Глобальні економічні парадокси

    Але дана класифікація парадоксів не може претендувати на вичерпність і абсолютну наукову беззаперечність, адже теорії глобалізації свідчать, що розвиток світового суспільства може здійснюватися полярно діаметральними шляхами. Ця класифікація скоріше закладає підґрунтя для виділення глобальних парадоксів, які власним виникненням як би увінчують фазу зрілості певних протиріч. Підтвердженням даного аспекту є парадокс глобальної стратифікації, який виникає на стику протилежних тенденцій уніфікації і різноманіття.

Рис. 1.1. Графічна інтерпретація парадоксів глобалізації

   Ключовим моментом  теоретичних конструкції глобалізації  є згладжування нерівномірності  розвитку, утворення однорідного взаємопов’язаного та взаємовигідного для співробітництва глобального простору.

На практиці ж спостерігається  не уодноріднення, а страти- 
фікація, тобто розшарування, загострення нерівномірностей розвитку.

Парадокс стратифікації  знаходить власне вираження не лише в соціальній сфері, але і пов’язаний з поглибленням технологічної диференціації, адже в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр—периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Вважається, що постіндустріальне суспільство за власною економічною структурою не є самодостатнім, оскільки не може повністю взяти на себе функції індустріального і аграрного. Звідси — відокремлення центру від периферійної зони не є абсолютним, а відносним і реалізується в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру продукцією та послугами. Існує і зворотний зв’язок, коли центр приймає на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Проте капітал, що вкладається таким чином, спрямовується здебільшого не в сферу високих технологій, а в індустріальне виробництво з метою його індустріалізації та адаптації до потреб постіндустріальних країн.

 Парадокс стратифікації, можна сказати, був первинно закладений в ідеологію сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку Кастельса, був максимально простим: політичний тиск за допомогою прямих дій уряду чи завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТ. Цей тиск використовувався задля уніфікації всіх національних економік на основі набору однакових вимог, що мали на увазі вільний рух капіталу, товарів, послуг, технологій у відповідності з ринковою оцінкою. Країнам, які потребували кредитної підтримки, інвестиційних ресурсів і доступу на зовнішні ринки нав’язувалися жорсткі умови «структурної адаптації» поза залежністю від специфіки їх економічного середовища. Значна кількість країн, що розвиваються, як і країн 
з перехідним характером економіки, стала економічним протекторатом МВФ, констатує Кастельс. Така економічна система є вигідною лише для тих, хто займає найбільш сильні конкурентні позиції на світовому економічному просторі. Вчений зазначає також, що формування спільного глобального інформаційного простору і зростання різноманіття економічних моделей, специфіка яких визначається культурою і соціальною структурою країни чи регіону, посилює розрив між зростаючим впливом міжнародної еліти, що знаходиться в центрі інформаційних і фінансових потоків, і позиціями інших членів суспільства.[1]

Глибина та безнадійність  розриву у рівнях розвитку поглиблюється за рахунок «технологічного бар’єру» між розвинутими країнами та тими, що розвиваються. Спостерігається значне падіння ефективності систем управління, пристосованих до ще «доінформаційної» реальності, одночасно з посиленням міжнародної конкуренції, яка загрожує абсолютним нівелюванням національних суверенітетів.

Єдиним оптимальним варіантом  виживання країн, що розвиваються, є функціонування в якості блочного елементу в уже складеній системі поділу праці (іноді всередині однієї транснаціональної корпорації) на правах «клітинки» єдиного організму, що веде до втрати не лише суверенітету, а і внутрішньої цілісності, якщо країна є недостатньо малою та однорідною, щоб бути блочним елементом.

Країни з високою регіональною диференціацією, а також неконкурентоспроможні та такі, що перебувають у гірших умовах, як правило, не мають перспектив.

Ще М. Портер відзначив: «Глобалізація  призводить до виникнення парадокса. Існує велика спокуса уявити, що країна базування вже не відіграє ключової ролі в забезпеченні міжнародного успіху її компаній. На перший погляд, компанії стали більш важливими, аніж самі країни.Насправді конкурентоспроможність провідних галузей все більше визначається особливими знаннями, навичками і рівнем інновацій.Процес формування кваліфікованих трудових ресурсів, як і важливий вплив на темп інновацій, мають місцеве походження. Парадоксально, але все більш відкрита глобальна конкуренція призводить до зростання важливості місцевої бази…».

Феномен «домашнього зміщення», парадокс Філдстайна-Хоріока і феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу, які мають прояв на міжнародному фінансовому ринку, є логічним результатом конфронтації двох суперечливих процесів глобалізації і локалізації.

Феномен «домашнього зміщення» (home bias phenomenon) ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель позначається на значно більших очікуваних прибутках у порівнянні з недиверсифікованим (за умов однакового рівня ризику). Моделі селекції портфельних інвестицій, розроблені Г. Марковіцем і Дж. Тобіном, формують підвалини сучасних моделей диверсифікації ризикованих активів. У межах держави зміни в динаміці економічних процесів і основних економічних змінних відбуваються паралельно. Отже, міжнародні прибутки за акціями можуть володіти високим ступенем кореляції. Це дозволяє зробити висновок про існування на внутрішньому ринку межі скорочення ризику. Однак ступінь цього скорочення може бути значно підвищений, якщо диверсифікація здійснюється на міжнародному ринку.

Повного пояснення феномену «домашнього зміщення» й досі не існує. Частково його можна пояснити тим фактом, що міжнародні фінансові потоки переважно пов’язані з діяльністю транснаціональних корпорацій і відображають їх виробничі операції за кордоном. За цієї причини прямі іноземні інвестиції і короткотермінові портфельні вкладення є в основному постійними за обсягом. Іншим поясненням може слугувати і те, що інвестори, скоріше за все, віддають перевагу вкладанню коштів за кордоном в основному в зобов’язання, а не в акції. Крім того, оцінки оптимального портфелю є вкрай неточними і можуть бути позначеними сильним перекосом у розподілі інвестицій на користь внутрішнього виробництва.

Тим не менше всі ці пояснення не можуть у повній мірі розкрити феномен «домашнього зміщення». Останні дослідження також підтверджують, що міжнародні інвестори продовжують втрачати можливості фінансової диверсифікації. Отже повномасштабна глобалізація фінансових ринків залишається лише теоретичним конструктом, на практиці істотні бар’єри міжнародного інвестування обмежують її динаміку. Перш за все до них слід віднести недостатність інформації про іноземні продукти, компанії, методи ведення бізнесу, стандарти обліку і звітності, політичні уподобання, державне регулювання. Крім того, більшість економічно розвинутих країн характеризується активною біржовою діяльністю, де в лістингу фігурують цінні папери зарубіжних компаній. Проте, крім Лондона, активний рівень торгівлі ними ніде не спостерігається, оскільки більша частка торгівлі припадає на національні фондові інструменти.

Таким чином феномен  «домашнього зміщення» продовжує  існувати. На сьогодні глобальний ринок характеризується досить щільним арбітражем стандартизованих цінних паперів, що характеризується рівнем ризику, що прогнозується, а отже, досить легко піддається хеджуванню. Це означає, що ринок обрав шлях переважно безризикованої торгівлі, оскільки інвестори не намагаються реалізувати потенціал прибутків, який існує в нових секторах ринку. Хоча торгівля більш ризикованими і менш гомогенними активами невпинно зростає, вона залишається значною мірою нерозвинутою у порівнянні з низькоризикованими секторами ринку.

Парадокс «Філдстайна-Хоріока» охоплює ту ж саму галузь поведінки міжнародних інвесторів, яка є недосяжною для пояснення з боку класичної теорії. М. Філдстайн та Ч. Хоріока звернули увагу на те, що безперешкодне функціонування міжнародного ринку капіталу дозволяє внутрішній нормі інвестицій значно відхилятися від норми заощаджень. У такому ідеалізованому світі заощадження поза залежністю від місця розташування повинні шукати шляхи власного найбільш ефективного викори- 
стання на всьому ринку. В той же час внутрішні інвестиції не обмежуються тільки національними заощадженнями, оскільки джерелом інвестиційних коштів повинен бути і міжнародний ринок капіталів.

Проте в багатьох країнах з часу Другої світової війни різниця між  національними заощадженнями і  інвестиціями, тобто баланс поточних операцій, не була надто помітною. Країни, що характеризувалися високою нормою заощаджень, мали і велику норму інвестицій. Звідси Філдстайн і Хоріока зробили висновок про низьку міжнародну мобільність капіталів. На їх думку світовий ринок капіталів не сприяє одержанню країнами довготривалого виграшу від міжчасової торгівлі. Ключовою проблемою аргументації Філдстайна—Хоріки є неможливість визначити ступінь достатності розміру міжчасової торгівлі за умов браку інформації про те, існує чи ні невикористаний виграш від торгівлі, що потребує досить глибокого знання реальної економіки, яким фінансові аналітики не володіють. Наприклад, заощадження та інвестиції можуть змінюватися разом (як це зазвичай і відбувається) просто тому, що фактори, які зрощують норму заощаджень, зрощують і норму інвестицій. Інше пояснення кореляції між заощадженнями та інвестиціями полягає в тому, що економічна політика держави спрямована на ліквідацію значного дисба- 
лансу рахунку поточних операцій.

Тим не менш, якщо б фінансові  ринки були повністю глобалізованими, то це б автоматично означало і глобалізацію заощаджень. Теорія передбачає, що надлишкові внутрішні заощадження спрямовуються до країн, які гарантують можливості забезпечення найбільшої норми прибутку, що свідчить про відсутність кореляції між внутрішніми заощадженнями та інвестиціями. Проте дослідження свідчать про високу кореляцію між цими показниками, яка спростовує твердження про фінансову інтеграцію ринків. Іншими словами, дослідники парадоксу Філдстайна—Хоріока дійшли висновку, що ринки характеризуються не експортом надлишкового капіталу, а поглинанням надлишку заощаджень на внутрішньому ринку.

Феномен низького рівня  потоків капіталу. Міжнародні потоки капіталу є одним з найважливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. У системі національних рахунків рахунок поточних операцій платіжного балансу відповідає різниці між валовими національними заощадженнями та інвестиціями. Дефіцит рахунка з поточних операцій означає нестачу внутрішніх заощаджень, яка компенсується притоком чистих заощаджень з-за кордону. Подібна структура платіжного балансу дозволяє розглядати динаміку сальдо рахунка поточних операцій як міжнародну мобільність капіталу.

Навіть з врахуванням  того, що заощадження та інвестиції в індустріально розвинутих країнах  коливаються через різні причини, рівень чистих потоків капіталу, що спостерігається на сьогодні, суперечить теоретичним уявленням про неабиякі масштаби глобалізації на фінансових ринках.

Парадокси глобалізації фінансового  ринку частково пояснюються диспропорцією його розвитку на користь похідних фінансових інструментів. За даними Банку міжнародних розрахунків, міжнародні операції з деривативами складають більшу частину всього обсягу операцій, що здійснюються фінансовими установами як на національному, так і на міжнародному ринках.[1]

За останні роки відбулося  зростання мобільності заощаджень, що позначилося на зростанні ефективності розподілення ресурсів за часом. Крім того, трансферт ризиків завдяки використанню деривативів дозволяє нівелювати їх внаслідок використання диверсифікаційних програм, у результаті чого міжнародні операції з похідними цінними паперами значно підвищили ефективність трансферту ризиків.

Таким чином, міжнародні фінансові  угоди можна інтерпретувати як трансферт заощаджень і (чи) ризиків від економічних агентів, які володіють надлишком ресурсів, у тому напрямі, де вони у дефіциті. Отже, угоди з деривативами дозволяють ідентифікувати ризик і передавати його іншому контрагенту. Враховуючи те, що операції з деривативами складають значну частку загального обсягу міжнародних операцій, специфіка глобалізації на фінансових ринках проявляється у зростанні обсягів міжнародного трансферту ризиків, а не потоків капіталу.

На стику двох глобальних тенденцій інтеграції і дезінтеграції тільки визріває парадокс дисоціації, який має підґрунтям сучасну динаміку інтеграційних процесів в ЄС, країнах Північної та Латинської Америки та Азійського регіону, попри їхню різновекторність і різну глибину взаємодії. Так, наприклад, як свідчать дані табл. 1. 2., ЄС та АТЕС є поліцентричними угрупованнями, а в НАФТА спостерігається яскрава асиметрія економічної взаємозалежності.

Таблиця 1.2.

Характеристика основних Іінтеграційних угрупувань

Найбільш показовим  з цього приводу виступають інтеграційні процеси в Європі (інтеграційні плани  інших регіональних блоків є скоріше  більш декларативними і кон’юнктурними за характером) .Остання хвиля розширення Союзу, за думкою більшості експертів, призвела до зростання гетерогенності ЄС за багатьма параметрами: розмірами (великі та малі країни), рівнями економічного розвитку (високо- та середньорозвинуті національні господарства), станом систем ринкової економіки і демократії (зрілі системи і системи, що формуються), географічному розташуванню (Північний, Західний, Південний та Центральний регіони Європи). Країни з однаковими чи близькими параметрами — тим більше, якщо йдеться не про один, а про два-чотири параметри — тяжіють одна до одної і є здатними поєднуватися до стійких чи тимчасових коаліцій на основі спільних інтересів і завдань. У разі виникнення несприятливих умов розрив у рівнях розвитку і диференціація національно-державних інтересів можуть призвести до того, що відцентрові тенденції будуть домінувати над центростримуючими, а у кризовій ситуації ЄС може розколотися на декілька регіональних угруповань чи повністю дезінтегруватися. Але навіть якщо виключити цей найгірший варіант, розширений Союз буде не в змозі рухатися курсом на федеральну Європу. Це утворення може навіть відкотитися назад, маючи потенціал збереження лише як зона вільної торгівлі. Головним висновком, до якого дійшла більшість аналітиків, полягає в тому, що ЄС може розглядати іншу стратегію, аніж ту, що передбачає програму «інтеграції на різних швидкостях». Але якщо такий процес буде мати місце, програма створення дійсно єдиного Європейського простору приречена на невдачу.

Наслідком провалів реалізації інтеграційних планів може стати не просто деінтеграційна реальність, а дисоціація, що буде супроводжуватися утворенням нових геополітичних конструкцій у постглобальному світі.

Розглянуті основні парадокси  глобалізації свідчать про складність і непередбаченість цього процесу, змушують переглядати традиційні теоретичні уявлення і концепції, розробляти більш обґрунтовані державно-політичні стратегії розвитку. Саме наявність парадоксів глобальних трансформацій часто дискредитує процес сам по собі, викликаючи рішучий опір різноманітних політико-соціальних груп, а іноді й цілих економічних шкіл.[1]