Поняття етики.її структура

     Поняття «етика» походить з давньогрецького  «ethos», що спочатку позначало спільне місце мешкання. У епоху давньогрецької архаїки це слово набуло значення звичаю, характеру, темпераменту, образу думок. Рання грецька філософія надала поняттю «етика» термінологічний сенс, позначивши ним «природу», «натуру», «сталий характер», «норов» того чи іншого явища. Арістотель (IV ст. до н.е.) запропонував прикметник «ethikos» – «етичний» – для позначення «доброчесностей характеру», у відмінності від «чеснот розуму», що надало Арістотелеві можливість використати для позначення науки, яка вивчає етичні доброчесності, іменник «ethice»: найвідоміші праці класика античної філософії, що їх присвячено «природі людини», містять назву «етика» – «Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика». Треба підкреслити, що зміст цих творів, яким майже 2,5 тисячі років, ані у філософсько-теоретичному, ані у морально-практичному аспектах не зменшив своєї значущості.

     Історія поняття «етика» ніби повторилася  у розвитку римської культури: приблизним латинським аналогом слова «ethos» є слово «mos» («morеs»). Давньоримські філософи, безпосередньо посилаючись на Арістотеля, ввели в літературу прикметник «moralis», який позначав «належне до характеру, звичаю», від чого пізніше було створене поняття «moralitas» – «мораль».

     Таким чином, за етимологією давньогрецьке  «етика» та давньоримське «мораль» майже співпадають, але у подальшому історико-культурному розвитку зміст  цих двох понять набув відмінностей: «етика» – це теорія, вчення, розділ філософії, «мораль» – це живе явище культури, яке вивчається етикою.

     Моральна  сфера людського життя є чи не найскладнішою, оскільки поняттям «мораль» охоплюються такі його аспекти, як:

     – правила, які регулюють людську поведінку, зокрема, міжособистісні та професійні стосунки;

     – безпосереднє індивідуальне та групове вираження людяності – піклування про людину;

     – особливу сферу ціннісного буття людини;

     – засіб обслуговування людської діяльності;

     – засіб з'ясування сенсу існування і сфери самореалізації;

     – форму духовно-практичного опанування світу – форму суспільної свідомості, або духовного життя суспільства;

     – форму самосвідомості людини.

     «Етика» на побутовому рівні частіше за все  розуміється як «мудрість життя»; за часів Арістотеля етика, частіше  за все, синонімізується з практичною філософією.

     В останні роки поняття «мораль» ніби зменшило свою визначеність й актуальність, але можна стверджувати, що чим  більше суспільство і люди втрачають  у своєму духовному житті, тим  більш особистим і потаємним  стає для людини те, що охоплюється поняттям моралі.

     2. Сучасне етичне знання містить такі змістовні блоки:

     1) емпіричну (описову) етику, яка констатує та аналізує норови, звичаї, моральні чесноти представників різних народів, соціальних груп і верств;

     2) загальну теорію моралі – власне, філософію моралі, яка створює та обґрунтовує певний категоріальний апарат для розуміння морального аспекту життя, з’ясовує специфіку та структуру моралі, вирішує проблему її походження, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності тощо;

     3) нормативну етику – зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам;

     4) теорію морального виховання (педагогічну етику), яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки, та професійну етику, яка описує та обґрунтовує особливості моральних вимог під час професійної діяльності та спілкування для різних професійних груп (медична етика, етика вчителя, етика діяльності фахівців інженерних та комп’ютерних професій тощо);

     5) деякі дослідники виокремлюють як особливу складову етичного знання історію етичної думки, яка є важливою складовою філософії моралі, тому що вивчає і демонструє, як утворювалося коло етичних проблем, як змінювалися способи їх вирішення, допомагає зрозуміти закономірності розвитку і функціонування моралі, виявити історичну типологію моралі.

     Згідно  з цією структурою, головними функціями  етики є:

     1) функція описання,

     2) функція пояснювання та

     3) ціннісно-орієнтаційна (або нормативно-імперативна), які інтегруються у функції вироблення етичних знань на усіх структурних рівнях.

     Іншими  словами, етика, по-перше, описує мораль, по-друге, пояснює та обґрунтовує  мораль, по-третє, вчить моралі.

     Функції етики реалізуються в їх єдності, тому що завданнями етики є не лише вирізнення моральної складової  з різноманітних форм людської діяльності, визначення й описання реальних звичаїв, мотивів поведінки, але й формулювання моральних норм, принципів, чому присвячена майже уся нормативна частина етичного знання.

     Вже згадуваний Ерих Фромм (1900–1980) виділив  в історії культури людства два  види етики: гуманістичну та авторитарну. Перша спитається на віру в людину як особистість, на її свободу та розум, на признання незалежності (автономності) та рівності індивідів, вважаючи людину спроможною самостійно розрізнювати добро за зло і залежно від цього давати правильні етичні оцінки. Друга, навпаки, орієнтована чимось зовнішнім відносно особистості, тому що базується на ідеях нерівності, авторитету та зовнішнього підкорення йому, а також на принципі колективізму («як усі», «не гірше – але ж і не краще? – за інших») як антитезі індивідуалізму.

     У сучасній культурній ситуації головним завданням етики є обґрунтування й розуміння моралі як базисної (загальнородової) основи усіх форм духовного життя, як явища загальнолюдського – на противагу її класового, національного чи корпоративного тлумачення. Лише на цьому ґрунті можливо вирішення завдання формування моральної культури суспільства і особистості в умовах ринкової економіки та переходу до інформаційного суспільства.