Антична естетика

    Його вчення описані Стобейем, Цицероном, Горацієм, Климент Олександрійським, а саме:

• Вчення про наслідування – шляхом наслідування дюдина навчилась у тварин важливішим речам: вона ученик павука в ткацькому і кравецькому ремеслах, ученик ластівки в будуванні хатин та ученик співучих птахів в співу.
• Вчення про міру – якщо людина перейде міру, то найприємніше стане найнеприємніше. Міра прекрасна в усьому. Помірність додає радощі життя та робить задоволення ще більшим. У всіх тих, хто віддається задоволенням шлунку та переходять міру, втрачають задоволення, адже воно стає короткочасним та швидкоплинним.
• Вчення про гармонію та симетрію – щастя та нещастя знаходяться в душі людини. Щастя – це гарний настрій, добробут, гармонія, симетрія та незворушність духу. Воно є найпрекрасніше та найкорисніше для людей, та виникає з правильного розмежування задоволення.
• Вчення про натхнення – ніхто не може бути гарним поетом без душевного вогню та без деякого натхнення, свого роду безумства. Найпрекраснішим є те, що написав поет з натхненням.   

    Рання грецька естетика стала основою  для формування естетичного вчення філософів пізньої античності.

    Плотин  (204 - 270) – це відомий філософ пізньої античності. Народився в Олександрії. В двадцять вісім років став учеником Аммонія Саккаса, який був засновником неоплатонізму.

    Філософські вчення Плотина синтезують основні  ідеї Платона, Аристотеля та сучасної йому думки. В основі його вчень лежить вчення про Тріаду – Першоєдину , Нусу і Душу.

    Плотин  відкидає поширене в його час уявлення про гармонію як визначник красоти. Адже проста властивість речі може бути також прекрасна, як і люба ідеальна гармонія, та може існувати гармонія, яка не містить у собі ніякої красоти. Красота за Плотиком, це відчуття ідеї. Філософ розробив вчення про ієрархію красоти. Вона складається з трьох ступенів:

• Збагнена розумом – її носіями є Нус та Душа світу.
• Збагнена душею людини – на цій ступені знаходиться ідеальна красота природи, красота дуи людини та красота чеснот, наук та мистецтв.
• Чуттєво сприйнята  красота – красота матеріального світу та красота витворів мистецтва.

    Душа  людини знаходить спокій та задоволеність  в злитті з красотою.

    Мистецтво Плотин вважав втіленням у чуттєвому  матеріалі красоти, яку розуміють  як внутрішній ейдос речі, її ідею. Мистецтво  не є наслідуванням, оскільки руки та голова художника створюють більше того, що людина звичайно бачить в природі.

    С 244 року до своєї смерті Плотин жив  та вів усні заняття в Римі. Спочатку він нічого сам не записував згідно заповіту свого вчителя, але згодом, за проханням імператора Галлієна, почав записувати свої роздуми. Через 16 років він створив 54 книги, які його ученик систематизував у 6 серій по дев’ять книг в кожній. Тому твори Плотина називають «Еннеади» (дев’ятки).

    В частині 1.6. «Про прекрасне» філософ описує, що таке краса, що саме змушує тіла та звуки здаватися прекрасними, а також процес та способи сприйняття цього людиною.

    Найбільше людина сприймає прекрасне зором, та найменше – слухом.

    Більшість людей стверджує, що красу породжує розмірність частин друг з другом і з цілим, а також і гармонічні  поєднання красок.  Для цієї більшості бути прекрасним – означає бути  симетричним та пропорційним. Для них ніщо просте не стане гарним, тільки складне в цілому буде для них прекрасне. Окремі же частини не будуть здаватися такими, тому що вони повинні згоджуватися з цілим. Однак, є багато речей, які прекрасні але прості, наприклад , світ сонця. Воно прекрасне не завдяки симетрії. В цьому і недолік такої теорії.

    До  прекрасного більш високого порядку  відноситься прекрасне, яке не можна побачити чуттєвому сприйняттю, але яке душа бачить та схвачує за допомогою органів чуття. Цю красоту треба бачити тим же, чим душа споглядає на інші подібні речі, та насолоджуватися, дивлячись на неї. Найбільше цю красу сприймають ті души, які більш схильні до кохання.

    В душі людини виникають гарні почуття, які визивають прекрасні заняття, прекрасні характери, скромна вдача, душевна красота, що людина бачить в  собі або в інших. Інколи, душа людини становиться потворною в силу змішення та сполучення з матерією та схильності до неї. Ця безобразність полягає в тому, що душа буває нечистою. Але, звільнившись від  пристрастей, залишившись на одинці з собою, душа може зняти з себе потворність.

    Помірність, мужність та сама мудрість полягає в хрещенні. Помірність полягає в тому, щоб не прилучатися до тілесних насолод, уникати їх, як нечистих. Мужність – це відсутність страху перед смертю, в той же час смерть – це відокремлення души від тіла. Мудрість – це мислення, яке відвертає від низинного, та веде душу до вищого світу. Душа, яка володіє усіма цими якостями, стала духовною, отже прекрасною.

    Всяка душа прагне до Блага. Воно є найвищою та найпершою красотою, воно робить тих, хто любить його, прекрасними  та гідними кохання. Заради нього  людина робить зусилля, перемагає змагання, щоб досягти Благо та стати щасливим.  Але досягає його той, хто сходить уверх, звертається до нього та знімає з себе одяг. Хто вже бачив його, той захоплюється ним як прекрасним, та зневажає те, що раніше вважав гарним.

    Та  людина, яка дивиться тільки на прекрасне  в тілах, повинна пам’ятати, що не треба гнатися за таким прекрасним, адже воно є тільки образом, тінню, слідом. Вона повинна прагнути до того, образом  чого є це прекрасне. Кожен повинен  замінити тілесний зір та пробудити в собі зір духовний, який мають усі, але використовують його  нажаль тільки деякі.

    Внутрішній  зір бачить тільки-но пробуджене, воно не зовсім може бачити яскраві предмети. Тому сама душа повинна привчитися спочатку споглядати на прекрасні заняття, потім на прекрасні справи, вчинки, а вже потім дивитися на души тих, хто їх робить. Якщо людина не побачить красу в самій собі, вона може видалити з себе усе зайве, неначе скульптор. Тоді вона стане чистою з самою собою, не маючи в собі нічого змішаного, зайвого та тільки такою зможе дивитися на велику красу.

    Все прекрасне завдяки ейдосам –  породженням сутності Духа. Те, що вище за Дух, називається природою Блага, яка поширює навколо себе прекрасне. Отже, краса, що збагнена розумом –  це місце ейдосів, а Благо – це джерело усього що прекрасне.

    В частині V.6. «Про надчуттєву красоту» Плотин розповідає, яким чином досягається споглядання краси та що може відкритися в цьому спогляданні.

    Уявивши дві глиби мармуру: одну необроблену, а іншу – художньо оздоблену скульптором, перетворену в статую богині, красивим, звичайно, людині буде здаватися друга статуя. Це означає, що в мистецтві існує вищого роду красота, яка не здатна сходити до мармуру, а залишається в собі. З неї і бере свій початок та нижча форма, яка переходить в речовину, але звичайно не зберігає своєї первісної красоти. Оскільки всяка форма, переходячи в матерію та розтягуючись по ній, становиться від цього менш цільною та більш слабкою. А також виробничий принцип завжди буває вище та досконаліше за того, що він виробляє.

    На  відповідь тим, хто вважав мистецтво  наслідуванням природи, Плотин привів декілька протиріч, а саме:

• Усі речі, яким наслідує мистецтво, самі є сутності образів вищих первісних сутностей – ейдосів;
• Відтворюючи речі, мистецтво не зупиняється на одній тільки видимої їх стороні, а сходять до тих принципів, на яких основується їх природа;  
• Вони інколи у власному сенсі створюють нове, додають того, що не вистачає для досконалості предмету.

    Створіння, яким наслідує мистецтво, філософ розділив на розумні та на ті, що лишилися розуму. Перші більш досконалі та в їх природі творець оволодів ї речовиною та дав їм такий образ, який хотів. Джерелом красоти цих речей може бути тільки в формі , яка сама має своїм початком творця та від нього вже переходе до істоти. Поки форма предмету знаходиться поза нашою душею, тобто не сприйнята в свідомості, цей предмет не визиває в нас ніякого почуття, і лиш коли сприйняття цієї форми виникло, ми отримуємо від нього естетичну насолоду.

    Цей початок, найвищий Дух містить в собі найвищу первісну красу, він прекрасний у всій своїй цілісності, в усьому об’ємі.  Цей найперший початок не має потреби навіть у красоті, адже він стоїть вище за красу. А вже те, що виникає вслід за цим першим є прекрасним видовищем, яке захоплює своєю красою і є видовищем ейдосів. І насправді, коли людина дивується красі якоїсь копії, то її дивування відноситься до того образу, з якого вона знята. Людина не усвідомлює цього, оскільки вона захоплюється не тільки красою, але і її причиною – досконалою, надчуттєвою красою.

    В частині 1.3. «Про діалектику» Плотин охарактеризує музиканта. Вважає, що ця людина надзвичайно сприйнятлива до усілякої краси, вона відчуває захоплення в присутності прекрасного. Музикант чутливий до кожного відтінку прекрасного, йому вважається потворним все, що дисгармонічно в мелодіях та ритмах, він завжди та в усьому прагне до пропорційності та мірі.

    Це  уроджена здатність за думкою Плотина  і повинна слугувати відправним пунктом для таких людей. Оскільки їх ведуть відтінки, ритми та пропорції чуттєвих речей, їм слідує вчитися відрізняти ці матеріальні форми від істинних форм, які є джерелом перших, а саме:

• Спрямовувати таких людей до тієї  істинної краси, що проявляється через подібні форми;
• Показати, що їх захват був викликаний гармонією та красою надчуттєвого, духовного світу;
• Пояснити філософські істини, щоб вести до віри в те, що не познав цього. Музиканти не пізнають самих себе.   

    Філософсько – естетичне вчення Плотина являються  сполучною ланкою між античною та середньорічною думкою. Вплив його ідей виявляється в текстах візантійських філософів аж до Нового часу.

Отже, резюмуючи  сказане, ми бачимо, що етика є більш  широким поняттям по відношенню до понять «мораль», та «моральність», це наука, яка їх вивчає. Мораль та моральність  – поняття, які близькі за значенням, однак вони не є синонімами та мають  різні значення, функції та виконують відмінні від один одного завдання.  Етика, як наука, на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному — її пояснює; тим і тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності. Як філософська дисципліна, етика розширює духовне видноколо особистості, з'ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну творчість людини.

    Міфологія є найдревнішим архаїчним ідеологічним утворенням, який має синкретичний характер. Міфологія була базою розвитку мистецтва всіх народів світу, однак  на рівні древніших форм художньої культури, в первісній міфології ці явища не були теоретично відрефлексированими. Освідомлення природи художнього мистецтва, пояснення специфіки естетичної діяльності, формування категоріального апарату естетики, та, нарешті, виникнення перших естетичних теорій в європейської культури почалося в наступному етапі розвитку естетичної думки.

    Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїм витоком  міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Античні  мислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики: питання про відношення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистецтва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства. Вони розробили теорію естетичного виховання. Велика заслуга античних мислителів в аналізі естетичних категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін.

    Словник 

    Антична філософія та естетика - сукупність філософсько – естетичних вчень, які розвивалися у давньогрецькому та давньоримському суспільстві з кінця VII ст. до н.е. аж до VI ст. н.е.

    Міфологія - це форма суспільного мислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно – наслідкової обумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яка направлена на переборювання фундаментальних протиріч людяного існування, на гармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.