Фактори та резерви підвищення продуктивності праці

     3) регіональні – це фактори підвищення  продуктивності праці, характерні  для даного регіону (наприклад,  створення вільної економічної  зони);

     4) загальнодержавні – це такі  фактори, які спричиняють підвищення  продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров’я і підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо).

      2. РЕЗЕРВИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ 

     Резерви зростання продуктивності праці  – це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки що невикористані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці – це процес перетворення можливого у дійсне.

     На  сьогодні в економічній літературі відсутня загально визначена класифікація резервів росту продуктивності праці. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: час, сфера дії, місце їх реалізації. Оскільки резерви підвищення продуктивності праці реалізуються в усіх галузях народного господарства, то за сферою дії вони можуть бути поділені на народногосподарські, галузеві, міжгалузеві, внутрішньовиробничі. Останні, своєю чергою, поділяються на загально виробничі, цехові та резерви підвищення продуктивності праці на конкретному робочому місці.

     Народногосподарські резерви пов’язані з розвитком  усіх напрямів НТП, раціональним розміщенням продуктивних сил, вирівнюванням показників економічного розвитку районів країни, вдосконаленням управління і планування.

     До  галузевих резервів відносять спеціалізацію, концентрацію і комбінування виробництва, вдосконалення технології, розповсюдження передового досвіду, кращих технічних досягнень у межах галузі.

     Міжгалузеві резерви визначаються використанням  можливостей ефективнішого функціонування виробництва в одній галузі для підвищення продуктивності праці в суміжних галузях. Так, підвищення якості сировини в добувних галузях дає економію і підвищення продуктивності праці в обробних галузях.

     Внутрішньовиробничі резерви обумовлені вдосконаленням і найбільш ефективним використанням  технічних засобів, покращанням  структури робочих кадрів, скороченням втрат робочого часу, економією сировини і матеріалів безпосередньо на підприємстві.

     Оскільки  резерв – це фактично відрізок фактора, можливий для використання в конкретний момент часу, то резерви зростання  продуктивності праці можна класифікувати так само, як і фактори. Основне значення для економіста і менеджера має класифікація внутрішньовиробничих резервів і факторів за змістом, оскільки вона безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному підприємстві.

     Так само, як і фактори, резерви зростання  продуктивності праці за змістом  поділяються на три групи:

     1) соціально-економічні, що визначають  можливості підвищення якості  використовуваної робочої сили;

     2) матеріально-технічні, що визначають можливості застосування ефективніших засобів виробництва;

     3) організаційно-економічні, що визначають  можливості вдосконалення поєднання  робочої сили із засобами виробництва.

      ВИСНОВКИ 

     Сучасний  етап розвитку економічної системи  в Україні характеризується вкрай низькою ефективністю використання праці. З огляду на це виникає нагальна потреба в підвищенні ефективності праці на рівні кожного підприємства – первинної ланки суспільного виробництва в усіх галузях народного господарства. Керівники і спеціалісти підприємств повинні розробляти і впроваджувати програми управління продуктивністю.

     В широкому розумінні зростання ефективності праці означає постійне вдосконалення  людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати  краще, виробляти більше якісних благ при тих самих або і менших затратах праці, що забезпечує підвищення реального продукту і доходу взагалі і в розрахунку на душу населення, зростання рівня споживання, а отже і рівня життя.

     Продуктивність  праці – це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, витраченої на виробництво цього обсягу, - з іншого.

     Оскільки  продуктивність праці – динамічний показник, то дуже актуальною стає проблема вивчення факторів і резервів її підвищення. Найбільш суттєвим напрямом є побудова системи резервів підвищення продуктивності праці, які найбільш ефективно розглядати на трьох рівнях: робоче місце, цех (відділ) і підприємство (організація).

     Наша  країна прагне до вступу у міжнародні організації, прагне зайняти місце поруч з найбільш розвиненими країнами світу, прагне звання «Європейська країна». Але для цього спочатку необхідно провести зміни в самій країні, в її системі виробництва, підвищити рівень життя населення до «європейського» рівня.

     Одним з необхідних напрямів розвитку нашої  країни є підвищення ефективності суспільної праці. Зробивші необхідні заходи к  її підвищенню, ми зминемо якість продукції, якість виробництва, якість праці, та, як наслідок, рівень життя населення.

     Зробивші  необхідні зміни в середині країни, ми зможемо розраховувати на зміну  нашого зовнішнього становища. Коли буде вироблятися більш якісна продукція, ми зможемо здійснювати її експорт у інші країни. Покращивши умови праці, ми зможемо розраховувати на те, що найбільш кваліфіковані та професійні працівники не стануть виїжджати до інших країн для пошука роботи.

     Отже, чим ефективніша суспільна праця  на підприємстві чи в країні в цілому, тим більше це буде сприяти міжнародним  стосункам.

      ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ 

     1. Аведян Л.Й. Управління людськими  ресурсами на підприємстві: Автореф.  дис. к.е.н. – Харків, 2000.

     2. Адамчук В.В., Романов О.В., Сорокина М.Е. Экономика и социология труда: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 407 с.

     3. Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці: Навч. посіб. – 3-тє вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2002, 313 с.

     4. Завіновська Г.Ї. Економіка праці.  – К.: Вища шк., 2000.

     5. Калина А.В. Економіка праці:  Навч. посіб. для студ. вищ. навч. зал. – К.: МАУП, 2004. – 272 с.

     6. Махсма М.Б. Економіка праці  та соціально-трудові відносини:  Навчальний посібник. – К.: Атака, 2005. – 304 с.