Глобальные экономические парадоксы

Вступ

       Парадокси глобалізації не випадково стали предметом гострих теоретичних дискусій: неоднозначність процесів, що розгорнулися в сучасному світі, не можуть не відбиватися й на уявленнях про них. В науковій літературі поки що не знайдено відповідей на багато політичних питань, породжених глобалізацією, оскільки основна увага зосереджена на її економічній та культурній складових.

     Актуальність даної робити, на мою думку, заключається в тому, що глобалізаційні процеси зустрічаються в кожній сфері життя і це явище є неминучим,тобто зупинити його не можна. Хоча глобалізація в сучасній формі охопила не більш як 30% світової спільноти, всі країни, а не тільки глобальні лідери, намагаються з’ясувати чинники та евентуальні масштаби цього феномену, щоб краще підготуватися до його соціально-економічних наслідків. У цьому контексті один із головних парадоксів світового розвитку полягає в тому, що питання про глобальне лідерство не вирішує багатьох проблем .

    Дослідження останніх років ХХ ст. спростувало тезу про класичні уяви фінансової глобалізації і визначили наявність трьох основних парадоксів:

1. парадокс  домашнього зміщення;

2. парадокс  Філлстайна-Хоріокі; 

3. парадокс  низької мобільності чистих потоків  капіталу.

    Більш докладно про вказані  вище парадокси буде розписано в другій главі даного реферату.  
 
 
 
 
 
 

Глобальні економічні парадокси і проблеми: зміст і об’єктивна природа

   Субстанціональна інтерпретація часу, в якому сьогодні перебуває світове суспільство, визначає його як “час глобалізації”. І це не просто гарна метафора, а гіпотетична екстраполяція субстанціонального підходу до визначення структурних і функціональних характеристик  сучасної міжнародної системи та світового порядку, що формується.[2]

   В сучасній  формі  глобалізація охопила не більш 30% світової спільноти, всі країни, а не тільки глобальні лідери, намагаються з’ясувати чинники та евентуальні масштаби цього феномену, щоб краще підготуватися до його соціально-економічних наслідків. У цьому контексті один із головних парадоксів світового розвитку полягає в тому, що питання про глобальне лідерство не вирішує проблем країн периферії. Мають на увазі, що країни, які залишилися на узбіччі глобальних трансформацій (частина країн Азії, Африки, Латинської Америки, а також пострадянського простору),  перебувають у стані навздогоняльного розвитку, і розрив між ними та “глобальним центром” лише збільшується. Так, у доповіді ЮНКТАД за 2005р. резюмується, що хоча країни, які розвиваються, стали важливими гравцями на світових ринках промислової продукції, їхня частка становить лише 10% світового експорту товарів із високим рівнем наукоємності, технологічної складності та ефективності виробництва. При цьому співпадіння в деяких регіонах планети процесів економічної інтеграції на локальному та глобальному рівнях – так звана глокалізація – в принципі не розв’язує даної проблеми. Фундаментальне протиріччя полягає в тому, що до глобалізованої економіки має відношення лише одна чверть населення планети, а решта – близько 5,5 млрд. чол. – живе не тільки за межами постіндустріальної, а й індустріальної цивілізації. Такими в цілому є парадокси світового розвитку в контексті стратегії країн “золотого мільярду” як авангарду глобалізації.

    Якщо взяти домінуючу за економічними та силовими параметрами державу світу – Сполучені Штати Америки, то їх глобальному лідерству в найближчій перспективі практично ніщо не загрожує. США забезпечують 31% світової доданої вартості, на них припадає близько 23% світового ВВП. Саме ці показники разом із колосальним соціальним та інноваційним капіталом, у вигляді реєстрування патентів інтелектуальної власності, визначають провідні позиції єдиної наддержави в процесах економічної глобалізації. Ще однією стратегічною перевагою США є те, що вони на рубежі XX–XXI століть здійснили перехід до якісно нового виміру економічного розвитку – управління світовими інноваційними процесами та дослідженнями як основними джерелами зростання ВВП і національного доходу. Це дає США можливість практично одноосібно здійснювати глобальне управління.

    Економічно “свій”, але політично “чужий” Заходу Китай, який стрімко  глобалізується, не становить безпосередньої загрози ринковим демократіям. Розглядаючи його як стратегічного опонента і “антицентру” в міжнародній системі, США, однак, зацікавлені в залученні Китаю до процесів модернізації та глобалізації. Цей парадокс можна пояснити тим, що внаслідок розпаду СРСР і неспроможності Росії відігравати роль глобальної держави США і Китай стали ключовими елементами транзитивної за своїми параметрами міжнародної системи. Про це свідчить хоча б той факт, що в 2005 р. Китай за обсягом зовнішньої торгівлі посів трете місце в світі, поступаючись тільки США і Німеччині. Залучаючи Китай до активної участі в світових економічних процесах, США та інші країни глобального центру прагнуть виконати два суперечливих завдання: стримати зростання його  могутності та стабілізувати міжнародну систему, яка дедалі більше еволюціонує у бік багатополюсної.

    Заради  об’єктивності слід зазначити,  що тенденція випереджаючого  розвитку країн периферії виявилася ще в 90-ті роки. Однак, на той час, Вашингтон зробив ставку не стільки на розширення існуючих міжнародних структур за рахунок країн, що розвиваються, скільки на їх укріплення. Макроекономічні стратегії, відомі як “Вашингтонський консенсус”, – своєрідна угода між МВФ, МБРР та американською Федеральною резервною системою про принципи політики США стосовно країн, що розвиваються, визначили новий підхід США до стабілізації глобальної економічної системи. Адміністрація демократів на чолі з Б.Клінтоном захопилася ідеєю прискореної лібералізації ринків капіталу й товарних ринків у країнах капіталістичної периферії та, зокрема, створенням “вільних” економік у державах колишнього “соціалістичного табору”. У сферу політики “неолібералізму”, покликаної навчити ці країни працювати в режимі глобалізаційної відкритості, крім колишніх радянських республік, потрапили Китай, Мексика, Індія, Пакистан, Туреччина, В’єтнам і ряд інших. Та основним здобутком глобальної стратегії адміністрації Б.Клінтона в 90-ті роки стало зміцнення режиму міжнародної торгівлі завдяки створенню СОТ і розширенню організації Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), а також зміцнення і розширення НАТО, яка очолила воєнні операції в Боснії та Косово.[4]

     З  приходом до влади республіканської  адміністрації  глобалізаційний  проект США зазнав суттєвих  змін, які відрізняють його від  попередніх як за своїм концептуальним  змістом, так і методикою виконання.  Модифіковане бачення геостратегічних  перспектив світового порядку виявилося в намаганні США взяти на себе його забезпечення за рахунок глобальної проекції сили на сфери власних транснаціональних інтересів. Парадокс такого глобального бачення світового порядку полягає в тому, що, проголошуючи подальшу демократизацію міжнародних відносин, зокрема лібералізацію торгівлі та принципи “відкритого регіоналізму”, Вашингтон став на шлях розбудови глобальної імперії, в якій США відведено роль  світ-системного ядра.[3]

      Варто відзначити ще один парадокс епохи глобалізації, який виявляється в тому, що високій рівень соціального капіталу в європейських і азійських економіках не допомагає, а заважає інноваційному розвитку. Особливо це явище простежується в Китаї і країнах Південно-Східної Азії – так званих “азійських тигрів”, стратегія розвитку яких сконцентрована на безперервному зростанню експорту. Певною мірою це стосується і Японії,  яка з 90-х років не може подолати економічний спад і вийти на рівень прискореного розвитку, що був притаманний їй до того часу. За умов перерозподілу сфер глобального впливу основний опонент США Китай вже створив нові інституціональні структури за межами американської досяжності. Мають на увазі Шанхайську організацію співробітництва (ШОС), до складу якої, крім Китаю, входять Росія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан. Разом із Індією, Іраном, Монголією та Пакистаном як спостерігачами вони сприяють економічному, енергетичному та військово-політичному співробітництву в регіоні Центральної Азії. У спільній декларації, прийнятій на саміті ШОС в червні 2006 р. у Пекіні, зазначалося, що “відмінності в культурних традиціях, політичних і соціальних системах, цінностях і моделях розвитку, що сформувались історично, не мають використовуватися як привід для втручання у внутрішні справи інших країн”. На наступному саміті ШОС у серпні 2007 р. в Бішкеці (Киргизстан) Китай був одним із ініціаторів ідеї створення енергетичного клубу в рамках цієї організації. Коментуючи  рішення останніх самітів ШОС, експерт вашингтонського фонду “Спадщина” А.Коен охарактеризував її діяльність як  “антиамериканську” і при цьому підкреслив, що “гострі розбіжності між могутнім Китаєм і невизначеною у своєму майбутньому статусі Росією неминучі”.[4]

    Отже, тотальна конкурентна боротьба епохи глобалізації з усіма її парадоксами і проблемами триває. При цьому її основні учасники, з одного боку, “велика сімка”, з іншого, країни світової периферії продовжують реалізацію протилежних за геополітичною спрямованістю цілей. Розвинені країни постіндустріальної цивілізації насамперед прагнуть до встановлення системи глобального контролю та управління, а решта – аутсайдери світового суспільного прогресу намагаються зберегти свій напівзруйнований економічний суверенітет і адаптуватися до суперечливих наслідків глобалізації. Ризики в глобальній грі для всіх її учасників є надто високими, а виграш сумнівний – фактично це гра з “нульовою сумою”. Закономірно постає питання, яка ймовірність того, що міжнародний порядок стане більш стабільним, якщо з часом лідера глобалізації США буде змінено на ефективнішу за своїми функціональними параметрами державу . Вочевидь, вирішення цього питання – справа не такої вже віддаленої перспективи.[2] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Методологія оцінювання глобальних економічних парадоксів

    Наукова думка визначає парадокс (від грецького раrаdохоs — несподіваний, дивний) як:

1. несподіване, незвичне, розбіжне з традицією твердження, тлумачення, явище або висновок;
2. у логіці — протиріччя, яке виникло в результаті зовнішньо логічно вірного міркування, і призвело до взаємно суперечливих висновків.

  Наявність парадокса свідчить про несправдженість  деякої з аксіом, які використовуються у даному міркуванні, або теорії в цілому, хоча цю несправдженість  частіше за все важко виявити, пояснити, а тим більше усунути.

  Отже, парадокс набуває прояву у тому разі, коли основні теоретичні постулати явища заперечуються ходом або шляхом логічно вірного міркування, або результатами практичного дослідження.

  Представити логічно досконалу тканину теоретизування з приводу глобальних парадоксів досить важко. Це викликано, перш за все, тим, що розвиток глобалізації не є завершеним у часі, характеризується відсутністю чітко сформованої системи поглядів, адже глобалістика як наука з’явилася пізніше, аніж глобалізація набула проявів об’єктивного процесу.

  Таке  «наздоганяння», відставання теорії від практики та спроби теоретично пояснити об’єктивні явища, що вже  є притаманні світовій економічній  системі, і породило суперечливість наукових поглядів і концепцій.

  З поглибленням і пожвавленням процесу  глобальних перетворень, які набувають неабиякого розмаху та швидкості, протиріччя та парадоксальні прояви цього процесу мають схильність до ще більшого загострення і перетворення із звичайних суперечностей на приховану загрозу глобальній стабільності. І. Н. Іванов визнає: «На мій погляд, їх (парадокси) не можна пояснити тільки звичайною діалектикою суперечностей, які притаманні процесу розвитку. Скоріше, вони є симптомами глобальної кризи, що насувається на сучасну цивілізацію. Нові технічні можливості глобального за власними масштабами впливу на суспільство і на природу є несумісними з існуючою парадигмою цивілізаційного розвитку, що ґрунтується на пріоритетах суперництва і боротьби».[1]

   Виділяють три базові глобальні парадокси, які узагальнено, можна визначити як посилення протилежних тенденцій:

• глобалізації (системного стягування) і локалізації,
• інтеграції і дезінтеграції,
• уніфікації і різноманіття.

    Але  дана класифікація парадоксів не може претендувати на вичерпність і абсолютну наукову беззаперечність, адже теорії глобалізації свідчать, що розвиток світового суспільства може здійснюватися полярно діаметральними шляхами. Ця класифікація скоріше закладає підґрунтя для виділення глобальних парадоксів, які власним виникненням як би увінчують фазу зрілості певних протиріч. Підтвердженням даного аспекту є парадокс глобальної стратифікації, який виникає на стику протилежних тенденцій уніфікації і різноманіття.

Рис. 1.1. Графічна інтерпретація парадоксів глобалізації

     Ключовим моментом теоретичних  конструкції глобалізації є згладжування  нерівномірності розвитку, утворення  однорідного взаємопов’язаного та взаємовигідного для співробітництва глобального простору.

  На  практиці ж спостерігається не уодноріднення, а страти- 
фікація, тобто розшарування, загострення нерівномірностей розвитку.

  Парадокс  стратифікації знаходить власне вираження не лише в соціальній сфері, але і пов’язаний з поглибленням технологічної диференціації, адже в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр—периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Вважається, що постіндустріальне суспільство за власною економічною структурою не є самодостатнім, оскільки не може повністю взяти на себе функції індустріального і аграрного. Звідси — відокремлення центру від периферійної зони не є абсолютним, а відносним і реалізується в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру продукцією та послугами. Існує і зворотний зв’язок, коли центр приймає на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Проте капітал, що вкладається таким чином, спрямовується здебільшого не в сферу високих технологій, а в індустріальне виробництво з метою його індустріалізації та адаптації до потреб постіндустріальних країн.

    Парадокс стратифікації, можна сказати, був первинно закладений в ідеологію сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку Кастельса, був максимально простим: політичний тиск за допомогою прямих дій уряду чи завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТ. Цей тиск використовувався задля уніфікації всіх національних економік на основі набору однакових вимог, що мали на увазі вільний рух капіталу, товарів, послуг, технологій у відповідності з ринковою оцінкою. Країнам, які потребували кредитної підтримки, інвестиційних ресурсів і доступу на зовнішні ринки нав’язувалися жорсткі умови «структурної адаптації» поза залежністю від специфіки їх економічного середовища. Значна кількість країн, що розвиваються, як і країн 
з перехідним характером економіки, стала економічним протекторатом МВФ, констатує Кастельс. Така економічна система є вигідною лише для тих, хто займає найбільш сильні конкурентні позиції на світовому економічному просторі. Вчений зазначає також, що формування спільного глобального інформаційного простору і зростання різноманіття економічних моделей, специфіка яких визначається культурою і соціальною структурою країни чи регіону, посилює розрив між зростаючим впливом міжнародної еліти, що знаходиться в центрі інформаційних і фінансових потоків, і позиціями інших членів суспільства.[1]