Світовий досвід націєтворення

1. На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну^[1]:

• Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
• Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ

2. Світовий досвід націєтворення.

ПРИРОДА СУЧАСНОГО  “ЕТНІЧНОГО РЕНЕСАНСУ”  
Як уже відмічалось, десь 9/10 народів світу входять до складу багатонаціональних держав. Отже, проблема міжетнічних, міжнаціональних відносин сьогодні має найважливіше значення, оскільки світ переживає так званий “етнічний ренесанс”, тобто відродження. У той же час національні відносини, чи національне питання є складною, майже не регульованою сферою суспільного життя. Пояснюється це тим, що  
– в умовах багатонаціональної країни фактично будь-яке питання суспільного життя може розглядатися з точки зору національних потреб і інтересів, тобто набувати національного характеру. А це приводить до підміни соціального національним;  
– національні відносини перш за все охоплюють емоційну сферу життєдіяльності людей, тобто значну роль відіграють психологічні моменти. Тому ці відносини і процеси важкокеровані, вимагають надзвичайного делікатного підходу, чуйності і такту;  
– національне питання має історичний характер, є історичною даністю, яка зберігається в історичній пам’яті народів і визначає певну спрямованість (дружності чи ворожості, наприклад);  
– не можна забувати й про те, що національні процеси завжди піддавалися активному впливу релігії, що національні почуття, як правило, переплетені з релігійними, їх важко відділити одне від одного. Звідси можна зробити висновок, що багатоконфесійність створює додаткові труднощі у вирішенні національного питання.  
Як свідчить світовий досвід, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, породжується певними як загальними, так і специфічними причинами. Отже, немає і не може бути придатних для всіх конкретних проявів національних відносин “рецептів”, однакових для всіх етапів розвитку країн і для всіх регіонів світу.  
У той же час можна констатувати, що у галузі міжнаціональних відносин на передній план висуваються такі головні проблеми:  
– міжнаціонального економічного спілкування (суперечність сучасного світового розвитку: з одного боку, інтеграційні економічні, політичні процеси, формування світового ринку, а, з другого, – наявність національних інтересів, проблеми економічного розвитку окремих країн і регіонів);  
– мовна проблема (проблема державної мови, двомовності, функцій мов у суспільному житті і функціонуванні держави);  
– проблема національних територій як наслідок історичного минулого;  
– насамкінець, проблема НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН, їх статусу у державі.  
Ми є свідками драматичних міжнаціональних конфліктів майже у кожній країні, де проживають представники різних національностей. На пам’ять приходить Північна Америка (Канада – Квебек, США – “республіка  Техас”, “латинос”), Європа (Бельгія – гостре суперництво валлонів і фламандців; Іспанія – проблема басків, каталонців та галісійців; Франція – Корсіка, Бретань; Велика Британія – північна Ірландія; Югославія; Кіпр; АЗІЯ – курдська проблема в Іраці, Турції; палестинці в Ізраїлі; таміли в Шрі-Ланці; сикхи в Індії; Тібетці в Китаї... В цих конфліктах щорічно гинуть десятки тисяч людей.  
Історія свідчить, що демократія не рятує від національних трагедій, не є спасінням від усіх нещасть, що вона “вивільняє” сили зла не менше, а інколи і більше, ніж сили добра.  
Вирішення національного питання можливе лише шляхом гармонізації національних відносин, яка можлива лише за наступних умов: при наявності демократичної і правової держави; відмови національних меншин від сепаратизму; надання меншинам, компактно розселеним, широкої автономії та самоврядування; визнання культурної автономії розпорошених територіально меншинам; накінець, максимальне переміщення прийняття владних рішень на локальній, місцевий рівень.

3. Націоналі́зм — стан свідомості частини етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика. Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в  націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм. 

Перший семінар

3. Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Громадянське  суспільство це насамперед сукупність громадян одного суспільства, одного регіону, однієї країни чи регіонального об'єднання. У будь-якому разі, на практиці, ГС не досягається індивідуально, лише спільнотою. Таку спільноту можна розглядати як утворену на добровільних, волонтерських засадах і сукупні особисті зацікавлення громадян формально від імені членів спільноти (організації).

Біла  книга урядування ЄС дає таке визначення: «ГС об'єднує переважно організації самоутворені або утворені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочують до соціально активного життя на рівні району і міста, часом з внеском місцевої церкви і її громади».