Мораль і право

ПЛАН

Вступ.

1.      Мораль та інститутиційна регуляція.

2.      Мораль і право.

3.      Висновки.

Список літератури.

ВСТУП

              Слова мораль, етика сприймаються в наш час не однозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого – моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридливого , не щирого: «моральний кодекс», «морально – трудове виховання», «моральна стійкість» людини гвинтика … Чи не закладені ця не щирість і докучливість у самій природі моралі?

              Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але можливо, правий Фрідріх Ніцше і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»?

              Так. Порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може високі моральні переживання – привілей тих, хто вже має достаток? А може вся мораль і полягає саме в тому, щоб здобути достаток, звільняючи себе в своїх близьких від злиденності і принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої і альтруїсти – фанатики – чи не краще взагалі без них? Може й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявою справжньої моральної шляхетності?

              З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого – кому не доводилось зустрічати простих і щирих людей, котрі і гадки не мали ні про які філософії моралі, та проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки – високо освідчених негідників, що зі знанням справи творили зло?

              В тім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі питання, чи не йде кожен своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так – навіщо тоді потрібна наука етика?

              За роки Радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхліючого суспільного організму; що у своєму падінні збанкрутіла система та потягла за собою все пов’язане з нею – так криза моралі з соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом.

              Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим не повніші перспективи на майбутнє – тим не відворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий грунт під ногами, те, за ради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженої душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи не свідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі – так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря.

              Чи можемо ми щиро сказати, що наші життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов’язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні сказати так мине можемо; Сьогодні від нас нажаль дуже далекий нормальний стан людської культури, осереддям якої є перелічені поняття і цінності.

              Всесвітньо відомий мислитель – гуманіст Альберт Швейцар, ставить точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад.

              Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому. Що нашу культуру ще й до тепер, після всього пережитого протягом останніх років, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва – принципи партійності, ідейності, народності, - а в найбільш низькому гротескно спотвореному їхньому втіленні.

              Так, наша культура була і залишається партійною (хоча тепер уже й багато партійною) принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей на сам перед не із загально людськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил.

              Жорстку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше, ніж як певне перетягування линви – «ліві» проти «правих». «Схід» проти «заходу», одна група ділків проти всіх інших… Тим часом якщо в діях свого опонента люди здатні розгледіти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний пошук добра й істини – істина і добро тікають від них. Залишається наша культура «високоідейною» в тому сенсі, що як і раніше, погано відрізняє реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути «за ідеєю». Просто місце «нової людини» «світлого комуністичного майбутнього» заступили більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас неповторність реального навколишнього буття – такого, яким воно є.

              І нарешті, культура наша зостається «народною» нажаль, не стільки в плані вираження справжньої народної свідомості й реальних традицій народного буття, тільки зовсім в іншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховувати особисто безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити «народами» і «націями» там, де доречніше було б подбати про конкретну людину.

              Не має сумніву. Що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собою етичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людської моральності. З посиланням партійності ідеології й орієнтації на маси майже, губиться власна етична позиція пов’язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи, - позиція «самостояння» вільної людини в світі. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору й власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше – одразу далися в знаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впала культура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині коли страх репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися за рахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою і нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і гулагу, коли нічого не потрібно було вирішувати самому, така, на привили кий жаль, нинішня наша реальність, сама потворність якої наче «від зворотного» ще раз демонструє важливість для людей і суспільства міцної духовно змістовної вкоріненої в реальному житті системи моральних цінностей. Хоча б на цьому негативному досвіді суспільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочинних структур тощо. Ми маємо переконатися в тому, що ні економічне чи політичне життя, ні право, на елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набути нормального розвитку, доки для них відсутня мінімальна етична основа.

1.      Мораль та інститутиційна регуляція.

Погляньмо на сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь – яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, не замінних цінних орієнтирах, які зміцнювали її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість її життя.

              Для людини віруючої – глибоко і серйозно, такими цінними маяками були і є сакральні уявлення релігійного світогляду. Для романтика 19 – початку 20 століття найважливішими виявляються цінності органічного розвитку й внутрішньої нескінченності вічно нового і таємничого в кожному зі своїх проявів буття – цінності, що мають переважно естетичний характер і т.д.  

              Марксистка ідеологія – пов’язана з ідеями матеріальної практики ,соціальної боротьби, предметності людського буття тощо, визначали духовні обрії свідомості переважної частини населення СРСР. Навіть без примусу, добровільно й охоче ,люди вірили в неминучість комунізму, в історичну правоту класу – гегемона та партії, яка його очолює ,соціальну справедливість по марксистськи ,у визвольну місію своєї  країни  й мудрість її вождів. Заради цього йшли на подвиг і неймовірно страждали. Природно, що за таких умов різко загострюється потреба у «зміні віх». У світі дуже багато різних ідей, традицій цінностей народно – національного буття. Ми не можемо сьогодні на рубежі століть повністю відродити й продовжувати традиції обірвані 80-100 років тому. Змінився світ, змінилися конкретні люди. Не важко переконатися, що навіть найглибші філософські чи богословські твори скажімо, початку 20 століття дають відповіді. Все ж таки не зовсім на ті самі питання, які перед усім хвилюють нашого сучасника, за плечима котрого – трагічні реалії нинішнього століття.

              Саме через цей фатальний не збіг, не рідко трапляється так, що проголошення ідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів, повернення до народних витоків виявляється суто поверхневим, а повернення до церкви наших учора невіруючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньої інтелектуальної щирості. Як же цьому запобігти? Коротко кажучи – насамперед нашої здатності бути самим собою, того самого етичного «самостояння» класичне відродження античності («Ренесанс») стало можливим лише в Італії 14 – 15 століття, адже най сміливіші спроби це зробити («ренесанс») з боку впливових політиків, митців, духовних діячів траплялися і раніше?                                       

              Справжній Ренесанс умножився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність від античності, впевненість у самій собі, міцний грунт під ногами. Тільки тоді й її ставлення до античної спадщини стало вільним, творчим, і вона виявилась в змозі цю спадщину відроджувати – не «гальванізувати - труп» античної культури, а «воскресити її душу».

              Безперечно ми переживаємо не легкі часи. Саме найчутливіших й найталановитіших наших сучасників скрутість моменту не рідко провокує на те щоб відмовитися від себе, від власного покликання (яке чекає на кожного тут і тепер, у мить його неповторної присутності у світі), поринути з головою в давнину або якусь чужинну екзотику, перекладаючи тим самим на чиїсь плечі тягар своєї відповідальності. 

              Стосується це не лише окремої, людської особистості. Людство в цілому досягло нині у своєму розвитку такого ступеня, на якому цей розвиток у же не може лишатися не обмеженим без контрольним, оскільки в противному разі неминучою є загибель як самого людства так і світу природи, за рахунок якого вона живе.

              Але усвідомити свою відповідальність і встановити розумні обмеження діяльності – то є завдання насамперед етичне, що передбачає здатність людини до самовдосконалення.

              Підвищена здатність людини впливати на стан навколишнього буття і на кардинальні умови свого власного існування дедалі важливішою стає моральна спрямованість її конкретних дій, чим раз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу могутність.

              Нині настає час, коли визначальним для людини й людства повинні стати цінності етичні, бо від цього залежить саме виживання з земною цивілізацією повинні але цього може і не статися все залежить від нинішнього нашого вибору. Людина, як учили отці християнської церкви відрізняються від янгола тим, що здатна обирати як добро, так і зло.

              Власне ж етика і мораль починається тоді, коли будь – хто з нас ставить собі запитання: а чи є те, до чого мене закликають, чого вимагають від мене сумісним з людською цінністю, з моїм сумлінням, з моїм обов’язком і відповідальністю перед іншими людьми? Якщо ні – моральним буде не підкорятися оманливій логіці ідеологічного примусу.

              Звичайно, крім свободи, мораль знає і необхідність. Є речі. Які не може дозволити собі порядна людина, так само як є й те, чого вона не може не робити, доки лишається собою. Ми маємо виконувати свій обов’язок, протистояти нахабству й жорстокості, бути чуйними, ввічливими, створювати навколо себе атмосферу приязні та відкритості – якщо звичайно прагнемо бути людьми й жити по людськи, а не скніти в запльованій «трубі» нескінченного пост радянського безладу.