Етика бізнесу

Етика бізнесу (комерційної, підприємницької, будь-якої іншої дозволеної законом діяльності задля отримання  прибутку) є складовою етики ділових  відносин. Ці відносини охоплюють  не тільки виробничу, організаційну, правову  сфери, бо навіть дуже близькі люди (рідні, друзі, кохані) час від часу є їх суб'єктами, наприклад при розподілі спадщини, спільному придбанні житла, транспортних засобів або співпрацюючи в одній організації. 
      Загалом етика ділових відносин досліджує безособистісні, практично-утилітарні відносини людей з метою їх гармонізації, гуманізації, узгоджує їх з моральними вимогами. Проблемне поле етики бізнесу є вужчим і конкретнішим, ніж етики ділових відносин, оскільки її наукові інтереси обмежені сферою підприємницької, комерційної діяльності.

Етика бізнесу — складова етики ділових відносин, яка досліджує особливості функціонування і розвитку моралі у сфері підприємницької, комерційної діяльності і формулює для цієї сфери відповідні рекомендації.     

 Функціонування  етики бізнесу пов'язане з неоднозначним трактуванням такої філософської проблеми, як сумісність (несумісність) бізнесу і моралі, а відповідно, і науки про неї. Уже не одне століття у західному світі вважають нормальним (природним) суспільство з ринковою економікою і нормальною (природною) поведінку людини — ринкову поведінку. Неринкова поведінка розцінюється як ненормальна, неприродна, штучна, як потворний наслідок втручання у приватне життя особи зовнішніх щодо неї сил, передусім держави. Для багатьох громадян, особливо старшого покоління, посттоталітарних держав, у тому числі й України, таке бачення людини поки що є неприйнятним. Вони вважають, що ринок, бізнес є сферою реалізації індивідуалістичних, егоїстичних інтересів людини, які породжують експлуатацію, економічне, соціальне відчуження людей і багато інших негуманних явищ суспільного буття. На їх погляд, подолати цю проблему можна лише на основі суспільної власності на засоби виробництва. Однак спроби побудувати суспільство на засадах суспільної власності, яка унеможливлює функціонування ринкової економіки і відповідну поведінку людей, зазнали краху. З'ясувалося, що позбавлені змоги реалізувати власні егоїстичні, індивідуалістичні прагнення люди стають пасивними, безініціативними, нездатними самостійно приймати рішення і діяти, перекладають відповідальність за своє соціальне буття на державу, проявляють гіпертрофовані сподівання на “сильну руку”, що породжує безліч моральних проблем. 
      Теоретико-методологічною основою наукового розуміння співвідношення етики і бізнесу є вчення про людину, її сутнісні сили, різноманітні відношення до світу (практично-утилітарне, моральне, естетичне тощо). Вступаючи у певне відношення, людина орієнтується на відповідні цінності: за естетичного відношення — на красу; за морального — на своє уявлення про добро; за практично-утилітарного — на користь, матеріальну вигоду. Йдеться про локально-ситуативні відношення людини до дійсності, в яких вона постає переважно в одній зі своїх ролей, виявляючи при цьому одну із своїх сутнісних сил. Інші її сутнісні сили у той час ведуть себе пасивно, а відповідні “відсіки свідомості” деактуалізуються, витісняються на периферію. Наприклад, за практично-утилітарного відношення послаблюється вплив моральних почуттів (вигода, особливо велика, паралізує совість), осліплюються естетичні, присипляються релігійні почуття (у гонитві за матеріальною винагородою віруючі іноді переходять на бік іновірців чи атеїстів). 
      Практично-утилітарне відношення до дійсності, яке історично передує всім іншим, характерне і для тварин (користь є основною рушійною силою їх поведінки). На основі цього відношення у процесі філогенезу (історичного розвитку) виникли всі інші відношення і відносини — моральне, естетичне, релігійне, котрі якісно відрізняються від практично-утилітарного насамперед своєю гуманістичністю, духовністю. Людина як суб'єкт практично-утилітарного відношення керується егоїстичними принципами і мотивами поведінки. Прагнучи гармонізувати стосунки індивідів і соціальних груп, людство виробило відповідні противаги утилітарному егоїзму — право і мораль. Проблемами утвердження засобами права соціальної справедливості за приватної власності, ринкової економіки займається соціологія, а проблемами облагородження індивідуалізму та егоїзму засобами моралі — етика, насамперед етика бізнесу. 
      Історія гуманізації, облагородження практично-утилітарного начала в людині є складною і суперечливою. Тривалий час людина розрізняла предмети, явища світу за критерієм “корисно — шкідливо”. Вперше вона виокремила у своєму бутті красу, добро, священне на етапі зародження рабовласницького суспільства, коли почали формуватися могутні противаги утилітарного ставлення до дійсності — право, мораль, мистецтво, релігія. Однак ще дотепер прекрасне, доброчесність ототожнюють з утилітарним, а добро розглядають не як моральний феномен, а як матеріальне благо, статок. 
      З розвитком людства змінювалися погляди на сутність і роль багатства. Одними з перших почали задумуватися над моральним буттям, не детермінованим матеріальною вигодою, античні мислителі. Наприклад, Арістотель вважав, що щастя людини полягає не в благородному походженні, здоров'ї, багатстві й удачливості, а в благородній поведінці за будь-яких обставин. Він доводив, що чесноти є породженням розуму. За переконаннями Л.-А. Сенеки, наділений моральною стійкістю, непохитністю мудрець надає перевагу багатству, а не бідності, оскільки це відкриває для нього ширші можливості. Однак багатство відіграватиме в його житті службову роль, а в житті дурня — домінуючу. 
      Значний крок у подоланні утилітаризму було здійснено в епоху середньовіччя, коли передусім цінувалося не багатство, а знатне походження. Відчутно вплинуло на цей процес християнство, яке утверджувало благородний, безкорисний характер морального ідеалу. 
      У Нові часи (із зародженням капіталізму) знову почало домінувати практично-утилітарне ставлення до дійсності, а в ранг основних життєвих цінностей було возведено власність, багатство, гроші, соціальне становище. Разом із забезпеченням суверенності особистості, захистом її прав і свобод, розкріпаченням ініціативи і творчих сил сформувалися передумови для пробудження людських пристрастей, загострення соціальних протистоянь. Очевидно, тому німецький мислитель М. Вебер у своїй праці “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905) стверджував, що досконалий підприємець має бути аскетом, а моральні засади як регулятор ірраціональних (несвідомих) людських пристрастей і поведінки, економічної змагальності, соціального антагонізму необхідні капіталізму для виконання своєї місії. Буржуазна держава могла існувати і розвиватися лише за умови гармонізації інтересів різних класів, соціальних груп, індивідів. З цією метою було обґрунтовано принцип розподілу економічної і політичної влади, оскільки право обмежує свавілля великих власників, стимулює ініціативу і високопродуктивну працю. Однак правове поле держави лише в загальних вимірах визначає принципи відносин у сфері підприємницької діяльності. У зв'язку з цим багато регулювальних функцій у цій сфері перебрала на себе мораль, якій властиві особливо гнучкі, а тому універсальні норми. Це означає, що бізнес є особливою, наділеною багатьма суперечностями, конфліктними ситуаціями сферою життєдіяльності, в якій сформувалася і функціонує специфічна мораль. Дослідженням її і переймається етика бізнесу.

Предмет етики бізнесу і її значення

Етика бізнесу  послуговується основними принципами загальної теорії моралі, загальнолюдськими  цінностями, які ця теорія обґрунтовує  і захищає. Оскільки підприємницька діяльність породжує специфічну мораль, то етика бізнесу досліджує насамперед її специфіку. Вона не просто констатує факти, явища, процеси у бізнесовому середовищі, а всебічно аналізує підприємницьку мораль, яка постає в домінуючій громадській думці представників бізнесу, а також моральність у цій сфері (типові реальні стосунки людей) крізь призму відповідності їх уселюдським моральним нормам.

Функціонування  моралі у бізнесовій сфері є складним і суперечливим процесом, що дало підстави багатьом філософам вважати мораль і бізнес несумісними, переконувати, що поняття «етика бізнесу» таїть у собі нерозв'язні суперечності. Йшлося про те, що за практично-утилітарного відношення людина орієнтується на користь, за морального — на свої уявлення про добро і зло. Носієм цієї суперечності є одна і та сама людина, і від неї, її загальної, моральної культури залежить примирення в ній цих протилежностей. Безперечно, ефективна діяльність у сфері бізнесу передбачає майже постійне практично-утилітарне відношення людини до дійсності, за якого максимально актуалізуються знання, уявлення, емоції, ціннісні орієнтації, які обслуговують це відношення, і деактуалізуються всі інші. Проте деактуалізація деяких сфер свідомості ще не означає цілковите витіснення з неї всіх, крім утилітарних, ціннісних установок. Людина високої культури за будь-якої практично-утилітарної ситуації захищатиме моральні, естетичні, національні (віруюча — релігійні) та інші цінності. Тому мораль і бізнес є сумісними настільки, наскільки людина здатна узгодити їх ціннісні установки. Очевидно, не позбавлені рації твердження, що абсолютизація користі приглушуватиме орієнтацію на добро. Однак орієнтація тільки на добро паралізуватиме волю бізнесмена, робитиме його нежиттєздатним в основній сфері життєдіяльності. Мораль може утвердитися в бізнесі, апелюючи до підприємця не стільки як до суб'єкта морального відношення до дійсності, скільки як до суб'єкта практично-утилітарного відношення. Йдеться про обставини, які наводять на висновок, що дотримуватися норм моралі вигідно принаймні з огляду на перспективу.

Етика бізнесу  розглядає взаємозв'язок цілей і засобів підприємництва, вплив дій підприємця на своє становище і становище працівників фірми, суспільства. До її компетенції належить дослідження моральних аспектів законодавства у сфері праці, трудових відносин і розподілу суспільного продукту. В цьому контексті вона найчастіше послуговується категорією «справедливість», розмірковуючи над різними вимірами справедливості конкретних законодавчих актів і норм. Водночас вона дуже чутлива до чинників, покликаних забезпечити гармонійне співвідношення інтересів власника й інвестора, роботодавця і працівника, замовника і постачальника, фірми і споживача. Не може вона бути байдужою і до таких питань, як існування бідності широких мас і зосередження значних багатств у руках незначної кількості населення, відносини малих і великих фірм, конкуренція, лобізм, ціноутворення, правдивість реклами. Темпераментно реагує етика бізнесу на проблеми збереження навколишнього природного середовища. З цих та багатьох інших питань вона переконує, що мінімальний моральний обов'язок бізнесу полягає в тому, щоб не шкодити суспільству, людині, довкіллю.

Попри безумовну  формальність, нерідко імперативність своїх положень, етика бізнесу  має бути особливо динамічним феноменом, щоб не тільки не гальмувати процеси  у сфері бізнесу, а й стимулювати їх розвиток у напрямі утвердження все вищого рівня справедливості і гуманізму. Моральні аспекти бізнесу на макрорівні залежать від держави, її міжнародних зобов'язань, на мікрорівні — від підприємця, культури внутріфірмової поведінки. Це зобов'язує етику бізнесу приділяти особливу увагу особі керівника (менеджера), оскільки людина, яка займається бізнесом є не тільки особистістю і громадянином, а й керівником певних груп людей, що накладає на неї додаткові обов'язки. Досліджуючи ці обов'язки, а також необхідні для їх реалізації умови, етика бізнесу аналізує типові ситуації крізь призму основних своїх принципів і вимог. Багато уваги приділяє вона тим аспектам відносин бізнесу і суспільства, які за певних умов можуть завдати шкоди людям, породжувати несправедливість або деградацію особистості. Наприклад, вона не може залишитись байдужою до такої проблеми, як участь відомих спортсменів у створенні іміджу підприємств, які виробляють слабоалкогольну продукцію, до чи після спортивних телепрограм тощо. Це означає, що етика бізнесу не може залишити поза увагою соціальний аспект цієї діяльності. З'ясовує та аналізує вона й основні типи моральних проблем, перед якими опиняються підприємці, моральні аспекти прийняття ділових рішень на мікро- і макрорівнях.

Наявність переконливої етики бізнесу ще не є абсолютною передумовою досконалого законодавства  у сфері бізнесу, високої моралі підприємців. Однак вона може відіграти  істотну роль у приборканні негуманних, несправедливих економічних пристрастей, гуманізації економічної політики держави, формуванні цивілізованих гуманних норм у сфері підприємницької діяльності, утвердженні раціональних засад організації бізнесу, управління ним, розподілу й використання його результатів. В іншому разі вона приречена на експлуатацію демагогічних фраз, пустослівних розмірковувань, якими прикриваються жага багатств і гонитва за наживою, здирництво, економічна експлуатація, знищення природи, привласнення національних багатств обмеженою кількістю осіб, нехтування соціально-економічними та іншими правами людини, аморальна поведінка виробника і продавця товарів і послуг.

Формування високої  підприємницької моралі передбачає підпорядкування індивідуальних дій  загальнолюдському стандарту відносин у сфері бізнесу, використання національних традицій ділової взаємодії.

"Громадянське суспільство" No. 1(12)/2010  
Олександр Вінніков, Мережа розвитку європейського права  
Визначення.  
Громадянське суспільство історично виникає після формування держави і виступає суб’єктом взаємодії між державою та громадянами або їх традиційними об’єднаннями, переважно сімейними чи територіальними. За умов глобалізації громадянське суспільство взаємодіє також із бізнесом або "ринком", який не обмежується певною територією або колом осіб[1]. При цьому, на відміну від громадянського суспільства, "ринок" не передбачає спільних цілей або інтересів покупців і продавців, а взаємодія в рамках сім’ї не означає її добровільності чи рівноправності батьків і дітей. 
 
  
Структура розвиненого громадянського суспільства включає такі пов’язані між собою компоненти:  
 
1) гуманітарний (наявність приватних осіб, права і свободи яких не підлягають обмеженню чи відчуженню в публічних інтересах);  
 
2) соціальний (рівність приватних осіб та їх об’єднань перед законом і добровільність їх взаємодії);  
 
3) економічний (гарантії приватної власності, обміну та конкуренції);  
 
4) комунікаційний (відсутність обов’язкової ідеології, державної релігії, цензури чи інших обмежень доступу приватних осіб до засобів комунікацій). 
  
Співвідношення прав людини і прав громадянина.  
 
У "громадянському суспільстві" взаємодіють приватні особи, а в "державі" – публічні особи, громадяни. Вперше розрізнення прав людини і прав громадянина, а отже, суспільства і держави, зафіксовано у французькій Декларації прав людини і громадянина і в Біллі про права США 1789 року. До ухвалення цих документів права належали тільки публічним особам як громадянам, тобто як членам певного угрупування чи церкви, і не визнавалися природними, такими, що належать кожній особі безвідносно до публічних інтересів. Окремі групи осіб, приміром, раби, взагалі не визнавалися суб’єктами права, а обсяг прав вільних осіб-громадян визначала їх належність до певної соціальної групи (касти, стану, конфесії чи професії)[2].  
  
Людина як громадянин і як приватна особа має правосуб’єктність і у двох сферах: приватного і публічного права. Але їх правові статуси різні, і правосуб’єктність громадянина має більший обсяг, ніж у приватної особи. Правами громадянина завжди передбачаються певні привілеї порівняно з іншими суб’єктами права. Цей поділ відображають і Міжнародні пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні та культурні права 1966 року. Втім, слід зважати на те, що зазначені в цих пактах громадянські права не залежать від наявності громадянства. 
  
До прав, обумовлених громадянством, зазвичай включають такі: свобода інформації і засобів масової інформації; свобода об’єднання; свобода мирних зборів; право звернень/петицій до державних органів; виборчі права; право на участь в управлінні державними справами і доступ до публічної служби; право на участь у чиненні правосуддя; право на захист громадянства (в т.ч. заборона позбавлення громадянства чи передачі громадянина під юрисдикцію іншої держави). 
  
В європейському контексті перші чотири з наведених прав можуть реалізовуватися безвідносно до громадянства[3], тобто не як привілей. Поступово розширюються і права негромадян брати участь у місцевих виборах чи посідати посади в органах територіального (місцевого) самоврядування, що наближує ці органи до інститутів громадянського суспільства. 
  
Співвідношення держави і громадянського суспільства.  
 
Гегель стверджував, що якщо державу уявляють лише як єдність різноманітних осіб, то йдеться саме про громадянське суспільство[4]. На його думку, двома принципами громадянського суспільства є особливість цілей приватних осіб і загальна форма (правила та інститути) втілення в життя таких цілей. Без держави, яка реалізує загальні норми права, громадянське суспільство не спроможне забезпечити таку загальну форму, і взаємодія приватних осіб набуває хаотичного характеру. Це спричиняє "боротьбу всіх проти всіх", яку Гоббс описував як таку, що притаманна взаємодії вільних індивідів без спільних інтересів. 
  
Марксизм включав громадянське суспільство в політичну "надбудову" держави і заперечував його автономію (в дусі відомої заяви Леніна "ми нічого приватного не визнаємо"). Втім, Грамши і європейські "нові ліві" уже вбачали в самоорганізації громадянського суспільства і його інститутах противагу диктатурі держави або ринку як передумову суспільного прогресу. 
  
Після занепаду впливу марксизму в 1980-1990 роках моделлю для формування громадянського суспільства у країнах, що розвиваються, стали базові рекомендації міжнародних фінансових організацій, які були спрямовані на подолання бідності і поліпшення врядування та відомі за назвою "Вашингтонський консенсус". Згодом виявилося, що приватизація державної власності, дерегуляція підприємницької діяльності та ефективний захист права власності не забезпечують легітимного переходу відповідальності за надання соціальних та інших публічно-правових послуг, зокрема, у сфері освіти та охорони здоров’я, до бізнесу або громадянського суспільства.  
 

Це вказує на необхідність розвитку соціального  і економічного компонентів громадянського суспільства разом із гуманітарною і комунікаційною його складовими. В Україні комунікаційний компонент громадянського суспільства після прийняття Конституції 1996 року і президентських виборів 2004 року розвивався відносно успішно; втім, гуманітарна складова залишається, по суті, поза увагою політиків і навіть представників громадянського суспільства. 
  
Оскільки визнання прав і свобод приватних осіб, характер обмежень їх реалізації залежать і від держави, і від приватних осіб, ключове значення для розвитку гуманітарного компонента громадянського суспільства набувають зміни етики громадян та формування правової держави.  
  
Правова держава.  
 
Не кожна держава є правовою, тобто здатною до самообмеження своїх привілеїв у рамках загальних правил та інститутів. Цей критерій стосується і внутрішньої, і зовнішньої політики. Традиційні держави застосовують у взаємодії з громадянами модель, притаманну сімейним відносинам[5], що, як зазначено вище, не передбачає її добровільності та рівноправності. 
  
У цілях цього аналізу необхідно виокремити такі ознаки правової держави: 1) захист прав і свобод осіб від будь-чиїх свавільних дій; 2) рівність осіб перед законом[6]; 3) розподіл та децентралізація державної влади; 4) розв’язання конфліктів незалежним судом. У розвиненій правовій державі обов’язковим є не лише захист прав меншості, а й заборона диктатури більшості. 
  
Розвиток громадянського суспільства часто вважають передумовою функціонування правової держави. Не дивно, що спеціальну увагу громадянському суспільству та розвитку його інститутів приділяють у новітніх конституціях ті країни, які недавно перейшли до формування правової держави (Іспанія, Греція, Португалія, деякі східноєвропейські і латиноамериканські країни). Задачі обмеження державної влади та правових гарантій для інститутів громадянського суспільства найбільш актуальні саме для такого перехідного типу суспільства, до якого належить і Україна. 
  
Наслідки відсутності правової держави.  
 
В Україні відмова від загальної форми реалізації прав і свобод, тобто від застосування єдиних принципів і норм права до всіх осіб, призводить до постійної конкуренції чи колізій конкретних норм законодавства, безсистемності та суперечливості правового регулювання в цілому. Про небезпеку цього для прав людини і держави в цілому зазначав ще Платон у "Законах" (715в): "Там, де закони встановлено в інтересах кількох осіб, йдеться не про державний устрій, а тільки про внутрішній розбрат".  
  
Індикатором цієї небезпеки є наявність різнорідних правових режимів для окремих осіб чи груп, коли кожен вимагає винятків, пільг чи спеціальних дозволів. Замість єдиного правового режиму особи взаємодіють з державою в рамках казусних, індивідуально визначених норм. Прикладами цього є індивідуальні податкові пільги та імунітет широкого кола осіб від процедур банкрутства та кримінальних обвинувачень. Оскільки вплив суспільства на зміст і реалізацію казусних норм неминуче мінімальний, соціальна легітимність таких норм постійно піддається сумніву. 
  
Це створює підґрунтя для правового нігілізму, корупції посадових осіб і публічних осіб узагалі (як-от підкупу виборців). Але найбільшою небезпекою є втрата лояльності громадян до держави та неефективне виконання і невиконання посадовими особами розпоряджень державних органів – за оцінками Світового банку, 2008 року Україна посіла 147-е місце у світі за ефективністю урядування, перебуваючи на одному рівні з Гондурасом і Мадагаскаром і поступаючись усім країнам Європи. 
  
Межі дії права.  
 
Виконання законів забезпечується насамперед їх змістом (якістю) та соціальною легітимністю, тобто сприйняттям їх громадянами як справедливих, належних і спрямованих на позитивні цілі. У правовій державі це досягається завдяки тому, що будь-які закони підлягають вільному і спільному ухваленню громадянами безпосередньо (наприклад, на референдумах) або через належно уповноважених представників. Простіше кажучи, поділ влади означає, що чиновники і судді не приймають закони; це право належить лише спільно громадянам або їх представникам[7]. 
  
Утім, наголос на здатності держави до примусу приватних осіб до виконання законів – незалежно від їх змісту – призводить до поглиблення соціальних конфліктів або маргінальної поведінки (ухилення від участі в конкретних позитивних діях, як-от у виборах чи вакцинації).  
  
Демократія не означає консенсусу з усіх питань, і прозорість виборчих кампаній є необхідною, але недостатньою умовою для розв’язання суспільних конфліктів. Навпаки, показником ефективної демократії є спільна та легітимна реалізація прав осіб у повсякденному житті. 
  
В Україні, в тому числі серед представників громадянського суспільства, поширеним є явище, котре можна описати як "правовий фетишизм": оскільки кожна особа чи група нібито має право лише на те, що конкретно записано в законі, то прийняття спеціальних законів стає самоціллю, незалежно від можливості чи переваг його виконання за наявності колізій з іншими законами. Мовляв, достатньо вписати норми в акт законодавства – і судова та адміністративна практика або етика громадян змінюються автоматично. Подібне фабрикування гаданих та фіктивних правових норм не є шляхом до розвиненого громадянського суспільства і негативно впливає на етику громадян.  
  
Однією з концептуальних перешкод для формування в Україні правової держави є також уявлення про те, що ніби право безпосередньо регулює поведінку осіб. Це не підтверджують ні соціологічні, ні кримінологічні дослідження; добре відомо, що злочинці не думають про майбутнє покарання під час скоєння злочину. Фактичне виконання норми права залежить переважно не від зусиль державних органів, а від факту соціальної солідарності[8], готовності брати на себе конкретні права та обов’язки, однакові для всіх членів або груп суспільства. 
  
По суті, норми права здатні регулювати тільки наслідки поведінки суб’єкта; власне поведінку визначає індивідуальна та групова етика. Якщо ж наслідки поведінки регулюються державою в довільний чи непередбачуваний спосіб, вплив норм права на етику громадян поступово занепадає.  
  
Вплив на етику громадян.  
 
Предметом етики є питання "належного", "справедливого" і "доброго". Досягати належних (справедливих) цілей, очевидно, слід тільки належними (справедливими) засобами. Ще Аристотель в "Афінській демократії" посилався на ідею Солона, яка полягала в тому, що стійкі зміни в суспільстві можливі тільки легальним шляхом, тобто на підставі загального закону як противаги сваволі та хаосу. Такий підхід явно несумісний з відомою тезою про те, що "цілі виправдовують засоби".    
  
Етичні настанови громадян як публічних осіб формуються як унаслідок їх самостійного вибору, так і під впливом суспільних очікувань. Засадничі настанови традиційної етики – "не нашкодь суспільству", "вчиняй, як усі", а ліберальної – "зроби суспільство краще", "вчиняй краще за інших". В Україні наразі виразно домінує традиційна етика, а ліберальна є радше винятком. Навіть дискусії про шляхи розвитку громадянського суспільства зводяться до питань, які належать до компетенції правоохоронних органів: як запобігти потенційним зловживанням, чи не буде обмежено наявні пільги окремих груп чи організацій тощо.  
  
З іншого боку, в Україні на громадян як приватних осіб впливає етика споживчих привілеїв[9]: всілякі пільги, безплатні чи субсидовані державні послуги, державна допомога, використання публічного майна, в тому числі природних ресурсів, житла тощо, без сплати еквівалентних тарифів не просто оцінюються як етично позитивні (добрі) з точки зору особистих цілей. Більшість громадян переконана – і політики воліють не ризикувати власною кар’єрою задля зміни цих переконань, – що ці привілеї належні (на підставі громадянства) та справедливі (адже скористатися ними нібито можуть усі громадяни або принаймні лояльна більшість). 
  
Подібна етика ніяк не стимулює громадян ні до публічного обґрунтування особистих цілей, ні до пошуку ефективніших засобів їх досягнення та підвищення власної конкурентоспроможності. По суті, етика споживчих привілеїв приватних осіб орієнтує їх на підпорядкування державі як джерелу таких привілеїв, запобігає формуванню стійкої соціальної солідарності і живить постійні конфлікти всередині суспільства. 
  
Співвідношення солідарності та субсидіарності. Значущість соціальної солідарності для виконання норм права незаперечна. Втім, засаднича функція громадянського суспільства полягає в тому, що воно дає змогу державі втручатися у взаємодію осіб тільки в тих випадках, коли неможливо в інший спосіб уникнути конфліктів чи розв’язати їх. Інакше державні органи, як у радянській моделі, змушені "солідарно" відповідати за всі аспекти приватного життя – від ремонту зламаного ліфта до врегулювання сімейних сварок, і все це з точки зору публічної (політичної) доцільності.  
  
Подібна "тоталітарна солідарність" швидко стає неефективною з точки зору приватних інтересів і некерованою з погляду інтересів публічних. І саме такий тип солідарності потребує цілковитої централізації власності/ресурсів та повноважень державними органами.  
  
Саме децентралізація урядування із залученням інститутів громадянського суспільства дозволяє компенсувати вплив таких вад "солідарної взаємодії" між державою та індивідами, як: 1) нехтування інтересами менш численних або політично впливових груп; 2) нехтування своєчасним виконанням публічних обов’язків без ризику зовнішніх санкцій; 3) зростання витрат на виконання публічних обов’язків або втрата їх якості без ризику конкуренції; 4) нехтування інноваціями, експериментами та взагалі пошуком ефективніших способів виконання публічних обов’язків.  
  
Спільні зусилля громадянського суспільства щодо контролю за виконанням публічних обов’язків, підвищення якості послуг держави та бізнесу або самостійне надання певних послуг інститутами громадянського суспільства – ось приклади "субсидіарної взаємодії", яка не потребує участі всіх або більшості громадян як публічних осіб. 
  
Досвід Європейського Союзу свідчить про можливість та необхідність поєднання принципів солідарності цінностей та інтересів і субсидіарності дій щодо їх реалізації[10]. Саме цей підхід необхідно використати і в Україні для розвитку громадянського суспільства та його взаємодії з державою і приватними особами. 
  
Наслідки формування позитивної етики.  
 
Недовіра, нетерпимість або ненависть до певних осіб чи взаємодії з ними – ось чому запобігає громадянське суспільство у сфері етики громадян унаслідок можливості спільних позитивних з точки зору етики дій. Безперечно, до функцій громадянського суспільства належить і стабілізація суспільних відносин у цілому – адже високий рівень недовіри переноситься і на взаємодію приватних осіб з державними органами. 
  
Менш очевидним є той факт, що і підприємництво, і продуктивність праці взагалі не можуть зрости понад певний мінімальний рівень, допоки етика громадян ґрунтується на негативних настановах і відкидає позитивні дії в умовах невизначеності[11].  
  
Для підвищення продуктивності недостатньо інвестицій в основні фонди (фізичний капітал) та кваліфікацію працівників (людський або гуманітарний капітал), а також залучення фінансового капіталу взагалі. Здатність до автономних спільних дій (соціальний капітал) прямо впливає на суто економічну мотивацію і продуктивність. І саме громадянське суспільство забезпечує формування цього соціального капіталу, а також збереження природного капіталу (біосфери).  
  
На відміну від решти видів капіталу, соціальний капітал виснажується через його невикористання. Тому і законодавство, і – ще важливіше – судова практика та громадянська просвіта мають стимулювати громадян до використання соціального капіталу. 
  
Висновок.  
 
Відповіді на питання про стан громадянського суспільства в Україні свідчать переважно на його нерозвиненість або нерівномірність чи стагнацію розвитку. Втім, ми маємо парадоксальну відповідь щодо причин такого стану: поки політична еліта уникає докладання систематичних зусиль задля формування правової держави, представники державного апарату та зовнішні чинники діють замість і закону, і громадянського суспільства. І обговорення необхідності контролю за корупцією чиновників або "грантоїдів" не приведе до практичних змін у сфері судового захисту прав людини, інституційних і законодавчих гарантій "горизонтальних зв’язків", інших легальних механізмів спільного захисту індивідами своїх прав.