Глобальні економічні парадокси

Вступ

     Парадокси глобалізації не випадково стали  предметом гострих теоретичних  дискусій: неоднозначність процесів, що розгорнулися в сучасному світі, не можуть не відбиватися й на уявленнях про них. В науковій літературі поки що не знайдемо відповідей на багато політичних питань, породжених глобалізацією, оскільки основна увага авторів зосереджена на її економічній та культурній складових.

     Не  тільки методологічно, але й практично  важливо, щоб теоретична рефлексія  не заступила собою пошук конкретних маркерів глобалізації, а також індикаторів  обумовлених нею змін, що проявилися, зокрема, в трансформації політичних інститутів, структур, відносин. Ця проблема набуває першочергового значення в політичній теорії і практиці через те, що вже зараз чітко простежується тенденція до витіснення політики із сфери регулювання соціальних процесів. Політичні важелі заміщуються фінансовими, що примушує цілі країни здійснювати ті чи інші перетворення, запроваджувати певні технічні та економічні інновації, в інший спосіб готувати власні кадри та навіть по-іншому формувати свої владні структури. Це висуває питання: як відбуваються згадані процеси в різних країнах та які параметри існуючого поля політики містять в собі прототипи недалекого майбутнього?

     Провідні  суспільствознавці розглядають  з різних точок зору альтернативні  варіанти вирішення зазначеного  кола проблем на національному і  міжнародному рівнях, підкреслюючи нерівномірність  та ризики глобалізації, наприклад, в  процесі аналізу протиріч між  загальнолюдськими та національно-етнічними  особливостями, прагненням до ідентичності, до самовизначення народів, соціальних спільнот, особистостей у взаємозалежному  світі.

     Можна стверджувати, що глобалізація є найбільш дискутованою і водночас найменш  зрозумілою тенденцією сучасного світу. Існує багато концепцій і підходів до визначення того, що розуміти під глобалізацією, які аспекти та сфери вона охоплює, наскільки вона виявляється універсальною та всеохоплюючою тенденцією світового політичного процесу.

     Актуальність  теми. В останнє десятиріччя в процесах глобалізації, поряд з тенденціями інтеграції та універсалізації, простежується й інша тенденція – зростаюча поляризація світу: структурно диференційованій єдності основних демократій протистоїть світ культурно, етнічно, конфесійно й цивілізаційно роз’єднаних держав, які страждають від внутрішніх та зовнішніх конфліктів.

     Метою даної роботи є виявлення існуючих економічних парадоксів і як вони впливають на різні країни.

     Об’єктом  дослідження є глобальні економічні парадокси.

     Предметом є феномени, за допомогою яких ці глобальні економічні парадокси мають місце. 

   Вивчаючи  процеси глобалізації, майже всі  вчені звертали увагу на суперечливість протікання цього процесу, але незначна кількість з них виділяла саме поняття парадокса глобалізації. Найбільш відомими з цього питання  є праці Дж. Найсбітта «Глобальний  парадокс», Ч. Хенді «Епоха парадокса», М. Кастельса «Наступ сітьового суспільства», М. Портера «Міжнародна конкуренція. Конкурентні переваги країн», І. Н. Іванова «Парадокси глобалізації — виклики і пошуки відповіді». На жаль, вітчизняні дослідники не приділяли достатньої уваги проблематиці парадоксів глобальної трансформації. 
 
 

1. Зміст глобальних економічних парадоксів

   Наукова думка визначає парадокс (від грецького раrаdохоs — несподіваний, дивний) як:

   1) несподіване, незвичне, розбіжне  з традицією твердження, тлумачення, явище або висновок;

   2) у логіці — протиріччя, яке виникло в результаті зовнішньо логічно вірного міркування, і призвело до взаємно суперечливих висновків.

   Наявність парадокса свідчить про несправдженість  деякої з аксіом, які використовуються у даному міркуванні, або теорії в цілому, хоча цю несправдженість  частіше за все важко виявити, пояснити, а тим більше усунути.

   Отже, парадокс набуває прояву у тому разі, коли основні теоретичні постулати  явища заперечуються ходом або  шляхом логічно вірного міркування, або результатами практичного дослідження.

   Представити логічно досконалу тканину теоретизування з приводу глобальних парадоксів досить важко. Це викликано, перш за все, тим, що розвиток глобалізації не є завершеним у часі, характеризується відсутністю чітко сформованої системи поглядів, адже глобалістика як наука з’явилася пізніше, аніж глобалізація набула проявів об’єктивного процесу.

   Таке  «наздоганяння», відставання теорії від практики та спроби теоретично пояснити об’єктивні явища, що вже  є притаманні світовій економічній  системі, і породило суперечливість наукових поглядів і концепцій.

   Глобалістика  як наука заявила про себе наприкінці 80-х — початку 90-х рр. XX століття. Самі ж глобальні трансформації, як ми зазначали, почали спостерігатися набагато раніше. Спроби «загнати» цей природно неоднозначний процес у межі логічно вибудованих послідовних теорій зробили його ще більш суперечливим.

   Наприклад, глобалізація, з одного боку, посилює  центро-перефіричне розчленіння  світу, але з другого — та ж глобалізація істотно змінює структуру даного відношення. Такий процес не тільки ускладнюється в результаті появи центрів на периферії і ознак периферії в центрі, а також внаслідок активізації пов’язуючих і проміжних ланок між цими двома структурними позиціями, а і супроводжується розмиванням самої чіткості цих світових відносин. Їх кордони, вірніше кордони двох полюсів стають рухливими, обидва полюси вбудовуються один у другий, посилюється значення зворотного впливу периферії на центр, виникає — через ускладнення всіх цих зв’язків — можливість зміни периферійного статусу значних за розміром країн, що розвиваються. [7, с. 26].

   З поглибленням і пожвавленням процесу  глобальних перетворень, які набувають  неабиякого розмаху та швидкості, протиріччя та парадоксальні прояви цього процесу  мають схильність до ще більшого загострення  і перетворення із звичайних суперечностей  на приховану загрозу глобальній стабільності. І. Н. Іванов визнає: «На мій погляд, їх (парадокси) не можна пояснити тільки звичайною діалектикою суперечностей, які притаманні процесу розвитку. Скоріше, вони є симптомами глобальної кризи, що насувається на сучасну цивілізацію. Нові технічні можливості глобального за власними масштабами впливу на суспільство і на природу є несумісними з існуючою парадигмою цивілізаційного розвитку, що ґрунтується на пріоритетах суперництва і боротьби» [3, с. 3]. 
 
 
 

2. Три базові глобальні парадокси

   Вчений  Іванов виділяє три базові глобальні парадокси, які узагальнено, можна визначити як посилення протилежних тенденцій: глобалізації (системного стягування) і локалізації, інтеграції і дезінтеграції, уніфікації і різноманіття.

   Така класифікація парадоксів не може претендувати на вичерпність і абсолютну наукову беззаперечність, адже теорії глобалізації свідчать, що розвиток світового суспільства може здійснюватися полярно діаметральними шляхами. Ця класифікація скоріше закладає підґрунтя для виділення глобальних парадоксів, які власним виникненням як би увінчують фазу зрілості певних протиріч.

   Наочним підтвердженням тому є парадокс глобальної стратифікації, який виникає на стику  протилежних тенденцій уніфікації і різноманіття.

Рис. 1. Графічна інтерпретація парадоксів глобалізації

     Проблему  стратифікації найбільш виразно  було визначено у статті Р. Керрола  «Західні лідери ігнорують самміт ООН  з питань продуктів харчування»  у британському щотижневику «Гардіан». Р. Керрол, коментуючи Всесвітній продовольчий форум у Римі у 2002 р., відмітив: «Ніколи ще в світі не вироблялося стільки продуктів харчування і ще ніколи вони не були настільки дешевими. В той самий час у світі голодують та систематично недоїдають близько 800 мільйонів людей. До початку епохи глобалізації вважалося, що голод — це наслідок загальної бідності, але сьогодні спостерігається відносно новий феномен — зростання кількості голодуючих на тлі зростання рівня багатства. Навіть у США, які виробляють на 40 % продовольства більше, ніж здатні спожити, 26 млн американців потребують соціальної допомоги. У Індії вже п’ять років поспіль всі зерносховища переповнені, запаси досягли рекордної позначки у 59 млн тонн, але майже половина індійських дітей страждають від недоїдання та десятки мільйонів голодують» [1, с. 16].

     За  розрахунками економістів, тільки близько десятка країн світу, що розвиваються, зможуть розраховувати на те, щоб наздогнати світовий авангард за показником ВВП на душу населення за період менше одного століття. До їх складу належать ті країни, де темп зростання цього показника перевищує середній показник для розвинутих країн більше ніж на 1 %.

     Парадокс  стратифікації знаходить власне вираження не лише в соціальній сфері, але і пов’язаний з поглибленням технологічної диференціації, адже в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального  просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр—периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Вважається, що постіндустріальне суспільство за власною економічною структурою не є самодостатнім, оскільки не може повністю взяти на себе функції індустріального і аграрного. Звідси — відокремлення центру від периферійної зони не є абсолютним, а відносним і реалізується в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру продукцією та послугами. Існує і зворотний зв’язок, коли центр приймає на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Проте капітал, що вкладається таким чином, спрямовується здебільшого не в сферу високих технологій, а в індустріальне виробництво з метою його індустріалізації та адаптації до потреб постіндустріальних країн. Активізації набув і процес абсорбції інтелектуального потенціалу з країн периферії. Експертами підраховано, що через еміграцію близько 100000 кваліфікованих спеціалістів з Індії в США протягом 2000—2003 рр., Індія втрачала понад 2 млрд дол. щорічно. От чому ця країна, незважаючи на економічні успіхи, за шкалою людського розвитку посідає одне з останніх місць [1, с. 60].

     Ще  в 80-х роках XX ст. було виявлено, що продуктивність праці в високотехнологічних  галузях є не лише значно нижчою, аніж у традиційних, а і має тенденцію до подальшого зниження.

     Так, на початку 90-х років XX ст. розмір доданої  вартості на одного працівника в електронній  промисловості США був у п’ять  разів нижчий, аніж у нафтопереробній, і в вісім разів нижчий, аніж у тютюновому виробництві [1, с. 50].

     В умовах індустріальної епохи, коли вартість благ, як правило, відображала витрати, необхідні для їх виробництва, існувала пропорція між витратами і  результатами виробничої діяльності. Сьогодні інформаційні блага скоріше копіюються, ніж відтворюються, оскільки більшість з них отримано в результаті унікальної діяльності, а не в результаті малокваліфікованої праці. Саме тому зниження цін на продукцію високотехнологічного сектору економіки здійснюється набагато швидше, ніж в традиційних галузях промисловості. [7, с. 54].

     Таким чином, традиційні показники економічного зростання не можуть зафіксувати  досягнутий процес адекватним чином, коли технологічне удосконалення благ приводить не до зростання цін на нові товари, а до їх зниження.

     Парадокс  стратифікації, можна сказати, був  первинно закладений в ідеологію  сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку Кастельса, був максимально  простим: політичний тиск за допомогою  прямих дій уряду чи завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТ [8, с. 172]. Цей тиск використовувався задля уніфікації всіх національних економік на основі набору однакових вимог, що мали на увазі вільний рух капіталу, товарів, послуг, технологій у відповідності з ринковою оцінкою. Країнам, які потребували кредитної підтримки, інвестиційних ресурсів і доступу на зовнішні ринки нав’язувалися жорсткі умови «структурної адаптації» поза залежністю від специфіки їх економічного середовища. Значна кількість країн, що розвиваються, як і країн з перехідним характером економіки, стала економічним протекторатом МВФ, констатує Кастельс [8, с. 174]. Така економічна система є вигідною лише для тих, хто займає найбільш сильні конкурентні позиції на світовому економічному просторі. Вчений зазначає також, що формування спільного глобального інформаційного простору і зростання різноманіття економічних моделей, специфіка яких визначається культурою і соціальною структурою країни чи регіону, посилює розрив між зростаючим впливом міжнародної еліти, що знаходиться в центрі інформаційних і фінансових потоків, і позиціями інших членів суспільства [8, с. 231].