Естетичні категорії: прекрасне та потворне

У межах естетики XIX ст. прекрасне визначається як універсальна естетична категорія і, як наголошувалось у попередніх розділах, навіть стає основним поняттям при визначенні предмета. Серед тих підходів до прекрасного, які дещо розширювали історичні традиції, слід звернути увагу на позицію І. Канта, який пов'язував прекрасне зі здатністю судження смаку. При цьому Кант підкреслював значення суб'єктивного чинника і розглядав прекрасне не тільки як якість предмета, об'єкта, а і як відношення суб'єкта до об'єкта.

Щодо позиції Гегеля, то він обмежував прекрасне сферою мистецтва і ввів поняття «царство прекрасного». За Гегелем, прекрасне в природі не є об'єктом інтересу естетики, і уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищий за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу. Гегель пов'язував прекрасне з чуттям людини, визначав його як "чуттєву видимість ідеї". Отже, змістом ідеї прекрасного є, на думку Гегеля, загальнолюдське, а формою її вияву в мистецтві – художнє.

Отже прекрасне як естетична категорія визначає предмет як явище з точки зору досконалості такі. Що мають вищу естетичну цінність.

1.3. Прекрасне і потворне як категорії естетики

Секрет краси – це загадка життя. Розтлумачити його означає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч. Усі дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників згаданої точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у розумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей – ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мислителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси. Нарешті, п’ята модель розуміння прекрасного постає з уявлення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об’єктивних якостей з суб’єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об’єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцінки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уявленнями про досконалу річ, явище, відношення тощо.

Отже, прекрасне – це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:

– дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії – як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки з геніального гоголівського твору «Вій»;

– прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

– уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

– ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов’ян – з берізкою;

– розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;

– прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган духовного життя, особливу його форму – мистецтво, – яка являє собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди прекрасною (тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрасне може стати (і стає) предметом художнього усвідомлення, що пов’язано зі змістом художнього твору. Стародавні греки знайшли спеціальний термін – калокагатія, – який означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.

Потворне – антипод, протилежність прекрасного. Ця категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, невпорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діалектичний зв’язок, який виявляється у деяких аспектах:

– потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;

– прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв’язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівського Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;

– врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою – й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

Піднесене та низьке.

Відрізняють зовнішній прояв потворного – гниття, хвороба, розпад – та внутрішній. Стосовно людини – це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми присвячена велика художня спадщина. Згадаймо п’єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п’єсу М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне – найвища позитивна естетична цінність, а потворне – негативна естетична цінність.

2. Історія мистецтва “Натюрмотр“

Натюрмортне зображення світу речей з'явилося в мистецтві дуже давно. Натюрмортом ( від французького  nature morte – буквально “ мертва природа “ ) називають зображення неживих речей, зібраних єдину композиційну групу. Натюрморт може мати як самостійне значення, так і бути частиною композиції жанрової картини або портрета.

Натюрмортні зображення з'явились в мистецтві дуже давно. На давньогрецьких і римських мозаїках, фресках і вазах, ми бачимо натюрморти з яскраво вираженим сюжетом. Художники Давньої Греції та Італії обирають музичні, військові і побутові сюжети натюрмортів. Значно пізніше з'являється натюрморт в Китаї, але вже в VII столітті нашої ери, в епоху феодального панування,  художник Бян Луань  своїм “ живописом квітів “ затверджує натюрморт як жанр. Натюрмортний живопис досягає великих успіхів в творчості художників Сходу.

В Європі   натюрморт зустрічається вперше у нідерландських мініатюрах і побутових картинах Яна Ван – Ейка, в картинах і гравюрах Альбрехта Дюрера. Нарешті в творчості італійського гравера і живописця Яколо де Барбарі з'являється самостійне зображення натюрморту. Історія натюрмортного живопису Європи не може минути й ім'я італійського художника Караваджіо. В Іспанії відомі роботи Сурбарана і Веласкіса.

  В ХVI – XVII столітті композиція стає стрункіше, в натюрморті з'являється суспільний зміст. В Голландії, завдяки довготривалій революційної боротьби буржуазії за своє панування, мистецтво було звільнено з – під впливу церкви.

Воно почало відображувати конкретні сторони життя, суспільні відносини і стало на шлях затвердження реальної дійсності. Естетичне почуття переросло в зріле естетичне відношення художника до дійсності. Створилися суспільні умови для формування натюрморту, як жанру.   Ця епоха подарувала  людству багато талановитих художників – натюрмортистів ( Бейерен, Пітер Клас, Хеда , Віллем Кальф, Метею, Ван Стрек та інші ).

В цей час  Фландрія, залишена під сильним впливом феодалізму, а також і церкви, змушена під тиском буржуазії пристосовуватись до нових історичних умов.

Мистецтво  фламандських шкіл створює стиль барокко. В цьому стилі малює натюрморти видатний майстер Франс Слейдерс та його талановитий учень Ян  Файт.

Значно пізніше, тільки в  18 столітті, буржуазне самопізнання та демократичні мрії французьких вчених відобразились у натюрмортному жанрі  Франції. Яскравим представником  цих тенденцій в натюрморті  був  Жан Батіст Сімеон  Шарден, творчість якого характеризується прикрашанням дрібнобуржуазної добропорядності, як би не  зачипленої  “ чистоганом “ буржуа. Як художник  Шарден розвиває колір і матеріальність  в їх єдності і більш органічно, ніж художники 17 століття.

В середині 19 століття  Густав Курбе ще  більш  цільно і узагальнено відображає предметні якості матеріального світу в  натюрмортному живописі.  Вплив цих двох  видатних художників в історії натюрморту величезний.

В 70 – х роках 19 століття імпресіонізм трохи розсуває кордони уяви художників про задачі, які стоять перед живописом. Він вводить  повітряне і світлове середовище.

З’являються й інші різновиди натюрморту.  Наприклад, кубізм. Він  нагадує предмет, сфотографований в різних положеннях і показаний одночасно.  Тобто декілька позицій накладаються одна на одну і   утворюється щось нове і дуже  цікаве.

У нашому живописі різні суспільні тенденції створюють різні  направлення в натюрмортному жанрі. В творах П.А. Федотова,                       В. Г. Перова  натюрморт підсилює соціальну направленість творів.

А ось  І. Ф. Хруцький, Ф.П.Толстой в своїх натюрмортах показують красу і матеріальність  предметів. Їх натюрморти чудові за виконанням.

В більш пізній період працюють талановиті майстри І.А.Коровін та А.Я. Головін та інші, в творчості котрих мають місце елементи модернізму, але в цілому воно носить реалістичний характер.

В ще більш пізній період працюють такі  майстри, як І.І. Машкова, В.Н.Яковлєва, П.П.Кончаловський, А.В.Купрін, Ю.І.Пименов з його незмінним бажанням бачити нове в різних психологічних  станах ( серія  натюрмортів “ Речі кожного дня “).

Взагалі натюрморт є величезна і невідривна частина образотворчого мистецтва. Він зародився дуже давно і жити буде завжди.

Використана література:

1. Выхлецов Г.П. Эстетика в системе философского знания. — Л., 1984.

2. Левчук Л.Т. та ін. Естетика: Підручник / За заг. ред. Л.Т. Левчук. — К., 1997.

3. Проценко О.П. Модуси етикету: добро, краса, користь. — Харків, 1994.

4. Савилова Т.А. Эстетические категории. — Киев—Одесса, 1977.

          5. Лозовый В.О. Естетика  К., 2003