Наукові основи економічного районування та його практичне значення

Зміст

1.  Наукові основи економічного районування та його практичне значення

1.1 Принципи економічного районування......................................................3

1.2 Типи економічних районів і їхня галузева структура..............................5

1.3 Економічне районування і його практичне значення України................7

Список літератури...........................................................................................12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Наукові основи економічного районування та його практичне значення.

   Економіко-географічне районування — це науково обґрунтований поділ країни або — окремого її регіону на економіко-географічні райони.

  Економіко-географічне районування має політичну, господарську, соціальну та організаційну функції. Воно використовується у практиці правління господарством, під час розроблення схем розвитку й розміщення продуктивних сил, проектів районного планування, схем розселення населення, територіальних комплексних програм і схем природокористування. Економіко-географічне районування виступає важливою формою географічного аспекту планування та управління. Воно має важливе значення для розміщення продуктивних сил, правильного вибору районів будівництва певних виробничих об'єктів, найдоцільнішого територіального розміщення капітальних вкладень. Економіко-географічне районування нерозривно пов'язане з раціональним розміщенням виробництв і спеціалізацією районів на певних видах продукції та є засобом підвищення ефективності суспільної праці. Вирізнення економіко-географічних районів дає змогу поліпшити використання природних, матеріальних, трудових та інших ресурсів території через взаємопов'язане функціонування виробничо-технологічних процесів. Воно є важливим засобом удосконалення політико-адміністративного поділу, сприяє повнішому економіко-географічному пізнанню території.

1.1. Принципи економічного районування

Процес районоутворення  відбувається під впливом багатьох факторів: територіального поділу праці, економічних і природних ресурсів, політико-адміністративного поділу країни, розселення різних національностей. Роль і взаємодія факторів районоутворення змінюються залежно від конкретних історичних умов.

Головна районоутворювальна сила, яка визначає всю систему  економічних районів та їхню взаємодію, — це територіальний поділ праці. Він проявляється у спеціалізації виробництва та економічних зв'язків. Спеціалізація дає змогу найраціональніше використовувати природні ресурси,трудові навички населення, історичні та економічні умови. Важливим районоформувальним фактором є виробнича матеріально-технічна база. Накопичені матеріальні цінності є підґрунтям, виробничим апаратом спеціалізації. Створені матеріальні цінності (основні фонди) "утримують" існуючу спеціалізацію району навіть тоді, коли вичерпано умови, що визначили будівництво якихось великих промислових об'єктів. Діючі підприємства тим часом продовжують працювати і навіть розвиватися, закріплюючи створену спеціалізацію. Основні фонди (основний капітал), виробничий апарат істотно впливають як на обсяги виробництва продукції та спеціалізацію, так і на внутрішню структуру економічних районів.

Вплив національного  фактора на формування економічних  районів виявляється втому, що районування  здійснюється в національних державних  кордонах. Від часу утворення держав і народів економічне районування відбувалося на територіях суверенних країн.

Межі економічних районів  зазвичай узгоджуються з національними  та адміністративними.

Природні умови та природні ресурси як районоутворювальний  фактор впливають передовсім на спеціалізацію господарства економічних районів.

Аналіз районоформувальних факторів показує, що, по-перше, їхнє значення змінюється залежно від тієї історичної епохи, в якій вони діють; по-друге, на формування економічних районів  істотно впливає уречевлена людська  праця.

Поява й розвиток економічних  районів тісно пов'язані з розвитком  і розміщенням продуктивних сил. Економічні райони не можуть існувати без певної території, без конкретного  географічного підґрунтя. Спільність території — обов'язкова ознака економічного району.

1.2. Типи економічних районів і їхня галузева структура

Економічний район —  це господарська територія, яка вирізняється всередині країни спеціалізацією та структурою виробництва,

природними й людськими ресурсами, а також економіко-географічним положенням.

На практиці виокремлюють різні  типи економічних районів. Передусім  слід назвати галузеві та інтегральні  райони.

Галузеві райони є в усіх країнах  світу. Вони — наслідок просторової  концентрації виробництва даної  галузі промисловості або сільського господарства в певних частинах країни, де для їхнього розвитку склалися найсприятливіші умови.

Для визначення галузевих економічних  районів використовують одну або  кілька головних ознак, що характеризують територіальне поширення однієї з галузей або якогось виробництва промисловості, сільського господарства, будівництва, соціально-культурного комплексу тощо.

Виокремлення галузевих спеціалізованих  районів має науково-методичне  і практичне значення в розвитку та розміщенні продуктивних сил, удосконаленні  територіальної організації виробництва.

Інтегральний економічний район—територіально  цілісна частина народного господарства країни, що охоплює економічні й  соціальні сфери та їхнє географічне  середовище в межах певної території. Ознаки такого районування — наявність територіально-виробничого комплексу відповідного рангу та економічного тяжіння території до ядра району.

В системі економіко-географічного  районування поширена тричленна  таксономія районів: макро-, мезо- та мікрорайонування.

Макрорайонування — це поділ території країни на основні економіко-географічні райони з метою виявлення й розмежування виробничих територіальних комплексів, як дійсних, так і тих, що формуються. Кожен із них виконує певні господарські функції та є функціональною ланкою господарства країни. Такс районування допомагає раціонально організувати управління продуктивними силами на певній території, що характеризуються відповідною спеціалізацією, комплексністю й пропорційністю розвитку всіх галузей з найповнішим використанням природних та економічних умов.

Мезорайонування — вирізнення в  межах основних економіко-географічних районів підрайонів, що охоплюють  господарські комплекси адміністративно-територіальних одиниць (крім адміністративних районів). Це, власне, є економічним адміністративним районуванням. Економіко-географічні мезорайони формуються здебільшого навколо великих промислових вузлів, із тісними економічними зв'язками між цим ядром району та його периферією.

Мікрорайонування (низове адміністративно-господарське) — це виявлення локальних господарських комплексів у низових адміністративних одиницях. Його економічним підмурівком є місцеві господарські зв'язки, що виникають між сільським господарством і переробною промисловістю, підприємствами з обслуговування. При цьому формуються господарські контакти місцевих економічних центрів із прилеглою територією.

У кожному економічному районі окремі галузі виконують певну рол ь  у процесі виробництва та обігу  товарів. Основу господарства району становлять галузі спеціалізації, які визначають його виробничий профіль і місце в територіальному поділі праці. Друга група галузей забезпечує розвиток першої сировиною, напівфабрикатами, паливом, енергією, транспортними послугами (допоміжні галузі). Група обслуговуючих галузей забезпечує безпосередні потреби населення в товарах широкого споживання.

 

1.3.Економічне районування і його практичне значення України.

Економічне районування  України на державній організаційній основі розпочалося у 1921 р. за проектом Держплану територія була поділена на два економічні райони:

Південний гірничопромисловий, з розвинутим землеробством і  гірничозаводською промисловістю;

Південно-західний (Правобережжя України), в основному сільськогосподарський.

У довоєнний період для  внутріреспубліканського планування територію України було поділено на частини на основі об'єднання  великої групи адміністративних округів, але цей поділ через  нестабільність був короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли стабілізувався адміністративно-територіальний поділ України, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. У 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Воблого, враховуючи особливості економіко-територіального положення і формування господарства у минулому та тогочасну спеціалізацію, було виокремлено п'ять економічних районів (груп областей):

Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська області);

Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька області);

Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська області);

Західний (Львівська, Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Закарпатська області).

У 1957 р. з організацією Рад Народного Господарства (РНГ) і переходом від галузевого до територіального розвитку народного  господарства СРСР була затверджена  нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею територія України була розподілена на 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. Але практика показала, що ці адміністративно-економічні райони надто подрібнені, а управлінський апарат занадто великий. Тому в 1962 р. вони знову були зменшені від 14 до 7-ми.

До мережі цих економічно-адміністративних районів (Рад Народного Господарства) увійшли:

Донецький (Донецька і  Луганська області). 0 Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області).

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області). 0 Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області,).

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька  області).

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області).

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних  районів найбільш об'єктивно відображала  реально існуючі економічні райони України. Винятком була Чернівецька область, яка пізніше була включена до Карпатського економічного району.

Такий поділ праці  економічних районів проіснував до 1965 р В кінці 1964 р. Ради Народного  Господарства були ліквідовані і  з січня 1965 р. рішенням уряду СРСР були створені галузеві міністерства, одночасно реформувалась мережа економічних районів в масштабі території Радянського Союзу. У результаті було утворено 18 великих економічних районів і один середній (мезорайон) - Молдавська PCP. За цією мережею в Україні було виокремлено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (8 областей), Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області).

Ця мережа економічних  районів існувала до 1990 р. Після розпаду  СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Тому виникла невідкладна проблема розроблення і затвердження нової мережі економічних районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку держави.

У 1990-х роках економіко-географами і економістами України було запропоновано декілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. У запропонованих варіантах економічними районами України визначаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів у системі союзного поділу праці. До них належать Північно-Східний, Донецький, Придніпровський, Столичний, Подільський, Західноукраїнський. Однак різні теорії і пропозиції щодо економічного районування не знайшли належної підтримки і дискусії з цих питань тривають. На основі пропозицій сучасних вчених щодо доцільності економічного районування Кабінет Міністрів України запропонував так мережу економічних районів:

Донецький (Донецька і  Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Центральний (Київська, Черкаська  області і м. Київ);

Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

Подільській (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна  Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і  Чернівецька області).

Проте запропонований варіант  має і свої недоліки. Цей проект економічного районування ляже в  основу майбутнього територіального  визначення економічних районів  з урахуванням можливостей і  адміністративного-територіального  поділу держави, що сприятиме вдосконаленню мережі економічних районів України.

Розвиток теорії і  практики економічного районування  в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів. Практичне  значення економічного районування  полягає в тому, що воно є основою  формування і реалізації державної регіональної економічної політики. Воно використовується в практиці територіального управління господарством, сприяє вибору доцільних варіантів розміщення нових виробництв та вдосконаленню територіальної структури господарства. Економічне районування дає можливість практично втілювати в життя так проблеми: