяців не приймав вірчих грамот від посла Югославії Б. Косютіци, якому було видано агреман, і МЗС Ізраїлю прийняло від нього копії вірчих грамот, мотивуючи цей факт застосуванням санкцій ООН до цієї країни. Через шість місяців він повернувся до Белграда, не вручивши вірчих грамот.

     Порядок і церемонії, яких дотримуються під  час прийняття дипломатичних  агентів, мають давні традиції, започатковані  у деяких державах.

     У минулому послів зазвичай зустрічали на кордоні. Зокрема, в 1763 р. король Пруссії  Фрідріх II, очікуючи прибуття в Берлін першого турецького посольства, зробив запит до князя В. С. Долгорукова, російського посланника, з приводу роз'яснення про те, як приймають турецьких послів у Росії. Колегія іноземних справ докладно описувала прийом. На російському кордоні, у першому прикордонному місті, турецького посла зустрічав пристав з гвардійськими офіцерами та солдатами, які віддавали честь під барабанний бій і виконувались салюти у 20-25 пострілів. До посла представляли почесний караул із 40 солдатів та офіцера. На шляху до столиці посла утримували за рахунок російської казни. У столиці його знову зустрічали салютом із 22 пострілів і почесним караулом з 55 солдатів.

     У листопаді 1763 р. турецький посланник  прибув до Берліна і був зустрінутий  за церемоніалом, подібним до Російського. Однак Берлінський двір дуже обурився, коли святковій церемонії турецький посланник піднявся до трону, обійняв короля і поцілував його в плече. Спочатку прусські міністри намагалися заперечувати цю подію, але згодом заспокоїлись, коли дізналися, що турок зробив те ж саме при дворі німецького імператора.

     Офіційна  діяльність глави дипломатичного представництва в країні перебування починається  з часу вручення ним вірчих грамот. Треба зазначити, що процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним  правом і відбувається в кожній країні згідно з її протокольним церемоніалом. Серед основних елементів протокольного церемоніалу, які відповідають міжнародній практиці, такі:

     - вірчі грамоти приймає глава  держави у своїй офіційній  резиденції (наприклад, у Великобританії - Букінгемський палац, в Україні - Маріїнський палац);

     - на церемонії присутні високопоставлені  представники з боку глави  держави та Міністерства закордонних  справ; 

     - посла супроводжують члени дипломатичного  персоналу посольства;

     - під час вручення можливий обмін промовами (у Великобританії не практикується);

     - після вручення грамот глава  держави має розмову з послом.

     Відповідно  до принципу рівності держав, як у процесі  церемонії вручення вірчих грамот, так і в порядку черговості їх вручення, не може бути застосовано жодної дискримінації, а мають бути однакові процедура і церемоніал для всіх глав дипломатичних місій цього класу згідно зі звичаями, що існують у цій столиці. Це правило закріплене у ст. 18 Віденської конвенції.

     Існують певні особливості в дипломатичному протоколі за участю держав-монархій. За віковою традицією глава дипломатичної місії за своїм правовим статусом вважається alter ego самого монарха, а тому у випадку смерті або зречення від престолу монарха акредитуючої держави його наступник видає нові вірчі грамоти для глав дипломатичних представництв, які виконували таку функцію до цього часу. Так само у випадку смерті або зречення від престолу монарха приймаючої держави виникає потреба у поданні вірчих грамот його наступнику главами дипломатичних представництв, акредитованих у цій державі. Вручення нових вірчих грамот відбувається також у випадку принципових змін державного ладу, наприклад, після революції. Черговість вручення вірчих грамот або подання їх завіреної копії визначається датою і часом прибуття глави представництва.

     У республіканських державах, де влада  не зосереджена в одних руках, при зміні глави держави не вимагається подання нових вірчих грамот.

     Згідно  зі ст. 13 Віденської конвенції, глава  представництва вважається таким, що розпочав виконання своїх функцій у державі перебування залежно від практики, що склалася у цій державі, яка повинна застосовуватись одноманітно: або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту повідомлення про прибуття і подання завіреної копії вірчих грамот Міністерству закордонних справ країни перебування чи іншому міністерству, стосовно якого є домовленість.