МІНІСТЕРСТВО  КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ 
 
 
 

     Кафедра соціально-гуманітарних наук 
 

      РЕФЕРАТ

 

      на тему:

      "Благоговіння  перед життям".

      А. Швейцер 
 
 
 
 
 

Виконала: студентка ЗКР 3

Марченко  В. В.

             Викладач: Бриль М. М. 
 
 
 

Луганск 2012 г.

 

План роботы 

1. Вступ. Альберт  Швейцер.
2. Боротьба за позитивний смисл життя.
3. Три основних елементи світогляду «Благоговіння перед життям».
4. Етичні начала Швейцера.
5. Обмеженість декартового положення "Я мислю, отже існую"
6. Висновки
7. Література

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Етика благоговіння перед життям - напрямок, що виникло в XX ст. і зв'язане з  ім'ям найбільшого гуманіста сучасності - Альберта Швейцера (1875-1965).

      Альберт Швейцер — німецько-французький мислитель, який наближається до "філософії життя", протестантський теолог і мільйонер, лікар, музикознавець і органіст. У 1913р. організував шпиталь у Ламбарене (Габон). Відомий дослідженням про Й.С.Баха. Лауреат Нобелівської премії (1952).

      У праці "Із мого життя і думок" розкривається вихідний принцип світогляду Швейцера. Світ незбагненний і сповнений страждання. Людство переживає духовний занепад. Швейцер долає ці тяжкі думки за допомогою світо- і життєствердження. Так постали ідея, спосіб життя, принцип, названі благоговінням перед життям. Ця точка опори у вчинкових і подвижницьких зрушеннях має зробити світ людей духовнішим і кращим.

      Швейцер включається в боротьбу за позитивний смисл життя, і це стає основою його психолого-етичних і філософських пошуків. Своєрідний Zeitgeist ("дух часу") сповнений презирства й недовіри до думки. Об'єднання та угруповання не дають особистості змоги будувати власні переконання на власному мисленні. Вільна духовно людина стає для суспільства незручною. "Дух часу" будь-що прагне дискредитувати індивідуальність своїми авторитарними установками. Він нагадує світлову рекламу, яка настирливо радить купувати саме цей гуталін або бульйонні кубики.

      Отже, "дух часу" сприяє скептичному  ставленню сучасної людини до власного мислення. Людина не має можливості асимілювати великий обсяг знань і зневіряється у своїх силах. Вона постає як нереалізована істота, що впала духовно, адже відмовилась від власної душі.

      Швейцер бачить спасіння в оволодінні більш  глибоким раціоналізмом, що дасть можливість подолати скептицизм. Головною вадою сучасного історичного періоду Швейцер вважає втрату потягу до правди. Слід запалити в людях вогонь істини. Мислення вже за самою своєю ідеєю має спонукати до благоговіння перед життям, до боротьби зі скептицизмом.

      Швейцер указує, що сучасне йому мислення не ставить в центр своєї уваги проблему відношення людини до світу. Замість цього вчені вирішують абстрактні питання гносеології, природничих наук, психології, соціології. Але ж філософія по суті не повинна узагальнювати результати різних наук. Мислення має бути спрямоване на самого себе і своє відношення до світ}⁷. Ідея благоговіння перед життям приводить до обновлення елементарного мислення. Воно набуває етичного, життєформуючого значення, істинної предметності. У такому розумінні вчинкам надається істинний смисл.

      Світ  — це не тільки сума подій, але й  життя. Стаючи на шлях служіння живому, я прориваюсь до осмисленої спрямованої  на світ дії. Завдяки їй виникає єдина  можливість піднести своє природне відношення до світу до рівня духовності.

      Благоговіння  перед життям містить у собі смирення, світо- і життєствердження та етику  — три основних елементи світогляду як три взаємозалежних результати мислення. Етика благоговіння перед життям — це універсальна етика любові. Це усвідомлена в усій своїй логічній необхідності етика Ісуса. Життя як таке вже несе в собі таємничу цінність. Благоговіння перед життям неминуче породжує благоговіння перед духовним життям. Для істинно моральної людини будь-яке життя є священним, навіть те, яке з людського погляду здається нижчим.

      Коли  Швейцер розглядав під мікроскопом  збудників хвороби, він не міг  не думати про те, що зобов'язаний знищити  це життя, щоб зберегти інше. Тільки гостра необхідність може примусити  людину робити це. Там же, де людина вільна вибирати, вона має шукати найоптимальніший варіант. Це дуже вразлива тема, коли мова йде про тварин. Співчуття до них— велична риса у постаті Швейцера. І він не боїться висміювань з боку "тверезо мислячих" людей.

      Швейцер називає свою етику ірраціональною та ентузіастичною, хоч з самого початку своїх міркувань наголошував на раціональності. Людина має бути відповідальною за все життя, що її оточує, і допомагати його ствердженню. Цей ірраціоналізм Швейцер, зрештою, називає стичною містикою. Вона робить можливою єдність з безконечним завдяки етичній силі. Раціональне мислення, занурюючись в глибину, з необхідністю завершується ірраціональною містикою. Адже життя і світ — ірраціональні величини. У цьому Швейцер бачить релігійний характер свого світогляду.

      Головним  у культурі Швейцер визнає етичні начала. "Тільки склад мислення, що забезпечує дієвість основаних на розумінні етичних ідеалів, здатний породити вільне, тобто планомірне, доцільне діяння". А таке діяння і є вчинок. Тією мірою, якою домінують ідеали, запозичені із дійсності, дійсність впливає на дійсність, і людська психіка слугує тоді лише понижувальним трансформатором. Культуру можна відродити тільки через етичні начала. Швейцер виходить із того, що лише етичне поняття культури єдино правомірне. Лише етичні вчинки складають ту галузь діяльності людини, яка спрямована на внутрішнє вдосконалення її особистості. Культуру Швейцер визначає як результат взаємодії оптимістичного світогляду та етики. Від цих факторів і залежить майбутнє людини.

      Коли  суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається катастрофа культури, адже тут деградують вирішальні величини — духовні та моральні задатки людини. Що ж має здійснити людина? Вона має стати в рамках надорганізованого суспільства незалежною особистістю і здійснити зворотний вплив на суспільство. У цьому русі Швейцер убачає велику роль світогляду. "Поклик кожної людської істоти полягає в тому, щоб, випробувавши власний світогляд, стати справжньою особистістю".

      У процесі вироблення світогляду мислення, що не зупиняється на півшляху, приходить до логічного виправдання необхідної для всіх людей містики. Лише зв'язки мислення й містики допоможуть людині позбутися свого патологічного стану.

      Безсвітоглядний стан людини згубний. Проте не слід втрачати надію. Дане в нашій волі до життя має осягнутися у смислі життя. Якщо в минулому мисленні намагалися вивести смисл життя із смислу світу, то нам доведеться, залишивши питання про смисл світу невирішеним, вивести смисл істинного життя із закладеної в нього волі до життя. "Всі ми маємо задуматись над смислом життя і спільно боротись за створення світо- і яситтєстверджуючого світогляду, в якому наша жадоба діяльності, так необхідна і цінна для нас, отримає своє виправдання і пояснення, буде поглиблена і облагороджена і, зрештою, набуде здатності висунути і здійснити навіяні духом справжньої гуманності найґрунтовніше ідеали культури".

      Швейцер показує обмеженість декартового  положення "Я мислю, отже існую". Тут немає зв'язку з етикою, а  постає мертве світоспоглядання. Істинний погляд має виходити із безпосереднього і всеохоплюючого факту свідомості: "Я-життя, яке хоче жити, я-життя серед життя, яке хоче жити". З цього і виростає містика етичного єднання з буттям. Тут формується основа моральності людини. Воістину моральною людина є тільки тоді, коли вона скоряється внутрішньому спонуканню допомагати будь-якому життю, якому вона може допомогти, коли утримується від того, щоб завдати живому якої-небудь шкоди. Така людина "не зірве листочка з дерева, не зламає жодної квітки, не розчавить жодної комахи".

      Етика визначається Швейцером як безмежна відповідальність за все, що живе. Мова йде не тільки про співстраждання. Етика охоплює переживання усіх станів і всіх спонук волі до життя. Суть етичного є самозречення заради життя, що мотивується почуттям благоговіння перед життям. Важливим принципом у Швейцера є перехід від благоговіння до ентузіазму, який охоплює співстраждання, любов і т. ін. Цей ентузіазм є діяльністю самого життя, що розкриває та поглиблює свій зміст. 

      Висновки 

      Уся попередня етика вводила нас  в оману, приховуючи від нас нашу виновність у тих випадках, коли ми діяли з метою самоствердження  або за мотивом надособистісної  відповідальності. Це позбавляло нас  можливості серйозно задуматися над  своїми вчинками, щоб уникнути моральних злочинів. Виправдовувати зло якоюсь об'єктивною необхідністю ми не маємо права. Це найогидніша раціоналізація — не в швейцерівському розумінні цього слова. "Ми всі відчуваємо спокусу виправдати антигуманні вчинки, які здійснювалися за мотивом надособистісної відповідальності, посиланням на те, що в даному випадку ми найбільшим чином абстрагуємося від самих себе. Це лише хитре виправдання виновності". Загибель культури Швейцер бачить у тому, що створення етики люди довіряють державі. Ідеалізація держави — велика помилка попередніх поколінь.

      Психологію  вчинку Швейцер прагне наповнити  суттєвим конкретним змістом у ставленні людей до буття, природи, тварин, людей, суспільства, держави. Це своєрідна етика благоговіння перед життям.

      Але це має бути тільки вихідним пунктом  міркування. Якщо ж такий принцип поширити на всі відношення між людьми, виникають лише одні парадокси. Благоговіння має бути тільки початковим пунктом ставлення до життя як такого. Але життя є різним. Конкретне життя вбиває благоговіння перед життям як таким. "Я кличу смерть" — проголошується в сонеті Шекспіра.

 

Література 

1. Абаньяно  Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.