Світові релігії про смерть та безсмертя

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат 
з дисципліни: «Етика»

 

 

Тема: «Світові релігії про смерть та безсмертя»

 

 

 

 

 

 

 

 
 Виконав: студент 
 Шленчак Іван Євгенійович 
 9 група 3 курс спец 6508/1 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

 

План

Вступ

1. Вимірювання проблеми життя,  смерті та безсмертя.

2. Ставлення до смерті, проблеми  життя, смерті й безсмертя

    у релігіях світу.

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства у всіх її підрозділах. Про них міркували пророки  і основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва  і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, яка рано чи пізно не задумався  б про сенс свого існування, майбутньої смерті і досягнення безсмертя. Ці думки  приходять у голову дітям і  зовсім юним людям, про що говорять вірші і проза, драми і трагедії, листи і щоденники. Тільки раннє  дитинство чи старечий маразм рятують  людину від необхідності рішення  цих проблем.

По суті, мова йде про тріаді: життя - смерть - безсмертя, оскільки всі  духовні системи людства виходили з ідеї суперечливого єдності  цих феноменів. Найбільша увага  тут приділялася смерті і набуття  безсмертя в життя інший, а  саме людське життя трактувалася як мить, відпущений людині для того, щоб він міг гідно підготуватися  до смерті і безсмертя.

За невеликими винятками у всіх часів і народів висловлювалися про життя досить негативно, Життя - страждання (Будда: Шопенгауер та ін); життя сон (Платон, Паскаль); життя - безодня зла (Древній Єгипет); "Життя - боротьба і мандрівка по чужині "(Марк Аврелій);" Життя - це повість  дурня, розказана ідіотом, повна  шуму і люті, але позбавлена змісту "(Шекспір); "Вся людське життя  глибоко занурена в неправду" (Ніцше) і т.п.

Про це ж говорять прислів'я та приказки різних народів типу "Життя - копійка". Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як специфічно людську драму. Дійсно, в цьому  сенсі життя кожної людини драматична і трагічна: як б вдало не складалося життя, як би вона не була тривала - кінець її неминучий. Грецький мудрець Епікур сказав так: "Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого  відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо ".

Смерть і потенційне безсмертя - найсильніша принада для філософського  розуму, тому що всі наші життєві  справи повинні, так чи інакше, порівнюватися  з вічним. Людина приречена на міркування про життя і смерть і в цьому  його відмінність від тварини, яка смертно, але не знає про це. Смерть взагалі - розплата за ускладнення біологічної системи. Одноклітинні практично безсмертні й амеба в цьому змісті щаслива істота.

Коли організм стає багатоклітинних, у нього як би вбудовується механізм самознищення на певному етапі розвитку, пов'язаний з геномом.

Століттями кращі уми людства  намагаються хоча б теоретично, спростувати  цю тезу, довести, а потім і втілити  в життя реальне безсмертя. Однак  ідеалом такого безсмертя є не існування амеби і не ангельський  життя в кращому світі. З цього  погляду людина повинна жити вічно, перебуваючи в постійному розквіті сил. Людина не може змиритися з тим, що саме йому доведеться піти з цього  чудового світу, де кипить життя. Бути вічним глядачем цієї грандіозної картини  Всесвіту, не випробувати "насичення  днями" як біблійні пророки - чи може бути щось більш привабливим?

Але, міркуючи про це, починаєш розуміти, що смерть - мабуть, єдине, перед чим  усі рівні: бідні і багаті, брудні і чисті, улюблені і нелюбимі. Хоча і в давнину, і в наші дні  постійно робилися і робляться спроби переконати світ, що є люди, побували "там" і повернулися назад, але  здоровий розум відмовляється цьому  вірити. Потрібно віра, необхідне диво, яке зробив євангельський Христос, "смертю смерть подолав". Помічено, що мудрість людини часто виражається  в спокійному ставленні до життя  і смерті. Як сказав Махатма Ганді: "Ми не знаємо, що краще - жити чи померти. Тому нам не слід ні надмірно захоплюватися  життям, ні тремтіти при думці про  смерть. Ми повинні однаково відноситися  до них обох. Це ідеальний варіант ". А ще задовго до цього в "Бхагавадгіте" сказано: "Воістину, смерть призначена для народженого, а народження неминуче для померлого. Про неминуче - не скорботи".

Разом з тим, чимало великих людей  усвідомлювали цю проблему в трагічних  тонах. Видатний вітчизняний біолог І.І. Мечников, обговорювали можливості "виховання інстинкту природної  смерті", писав про Л. Н. Толстого: "Коли Толстой, охоплений неможливістю вирішити це завдання і переслідуваний страхом смерті, запитав себе, чи не може сімейна любов заспокоїти його душу, він то побачив, що це -- марна надія. До чого, питав він себе, виховувати дітей, які незабаром опиняться в такому ж критичному стані, як і їхній батько? Навіщо мені любити їх, ростити і дотримуватися їх? Для того ж відчаю, що в мені, або для тупоумства? Люблячи їх, я не можу приховувати від них правди, - кожен крок веде їх до пізнання цієї істини. А істина - смерть ".

 

1. Вимірювання проблеми життя,  смерті та безсмертя.

Перший вимір проблеми життя, смерті й безсмертя - біологічне, бо ці стани  являють по суті справи різні сторони  одного феномена. Давно вже була висловлена гіпотеза панспермії, постійного наявності життя і смерті у  Всесвіті, постійного їх відтворення  у відповідних умовах. Відомо визначення Ф. Енгельса: "Життя є спосіб існування  білкових тіл, і цей спосіб існування  складається по своїй суті в постійному самооновлення хімічних складових  частин цих тел ", акцентує космічний  аспект життя.

Народжуються, живуть і помирають  зірки, туманності, планети, комети та інші космічні тіла, і в цьому  сенсі не зникає ніхто і ніщо. Даний аспект найбільш розроблений  у східній філософії та містичних  навчаннях, які виходять з принципової  неможливості тільки розумом зрозуміти  сенс цього вселенського кругообігу. Матеріалістичні концепції будуються  на феномені самопорожденія життя і  самопрічіненія, коли, за словами Ф. Енгельса, "із залізною необхідністю" породжується життя і мислячий дух  в одному місці Всесвіту, якщо в  іншому він зникає. Усвідомлення єдності життя людини і людства з усім живим на планеті, з її біосферою, так само як і потенційно можливими формами життя у Всесвіті має величезне світоглядне значення.

Це ідея святості життя, права на життя для будь-якої живої істоти вже в силу самого факту народження належить до числа вічних ідеалів  людства. У межі, весь Всесвіт і  Земля розглядаються як живі істоти, а втручання в ще погано пізнані  закони їх життя черевато екологічною  кризою. Людина постає як мала частка цієї живої Всесвіту, мікрокосмос, що увібрав  в себе все багатство макрокосмосу. Почуття "благоговіння перед життям", відчуття своєї причетності до дивовижного  світу живого в тій чи іншій  мірі притаманне будь-якої світоглядної системі. Навіть, якщо біологічна, тілесне  життя вважається недійсності, транзитної формою людського існування, то і  в цих випадках (наприклад, у християнстві) людська плоть може і повинна  знайти інше, квітуче стан.

Другий вимір проблеми життя, смерті й безсмертя пов'язане із з'ясуванням  специфіки людського життя і  її відмінності від життя всього живого. Вже більше тридцяти століть  мудреці, пророки та філософи різних країн і народів намагаються  знайти цей вододіл. Найчастіше вважають, що вся справа в усвідомленні факту  майбутньої смерті: ми знаємо, що помремо  і гарячково шукаємо шлях до безсмертя. Все інше живе тихо та мирно завершує свій шлях, встигнувши відтворити нове життя або послужити добривом грунту для іншого життя. Людина ж  приречений на болісні довічні роздуми  про сенс життя або її безглуздості, переводить цим себе, а часто й  інших, і змушений топити ці прокляті питання у вині або наркотики. Почасти це вірно, але виникає  питання: як бути з фактом смерті новонародженої дитини, який ще не встиг нічого зрозуміти, чи розумово відсталої людини, яка  не в змозі нічого розуміти? Чи вважати  початком життя людини момент зачаття (який неможливо точно визначити, в більшості випадків) або момент народження.

Відомо, що вмираючий Л. М. Толстой, звертаючись до оточуючих, сказав,

щоб вони звернули свої погляди на мільйони інших людей, а не дивилися на одного

лева. Безвісних, і нікого не чіпають  крім матері смерть, смерть маленького створіння від голоду де-небудь в  Африці і пишні похорони всесвітньо відомих лідерів перед лицем  вічності не мають відмінностей. У  цьому сенсі глибоко прав англійська поет Д. Донн, який сказав, що смерть кожної людини зменшує все людство і  тому "ніколи не питай, по кому дзвонить дзвін, він дзвонить по тебе ".

Очевидно, що специфіка життя, смерті й безсмертя людини прямо пов'язані  з розумом, і його проявами, з успіхами і досягненнями людини протягом життя, з оцінкою його сучасниками і  нащадками. Смерть багатьох геніїв у  молодому віці, безперечно, трагічна, але  при цьому немає підстав вважати, що їх подальше життя, якби вона відбулася, дала б світові щось ще більш геніальне. Тут діє якась не цілком ясна, але емпірично очевидна закономірність, що виражається християнським тезою: "Бог прибирає в першу чергу кращих".

У цьому сенсі життя і смерть не охоплюється категоріями раціонального  пізнання, не вкладається в рамки  жорсткої детерміністичних моделі світу  і людини. Міркувати про цих  поняттях холоднокровно можна до певної межі. Він обумовлений особистої  зацікавленістю кожної людини і його здатністю до інтуїтивного розуміння  граничних підстав людського  буття. У цьому відношенні кожен  подібний плавцеві, який стрибнув у  хвилі серед відкритого моря. Сподіватися  треба лише на себе, незважаючи на людську  солідарність, віру в Бога, Вищий  розум і т.д. Унікальність людини, неповторяемость особистості проявляється тут у найвищого ступеня. Генетики підрахували, що вірогідність появи  на світ саме цієї людини від даних  батьків становить один шанс на сто  трильйонів випадків. Якщо вже це відбулося, то яке ж вражає уяву різноманіття людських смислів буття постає перед  людиною, коли він замислюється про  життя і смерті?

Третій вимір цієї проблеми пов'язане  з ідеєю здобуття безсмертя, яка  рано чи пізно стає в центр уваги  людину, особливо якщо він досяг  зрілого віку.

Виділяють декілька видів безсмертя, пов'язаних з тим, що після людини залишається його справа, діти, онуки  і т.д., продукти його діяльності та особисті речі, а також плоди духовного  виробництва (ідеї, образи і т.д.).

Перший вид безсмертя - в генах  потомства, близький більшості людей. Крім принципових противників шлюбу  та сім'ї і ненавидів жінок, багато хто прагне увічнити себе саме цим  способом. Одним з потужних потягів  людини є прагнення побачити свої риси в дітей, онуків і правнуків. У королівських династій Європи простежено передача певних ознак (наприклад, носа у Габсбургів) протягом кількох поколінь. З цим пов'язується спадкування  не тільки фізичних ознак, але і моральних  принципів сімейного заняття  або ремесла і т.д. Історики встановили, що багато видатних діячів російської культури 19 століття перебували у родинних стосунках (нехай і віддаленому) між собою. Один століття включає  в себе чотири покоління.

Таким чином, за дві тисячі років  змінилося 80 поколінь, і 80-й предок кожного  з нас був сучасником Стародавнього  Риму, а 130-й - сучасником єгипетського фараона Рамзеса II.

Другий вид безсмертя - муміфкація тіла з розрахунком на вічне його збереження. Досвід ще єгипетських  фараонів, практика сучасного бальзамування (В. І. Ленін, Мао Дзедун ін) говорять про те, що в ряді цивілізацій  це вважається прийнятим. Досягнення техніки  кінця XX століття зробили можливим кріогенезацію (глибоке заморожування) тіл померлих з розрахунком на те, що медики майбутнього оживлять і вилікують нині невиліковні  хвороби. Така фетишизація людської тілесності характерна в основному  для тоталітарних суспільств, де геронтократія (влада людей похилого віку) стає основою стабільності держави.

Третій вид безсмертя - надія  на "розчинення" тіла і духу померлого  у Всесвіті, входження їх у космічний "тіло", в вічний кругообіг матерії. Це характерно для ряду східних цивілізацій, особливо японської. До такого рішення  близька ісламська модель ставлення  до життя і смерті і різноманітні матеріалістичні або точніше  натуралістичні концепції. Тут мова йде про втрату особистісних якостей  і збереження часток колишнього тіла, що можуть увійти до складу інших організмів. Такий вкрай абстрактний вид  безсмертя неприйнятний для більшості  людей і емоційно відкидається.

Четвертий шлях у безсмертя пов'язаний з результатами життєвого творчості  людини. Недарма членів різних академій нагороджують титулом "безсмертні". Наукове відкриття, створення геніального  твору літератури і мистецтва, вказівка шляху людству в нової віри, витвір філософського тексту, видатна  військова перемога і демонстрація державної мудрості - все це залишає  ім'я людини в пам'яті шляхетних  нащадків. Увічнюють герої і пророки, страстотерпця і святі, зодчі  і винахідники. Навічно зберігаються в пам'яті людства і імена  найжорстокіших тиранів і найбільших злочинців. Це ставить питання про  неоднозначність оцінки масштабів  особистості людини. Створюється  враження, що чим більша кількість  людських життів та зламаних людських доль лежить на совісті того чи іншого історичного персонажа, тим більше в нього шансів потрапити в історію і знайти там безсмертя. Здатність впливати на життя сотень мільйонів людей, "харизма" влади викликає у багатьох стан містичного жаху, змішаного з повагою. Про таких людей складають легенди і перекази, які передаються від покоління до покоління.

П'ятий шлях у безсмертя пов'язаний з досягненням різних станів, які  наука називає "змінені стану  свідомості ". В основному вони є продуктом системи психотренінгу  і медитації, прийнятої в східних  релігіях і цивілізаціях. Тут можливі "прорив" в інші виміри простору і часу, подорожі в минуле і майбутнє, екстаз і просвітлення, містичне відчуття причетності до Вічності.