Шпаргалка по "Истории экономики и экономической мысли"

1.                      Історія економіки та економіічної думки як наука.

Історія економіки та економічної думки вивчає становлення та розвиток господарської сфери суспільства. Історія економіки у своїх дослідженнях спираєть­ся на низку фундаментальних положень, методологічних підхо­дів, що у своїй єдності утворюють наукову парадигму роз-ку сус-ва.. Від розуміння природи суспільства, причин і тен­денцій його історичного розвитку залежить і науковий аналіз його складової — господарської сфери.

Тривалий час суспільні науки грунтувалися на засадах формаційної парадигми, згідно з якою історичний розвиток кожного суспільства полягав у закономірних і послідовних змінах первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, капі­талістичної та комуністичної суспільно-екоиомічних форма­цій. Утім вразливість формаційної парадигми для аргументо­ваної критики її фундаментальних постулатів, невідповідність її висновків реальному перебігу історичних подій, ідеологічна заангажованість призвели до відмови переважної більшості дослідників від її постулатів. Тому виникла необхідність роз­глядати суспільні процеси на засадах цииілізаційної парадиг­ми.Цивілізаціина парадигма передбачає розглядати людство як ціле, що утворює світові цивілізації. Одиницею історичного розвитку людства виступає конкретне суспільство, що нале­жить до певної цивілізації і характеризується власними етапа­ми розвитку. Самобутність кожної цивілізації та особливості суспільства, що входить до неї, взаємодія між цивілізаціями та суспільствами є фундаментальною характеристикою їхнього історичного розвитку. Форми такої взаємодії постійно зміню­валися від війн, поглинань до співіснування, культурногота   економічного   взаємообмінів,   формування   інтеграційних утворень.

Цивілізаційний аналіз суспільства в центр усіх суспільних процесів ставить людину, її взаємодію з іншими людьми та су­спільством загалом.Основні рисиз точки зору цмвілізац.парадигми: 1).Самобутність-відносно відокремлене самостійне існування.2).Внутрішня структурованість.3).Самоорганізованість.4).Наявність внутрішніх джерел самороз-ку.5).Особлив. духовно-культур. цінностей, що утвор. центр і відображ. цілісність сус-ва.Історично утвердилися два типи цивілізацій, які характери­зують східну і західну гілки розвитку людства. До першої нале­жать такі світові цивілізації, як китайська, індійська, близько­східна (мусульманська), до другої— східноєвропейська, за­хідноєвропейська, латиноамериканська. Історичний розвиток кожного суспільства обумовлений особливостями цивілізації, до якої воно належить. Цивілізаційні фактори репрезентовані спе­цифікою духовно-культурних цінностей, формами і способами здійснення влади, організації життя суспільства та іншими ознаками, що відіграють вирішальну роль у будь-якій сфері су­спільства.

2. Господарство як підсистема сус-ва та обєкт економічної науки.

Як складова суспільства, господарська сфера покликана за­безпечити розв'язання однієї з ключових задач — створення ма­теріальних благ і послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб окремої людини і суспільства загалом. Ця функція охоп­лює існування відносно відокремленої структури суспільства — його господарства, що самостійно функціонує як цілісне утво­рення та підсистема суспільства. Остання також розглядається на засадах системного підходу, має власну структурну будову, кож­ний складник якої виконує відповідно відтворювальну інтегра­ційну, цільову та адаптивну функції.

Розвиток господарської системи суспільства здійснюється під впливом еволюції суспільного поділу праці та форм власності па засоби виробництва. Поділ праці дозволяє більш ефективно здій­снювати виробництво матеріальних благ і послуг внаслідок спе­ціалізації виконання окремих виробничих операцій та викори­стання нової техніки та технології, які виникають під тиском змінподілу праці. Власність на засоби виробництва відбиває характер суспільної залежності людей, особливість впливу суспільства на їхню активність у процесі виробництва. Суспільний поділ праці та історичні форми власності на засоби виробництва характе­ризують рівень функціональної та соціальної (структурної) ди­ференціації господарської системи суспільства.Тому вони утво­рюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і взаємодії репрезентують господарську систему су­спільстваТому вони утво­рюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і взаємодії репрезентують господарську систему су­спільства.

Рівень розвитку поділу праці та власності на засоби вироб­ництва обумовлюють не тільки певні історичні типи господар­ських одиниць (форми господарств), а й роблять їх залежними як одна від одної, так і від суспільства в цілому. Унаслідок цього виникає потреба їхньою взаємодії між собою та суспіль­ством як цілим (державою). Вона здійснюється у формі взає-мообміну благами і послугами, що історично мав різний харак­тер (нееквівалентний та еквівалентний), різний спосіб реалі­зації (реципрокність, редистрибуція тощо) та різні форми (на­туральну, товарну, товарно-грошову). Обмін є засобом Інтег­рації господарств, чисельність і різновиди яких постійно зро­стають завдяки диференціації господарської сфери суспіль­ства. Взаємодія між окремими господарськими одини­цями та державою здійснюється на основі встановлених правил і норм. Сукупність суспільних норм та механізмів їх додержання в господарській сфері утворює суспільне середовище господарської діяльності, яке є важливою складовою господарства суспільства. Його формування здійснює держава, яка реалізує вплив з боку цілісності суспільства на окремі господарські одиниці способом формування економічних інститутів, проведення економічної по­літики, здійснення економічних реформ.. Господарство сус-ва — це сукупність господарських одиниць (історичних форм госпо­дарств), що взаємодіють, створюють та обмінюють матеріальні блага та послуги в рамках установленого інституційного середовища. І лише в єдності всіх складових суспільного господарства можна пізнати природу економічних процесів певної господарсь­кої системи.

Господарська система є об'єктом різних економічних наук, кожна з яких має власний погляд на складні та багатоаспектні процеси господарського життя. Історія економіки та економіч­ної думки досліджує генезис господарської сфери суспільств певних світових цивілізацій. У своєму розвитку історико-еко-номічна наука пройшла тернистий шлях від простого збирапня та опису історичних фактів до формування власного предмета дослідження, установлення наукової періодизації історичного розвитку господарства.

3. Історичні типи та форми організації господарства та їх еволюція.

Можна виділити два періоди цього процесу, де господарство виступало у привласнювальній та відтворювальній (виробничій) формах. Перше було при­таманно первісному суспільству доцивілізаційної епохи. Нео­літична революція привела до появи відтворювального гос­подарства та виникнення рільництва і скотарства як важли­вих характеристик суспільств первісних цивілізацій (протоци-вілізацій).

Формування в період так званого осьового часу (VIII-—ІІ ст. до и. є.) світових цивілізацій відкриває новий період у розвитку господарської сфери суспільств, яка змінюється під впливом як внутрішніх (економічних), так і зовнішніх (цивілізаційних) чин­ників. Тому в історичних формах господарств виявляються рі­вень суспільного поділу праці, розвиток техніки і технологій, на­явні природні умови, а також форми власності на ресурси, особливості здійснення влади, економічні інститути. Індивід як центральна постать господарської сфери може виступати як член поліса— господарь домогосподарства, кріпак чи феодал, найма­ний працівник або підприємець

.Аналіз форм господарювання доцільно розпочати з антич­них часів, коли з 'явилися відносно незалежний індивід і тери­торіальна община як одна з перших форм організації суспіль­ства Індивідів, котрі діють самостійно. їхня особиста залеж­ність від общини відображена в общинній формі власності на землю та інші природні ресурси, необхідні для господарсь­кої діяльності. Наявний рівень розвитку поділу праці спри­чинив натуральний характер виробництва і спорадичний об­мін. Домінування військово-політичних цілей на перше місце висувало загарбницький спосіб отримання матеріальних благ і послуг, одним з яких були раби. Основним суб'єктом гос­подарювання став власник домашнього господарства, який особисто, з рабами та членами родини, виробляв необхідні для власного споживання блага. Поділ праці здійснювався згідно з престижністю окремих видів робіт, фізичними можливостями чоловіків та жінок різного віку.

Основними формами госпо­дарювання в Афінах та Спарті були латифундії та ергастрерії, вілли та сальтуси, військово-рільничі господарства в колоніях — клерухії, господарство колона на орендованій землі та гос-подарство-пекулій, парцелярне господарство повноправного ін­дивіда тощо. Кожній з цих форм господарювання притаманний свій статус індивідів, що господарюють, різні обсяги прав влас­ності па ресурси, форми та способи впливу на людей в економіч­ній сфері з боку суспільства.

В їх підґрунті лежить різна форма суспіль­ної залежності індивідів від общини. Таку систему господарю­вання доцільно класифікувати як общинну, маючи на увазі тери­торіальну, а не кровно споріднену общину. В економічній системі общинного типу взаємодія між домогосподарствами мала харак­тер співіснування, де існували вкрай обмежені та спорадичні економічні зв'язки, а домінантного значення набували зв'язки з полісом, органами державного управління господарською сфе­рою суспільства.

Перші форми господарських систем виникли внаслідок розпа­ду кровноспорідненої общини та появи відносно відокремленого самостійного господарювання сімей. У цей період виникли влас­ність на засоби виробництва, що стало основою незалежного гос­подарювання, перші форми суспільства, що об'єднують само­стійних індивідів, та держави й органів державної влади як засобу впливу суспільства на індивідів.Після розпаду Римської імперії, в період раннього середньо­віччя, на території Західної Європи існував общинний тип орга­нізації суспільства, який найбільш повно представляла німецька марка. Господарська система німецької марки мала низку особ­ливостей. На відміну від античної общини, базисом якої було місто-держава — поліс, німецька община формувалась за тери­торіальною ознакою. Тут центральну роль відігравало родинне господарство, що самостійно виробляло необхідні для життя блага. Община існувала як збори власників домогосподарств для розв'язання спільних проблем.За своєю природою община мала корпоративний характер.Основу домогосподарства утворювала алоїдальна (від нім. А1-Іосі; аі — повний і осі — володіння) форма власності на землю та майно, яка доповнювалась користуванням общинною землею для полювання, пасовищами чи лісом. Особливість власності полягала в повному володінні земельного ділянкою, рухомим і нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок. Функці­ями общини було створення умов функціонування домогосподарств: організація військового захисту, вирішення тяжб, організа­ція робіт у прокладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових споруд, військових укріплень тощо. Вона об'єдну­вала рівних, з однаковими правами, власників домогосподарств, що мали певні обов'язки перед общиною на засадах асоціації.

              Натуральний характер виробництва і перехід до трипільної си­стеми обробітку землі виявилися в такій формі домогосподарств, як гуфи, що являли собою «єдність дому, подвір'я, орної землі селянина з правами користування лісом і пасовиськом»1, які на­лежали общині. Поряд з ними існували помістя— великі земле­володіння графів, герцогів (сеньйорів), які були надані їм коро­лем.               В епоху пізнього феодалізму суттєво змінилась організація су­спільств Західної Європи. Відбулися перехід від територіального до централізованого способу здійснення влади, зосередження ос­новних повноважень у руках короля, зміна структури суспільст­ва. Втрата феодалами судових функцій, права мати власну озбро­єну дружину, права збору податків та виконання інших функцій підірвали їхнє панівне становище. Здійснення владної функції було покладено на адміністративну систему державних органів управління. Виникла нова форма особистої залежності, де всі члени суспільства стали підданими короля.Умовне землеволодіння, в основі якого лежала всебічна особиста залежність індивідів, поступово почало втрачати свою актуаль­ність і набувати рис приватної власності на землю. Феодали пе­ретворювалися на земельних аристократів.

Дедалі активнішу роль почали відігравати міста, що масово з'являлися на перехресті шляхів сполучення і спершу були міс­цем поселення торговців. Ключовою функцією міст стало забез­печення обміну предметами першої необхідності. Велика по­треба в грошах представників влади сприяла розвитку міст, які одержували від феодалів та короля привілеї і вольмості. Міста стали осереддям свободи людей, що там мешкали.Принцип асоціації, особиста незалежність індивідів обумови­ли особливості господарського життя в містах. Виникли доб­ровільні об'єднання різного типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництва, так і сферу обміну. Головна мета таких утворень полягала в об'єднанні заради захисту власних інтересів, одержанні певних привілеїв, здійсненні координації виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з'являтися перші форми економіч­них організацій як принципово нових форм господарств та спо­собу взаємодії між ними.

Проникнення принципів рівності і сво­боди в господарську сферу суспільства обумовило появу ринкової економічної системи, найбільш глибокою основою якої стали утвердження приватної власності на ресурси, еквівалентний обмін у процесі вільної конкуренції, постійно зростаючий поділ праці. Ця система спочатку була представлена локально як ринкове гос­подарство міст, а згодом набула більш широкого масштабу.

Ринкова економічна система, перші паростки якої з'явились у містах феодального суспільства, розпочала свій шлях становлен­ня і розвитку в Європі завдяки: демократичним революціям, які змінили характер влади і відкрили путь для утвердження приват­ної власності; промисловій (індустріальній) революції, яка під­несла на небачену висоту поділ праці й обсяги створення благ і послуг, включила в обмін не тільки готовий продукт, а й ресурси; ринок охопив промисловість; римському праву; реформації церк­ви і просвітництва. Усе це дало змогу сформулювати нові цілі та цінності суспільства, які впливали на всі боки життя, зокрема на господарську діяльність людей.

4. Економічне зростання і його детермінанти.

Історичні форми господарства — цс якісні характеристиками господарської сфери суспільства. Іншим її виміром є кількісні па­раметри, що відображені в поняттях економічного зростання та економічного розвитку та конкретизуються системою економіч­них показників. Серед них особливе значення мають показники обсягів матеріальних благ та послуг, що створюються в конкрет­ній господарській системі, зростання чисельності населення, по­казники людського розвитку тощо.Поняття «економічне зростання» являє собою одну з найваж­ливіших характеристик процесу виробництва за будь-якої госпо­дарської системи. Це поняття відбиває можливості збільшення об­сягу виробництва матеріальних благ і послуг за певний проміжок часу за умови повної зайнятості. Економічне зростання —- це кіль­кісне та якісне зростання суспільного продукту за певний промі­жок часу.Аналіз економічного зростання здійснюється за допомогою спеціального інструментарію, до якого відносять перш за все збіль­шення потенційного чи реального валового національного проду­кту (ВНП).Це зростання можна виміряти двома взаємозв'яза­ними показниками: зростанням за певний проміжок часу реаль­ного ВНП або зростанням ВНП на душу населення. У системі статистичного обліку ці показники подані річними темпами зрос­тання ВНП у процентах.Існують два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. За екстенсивного типу обсяги суспільного продук­ту зростають за рахунок кількісного збільшення факторів вироб­ництва: залучення у виробництво додаткових ресурсів праці, ка­піталу (у вигляді засобів виробництва) та землі. Технологічна база при цьому залишається незмінною. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується зростанням масштабів випуску продукції на основі більш ефектив­них факторів виробництва. Зростання масштабів виробництва, як правило, забезпечується за рахунок використання досконалішої техніки, передових технологій, у тому числі технологій, що забез­печують заощадження ресурсів, підвищення кваліфікації робітни­ків тощо. Ці фактори дозволяють підвищити якість продукції та продуктивність праці, забезпечити ресурсозбереження тощо. За умов науково-технічної революції, що розгорнулась із середини XX ст., і сучасної інформаційно-технологічної революції у захід­них країнах превалює інтенсивний тип економічного зростання.За умов ринкової економіки для забезпечення виробництва товарів та послуг необхідні такі фактори виробництва: праця, капітал, земля (природні ресурси), технологія та інформація. Водночас на економічне зростання впливають такі фактори, як попит та пропозиція.

5. Економічний розвиток його критерії та детермінанти.

Економічний розвиток можна розглядати як таке економічне зростання, що супроводжується значними структурними чи орга­нізаційними зрушеннями в господарській сфері суспільства. Наслід­ками економічного зростання можуть бути перехід від натурального господарства до товарного виробництва, зростання частки промис­ловості та сфери послуг у сукупному обсязі виробництва за рахунок зниження частки сільського господарства.

Економічний розвиток конкретизують такі, показники:1) обсяги виробництва валового національного продукту та йо­го похідних на душу населення; 2)структура суспільного виробництва — частка промисловості та сільського господарства в народному господарстві; частка, об­сяг та темпи розвитку прогресивних галузей промисловості; 3)кількісні та якісні показники рівня зайнятості населення; 4)використання природних ресурсів — обсяги залучення до господарської діяльності земельних, паливно-енергетичних ре­сурсів, корисних копалин і т. ін.; 5)рівень організації та ефективності суспільного виробництва,що виявляється у величині продуктивності праці, спеціалізації та концентрації виробництва, якості продукції тощо. Ще з часів класичної політичної економії для характеристики економічного розвитку використовується трифакторна модель виробництва, яка охоплює такі фактори: зем­лю, працю та капітал. Неокласична школа (А. Маршалл) виді­ляє також четвертий фактор — підприємництво, тобто зусилля чи таланти щодо організації використання трьох зазначених ра­ніше факторів. В економічному зростанні та економічному розвитку провідну роль відіграють форми економічної, соціальної та політичної ор­ганізації суспільства, законодавча система, що втілюються в си­стемі економічних інститутів. Люди, технологія та інститути мають безпосередній стосунок до процесу виробництва. Розвиток технології та суспільних інститутів є джерелом найдипамічніших змін в економіці. Разом з такими факторами виробництва, як праця, земля, капітал, вони утворюють сукупність детермінант економічного розвитку.

Детермінанти ЕК.РОЗ-КУ:населення( чисельність, статево-вікова структура, біологічні характеристики, рівень кваліфікації, участь у сусп. вир-ві); ресурси (земля(обсяги та родючість), корисні копалини, лісові водні ресурси, клімат,місце розташування та рельєф); технології ( технології камяного віку, реміснич, мануфактурне, машинне вир-во,сучасні технології ЕОМ, транспортні технолог., засоби звязку та інформац.технолог.)

              6. Предмет історії ек. та ек. думки. 

Спільним об'єктом економічних наук є господарська сфера (підсистема) суспільства. їсторико-економічна наука досліджує еволюцію господарської сфери суспільства, основні етапи ЇЇ ста-мовлення і розвитку. Історичні явища і факти господарського життя суспільства виступають об'єктом історико-економічної науки.Відбір та опис історичних явищ і фактів науковими засобами є однією з найскладніших проблем історико-економічних дослі­джень. Методологічною базою такого відбору є панівна парадиг­ма економічної теорії, яка науково відбиває реально існуючу гос­подарську систему суспільства. На основі системи наукових знань про економічну сферу суспільства здійснюється оцінюван­ня процесу її історичного поступу, установлюються факти та явища, що мали історичне значення.Історичними явища і факти в господарській сфері суспільства стають лише тоді, коли засвідчують виникнення якісно нових, нетипових (унікальних) рис (характеристик), що з'явилися в ЇЇ іс­торичному розвитку, Як правило, вони пов'язані з виникненням нових форм господарювання, нових способів виробництва і об­міну, нових факторів виробництва та інших змін. Задача істор.ек. науки полягає у виявленні взаємозвязку між цими факторами та пошук причинїх виникнення. Господарській сис-мі притаманна певна цілісність, її основними характеристиками є: 1) відповідний рівень роз-ку, поділу праці, техніки і технологій; 2)форми власності на засоби вир-ва; 3)характер влади та ососбливості впливу держ-ви на ек.процеси; 4)особливість сусп.умов протікання цих процесів, наявні ресурси що використов у вир-ві. В історії роз-ку сусп.госп-ва ключову роль відіграють історич. форми гос-ва(господадські одиниці) та способи їх взаємодії між собою і сус-вом вцілому.Іншою важливою його складовою є глибина та адекватність пізнання людьми господарських процесів і віддзеркалення 'їх в економічних поглядах, думках, теоріях.

Історико-економічна наука повинна не тільки аналі­зувати історичні форми господарств та способи їх взаємодії, а й розглядати економічні думки, учення та теорії, які з різною глибиною та науковою довершеністю їх теоретично відобра­жали. При цьому в економічних теоріях необхідно виділяти по­зитивний та нормативний аспекти, на які звернув увагу ще Адам Сміт. Позитивний підхід в економічній думці покликаний розкри­ти реальний зміст явища чи процесу, дати відповідь на питання; «що є?», «як є?», охарактеризувати історичні форми господа­рювання і стан господарської системи в конкретно-історичний момент її існування. Нормативний аспект економічної науки орієнтує нас на по­шук відповіді на питання «як має бути?», щоб суспільство якнай­повніше реалізувало свої цілі в господарській сфері. Він є осно­вою для обґрунтування рекомендацій стосовно свідомої орга­нізації господарського життя суспільства, проведення економіч­ної політики, адекватної наявним потребам. Так  предмет істор.-економіч. Науки включає до себе історичні форми гос-ва і способи їх взаємодії та відображеня їх в економічній функції.

7. Метод істор. ек. та ек. думки.

Принципи цивілізаційної парадигми та особливості об'єкта і предмета історико-економічної науки обумовлюють вибір мето­дів її дослідження.

Складниками сучасного методу історії економіки й економіч­ної думки є: системний підхід; методологічні засади сучасної фі­лософії; загальнонаукові методи; загальноекономічні методологіч­ні положення сучасної економічної теорії; методи економічної іс­торії та їх еволюція; історико-генетичний, історико-типологіч-ний, статистичні методи, метод компаративістики (порівняль­ний), а також методи соціологічних досліджень.

Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів економічного дослідження: 1)найширше використання статистичних методів дослідження за допомогою електршінообчнслювальпих машин;2)використання економічної теорії для вивчення історії економіки;

3)побудова та використання гіпотетичних дедуктивних, у тому числі так званих контрфактичних моделей для пояснення минулого;4)застосування факторного аналізу, тобто аналізу впливу факторів па виробництво в певні історичні проміжки часу;5)використання принципу «за інших незмінних обставин».

Методи пізнання та дослідзісення в історії економічної думки грунтуються на їх комплексному та системному використанні. З-поміж основних методів дослідження варто виділити такі:

1)історичний метод, що передбачає дослідження генези еко­номічної думки; урахування еволюційних та революційних теоретико-концептуальних змій; виявлення історичних джерел та передумов виникнення і розвитку економічних ідей та поглядів;установлення механізму та факторів соціально-екопомічпої ди­наміки та її теоретичного відображення в економічній науці;

2)хронологічний підхід — вивчення еволюції економічної дум­ки в історичній послідовності, а також з'ясування наступності та спадкоємності виникнення та наслідування наукових ідей;•

проблемно-тематичний підхід у поєднанні з попередніми методами передбачає об'єктивне відображення теоретико-методологічної та концептуальної різноманітності наукових традицій світової економічної думки у визначенні структури і логіки на­вчального курсу;3)метод зіставлення — порівняльний розгляд змісту, струк­тури і методології, позитивної та нормативної теорій різних нау­кових напрямів, течій та шкіл; виявлення на цій основі критеріївїх класифікації та типологізації; 4)міждисциплінарний підхід до пізнання еволюції економічної'науки в загальному контексті суспільного розвитку, який полягає в урахуванні впливу досягнень точних, природничих та суспіль­них дисциплін; також установлення впливу численних позаеко­номічних, у тому числі інституціональних факторів (соціальних явищ, права, етики, індивідуальної та соціальної психології, куль­тури, етнонаціональної ментальності, традицій та ін.), на розви­ток економічної думки та теорії;

5)принцип єдності позитивного та нормативного аспектів еко­номічної науки, що полягає в безпосередній спрямованості теоретич­них досліджень на здійснення економічної політики, практичних за­ходів зі стабілізації економіки та сприяння економічному зростанню;6)аналітичний метод, що дозволяє дослідити внутрішню сут­ність явищ та їх теоретичне відображення в наукових підходахрізних напрямів та шкіл; 7)каузальний метод — розкриття причинно-наслідкових зв'язків досліджуваних етапів еволюції економічної думки, теоретич­них напрямів та шкіл; 8)функціональний метод як виявлення та дослідження функ­ціональних економічних залежностей ринкових факторів, їх фор­малізація та адекватна графічна і математична інтерпретація різними напрямами економічної теорії; 9) неопозитивізм та прагматизм —  вивчення  економічною теорією суспільних та соціально-економічних процесів такими,якими вони постають у реальній економічній дійсності та госпо­дарській практиці; 10)соціальний позитивізм— розгляд економічною наукою соціаль­но-економічних явищ такими, що піддаються реформуванню та вдос­коналенню, визнання ідей спонтанної та керованої суспільної еволюції. Поряд із переліченими і традиційними для суспільних наук методами абстракції, аналізу та синтезу, логічним та історичним та іншими методами, центральне місце в ній посідають систем­ний аналіз та генезис.Системний аналіз передбачає розгляд кожного об'єкта як ці-иісного утворення, що має складну внутрішню структурну будо-ву. Між його елементами виникають прямі та зворотні зв'язки. Ціле і його властивості більше за суму якостей усіх складових. У функціонуванні системи вирішальне значення має головний зв'я­зок, що визначає напрям її розвитку. Невизначеність причинно-наслідкових залежностей у точках біфуркації обумовлює необ­хідність розглядати взаємодію як основну форму зв'язків у межах системи тощо.

Генезис передбачає поєднання історичного та теоретичного аспектів дослідження фактів господарського життя суспільства. Факти і явища розглядаються в історичному зв'язку за допомо­гою виділення в них сутнісних сторін і тенденцій та знаходження залежностей між ними, що відображаються в ланцюгу понятій­них перетворень, який поєднує ці факти і явища. Генезис — це такий спосіб аналізу, що здійснюється з позицій цілісності госпо­дарства суспільства та па засадах певної наукової парадигми. У ньому органічно поєднуються два боки предмета істори-ко-економічної науки — історизм фактів і їх теоретичне відобра­ження.

8. Завдання курсу істор. ек. та ек. думки.

Завдання курсу історії економіки та економічної думки визна­чаються двобічністю предмета цієї науки. Можна окремо говори­ти про завдання історії економіки, історії економічної думки, а також про спільні завдання. Завданнями історії економіки є такі:1) з'ясування того «що, коли і де відбулося?» в господарській сфері; 2) узагальнення та аналіз господарського досвіду; 3) з'ясування логічних причинно-наслідкових зв'язків економіч­них процесів і явищ під час певних історичних подій,тобто вияв­лення їх обумовленості тими чи іншими факторами; 4)показ нерозривного зв'язку історії економіки, економічної теорії та історії економічної думки як єдиної історико-економічної науки.

Поряд із цим Історія економічної думки також- виконус такі завдання:

1) пізнання основних тенденцій та чинників розвитку економіч­ної думки; 2)розкриття еволюції світової економічної теорії в єдності до­мінантних наукових парадигм;висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів, течій та наукових шкіл на основі розкриття особливостей їх методоло­гічних принципів та теоретичних основ; 3) установлення їх взаємозалежностей, спадкоємності та роз­біжностей; 4)пізнання основних напрямів сучасної економічної думки,розуміння їх теоретичних джерел, методологічних особливостей,провідних наукових ідей та тенденцій розвитку;5) набуття уявлення про структуру наукового інструментарію сучасного теоретикоекономічного дослідження, формування у студентів на цій основі ширших аналітичних можливостей.

Історико-економічний аналіз конкретних історичних подій та фактів відіграє вкрай важливу роль у формуванні економічної культури господарських кадрів та розвитку економічного мис­лення майбутніх спеціалісті в-економістів.

Отже, можна констатувати, що основне завдання історії еко­номіки та економічної думки полягає у формуванні економічного мислення, розуміння закономірностей розвитку та функціону­вання основних господарських форм та їх взаємозв 'язку і взаємо-обумовленоапі; відповідності чи невідповідності їм економічних теорій, з'ясування причин їх невідповідності, якщо така існува­ла, та факторів, що обумовлювали необхідність виникнення но­вих, альтернативних, гетеродоксальних економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.

9. Етапи та напрямки розвитку історії економіки.

У розвитку історії економіки, або економічної історії як нау­кової дисципліни, можна виділити, на нашу думку, п'ять етапів:

I. Період становлення— з XVII, особливо XVIII ст., до сере­дини XIX ст.

II.        Традиційна економічна історія (історія народного госпо­дарства) — з середини XIX ст. до кінця 50-х років XX ст. —як самостійна наука.

III.       «Нова економічна історія» (кліометрія, історична еконо­метрика) — кінець 1950-х — 1960-ті рр.

IV.      Вивчення довгострокових тенденцій розвитку економіки та економічного зростання— як напрям історико-економічиихдосліджень, паралельний другому та третьому етапам з кіпцяXIX ст. до 70-х років XX ст.

V. Історична економіка— з 1970-х років й до сьогодення —як синтез методів «нової економічної історії» та аналізу довго­строкових тенденцій економічного розвитку.

В ході розвитку історико-економічної науки досить поширеною практикою був спільний виклад історії господарства з історією еко­номічної думки, про що свідчать, наприклад, праці Дж. Ешлі «Еко­номічна історія Англії у зв'язку з економічною теорією» (СПб., 1897 р.) та В. Ф. Левитського «Історія господарського побуту у зв'язку з історією політичної економії» (Харків, 1907 та 1914 роки). Найяскравішими представниками економічної історії, її осно­воположниками  в  Англії був Арнольд  Тоіінбі (1852—1883),  у Франції-—- Фюстель де Купаиж Нума Дені (1830—1889), Марк Блок (1886—1944), Лабрус Ернєст Камінь (1895—1972), Фернан Вродель (1902—1985), у Німеччині — Фрідріх Ліспі (1789—1846), КарлБюхер (1847—1930), Макс Вебер (1864—1920) та інші.

Сучасна західна економічна історія, яку можна назвати «істо­ричною економікою», являє собою синтез низки підходів, деякі з яких, зокрема «нова економічна історія», виникли порівняно не­давно — у 1960-ті роки, інші праці, наприклад, у галузі економіч­ної динаміки, з'явилися ще на початку XX ст.

Виникнення «нової економічної історії» зазвичай пов'язують із працею американських економістів -істориків А. Конрада та Дж. Мейєра «Економіка рабства на довоєнному Півдні», яку було опубліковано 1958 р. і в якій вони продемонстрували можливості використання сучасних теоретичних економічних моделей для аналізу економіки рабовласницького Півдня США, а також мож­ливості статистичної перевірки достовірності цих моделей.

Найвідомішими представниками цієї школи, поряд з А. Кон-радом та Дж. Мейєром, с Р. Фогель, С. Енгсрман, Д. Норт. Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів економічного дослідження.

10.Етапи розвитку історії екогомічної думки.

Економічна наука загалом і економічна думка зокрема мають дуже давні традиції спроб виділення різноманітних періодів у розвитку як господарської практики, так і безпосередньо еконо­мічної думки. Спираючись на сучасні здобутки історико-еко­номічної науки, ми пропонуємо таку схему періодизації історії економічних учень, яка не суперечитиме узвичаєним підходам до цієї проблеми як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Тож у розвитку економічної думки можна виділити такі основні пері­оди з відповідними напрямами всередині них:

1)      до класична економічна думка, яка охоплює економічну ду­мку Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), антич­ності (стародавні Греція та Рим) та середньовіччя. Також сюди
входить економічна думка періоду меркантилізму;

2)      класична  політична  економія —  В. Петті,   П. Буагільбер,школа   фізіократів   на   чолі   з   Ф. Кене;   А. Сміт,   Д. Рікардо,Т. Р. Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;

3)      альтернативні класичній школі напрями економічної думки,або гетеродоксія класичній ортодоксії— історична школа, марк­систська економічна теорія та генеза економічних концепцій соціал-демократії;

4)      неокласичний напрям економічної теорії— виникнення та розвиток маржиналізму: встрійська (К. Менгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк), лозаннська (Л. Вальрас, В. Парето), кембриджська (А. Маршалл) та американська (Дж. Б. Кларк) школи;

5)      основні напрями економічної думки XX— початку XXI ст. —виникнення та еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція неокласичного напряму та економічний неолібе­ралізм, економічні теорії неоконсерватизму.

11. Підходи та критерії періодизауії господарського розвитку сус-ва.

Проблема періодизації-одна з найважливіших проблем нашої науки. Кожний авріант періодизації носить умовний відносний характер, тому що в основу будь-якого підходу кладеться 1-2 ознаки за якими класифікується історичний період.Вибір періоду перідоизації залежить від мети дослідження та регіону який є обєктом уваги.

Педходи: 1)Формаційний(лінійний) - грунтується на моделі Маркса, в основі підходу покладено принцип економіч.детермінізму, тобто, економіч.явища і процеси вважають первісними стосовно інших яващ людського життя. Основа моделі- спосіб виробництва як сукупність виробнич.відносин та продиктивних сил. Політич.,юридична та ідеологічна надбудова- це суспільно-економіч.формація. 2) Основний цивілізаційний(нелінійний) – підхід в якому істор.економ.розгляжається як сходженя від нижчого ло вищого рівня її роз-ку. В їх основі лежить концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников, . Гільдебранд, Бгохер,  Маркс,  Поланьї, . Ростоу,  Белл,  Турен,  Тоффлер,  Іноземцев.Деснщький вирізняв чотири стадії економіч­ного розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральниц­тво); 2) скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію.Ліст виділив п 'ять стадій, взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської діяльності людей. Перша стадія — - стадія дикунства.Господар­ство в цей період мало привласнювальний характер( мисливство, збиральництво, ри­бальство). Друга стадія — скотарська (пастуша).Третя стадія ~ рільницька. Четверта стадія — рільницько-мануфактурна (сільське господарство і ремесло). Організація суспільства — станово-державна. П'ята стадія — рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло (промисловість), торгівля). Орга­нізація суспільства—станово-державна.Мечников намагався довести вирішальну роль рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період); 2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) оке­анський період (Новий та Новітній часи). Гільдебранд основу своєї періодизації як критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1) натуральне гос­подарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.); 2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.); 3) кредитне госпо­дарство починаючи з XIX ст. Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період замк­нутого натурального господарства; 2) період міського господар­ства, який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цехо­вим ремеслом, а також союзом міст; 3) період народного госпо­дарства, або грошового та капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні недоліки: відсутність визначеня суттєвих проривів в економічних змінних, що характеризують ту чи іншу стадію. Вченіспирались лише на окремі прояви в неекономічних інституціях, або на зовнішні події, внаслідок чого їх  схеми періодизації не розкривають сутоекономічнчні чинники, що викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс, який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити іманентну еволюцію екогоміч.процесів. В центрі уваги Маркса відповідність виробнич.відносин характеру і рівню роз-ку продуктив. сил.Маркс поділяв людську історію на такі п'ять способів виробництва, або суспільних фор­мацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм; 2) рабо­власницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну (комуністичну).Маркс одним із перших запропонував продуману філософію історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний про­грес розглядав як головний рушій суспільного розвитку.Друга група — теорії історичного кругообігу, або циклічно­сті історико-екоиомічного розвитку суспільства.Віко запроваджує метод порівняльного дослідзісеиия історичних та культурних явищ. У культурній тра'дгщії колено­го з народів виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або боже­ственна), 2) героїчна доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).

12. Цивілізаційний підхід в аналізі стадій господарського роз-ку: етапи його ро-ку, моделі та представники.

З позицій цивідізаційного підходу історія постає як своєрідна органічна цілісність, котра, своєю чергою, утво­рюється безліччю великих та малих історичних індивідів: циві­лізацій, формацій, історичних культур, етносів, спільнот, осіб. До теорій цивілізацій, або цивілізаційного підходу, належать системи таких мислителів, як М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін, С. Хантінгтон та інші. Періодизація господарського розвитку суспільств Європейсь­кої цивілізації обумовлена особливостями предмета і методу іс-торико-економічної науки і передбачає виділення загальних ста-дій у розвитку господарств людства, особливостей господарського життя в межах регіональних цивілізацій та його специфіки в суспільствах, що входять до цих цивілізацій. Тобто тільки в єдності трьох історичних вимірів розвитку господарств суспільств: 1) за стадіями; 2) за цивілізаційними лініями; 3) за суспільною дискретністю — можна представити наукову періо­дизацію господарського розвитку.

У розвитку людського суспільства також виокремлюють такі стадії:

1)доцивілізаційну;2)формування, і розвитку регіональних (локальних) цивілізацій; 3)входження людства в епоху світової (глобальної) цивілізації. У ХХ ст. У сусп. науках формується теорія цивілізацій і 2 основниї їх напрямки- матеріалістичний та культурно-історичний. При матеріалістичному акцентується увага на вивченні екномічного та матеріального вир-ва, способу господарювань і породжених ними відносин. Згідно цього підходу цивілізац. розглядається як певний ступінь роз-ку культури і тим самим потиставляється дикості. Ознаки: приват.власність і гроші розвитку землеробства, торгівлі міст, класового сус-ва держави, релігії та писемності. Цивілізація – це цілісна сис-ма, яка створюється із сукупною взаємодією соціальної, економічної, політич. і культурно-психологічної сис-ми. Культурно-історичний підхід- провідне значення відводиться духовному фактору. Данилевський- засновник відзначає, що „прогреси людства полягають не в тому, щоб усім йти в одному напрямку, а в тому, щоб все поле, яке складає поприще історичної діяльності виходити в різних напрямах. Що за баагаовікову історі. Людської куль-ри тільки деякі періоди змогли створити великі цивілізації.” Підходи:  1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассиро-вавилоно-фінікійсь-кий, халдейський, або давньосемітичний; 4) індійський; 5) іран­ський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) новосемітич-ний, або аравійський; 10) германо-ромаиський, або європейсь­кий; 11) слов'янський; 12) мексиканський та 13) перуанський, кожний з яких об'єднується подібністю мови, усвідомленням спільності своєї долі і які проходять кілька фаз — від несвідо­мого періоду через державотворення і розквіт цивілізації до за­непаду. Цивілізація – це типи людських спільнот, які викликають певні асоціації в області релігії, архітектури, живопису, звичаїв, нравів-в області культури. Тойнбі стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнених цивілізацій. Кожна з них проходить в своєму роз-ку такі стадії: 1) виникнення; 2) зростання; 3) надлом; 4) розпад; 5) гине і дає місце іншій цивілізації. Рушійна сила роз-ку цивілізацій – творча меншість, яка є носієм життєвого пориву і тягне за собою „інертну більшість”. Своєрідність викликів та відповідей визначає специфіку кожної цивілізації.

13. Привласнююче та виробничо-відтворююче гос-во: визначення, стук-ра, досягнення та обмежиність.

Історія господарства та господарської діяльності людини не­розривно пов'язана з еволюцією первісного суспільства. Період його розвитку найтриваліший в історії людства — від появи першої людини (близько 2,5 млн років тому) — до виникнення перших протидержавних утворень, які в Азії та Африці утвори­лися на межі IV та III тис. до п.є., в Америці — в І тис. н.е. Матеріальна структура первісного сус-ва поділяється га періоди. 1) Камяний вік (палеоліт, мезоліті неоліт). Палеоліт- давній камяний вік(3млн-10 тис. Років тому). Основні заняття – єбиральництво, загінне полювання, риболовля. Події: 1)Еволюція знарядь праці від палок і примітивів камяних знарядь до мікролітів, складнихзнарядь із вкладниками. 2) Поширення використання кістки і рогу. 3) Людина навчилась добувати і підтримувати вогонь. 4) зявилися тривалі житла. Мезоліт- Основні заняття – збиральництво, полювання, риболовля з вудкою. Події: Винайдено лук і стріли; перші спроби приручення диких тварин; появва першого транспорту- водний- колоди, плоти, човни із стовбурів дерев; знаряддя праці- макріліти. Неоліт- характеризується утверджденням різних галузей гос-ва відтворення. „Неолітична еволюція”. 2) Бронзовий вік(3-2тис.до н.е). Основні риси: Панування госп-ва відтворення; Швидкий роз-к тварин-ва і орного землеробства; відмежування скотарських племен(перший великий сусп. поділ праці); високий рівень сусп-го ремесла(гончарне та бронзолітіве); постійний та регіональний характер обміну(мідь. Золото, сіль,фаянс). 3) Ранній залізний вік(2-1тис.до н.е). Основні події: Зросла продуктивність с/г; тварин-во стає придомним, виник.стійлове утримання худоби; сусп. ремесло відокремлюється від с/г і стає самостійним видом госп.діяльності(залізоробне й керамічне ремесло). Перша стадія розвит­ку первісного суспільства характеризується пануванням привлас­нюючого господарства, яке включало мисливсько-збиральницьку та певною мірою рибальську діяльність первісних людей. Лише природне середовище було джерелом задоволення матері­альних потреб людини (їжа, житло, одяг). Зовнішні (при­родні), не створені людиною засоби матеріального існування бу­ли основою привласнюючого господарства. Привласнювальпий характер первісного господарства перед­бачав досить рухливий, мобільний спосіб господарського життя. Невеликі спільноти людей ранньопервісного суспільства, яких об'єднували переважно кровноспорідні відносили, вели кочовий спосіб життя. Маршрути їх переміщень були детерміновані при-родно-кліматичними умовами — змінами клімату, холодними й теплими періодами, переміщеннями тварин, визріванням рослин­ної їжі, нерестом риби. Населення первісного сус-ва поступово зростало.У процесі розширення господарського простору в мисливсько-збиральпицьких бщинах виникають нові форми господарського опанування природного середовища. Серед них велике значення мало зародження осілого способу господарського життя. На відміну від кочового способу ведення господарства осіле характеризується поглибленням спеціалізації мисливства, рибальства та збиральництва, а також виникненням виробничої господарської діяльності ранніх землеробів і скота­рів. Відбувається переорієнтауія від споживання благ(господар. Привласнення) до їх власного вир-ва(господарство відтворення або виробниче). Причини перехду: нестабільність господарства пивласнення; Можливість людини первісного сус-ва накопичувати і вдосконалювати господар. Досвід, вміння створювати та використовувати певні знаряддя праці та елементи організації гос-ва, а тому- поява землеробства і приручення тварин. Від використання дарів природи люди поступово переходять до самостійного їх вирощування, яке розом із вдосконаленням техніки обробкикаменя створює матеріальні основи переходу від привласнюючого до виробничого гос-ва. Основні риси переходу до вироб-го гос-ва: перхід від кочового до осілого гос-ва; перехід від мисливства до тваринництва; перехід від збиральництва до землеробства. Англійський учений Г. Чайлд називав «неолітичну револю­цію» аграрним переворотом. . Павленко звернув увагу на три умови накопичення. . Павленко звернув увагу на три умови накопичення. По-перше, наявність у природному середовищі таких видів рослин, які за своїми біо­логічними властивостями придатні до штучної селекції. По-друге, накопичення на базі багатотисячолітньої практики спеціа­лізованого збиральництва необхідного досвіду та уявлень про ве­гетативні властивості рослин та винайдення досконалих знарядь праці, пов'язаних саме зі збиранням диких рослин. По-третє, пе­рехід до осілого способу існування поблизу водних джерел зав­дяки інтенсифікації використання харчових ресурсів водоймищ, передусім через розвиток рибальства.

14. Неолітична революція та її вплив на господарський роз-к первісного сус-ва.

Стадія роз-ку людства періоду неоліту,за якої відбувається перехід від привласнюючого до виробничого гос-ва називається „неолітичною революцією”. Неолітична революція та перехід до регулярного виробництва матеріальних благ сприяли перевищенню мінімально-необхід­ного рівня споживання і зростанню надлишкового продукту. На­явність надлишкового продукту, регулярність його отримання поряд із формуванням осіло-землеробських поселень (стародав­ніх сіл) були поштовхом до змін в організаційно-господарських відносинах первісного суспільства.. Важливим організаційним елементом первісних форм госпо­дарства була їх родинна складова. Рід являв со­бою групу родичів, об'єднаних спільним походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка . У процесі переходу до осілості і виробничого господарства в системі общинно-родових відносин відбувається зростання ролі парної сім'ї та сімейно-кланових груп, які перетворюються в пер­вісні осередки осіло-землеробських громад.У цілісній системі общинно-родового господарства відбувається відносне відокремлення та самостійне функціонування сімейного господарства, що формується в системі відносин первісного суспільства. Сім'я — це група людей, що проживає на спільній території, веде спільне господарство і перебуває у родинних відносинах або шлюбі. Під впливом функціонального поділу госпо­дарської діяльності і відносин власності спільного ведення гос­подарства в системі сімейних відносин формується така госпо­дарська спільнота, як домогосподарство, яке було основною ланкою первісного сус-ва. У первісному суспільстві домогосподарство представля­ло собою групу індивідів, ядром якої була сім'я , але до якої крім класичних представників сім'ї — входили й інші особи, які не були родича­ми. Господарська функція первісного домогосподарства полягала у спільному виробництві, розподілі і споживанні їжі та інших за­собів існування. Узагальнюючи уявлення про організаційні форми господарст­ва після неолітичної революції, можна стверджувати, що вони формувалися під впливом як родових, так і домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші економічні, соціальні та ідеологічні функції (захист і розподіл землі, трудова і матеріаль­на взаємодопомога, шлюбні норми поведінки та релігійне життя), а сім'я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподар­ства разом, спільно володіли землею, тваринами та іншими засо­бами вир-ва, спільно вели господарство і споживали вироб­лене. Важливим елементом функціонування домогосподарства був принцип компенсаційного обміну, або-реципрокного взаємообміну який зводи­лася до того, що кожний член домогосподарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з нього скільки йому визна­чалося. Функціонування реципрокності ство­рює засади соціальної та майнової нерівності в господарстві на рівні роду і домогосподарства. Платою за вмілі та вправні дії ін­дивіда, який діє продуктивніше за інших членів домогос-ва, стає поступове соціальне визнання його лідерства як особи, що здатна передбачати хід подій і вживати необхідних заходів у господарському житті, а також усвідомлення членів домогос­-ва свого залежного та підпорядкованого становища. Лідер, голова сімейної групи чи домогосподарства не був влас­ником чи хазяїном вироблених матеріальних благ, які вважають­ся колективними, але завдяки своїй соціальній ролі —- старшого і компетентного керівника господарської діяльності — він отри­мує право розпоряджатися ними. Так виникає якісно новий принцип господарських відносин- принцип  редистрибуції. Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини та надлишковий продукт, вироблені ко­лективно, перерозподіляються з общинного центру, який уособ­лює голова громади. Крім функції перерозподілу владний центр виконує такі функції, як: функція верховного редистрибутора, політичного адміністратора, організатора громадських робіт, вза­ємовідносини із сусідами, включаючи міжобщинний обмін, риту­альні акції і т. Ін. На общинно-родовому рівні система редистрибуції поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів і послуг між громадами за зосередження певних надлишків у вождя громади. Останнє робить цей процес не контрольованим з боку членів об­щини, і їм залишається лише вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування підвалин експлуататорських відносин, несправедливого, нерівноправного взаємообміну.У період пізної первісності (межа V—IV тисячоліть до н.е.) відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на основі яких виникає, і поступово формується, пле­мінний (надобщиний і надродовий) рівень самоорганізації первіс­ного суспільства. З виникненням племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці відповідно до природ­них та інших умов мешкання окремих громад. Редистрибуція як централізований благообмін стимулює процес територіально-виробничої спеціалізації, зокрема, зародженню та розширенню ремісничої діяльності, особливо спеціалізованого гончарства, розробки мінеральних покладів, деревини тощо. Підсумком господарської еволюції — від «неолітичної ре­волюції» до появи перших цивілізацій — було утворення такої системи, яка грунтувалася па нормах генеологічиого (родового) спорінення з елементами соціальної та майнової нерівності, роз­поділ праці, принципах реципроктного та редистрибуційного об­міну, надобщинних формах управління, сакралізації та спадково­сті влади.

15. Еволюція гос-ва в давньому Єгипті та його відображення в памятках економчної думки.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення земле­робів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природнокліматичні умови місцевості були особ­ливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих грунтів дозволяв отри­мувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуван­ням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське викори­стання яких було можливим лише за умови створення зрошуваль­ної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Спору­джувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та по­стійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єдну­вала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспіль­ні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільсь­ких землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпо­рядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колектив­ного землекористування і встановлюється панівна роль держав­ного господарства з ознаками адміиістративно-комапдної систе­ми . Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функці­онування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію госпо­дарського життя та необхідності відродження деспотично-бюро­кратичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та ірига­ційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгип­ту (переписи населення, земельні кадастри, документи госпо­дарської звітності, юридичні акти) відображають особливості ор­ганізації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та пере­розподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади.У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загаль­ного еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділян­ки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, пе­реходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів дер­жавної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет пере­творюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

16. Господарський роз-к та економіч. думка Месопотамії. Закони Хаммурапі.

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна  родючість  грунтів,  особливо  придатна для
розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що
забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. від­бувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високо­продуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією ірига­ційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зу­силь зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполу­чених каналів, колодязів та іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координа­торів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різ­ниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість об­робітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як на­певно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зро­шувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька ти­сяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні ірига­ційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброб­лялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жите­лями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне кори­стування .Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване держав­не утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). За­кони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенден­цій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службо­вих наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Зако­ни Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали від­строчку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додат­кових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачу­вали ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хам­мурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та ін­ституту приватної власності, проте були спрямовані на гальму­вання їх розвитку і зростання ролі держави, формування тра­диційних підвалин східного суспільства та його соціальної ста­більності.

17. Особдивості господарського роз-ку Давньої Індії та його відображення в памятках ек.думки.Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч­них категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра.

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

18. Особливості госп-го роз-ку та ек.думки Давнього Китаю.

Китайська цивілізація виникає в зоні так званого пшеничного поясу, в долині річки Хуанхе, а процес ко­лонізації прямував на південь. Розвивається поливне зе­млеробство, що стає панівним завдяки будівництву ве­ликих зрошувальних систем. Техно­логія поливного землеробства, як і вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, шо нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Во­ни потребують постійного нагляду та ремонту, які не може здійс­нювати сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту — держави (монарха, деспота, магараджі) з глибокою централізацією управління, що зумовлює форму землекористу­вання і землеволодіння. Клімат — один із факторів, що визначає розвиток цивілізації.Кульмінація похоло­дання залізного віку припала на 900—250 рр. до н. є. Зародження китайської цивілізації відбулося наприкінці епохи за найсприят­ливіших умов. Тут відбувалося ви­рубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового багатст­ва. Постала загроза екологічної кризи> тому колонізація півдня, перехід до поливного рільництва та лесового господарства бу­ли життєвою необхідністю. У цьому — подвиг китайського наро­ду, що знайшов вихід з екологічної кризи, від якої загинуло бага­то цивілізацій. Потрібно було втручання держави. Крім того, на соціальному становищі народу позначилося зростання тиску де­мографічного фактора і клімату на життєвий простір. У давньому Китаї поважають науку, знання, мудрість. Населення поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чер­гою— на вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля, міське ремесло, але, як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрній галузі замирають. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи управлін­ня, консерватизм світогляду загальмували розвиток китайської ци­вілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі.Для створення сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й релігія, сформовані звичаями. Економічна думка Старо­давнього Китаю виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, кот­рі сформувалися у IV — Ш ст, до н.е. Конфуціанство на перший план висувалися ідеї соці­ального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні вла­ді, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникну­ти соціальних конфліктів, .конфуціанці закликали правителів не підривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліп­шення народного добробуту, зменшувати податки та ін.На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні  питання,  представники  легізму  велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівнос­ті всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, за­суджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноб­лення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну пра­цю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-щи» (IV ст. до н.е.). Автори трактату приділяють значну увагу економічній   політиці   держави,   висловлюються   за   постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була бага­тою, а народ задоволеним». . Великого зна­чення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів, надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормова­ної емісії грошових знаків тощо.

19. Господарська діяльність в первісній історії Укр. Трипільська куль-ра та її знач.

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були виявлені пам'ятки буття найдавніших людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закар­патті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значен­ня має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України-— Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислен­ня, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності на­ших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існува­ли збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності гос­подарство мало привласшовальї-шй характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації ви­ступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльно­сті — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Лю­ди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено до­сить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окре­мих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до и.е.). Пер­шим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На по­чатку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумови­ла спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювальиого господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степо­вій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

20. Сис-ма „влада-власність” та її роль у роз-ку гос-ва Давнього Сходу.

21. Осьовий час та його роль у формуванні Зх. Та Сх. Цивілізацій.

Формування двох сучасних цивілізацій пов'язують із так зва­ним «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме вцей період відбувається «найрізкіший поворот в історії. З'явля­ється людина такого типу, що зберігається донині.Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незви­чайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе. Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу. Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами в господарській та техніко-техноло­гічній сферах, які найчастіше пов'язують із переходом до так званого залізного віку, поширенням досконаліших знарядь праці та модернізації виробничих процесів.Зазнає змін та певних трансформацій і соціальна структура суспільства, в якій поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді рухомості. В соціально-економічному плані осьовий час пов'язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному — з ви­значенням самоцінності людини. Як стверджує К. Ясперс, завер­шення осьового часу тісно пов'язане із створенням світових ім­перій та світових релігій .Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій — Китаї, Індії та у Середземномор'ї (Заході), неза­лежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур,  призводив їх до загибелі. Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародав­ніх культур. Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіони при­йшли з уже досконало сформованими суспільними інститута­ми — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов'я­зана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбува­лися в різних варіаціях у різних регіонах світу. Таким чином, осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провідних цивілізацій, він ха­рактеризувався принциповими змінами в соціальпо-екопомічній, політичній, етнічній та техніко-техполопчпій сферах.

22. Загальна характеристика Сх. та  Зх. цивілізацій в осьовий час.

Соціальна структура східного суспільства, як вже зазначалося, була стратифікованою. Основним виробником (і найбільшою верствою-стратою) були землероби, переважно вільні землероби-общинники.Усі члени суспільства фактично перебу­вали в цілковитому підпорядкуванні цареві, який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем, не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним власником основних засобів виробництва - землі й води, — була держава та її уособлення — східний деспот-цар. Усі землероби та землевласники вважалися лише користувачами землі.Найвищим і єдиним власником залишався верховний пра­витель (цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і кня­жий уділ — усі ці земельні володіння належали окремим особам. Як результат - у східних деспотіях сформувалася стапово-кастова система, тобто соціальні страти формувалися залежно від господарських або державних функцій їх членів.Особливості східної економіки породжували й своєрідну фор­му фінансово-економічних взаємин між власником базових засо­бів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосере­джуються у царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарб­ниці можна визначити як «репту-податок», інакше кажучи, одно­часно і ренту (плату за землю), і податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у вигляді праці. Основою господарства західних країн на відміну від Сходу стала індивідуальна власність на базові засоби виробницт­ва — передусім землю. Суспільна та індивідуальна власність — були чітко відокремлені і забезпечені відповід­ними законодавчими актами. Інакше кажучи, влада була відокрем­лена від власності. Відмінного є і роль праці рабів, яка набуває певної господарської значущості. Водночас економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства  були досить вузькими,  господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві. . На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. Саме право на землеволодіння визначало участь у держав­ному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та за­ступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Влас­ник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.

23. Гос-во Індії в другій половині І тис.до н е.”Артхашастра”             

Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від вста­новлення буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло на її господарський розвиток. У цей період тут значного поширення набули залізні знаряддя праці, які знач­но полегшили не лише емлеробство, а й спорудження іригацій­них споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, шо, у свою чер­гу, підштовхує внутрішню торгівлю.коні та деякі інші товари. Досить ґрунтовні відомості про економічну реальність в Індії цього періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економіч­ний трактат, який приписують радникові царя Чандрагупти І Ка-утильї, або Віншнагупті. Пам'ятка являє собою зведення правил, більшість із яких є зверненням до царя. Так, у трактаті підійма­ється питання про економічну роль держави, активізацію її втру­чання у господарське життя, зміцнення державного апарату. Се­ред функцій держави згадується: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування, якщо землероби зобов'язувалися сумлін­но платити податки. Стосовно іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Торгівля також була важливого статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику увагу приділено організації нагляду за тор­гівлею, розвиткові міжнародної торгівлі, заохоченню купців, які імпортують іноземні товари та експортують царські. У трактаті також дістало розвиток й учення про касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани, кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність, визначалися обов'язки. З розвитком товарного обміну зростає й спеціалізація окремих громад, або родин, та чи інша форма гос­подарської діяльності (землеробство, скотарство, різні види ре­месла, будівництво, торгівля) закріплюється за родинами, з поко­ління в покоління передаються секрети майстерності. Виникають групи купців, лихварів, суддів, чиновників, філософів та ін. Май­нові та професійні відмінності окремих груп населення нерідко (зокрема в даному випадку) закріплювалися у закрито-станових кастах. Велика частина трактату належить аналізу різних форм рабо­володіння, визначається неможливість рабства для аріїв. Знайде­мо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народже­них рабинею від господаря, а також її самої і т.д.

24. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка.

Осьовий час для Китаю пов'язуємо з іменами Копфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та ін., які жили у VI—IV от. до Р.Х. Еконо­мічний розвиток Китаю цього періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до Р.Х. тут сформувалася жорстка ієрархічна сис­тема поділу на соціальні верстви, які залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств отримували матері­альні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання -все було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану. Надходження до державної скарбниці у вигляді результа­тів праці селян, ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних станів, що істотно гальмувало розви­ток товарно-грошових відносин.Конфуцій (551—-479 рр. до Р.Х.), зокрема у збірнику «Шицзии», що був ним відре­дагований. Будучи засновником вчення про етику, Коифуцій ви­сунув таку концепцію: вдосконалення окремої людини веде до вдосконалення суспільства, що, у свою чергу, веде до вдоскона­лення держави. Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її благо, Конфуцій закликав скоротити розміри податків, на­лагодити облік і контроль землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання своїх обов'язків. Він вважав, що освіче­ний правитель, будучи «батьком народу», є здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства суспільства; що у народу буде добробут тоді, коли господарювання буде вмілим, а праця стане однаково вигідною як за умов «великої спільноти» (селянської громади), так і приватного володіння спадкової аристо­кратії та не спадкових рабовласників.Застосування металевих, особливо залізних знарядь праці іс­тотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіоналізм ремісників.У III ст. до Р.Х. відбувається об'єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об'єднання. Перший імператор Цинь Ши-хуанді, або Цинь Шихуан (259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від передачі зем­лі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував привілеї аристократії , чим досяг торжества в Китаї державної форми власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати повно­владним володарем країни.Соціальною реформою стало запровадження «Табелю про ран­ги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а по­чинаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Най­вищими були 19-—20 ранги.Напевно, можна вважати, що реформи Цинь Шихуаиа в осно­ві  мали  погляди  авторів  колективного трактату  «Гуань-цзи» (IV—III ст. до Р.Х.), які як головне завдання, подібно до Кон-фуція, висували проблему «як зробити державу багатою, а на­род задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не до­пускаючи збагачення торговців та лихварів. Вони також висту­пали за непорушність станового поділу суспільства, стверджу­ючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів краї­на не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати. Серед за­ходів, спрямованих на стабілізацію натурально-господарських відносин, найважливішими вони вважали регулювання держа­вою цін на хліб, а також створення державних запасів хліба, ре­формування податкової системи .Ще одним реформатором цього періоду був Ван Май, який за­хопив трон у 9 р. після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь— державні та селянські, за відсутності ве­ликої феодальної власності. Він також проголосив заборону раб­ства, але вона протрималася недовго; а рабство залишалося як патріархальне.На початку І тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршува­ли становище. Але була збережена життєспроможність китай­ської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток економіка. 

25. Господарський роз-к Давньой Греції в осьовий час. Реформи Солона.

Суспільне  життя  античної Греції зосереджувалося  у  полі­сах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства  були досить вузькими,  господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві. . На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. Саме право на землеволодіння визначало участь у держав­ному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та за­ступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкісним. Діяльність їх зосере­джувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних ро­динних потреб.Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Влас­ник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та тор­гівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в біль­шості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма прав­ління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Осно­ва цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважли­віше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками ве­ликих власників.Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ді­лянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко.Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного госпо­дарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та реміс­ництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного гро­мадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове раб­ство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабст­во одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевлас­ників і певною мірою -— старого ойкісного господарства.Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можли­вості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рів­ними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спад­кове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передава­ти своє майно у спадок на власний розсуд.Отже, реформи Солона,  заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, від­крили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

26. Ек.погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спар­ти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) -афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого) гос­подарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма.Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають по­ваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити на­віть цілі дні біля вогню.Водночас Ксено-фонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і важливість та корис­ність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна лю­дина має одержувати свою частку відповідно до власних здібнос­тей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них на­роджені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній дер­жаві він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філо­софів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів му­сять постачати члени третього стану і раби.Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу дум­ку дум­ку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх то­варів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної дер­жави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліп­ше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання над­мірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість пе­редачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався за­хисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, за­суджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини ' у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мис­лителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в держав­ному володінні, а друга — у приватному.Арістотель розрізняв два види багатс­тва: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, іс­тинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповід­но до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вар­тостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, роби­ти гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відно­сив велику торгівлю і лихварство.Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння по­двійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, вклю­чаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допо­могою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрець­кий мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Аріс­тотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарсь­ким підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

27. Особливості гос-кого роз-ку Давнього Риму доби республіки. Закони ХІІ Таблиць

Римляни від самого початку були землеробами, переваж­но дрібними, для яких характерною була висока повага до осо­бистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкіс-ного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Ве­ликі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сіль­ськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Про­тилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слу­гами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи. Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності (особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також санкціонували розподіл рим­лян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лих­варський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне посту­пове витіснення натурального господарства господарством гро­шовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плеб­су, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плеб­су з цими явищами дістала відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння обмежувалося 125 га.Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській ос­нові, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний роз­виток.Внутрішній ринок обслуговували ва­гові гроші («груба мідь», аси), а в зовнішній торгівлі перева­жали етруські та грецькі монети. Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік то­варного господарства, руйнуванням господарства ойкісного. На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й еко-помічршх відносин головного міста з імперською периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснював­ся на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам. Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозво­ляло римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не витрачаючи коштів для створення фінансової системи.Водночас, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство, причому до II ст. до Р.Х. тут переважала дрібна та середня земельна власність.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств.

28. Вілли та латифундії. Характерис-ка  аграрного гос-ва Стародавнього Риму у працях Каттона Старшого, Варрона та Колумелли.

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночас­но в господарстві виробляли продукцію для власного спожи­вання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціо­нує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катон описує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропа­гуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з влас­ного господарства. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання . Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати на відміну від ху­доби, яка повинна мати перепочинок. Рабів також не повинно бу­ти багато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешев­ше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року.про вибір маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли.Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства (забез­печує потреби маєтку) та товарного і спеціалізованого, орієнто­ваного на ринок.

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих гос­подарствах (понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як правило, такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орен­дарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на придбання рабів, їх утриман­ня та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.

Трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сіль­ське господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою са­мою назвою Колумелли (І ст. н. е.).У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького госпо­дарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних по­глядів римлян на раціональну організацію господарства і управ­ління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це пере­важно самозабезпечуване натуральне господарство з певною рин­ковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське господар­ство» знайшло відображення зростання товарності рабовласни­цьких господарств та їх перетворення на господарства напівнату­рального — напівтоварного типу. Головною метою землевласни­ків, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Ви­ходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєт­ку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.

29. Криза рабовласницької сис-ми гос-ва та її висвітлення у працях Луція Колумелли.

Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зок­рема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої пра­ці. Наприклад, вій рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й моральні спо­соби заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою ве­дення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи 'іхию працю як продуктивнішу.

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власнико­ві. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновід­пущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основ­ними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судно­власниками.До середини II ст. після Р.Х. головними постатями в госпо­дарстві стають великий землевласник і колон. Колон, як і пеку­ліст, віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна було продати без землі. Власне, колопат поступово перетворюється у систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими.

Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбува­ється як криза системи господарства, так і криза імперії, яка ха­рактеризується певними ознаками.

Раннє християнство, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджу­ється соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бідних. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обо­в'язку працювати, розподілу за працею та ін.

30. Загальна характеристиеа Сх. та Зх.цвілізації доби Середньовіччя.

Середньовіччя—- цс період в історії людства, який зазвичай обмежують тисячоліттям між падінням Римської імперії напри­кінці V ст. до Великих географічних відкриттів, які розпочина­ються наприкінці XV ст.В Азії сформувалася арабо-мусуль­манська (ісламська) цивілізація. Ця форма цивілізації пов'язана з особливостями її культури, в основі якої с арабська мова, віро­вчення та культ ісламу.  Фундаментом мусульманського віросповідання була віра у єдиного Бога Аллаха та Магомета як його пророка. Іслам сформувався в арабському середовищі, батьківщиною його є арабські міста Мекка та Медина.На базі ісламу виросла могутня держава — Арабський Халіфат, до якого у період його розквіту входили Сирія, Палестина, Месопотамія, Єгипет, Хіва, Бухара, Афганістан, значна частина Іспанії, Вірменія, Грузія. Арабо-мусульманський світ відзначався високим рівнем урба­нізації. Багдад вважався одним з найбільших міст світу, де торгу­вали лісом, порцеляною, хутром, прянощами, шовком, вином, усім, що вироблялося в Індії, Східній Африці, Китаї, Середній Азії. Надзвичайно своєрідна та яскрава культура була створена у середньовіччя на арабо-мусульманському Сході. Арабська астро­номія, ме7щципа, алгебра, філософія, безсумнівно, були значно вищими за європейську культуру того часу. У Європі середньовіччя — це період становлення нової форми Західної цивілізації— європейської християнської цивілізації. Єв­ропейська цивілізація формується на території колишньої Римсь­кої імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візан­тійську) та Західну (Римську) імперії. Культурною базою європейської цивілізації була античність. Християнство, як і в часи античності, не мало єдиної організа­ції. Найактивніше боролися між собою голови Західної Римської церкви — папа Римський та Візан­тійської церкви— Константинопольський патріарх. У період Середньовіччя Західна Європа почала долати ці наслідки загарбницьких воєн та відроджуватися. Духовною осно­вою всієї Європейської цивілізації стає християнство. Процес становлення Європейської цивілізації значною мірою був процесом християнізації-- залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань і зви­чаїв, вступу до християнських організацій-- католицької та православної церков.

Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на дер­жавні справи європейських народів. Ій належали величезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі су­спільні рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й ви­ключне становище у справі освіти та наукових досліджень.

31. Особливості господар-го роз-ку сус-ва Європейської цивілізації у V-Xст.

У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації, причому па значно нижчому рівні, ніж це було в ан­тичні часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна еконо­міка досить довго панувала на теренах Європи, але риси її посту­пово змінювалися, еволюціонували. Перший етап господарського розвитку (V— XI ст.) характеризується пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими (чисельність населення Європи становила приблизно 25—30 мли осіб), а населення зай­малося в основному землеробством. Умови цієї праці були над­звичайно тяжкими, землеробство в  основному мало  підсічно-вогневий характер. Тобто в умовах необхідності отримання площ під посіви за панування лісів дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну, ще теплу золу сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним роком врожайність знижувалася, ділянку доводилося залишати й готувати в той самий спосіб но­ву. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не міг триватидовго, адже вільних земель, придатних для розчистки під посіви, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з появою досконаліших знарядь праці, які дозволя­ли ефективніше обробляти грунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).

Добре відомими культурами цього періоду були зернові, най­більшого поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність зернових була дуже низькою— сам-півтора, сам-два, дуже рідко — сам-три.Умови життя землеробів були надзвичайно тяжкими, у постійній боротьбі за виживання, безза­хисності перед стихійними лихами, частими неврожаями та голо­доморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким, великої рогатої худоби було мало, отже, в раціоні майже відсутніми були м'ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призво­дила до епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і рідко перевищувала 40 років. У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

32. Господарський роз-к держави франків у У-Хіст., загальна характеристика.

У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

Будь-якій державі притаманна певна економічна система, го­ловною ознакою якої завжди с форма власності. В Європі, по­чинаючи з V-—-VI ст., невпинно відбувався процес формування суспільно-економічних   структур,   що   отримали   назву   «фео­далізм». За словами В. Левитського, «феодалізм, подібно до ан­тичного суспільства, ґрунтувався на принципі ототожнення осо­бистої свободи та земельної власності, тобто право власності на землю могла мати лише вільна людина» ]. Водночас феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а відносини між об'єктами власності були лише ви­разом відносин, що напували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто «сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов'язана перед ним воєнною служ­бою; вони ж роздають свої землі па умовах сплати ренти або та­кож обов'язок несення військової служби особам,  що стоять нижче па ієрархічних щаблях, і так далі, доки, нарешті, землі, огорнуті цілою мережею взаємних зобов'язань, ие переходили до залежних категорій безпосередніх землеробів. Не раз васал отримував від сюзерена разом із землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні, поліцей­ські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх адміністраціям. Великим землевласником у державі франків була католицька церква, землеволодіння якої мали різні джерела; це були й пожа-лувапня, й залучення необроблюваних досі земель силами ченців та довколишніх селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на церковних та монастирських землях упер­ше виникли умовні форми землеволодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи господарства.

33. Формування великої земельної власності та її форми в Зх.Європі(аллод, бенефіцій, феод).”Салінічна правда”.

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволо­діння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою» (Ьех Заїіса), одним з най­давніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише право­вої, а й економічної думки середньовіччя.

У «Салічній правді» знайшли відображення майнові відноси­ни та захист прав власності через систему штрафів за різні злочи­ни, зокрема за крадіжку худоби (див., наприклад, титул НІ «Про викрадення рогатої худоби», або титул IV «Про викрадення овець» та ін. — [9, с. 34]). У ній також розглядаються питання майнової нерівності (титул І,VIII), розкладу громади (титули ЬУ, ЬХІІ), формування землеволодіння, зокрема такої його форми як аллод (титул ІЛХ та ін.) [9, с, 33—34]. За «Салічною правдою» основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною формою землеволодіння також є общинна (або громад­ська). Особиста ж власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у Франк­ській державі аллод фіксується як особиста земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.

Водночас аллод міг бути і великим земельним пожалувашіям, яке отримували за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння, яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи. Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, пе­редавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за кори­стування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от: прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у користування земель­ний наділ (див. відповідну прекарпу грамоту, наведену у [22, с. 43]); прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у злид­ні, віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді вже умовного користувача [22, с. 44] та прекарій з винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й додаткові землі у користування [там само].

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефі­цій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. Бенефіції, тобто передача землі в умовну не спадкову власність, що перед­бачала несення певної служби, найчастіше військової. З часом (ЇХ—X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального зем­леволодіння — феод (або лєн), що також передбачала несен­ня служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протя­гом цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сень­йора».

Отже, відповідно й селянин ставав утримувачем землі, отри­мував від феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угід­дя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної ро­дини продукт. За це користування (утримання) він ніс певні по­винності на користь земельного власника. Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка виступала у трьох основних формах: відробіткова (панщина), найбільш архаїчна та найменш ефективна форма, що базується па перерозподілі ЖИВОЇ праці й передбачає високий ступінь особистої залежності селя­нина від власника землі; продуктова, що ґрунтується па перерозподілі натурального продукту; грошова— найпрогресмвніша фор­ма, що передбачає відносно слабку особисту залежність, базова­ну на перерозподілі доходу.

34. Феодальні форми гос-ва та їх висвітлення у „Капітулярії про вілли”.

Особиста  залежність  безпосередніх  виробників оформлювалася законодавчо. У капітуляріях (указах) Карла Ве­ликого (768--814 рр.) прямо вказувалося, що кожна вільна лю­дина повинна шукати для себе покровителів і заступників. Над­звичайно важливим документом цієї епохи, пам'яткою скопомічпої думки є «Капітулярш про вілли», датований кінцем VIII ст. Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих мастків, що перебували у віданні королівського двору та служили для за­доволення потреб королівського дому, і містить докладні вказів­ки щодо ведення господарства в маєтках. Зміст капітулярію свід­чить про натуральний характер господарства королівських маєтків. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо пов'язаних із землею, належить власникам маєтків. Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне — як селянське, так і панське. Таке господарство не виключало пев­них відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні об-мінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по селах, у них брали участь самі безпосередні виробники, селяни та сільські ремісники. На них рід­ко коли відбувалися справді ринкові операції купівлі-продажу, переважно мав місце обмін продукту па продукт або оплата про­дукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний грошовий еквівалент був відсутнім.

    35. Господарська система Західної Європи в ХІ – XV ст.

Другий етап розвитку аграрної середньовічної економіки при­падає на XI – XV ст., і його характеризує значний прогрес у гос­подарському житті Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства «ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були найтісніше пов'язані з пев­ними демографічними зрушеннями, за цей період, незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової ренти(чиншу) збільшував зв'язок селянина з ринком та поглиблював товарно – грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно по­слабив зв'язки селянства із землею і збільшив рухомість населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селян­ства, в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.

В цей період в Європі відбувається становлення численних абсолютистських монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають статусу самоуправління.

36. Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин в Західній Європі.

Починаючи з X—XI ст., відбувається процес відокремлених ре­месла  від  сільського  господарства та зростання ролі  міських поселень, зумовлений низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях міграції населен­ня, чим і скористалися передусім сільські ремісники. Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою гос­подарського розвитку в розглядуваний період.

Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній пе­ріод міста були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала земля, на якій виникало місто їх огороджу­вали кам'яними стінами та іншими оборонними спорудами, до­ступ у них був обмежений, а населення обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Усе це викликало невдово­лення міщан, і, поступово зростаючи, воно призвело до так зва­них комунальних революцій. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до ви­купу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік — Венеція, Генуя, Мілан, Флорен­ція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; у Німеччині — ім­перські міста — Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежнос­ті. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі.

Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них ви­ділявся, наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. меш­канців, проте у більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а домінували міста з кількістю населення мен­ше 2000. Площа їх також нечасто перевищувала 1,5—3 га.

37. Корпоративні форми організації господарської діяльності у середньовічному місті(ремісничі

цехи та купецькі гільдії).Цехові статути.

Боротьба міщан з феодалами зумовила також виникнення ремі­сничих цехів, головним завданням яких був захист ремісників від сваволі феодала. Такі цехи являли собою корпоративні організації ремісників однієї спеціальності. Найбільшого поширення вони на­були у XIII—XIV ст. Членами цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподілу праці не існувало.

Для того щоб стати цеховим майстром, необхідно було пройти етап учнівства (до семи років), попрацювати кілька років підмай­стром, після чого скласти іспит, виготувавши самостійно виріб, сплатити вступний внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. Заборонявся будь-який прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів, регламен­тувалися постачання та збут готової продукції, заборонялася ро­бота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологіч­ного процесу тощо. У таких умовах головним елементом вироб­ництва ставала виключно висока особиста майстерність самого ремісника. Так, у німецьких цехах екзаменаційною роботою для ковалів було виготовлення кінської підкови без зняття мірки (пе­ред підмайстром, який екзаменувався, два-три рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).

Цех визначав не лише робочий, а й позаробочий час ремісни­ків, і навіть певною мірою керував їх свідомістю: загальноцехова церква, каса взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс поведінки, навіть місця проживання та погребіння

Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали гальмувати процес переростання ремісничого виробництва у дрі­бнотоварне.

За прикладом ремісничих цехів й з тих самих причин торговці (купці) об'єднувалися у професійні корпорації – гільдії. Так са­мо, як і цехи, гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте купці тримали у своїх руках органи місь­кого самоуправління (магістрати), фінанси, судові органи, воєнно-поліційний апарат.

З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи все віддаленіші ринки. У пе­ріод розквіту середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які досі не втратили свого значення

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об'єд­нувалися в спеціальні союзи-гільдії, що забезпечували їм монопо­лію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз північних міст — Ганза. У XIV ст. він об'єднував понад 70 міст Європи, вста­новивши, по суті, монополію на торгівлю в північних водах.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінан­сово-кредитної систем. У середньовіччі та в період розквіту фео­далізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне розмаїття монетних систем привело до поши­рення міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством.

38. Економічні погляди Хоми Аквінського

Хома Аквінський (1225—1274) був учнем Альберта Великого, відомого фі­лософа середньовіччя, працював в університетах Кельна, Пари­жа, Неаполя та Болоньї. Його еко­номічні погляди були сформовані під впливом праць Аристотеля. Так, обґрунтовуючи природність і правомірність існування раб­ства та кріпосництва, станового ладу, він використовує як поси­лання на Аристотеля, так і па тексти Священного писання.

Виходячи з вимог «божественного порядку» та християнської моралі, він пропонує підпорядкувати їм усе життя суспільства, зок­рема й економічні відносини. Саме з цих позицій він розглядає най­важливіші проблеми тодішнього економічного життя: ціни, купівлі-продажу, проценту па капітал та приватної власності.

Розглядаючи ціну, Хома Аквінський передусім намагається пояснити, яка ціна с справедливою. Він стверджував, що справед­лива ціпа повинна відповідати двом вимогам: повинна забезпе­чувати еквівалентність обміну відповідно до кількості праці та видатків, а також забезпечувати учасникам обміну прожиття від­повідно до їхнього соціального статусу. Тобто справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту ремісникові, цер­ковнослужителю та дворянину. Повинні також враховуватися і витрати на зберігання товару, доставку його та певне страхування на випадок можливих втрат. Водночас Аквінський закликає у процесі обміну керуватися насамперед вимогами вищої справед­ливості відповідно до божественного закону, за яким, якщо одна зі сторін втратила в процесі обміну, то інша, яка отримала більшу вигоду, винагородила потерпілу, адже саме цього вимагає спра­ведливість. Ідучи за вченням Аристотеля, Хома Аквінський розрізняє, з одного боку, обмін товару на товар або грошей на товар для за­доволення необхідних потреб, а з іншого — обмін грошей на гроші або товари з метою отримання зиску. Але на відміну від Аристотеля, який перший вид обміну схвалював, а другий засу­джував, адже він «живить жагу зиску», Аквінський вважав, що намагання отримати прибуток, який є метою будь-якої торгівлі, нічим не заперечує моральності, адже прибуток можна викори­стати на корисні справи: утримання сім'ї, допомогу бідноті, по­жертви. З морального погляду цілком моральним також є отри­мання прибутку, коли торговець доклав зусиль для надання товарові певних додаткових якостей або коли зиск отримується як плата за перевезення чи збереження товару. Засуджує він лише торгівлю спекулятивну, яка дає зиск без будь-яких додат­кових витрат.

Водночас Хома Аквінський негативно ставиться до стягуван­ня відсотків за позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які мо­жуть позичатися, на такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо) та такі, використання яких не призводить до їх знищення (наприклад, будинок). Для перших стягнення відсот­ків — те саме, що отримання подвійної платні, а ось за користу­вання другими цілком справедливо заплатити при їх поверненні за користування. Гроші він відносив до першої категорії, а тому й платити відсоток за них не є справедливим. Що правда, це стосу­ється лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а ось якщо гроші позичалися на продуктивне використання, то платити від­соток за позичку є цілком справедливим.

Стосовно ж власності, то тут Хома Аквінський бачить перева­ги приватної власності в тому, що саме вона встановлює у суспіль­стві «порядок та мир». А суспільна власність, викликаючи по­стійні суперечки та непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що, засновуючи держану слід ураховувати зручно­сті, які має територія для торгівлі та економічного розвитку краї­ни. Але, слідуючи за Аристотєлсм, він віддає перевагу землероб­ству, розглядаючи його як галузь господарства, яка схвалюється божественним законом.

Праці Хоми Аквінського визначили напрям економічної дум­ки середньовіччя, представники якої отримали назву каноністів, тобто тих, хто дотримується церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де Ганг (1220—1295), Жіль де Ром (номер 1316 р.), Ніколя Хорезм (помер 1383 р.) та ін

39. Господарство Київської Русі. «Повість минулих років»

Становлення державності у східних слов'ян відбувалося про­тягом тривалого часу І було закономірним підсумком внутріш­ньої еволюції їхнього суспільства

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зростає та зміцнюється феодальне землеволодіння (вотчина). Головними га­лузями економіки Київської Русі, як і в стародавніх слов'ян, були землеробство та скотарство. Основною формою державних пода­тків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх «посадників» об'їжджали підвладні їм території та збирали дани­ну хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружи­на вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та вес­ну, а коли сходила з річок крига — підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого господарства – плуг або рало.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступа­вся рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був віднос­но слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у гре­ки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійсь­кого моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промис­лами. Значне місце посідало скотарс­тво: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування кня­зем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на пан­ське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом пан­ське поле.

Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем  Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та га­лицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:

40. Розвиток Феодального землеволодіння та його форми в Україні.Категорії залежного населення за «Руською правдою»

Із зміцненням рільницт­ва та поширенням трипілля, зміцнюється вотчинна форма земле­володіння, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

«Руська правда» — найважливіше зведення норм давньо­руського законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам'ятка тогочасної економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».

Основними верствами населення Київської Русі були:

«мужі» - знать, бояри на чолі з Великим князем

«люди» - - міська знать

«молодші люди» — мешканці міст

«чернь» — найбідніші прошарки міста;

селяни (смерди) — основна маса населення.

Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежнос­ті від знаті. На найнижчому щабелі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з основних товарів, що продавали київські ку­пці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед залежного населення роз­різняли також рядовичів — людей, які за певною угодою става­ли залежними. Залежність рядовича формально була тимчасо­вою, але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.

Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспіль­не становище представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи відповідальність за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за вбивство смерда (як і холопа) — лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний стан.

Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення, зокрема холопам; низка статей захищає права феода­ла. Так, у ст. 11 зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13 статті йдеться про від­шкодування збитків і покарання винного у разі виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і західно­європейське, активно захищає права власності, що свідчить про досить високий рівень розвитку цього інституту.

З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волх­вів та інших служителів язичницьких культів. Церква та мона­стирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам, власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «за­душних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник запові­дав «на спомин душі»).

41. Місто та міське господарство в Київській Русі. «Руська Правда»

У Київській Русі 13-—15 % населення мешкали у містах і се­лищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста ма­ли населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис, чол. На той час це було одне з найбіль­ших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно - військовими. Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні мі­ста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізні­ше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста по­чали виникати поблизу великих монастирів.

Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісни­чими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, ву­лицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ко­валів, зброярів, кожум'як тощо. Ремісничі посади розташовува­лися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у XI— XII ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед реме­сел належало виплавці заліза та металообробці. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокре­милися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався про­цес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних гор­нах. Набуло поширення також і виробництво цегли— плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У добу Київської Ру­сі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисо-глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам'яні палати».

Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих та боярських теремів, а та­кож будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об'єднуватися у «дру­жини» (як, наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»),_ але нони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні за­хідноєвропейським, через низку причин, серед яких варто назва­ти відсутність конкуренції з боку сільських ремісників і відсут­ність феодалів— власників міст, а отже й необхідності захисту під їхньої сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвит­кові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внут­рішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньо­руські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скан­динавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували пере­довсім предмети розкоту — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов'ян з'являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов'ян була засобом обміну. Такі терміни існують у цілому ря­ді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін за­лишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також грив­ня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими еле­ментами.

42. Утворення Галицько – Волинської держави як результат феодальної роздробленості. «Галицько – Волинський літопис»

Кінець XI -- середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається, і на теренах Русі з'яв­ляються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилися 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за київсь­кий «стіл» між князями не припиняєтеся.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, зумовленим об'єктивними причинами, зокрема й економічного характеру. Однією з найважливіших з них було зростання та зміц­нення великого феодального землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, во­но посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньо­руських земель.

Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці XII ст. в результаті об'єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині XIII ст.., це було велике феодальне об'єд­нання, в яке входили не лише Галицька та Волинська землі, а й Поділля та частина Київщини разом з Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався тими ж особливостями, що й розвиток Київської Русі.

Протягом XIII—XIV ст. землі Давньруської держави пере­живають вельми важкі часи, пов'язані з татаро - монгольською навалою. Вже перші наслідки навали були катастрофічними для руських князівств, 3 74 міст колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетво­рилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'я­ного будівництва було досягнуто лише через 100 років, Зникла низка ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети вироб­ництва деяких ювелірних виробів (емалі, зерні, черні). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з'являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» — гра­мотами, що давали право на князювання, Отримання такого «яр­лика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від пода­рунків та інших умов.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої—розташоване на пів­денному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду по ярлик, тобто визнати над собою владу золотоордипських ханів, його землі пе­ребували в меншій залежності порівняно з іншими руськими зем­лями. Тому й господарство тут в основному зберігало поступо­вий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста. Торговельні центри та основні торгові шляхи по­ступово переміщуються до галицько-волинських міст, набувають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїз­дять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції.

Данило Галицький веде непримиренну боротьбу з монго­лами, намагається організувати хрестовий похід проти них, звер­тається до західноєвропейських правителів та до Папи Римсько­го. Але його намагання виявилися марними, ідея хрестового по­ходу не отримала підтримки на Заході. У власних землях бороть­ба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах населення нада­вало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Це призвело до того, що Данило Галицький був змушений воювати проти своїх же племен, що не визнавали його владу і підкорялись лише Золотій Орді. На думку істориків   саме це викликало другий похід ханів Золотої Орди на руські землі. Після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох сусідніх народів — українсь­кого, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.

43. Економічний розвиток українських земель у складі Польщі та Литви. Висвітлення цих процесів у документах («Литовські статути», «Устава на волоки»)

Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли дер­жава досить швидко розпадається і на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й економіч­ного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкну­тість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило пе­редумови економічної самостійності та політичної відокремлено­сті давньоруських земель.

Як відомо, велике феодальне землеволодіння формується різни­ми шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням но­вих земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Не менш важливою причиною була зміна кон'юнктури та за­непад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг у греки». У цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару тра­нзитній торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світово­го значення: по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою й втрату політичної ваги, його відносний занепад та посилення інших міст – Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Новгорода, Смоленська тощо. При цьому не слід забу­вати, що зростаючі на торгівлі міста стають джерелом фінансо­вих доходів, опорою політичного впливу.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях — Галицько-Волинської держави, яка упродовж півтора століття відігра­вала надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втру­чання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій держа­ві, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності. Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяслав­щина, Поділля.

Руські землі з економічного та культурного погляду стояли вище Литви, що обумовило надзвичайно сильний вплив східно­слов'янських народів на завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що пояс­нює відносно мирне приєднання українських земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він спри­яв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Норми руського права, руські назви посад, станів, система ад­міністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрян­щина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але ситуація змінилася після Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.). Протягом XIV — першої половини XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних та соціально-економічних змін.

Як відомо, ще в середині XIV ст. землі Галичини були захопле­ні Польщею, і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого населення. Унія між Польщею та Литвою від­кривала можливості для польської шляхти поширити свої володін­ня та вплив на всі українські землі, але остаточно цієї мети Поль­ща досягла лише після Люблінської унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави — Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на воло­діння землями з правом експлуатації селянства, яке тут прожива­ло. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литов­ських статутах 1529, 1566, 1588 рр., а також у численних приві­леях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феодальна земельна власність була фундаментом усієї систе­ми експлуатації. З розвитком великого феодального землеволо­діння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачен­ня селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залеж­ним від феодала, був змушений віддавати йому частину вироб­леного ним продукту. У Польському королівстві ще в 1347 р. бу­ло законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через кілька років дія цього статуту поширилася на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян закріпив Литовський ста­тут 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння ру­хомим майном, необхідним для виконання повинностей на земе­льних наділах, якими вони користувалися.

44. Передумови Індустріалізації господарства та зародження інститутів ринкової економіки в країнах Західної Європи(Кінець XV-XVI ст)

XVI — XVII ст. в еволюції європейської цивілізації були пері­одом переходу від феодального до індустріального суспільства. Зміст цієї перехідної епохи полягав у розкладі феодальних від­носин і формуванні передумов індустріалізації господарства, за­родженні інститутів ринкової економіки.

Головною причиною переродження феодальних відносин у ринкові виступила неадекватність форм організації феодального господарства умовам його відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феодального суспільства як цілковито об'єктивне явище відбувалася еволюція господарського розвитку В напрямі поступового витіснення натуральної форми господар­ства товарною. Криза натуральної системи господарства була по­чатком становлення господарства ринкового типу.

Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства, формування великих капіталів, перетворення феодальної земельної власно­сті на об'єкт купівлі-продажу, використання найманої робочої сили, посилення майнової та соціальної диференціації тощо.

Передумови індустріалізації господарства та зароджен­ня інститутів ринкової економіки складалися в другий період європейського феодалізму в країнах Північно-Західної Євро­пи (Англії, Нідерландах, Франції). Головними з них були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський капітал, руйнація натуральних форм феодального господарства, реміс­ничих цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх національних ринків. Створенню загальноєвро­пейського товарного та грошового ринку сприяла міжнародна торгівля. У країнах Західної Європи початок переходу від феодального до капіталістичного господарства поклали зміни у сфері матері­ального виробництва, стані та характері розвитку продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, що сформувалися на межі XV і XVI століть.

На кінець XV ст. економіка феодального господарства в краї­нах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське господарство. Швидко зростає економіч­на роль феодальних міст, які стрімко розвиваються, а в них -ремісничого виробництва, що перетворюється на дрібнотоварне, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня Та зовнішня торгівля, зростає роль грошей. Зростання ринку, втя­гування сільського господарства в товарно-грошові відносини лягає в основу цих процесів.

Поділ праці набуває якісно нового значення і відбувається па різних господарських рівнях; міжнародному (спеціалізація країн на виготовленні окремих видів товарів), макроекономічному, на­ціональному (остаточне виділення ремесла в окрему галузь, по­ява нових галузей економіки), мікроекономічному (пооперацій­ний поділ праці в цехах, мануфактурах).

У процесі розкладу феодальних господарств та переходу до індустріалізованих капіталістичних господарств вирішальна роль належить розвиткові науки, техніки, промисловості, сільськогос­подарського виробництва, результатом чого було створено перед­умови для здійснення великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.

45. Еволюція господарських форм в країнах Західної Європи на етапі розпаду натурального господарства.

Темпи економічного розвитку європейських країн ще більше зростають на останньому етапі існування середньовічного суспіль­ства в XV–першій половині XVII ст. Виникають й активно роз­виваються капіталістичні відносини. Надзвичайно велику роль у цьому процесі відіграють Великі географічні відкриття, зокрема відкриття європейцями нових земель та континентів, активне освоєння ними інших частин світу, установлення економічних зв'язків між окремими регіонами земної кулі.

Об'єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім до Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною ситуацією, що склалася на той час в Європі. У XV ст. відбувається поступове подолання феодальної замкнутості євро­пейських держав, утворення та зміцнення абсолютистських режи­мів. Особливо важливими ці чинники стали для країн Піренейсь­кого півострова – Іспанії та Португалії. Адже саме в XV ст. заве­ршується «реконкіста» - довготривала війна проти маврів за зві­льнення від їх влади Піренейського півострова. У результаті такої довготривалої боротьби значна частина населення регіону, яка вміла тільки воювати, залишилася без діла. Економіка цих країн, виснажена війною, була надто слабкою для того, щоб феодали, по­збавлені звичних воєнних занять, перетворилися у великих сільсь­ких господарів, як, наприклад, в Англії. Саме тому іспанська та португальська корони спрямовували їх небезпечну енергію за межі країни, на завоювання земель за океаном, що зумовило пріоритет саме цих країн у відкритті та освоєнні нових земель.

Треба звернути увагу на основні економічні передумови Ве­ликих географічних відкриттів. Насамперед дуже важливою пе­редумовою є зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці XV ст. проявилися в істотних змінах у сфері матеріального виробництва, стані та ха­рактері продуктивних сил, зростанні товарно-грошових відносин та розширенні ринку.

Одночасно зі зростанням товарності промислового та сільсько­господарського виробництва відбувається розширення внутріш­нього ринку європейських країн та зовнішньоторговельних відносин. Ускладнюється грошовий обіг, з'являються нові форми тор­говельних операцій, посилюється роль торговельних бірж. Усе це вимагає дедалі більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу. Проте європейські джерела срібла в Іспанії та Німеччині вже були значною мірою виснажені. А середземноморська торгівля, яка традиційно забезпечувала приплив дорогоцінних металів в Єв­ропу, переживала період кризи через блокування основних торго­вельних шляхів Османською імперією в результаті завоювання турками-османами Південно-Середземноморського та Азово-Чорноморського басейнів, феодальної роздробленості Золотої Орди, що також сприяло блокуванню традиційних торговельних шляхів та перетворенню арабів, які захопили Аравійський півострів, у монополістів-посередників в цьому напрямку торгівлі. Як наслідок, тор­гівля європейців зі Сходом ставала нееквівалентною, що спричи­нювало відплив, а не приплив дорогоцінних металів. «Жага золо­та» штовхала європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани.

Крім того, у розширенні надходжень у Європу дорогоцінних металів були також зацікавлені абсолютистські монархії та дво­рянство, грошові потреби яких істотно збільшуються. Абсолюти­стська влада шукала додаткових джерел поповнення скарбу (каз­ни), необхідних для утримання державних структур, які значно зросли (апарат управління, службовці, армія тощо). А більшість феодалів, через подрібнення родових земельних маєтків, істотно збідніла.

Ще однією важливою причиною Великих географічних від­криттів слід вважати досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей. Насамперед це відродження античних уявлень про те, що Земля – куля, уточнен­ня карт, удосконалення навігаційних приладів (компас, астроля­бія), а також будівництво суден нового класу – каравел, з трьома щоглами та ярусним розташуванням вітрил, що давало змогу йти потрібним курсом при будь-якому напрямку вітру, а отже, здатних подолати великі відстані в складних умовах океану.

46. Вплив цивілізаційних факторів на становлення ринкового господарства в

західноєвропейських країнах.

47. Передумови та суть Великих географічних відкриттів

Об'єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім — до казкової Індії) була зумовлена відповідною еконо­мічною та політичною ситуацією, що склалася на той час у Європі. Великі подорожі європейців зумовлені цілою системою передумов.

Основними економічними передумовами Великих географіч­них відкриттів є зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці XV ст. дістали прояв в уже констатованих нами істотних змінах у сфері матеріаль­ного виробництва, стані та характері продуктивних сил, зростан­ні сфери товарно-грошових відносин і розширенні рийку. Серед економічних передумов вирізнялися:

•     Бурхливий розвиток  промисловості,  зростання  товарності сільського господарства, що приводило до потреби в нових рин­ках збуту;

•     ускладнення грошового обігу та посилення ролі торговель­них бірж вимагало більшої кількості дорогоцінних металів як за­собів обігу (європейські джерела срібла були значною мірою ви­снажені). «Жага золота» штовхала європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани;

•     криза середземноморської торгівлі. Завоювання Туреччиною Південно - середземноморського та Азовсько-Чорноморського ба­сейнів і феодальна роздробленість Золотої Орди сприяли блокуванню традиційних торговельних шляхів та перетворили арабів,
які захопили Аравійський півострів, у монополістів посередниківу цьому напрямі торгівлі. А це робило торгівлю європейців зі Сходом нееквівалентною і сприяло відтоку, а не притоку дорого­
цінних металів.

До політичних передумов географічних відкриттів можна від­нести:

•              розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив пе­редумови для організації великих морських експедицій, голов­ною метою яких було захоплення колоній, оскільки істотно збіль-шилися грошові потреби абсолютистських монархій і дворянства на утримання значно зрослих державних структур та розкішне життя двору. Одночасно більшість феодалів через подрібнення родових земельних маєтків істотно збідніла;

• завершення державного об'єднання низки країн Західної Євро­пи, що супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн.

Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей. Це насам­перед відродження античних уявлень про те, що Земля — куля, уточнення карт, удосконалення навігаційних приладів (компас, секстант, астролябія), а також будівництво суден нового кла­су — каравел з трьома щоглами та ярусним розташуванням ві­трил, що дозволяло йти потрібним курсом за будь-якого на­прямку вітру, а, отже, здатних подолати великі відстані в складних умовах океану. Каравели стали одним із символів цієї епохи.

Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш зна­чущих економічних результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістично­го господарства.

48. Роль Великих географічних відкриттів у становленні ринкового господарства суспільств Європейської цивілізації.

Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе зна­чення не лише для європейської, а й для світової економіки. Від­бувається становлення світового ринку. Унаслідок відкриття но­вих земель площа відомої європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилася в шість разів.

Розширюється не лише територіальна сфера обігу, а й торго­вельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, ка­ва, картопля, томати тощо); різко збільшується обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів. Так, у XVI ст. увезення прянощів в Європу перевищувало обсяг венеціанського та генуе­зького імпорту більше, ніж у ЗО разів (з 200 до 7000 т).

Боротьба за оволодіння новими ринками вела до створення в ря­ді країн монопольних торговельних об'єднань, найбільш потуж­ними з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії.

Переміщення основних торговельних шляхів із Середземного моря в Атлантичний океан зумовило занепад італійської торгівлі, передусім венеціанської та генуезької. Роль основних торговель­них центрів спочатку переходить до портів Піренейського півос­трова (Ліссабон, Кадіс — аванпорт Севільї та ін.). Італійські міста змінили торговельну спеціалізацію (увезення в Європу східних тканин, вивезення на Схід англійського сукна). Німецькі міста опинилися поза світовою торгівлею. Водночас зросло значення міст уздовж узбережжя Атлантичного океану, насамперед Антве­рпена (Нідерланди), який став справжнім центром світової торгі­влі — як ввозу, так і вивозу з Європи. Змінюється й техніка тор­гівлі, яка удосконалюється настільки, що поширюється торгівля за зразками. Це, у свою чергу, вело до створення торговельних бірж, першою з яких стає антверпенська. Поступово роль центру світової торгівлі й кредиту отримують Амстердам та Лондон.

49. Наслідки Великих географічних відкриттів та їх значення для розвитку світової економіки

Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе зна­чення не лише для європейської, а й для світової економіки:

1.     Розширилася територіальна сфера обігу. Виникли еконо­мічні зв'язки між найвіддаленішими землями І народами різної матеріальної культури. Внаслідок відкритгя нових земель до кін­ця XVI ст. площа відомої європейцям поверхні Землі збільши­
лася в шість разів.

2.     Розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збіль­шився обіг відомих,  але рідкісних  раніше рису,  цукру,  пря­нощів.

3.     Боротьба  за  оволодіння  новими  ринками  приводить  до створення в ряді країн монопольних торговельних  об'єднань, найпотужнішими з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.

4.              Центр торгівлі переміщується із Середземного моря в Атла­нтичний (головна роль у світовій торгівлі припадає на Голлан­дію, Англію і Францію), Індійський, а пізніше -- Тихий океани.
Завдяки цьому зовнішня торгівля в XVI—XVIII ст. сягає рівня світової.

5.              Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що по­ширюється торгівля за зразками. Огляд усього товарного асорти­менту став фізично неможливим. Зростання товарної маси дикту­вало зміни в механізмі торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і укладання угод — торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню  великих банків.  З  часом  роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують Амстер­дам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює регулярну публікацію цін на товари.

6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв'язали між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зароджен­ня і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.

7.              Наслідком Великих географічних відкриттів стало поси­лення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру.

Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. Кордони європейського світу суттєво розширилися й охопили майже всю планету за винятком Австралії. В 1493 р. Папа Римський скріпив своєю печаткою перший договір про поділ світу між Іспанією та Португалією. Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш зна­чущих економічних результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістично­го господарства.

50. Первісне нагромадження капіталу: сутність, джерела та значення для становлення ринкового господарства.

Процес первісного на­громадження капіталу забезпечив усі необхідні умови для переходу від переважно натурального, дрібнотоварного господарства до ринкового товарного виробни­цтва:

•     звільнення основної маси робітників від особистої, феодаль­ної залежності і станових, цехових обмежень; відокремлення ро­бітників від засобів виробництва, з метою створення для них не­обхідності пошуку роботи за грошову плату;

•     концентрація капіталу, переважно в грошовій формі, у рукахтих, хто спроможний організувати й управляти великомасштаб­ним товарним виробництвом (у підприємців);

•     наявність ринків постійного збуту продукції.

Примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів ви­робництва і їх перетворення у бідних продавців своєї робочої си­ли було важливим кроком до створення умов для капіталістичного виробництва.

Другим важливим кроком на шляху організації капіталістич­ного виробництва був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових майстрів, фермерів, але головним чи­ном — у купців і лихварів.

Основними джерелами нагромадження капіталів стали:

•     зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами — пер­цем, прянощами, пахощами, тютюном

•     система протекціонізму, державні позики, податки;

•     пряме пограбування колоніальних володінь і залежних зе­мель, колоніальні війни, торгівля рабами, піратство;

•     організація в колоніях (в Америці) рабовласницького, план­таторського господарства; жорстокі методи поневолення та по­грабування корінного населення Африки, Азії, Північної і Пів­денної Америки;

•     нещадна експлуатація позбавлених засобів виробництва і за­собів існування пауперів у майстернях і робочих будинках, де робота виконувалася з перервами лише на сон і харчування.

Отже, процес первісного нагромадження капіталу це історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва, процес примусового позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців своєї ро­бочої сили, що передував власне капіталістичному нагромаджен­ню. Його головною відмітною ознакою були розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки. Виходячи з того, що капітал — це цінність, що зростає, його нагромаджен­ня починалося там, де цінність працювала на своє збільшення.

51. Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи та українських землях

Еволюція ринкового господарства в країнах Європи та українських землях пов'язана з мануфактурним виробниц­твом як більш прогресивною й адекватною досягнутому рів­ню розвитку продуктивних сил формою організації вироб­ництва

Із сере­довища заможних майстрів, купців і дрібних фінансистів форму­ється прошарок мануфактурників — власників великих майсте­рень, не зайнятих фізичною працею, які є капіталістами. А дрібні ремісники поступово втрачають незалежність і право власності спочатку на вироби, а потім і на саме господарство та знаряддя виробництва. Паломництво, або «розсіяна» мануфактура, одер­жало особливо бурхливий розвиток там, де були слабкі цехові об­меження. А цехові майстри, збільшуючи масштаби свого вироб­ництва і ступінь поділу праці, створювали централізовані ману­фактури. Особливо ефективні мануфактури були в галузях із до­рогими, складними засобами виробництва і стійкого масового збу­ту: видобувній, збройній, суднобудівній, друкарській, ткацькій.

Мануфактурне виробництво в Україні мало свої особ­ливості. Основними видами мануфактур, що існували в українсь­ких землях, були кріпосна та капіталістична мануфактури. До кріпосної мануфактури належать:

—        вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на приму­совій праці, що виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчин  Російської імперії; в основному займається переробкою сирови­ни, що виробляється в маєтку); в Україні до вотчинної мануфак­тури відносять суконну та цукрову мануфактури;

—        посесійна мануфактура (виникає у XVIII ст., в період прав­ління Петра І; передбачає умовне володіння, використовує при­мусову працю приписних робітників); найбільшого поширення
набула в галузях важкої індустрії.

До капіталістичної мануфактури належали:

—купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базу­ється на вільнонайманій праці, як правило, належить представни­кам III стану — купцям);

- селянська мануфактура (підприємство, засноване заможним селянством); виростає, як правило, із селянських кустарних промислів, використовує вільнонайману працю.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява ману­фактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кіль­кість торгів та ярмарків. Міцніли й економічні зв'язки України із зовнішнім світом: з Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти і завдава­ла великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисло­вості, затримувала загальний економічний розвиток

52. Господарська система Голландії у XVI – XVII століттях та причини її занепаду.

У другій половині XVI ст. відбулася буржуазна революція, яка мала форму національно-визвольної війни проти панування Іспа­нії та закінчилася створенням на півночі Нідерландів незалежної буржуазної республіки Голландії, результатом чого було стрімке, хоча й коротке, економічне піднесення.

На початку XVII ст. в результаті активної колоніальної експан­сії Голландія утворює колоніальну імперію, агресивно експлуа­туючи через Ост-Індську акціонерну компанію острови Індонезії, Індії, Індокитаю, Японії, на яких створювалися голландські план­тації з використанням рабської праці.

Буржуазна революція прискорила розвиток різних промисло­вих галузей. Та все ж головну роль у господарському розвитку Голландії відігравав не промисловий, а торговельний капітал. Усі країни здійснювали торгівлю через Голландію, яка стала світо­вим торговельним посередником. Вона контролювала більшу ча­стину торговельних перевезень на північних морях і Середзем­номор'ї, їй належало 60 % світового торговельного флоту.

Накопичені торговельні капітали зробили Голландію найбагат-шою країною, країною-банкіром. Амстердамський банк стає за­гальноєвропейським кредитним центром. Тут створюється перша в світі фондова біржа як самостійний орган з торгівлі цінними паперами.

Але в результаті того, що накопичені капітали не перели­валися в промислові галузі, а залишалися в торговельній сфе­рі, й торговельне панування не відповідало промисловому по­тенціалу, Голландія поступово втрачає світове значення (XVIII ст.) та отримує поразку в економічному змаганні з Ан­глією.

53. Піднесення Англії та створення ринкового устрою її економіки (XVI-XVII ст.)

У XVI ст. Англія перетворилась у колоніаль­ну імперію, передову державу світу, володіння якої були розки­дані по всіх континентах, а століттям раніше вона була в економічній ізоляції на окраїні Європи і вважалась її сировинним придатком.

Цьому сприяло переміщення світових торговельних шляхів у XVI ст. із Середземного моря до Атлантичного океану. Англія опинилась у центрі світових морських торговельних шляхів, чим було покладено край відносній ізоляції Англії від економічного життя Європи.

Господарському зростанню Англії сприяло і становище кон­тинентальної Європи, промисловість якої дедалі більше потребувала англійської овечої вовни. Англія вже не одне століття була постачальником цієї цінної сировини для європейського сукно виробництва.

Процес первісного нагромадження капіталу відбувався в Анг­лії інтенсивніше, ніж в інших європейських країнах. Відокрем­лення дрібного виробника від його засобів виробництва та перетворення його на бідного продавця своєї робочої сили як вихідний пункт становлення капіталізму відбувалось у різних західно­європейських країнах у неоднакових формах, а в класичній — лише в Англії. Цей процес розпочався в Англії у XV ст. і закін­чився у другій половині XVIII ст. зникненням селянства цієї країни взагалі.

XVI ст. виявилося періодом різких змін у становищі селян Англії. Зі збільшенням наприкінці XV ст, попиту па англійську вовну в Європі та цін на неї прибутковою справою стало не зем­леробство, а вівчарство. Тому більшість великих землевлас­ників почала перетворювати землі своїх володінь у пасовища та розводити овець. Вони захоплювали общинні землі, якими раніше користувалися разом із селянами, зганяли селян, в основ­ному копігольдерів, з їхніх наділів, руйнували не тільки окре­мі селянські будинки, а й цілі села, а захоплені таким чином землі огороджували тинами, канавами, живоплотом. Відво­йовані землі лендлорди здавали в оренду великим фермерам-тваринникам, за що отримували велику ренту, а іноді самі роз­водили великі отари овець. Приклад лордів наслідували замож­ні   селяни.   Цей   період   обезземелення   англійського   селянства увійшов в економічну історію Англії під назвою огоро­джування.

Реформа церкви, так звана Реформація, проведена у першій половині XVI ст., відіграла важливу роль у справі нагрома­дження капіталу в Англії. На противагу католицтву в християнстві стало поширюватися протестантсь­ке вчення. Результатом цього стала ліквідація понад півтисячі монасти­рів, що супроводжувалося вигнанням ченців і селян з монастир­ських земель та перетворенням їх на блукачів.

Примусове обезземелення селян стало передумовою аграрного перевороту, зміст якого полягав у переході від старого, феодаль­ного, землеволодіння до нового, буржуазного, від старої феодаль­ної до пової капіталістичної організації сільського господарства. Він тривав в Англії майже 300 років.

Одним із джерел нагромадження великих грошових коштів стала участь Англії у торгівлі рабами та піратстві

Всі ці фактори сприяли становленню в Англії ринкового господарства.

54. Господарства суспільств Європейської цивілізації на етапі становлення централізованих імперій. Меркантилізм

На третьому періоді європейського феодалізму, починаючи з кіпця XV ст., відбуваються значні зміни в усіх сферах життя. Відбувається становлення та розвиток нової форми. Поступово створюють­ся умови для переходу від феодального до індустріального су­спільства, що було пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком руйнування натураль­ного феодального господарства; зростанням обсягів торгівлі; наближенням спеціалізації ремесла до рівня мануфактурного поділу праці; посиленням майнової та соціальної диференціа­ції; формуванням великих капіталів і розвитком розширеного відтворення. Набуває поширення ідеологія меркантилізму. Керівним принципом Меркантилізму був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої . У центрі уваги  опинясться саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як едину, цілісну, наукову теорію. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, сукупністю особистих поглядів різних людей, а також сукупністю практичних господарських заходів.

Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.

1.           багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.

2.           виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.

3.           безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

4.           сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:

Г — Г'

5.           Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

6.           треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм (монетарний) і розвинутий меркантилізм (мануфактурний) . Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. (політика зменшення імпорту).

55. Історичні передумови виникнення, загальна характеристика та етапи розвитку меркантилізму.

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у ХУ ст., але  поширення набув у ХУІІ ст. Головна передумова виникнення - розклад феодалізму та зародження капіталізму.

Виникнення капіталістичного способу виробництва через первісне нагромадження капіталу (шляхом  розорення дрібних виробників, колоніальними загарбаннями), виникнення світового ринку,  необхідність створення великих капіталістичних підприемств, мануфактур, торговий капітал Меркантилізм - перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва,  вирішував практичні питання прискорення первісного нагромадження капіталу. Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії

Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.

1.           багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.

2.           виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.

3.           безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

4.           сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:

Г — Г'

5.           Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

6.           треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Меркантилізм пройшов два етапи у своему розвитку. Це ранній меркантилізм, (монетарний) , і розвинутий меркантилізм (мануфактурний).

Представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. В країні була  політика максимального зменшення імпорту.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві  заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита не дали очікуваних результатів

У другій половині ХУІ ст. система монетарного меркантилізму змінюеться системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкрегьсн у Франції, Антоніо Серра в Італії. Для цієї системи характерною е теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 ціею метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів.

Ранні меркантилісти вважали, що будь-яка купівля зменшуе їхню кількість, а будь-який продаж — збільшуе. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

56. Особливості меркантилістської політики західноєвропейських держав в період зародження ринкового господарства.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм.

1 В. Стаффорда, його твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників»..

розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Псування монети, на думку Стаффорда, мае подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2) відплив з країни повноцінної монети . Гроші є тільки засобом обігу. Сировинні продукти не мають вивозитися за кордон необробленими, оскільки це спричиняє завезення їх в обробленому вигляді, що є  невигідним. Необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкоші

2 Томас Мен У творах  він заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу.

гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Утримання грошей лише шкодить Єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

  Увезення та вивезення грошей, за Мєном, прямо залежить від стану зовнішньої торгівлі. Якщо вивезення перевищує ввезення,  гроші надходять у країну.

Мен  вимагае  зменшення мита на товари, що вивозяться, є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і вимагае заміни експорту сировини експортом готових виробів.

3 Самуїл Фортрей , Він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита. Приділяє особливу увагу підвищенню продуктивності сільського господарства. Але вважає промисловість джерелом багатства.

    4  Джеймс Стюарт він не погоджується, що багатство створюється внаслідок продажу  товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він розрізнєе «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної торгівлі.

Французький меркантилізм.

Політику меркантилізму проводив Генріх ІУ, а потім  Людовік ХІУ, завдяки заходам  міністра фінансів Жана Батіста

1 Антуан Моикретьєн де Ваттевіль, Вважав торгівлю важливішою за промисловість. Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання е зовнішня торгівля. Монкретьєн засуджує політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. У торгівлі виграш одного е втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі , країна в цілому нічого не втрачає.

Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство Першочергового значення він надае «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх однією з причин, що призводить до відпливу золота з країни.

Монкретьєн  вважає, що держава має турбуватися про народ(селян).

Меркантилізм в Італії.

1Гаспар Скаруффі. запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами .

2Антоніо Серра Серра дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла,  торгівлі, відповідної політики уряду.

3Антоніо Дженовєзі вважає, що неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам Багатство - це не гроші самі по собі, а правильно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля.  Їх мае бути стільки, скільки необхідно для обслуговування торгівлі.

Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн як Західної, так і Східної Свропи.

57. Особливості господарського розвитку українських земель у XVI – XVIIст.

У період з XVI по першу половину XVIII ст. український на-од існував без своєї держави, не маючи можливості розвивати власне господарство і вільно порядкувати своїми природними багатствами. Українська Козацька держава, створена в ході визвольної війни середини XVII століття, поступово втратила свою незалежність. Тож, господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Мос­ковської держави, до яких вони належали.

Протягом XVI -- першої половини XVIII ст. ст. утвердилася панщинно-кріпосницька си­стем.,

У 1569 р. між Великим князівством Литовським і Польським королівством  було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави -  Речі Посполитої, в результаті чого більша Частина українських земель відійшла під владу Польщі. Почало Стрімко зростати велике феодальне землеволодіння.

Одним   з   наслідків   Великих   географічних   відкриттів   для України було виникнення фільварків. Фільварок - це товарне багатогалузеве господарство, базоване па примусовій праці кріпаків. Розвиток фільваркового господарства став причиною проведення аграрної реформи короля польського та великого князя литовського Сигізмунда II Августа.

За рахунок цього очікувалося підвищити продуктивність філь­варкових та селянських господарств з метою збільшення то­варного виробництва збіжжя, яке було головною сільськогоспо­дарською експортною культурою. Запроваджена спочатку у ве­ликокнязівських маєтках, до кінця XVI ст. так звана волочна реформа була поширена на більшість магнатських маєтків. Такі реформування були проведені переважно на Берестейщині та Волині.

Зростання фільваркової системи та поширення панщини зміц­нило землеволодіння магнатів і шляхти. Селяни почали втра­чати право переходу, опиняючись в особистій, поземельній, су­дово-адміністративній залежності від хазяїна чи пана. Протягом XVI ст. (1505 та 1520 рр.) польські сейми видали низку законів, що суворо забороняли селянам без дозволу феодала покидати свій наділ, і, нарешті, третій Литовський статут 1588 р, оста­точно закріпачив селян. їм заборонялося самостійно виступати в суді і свідчити як проти, так і за своїх панів. Шляхтич отримав право не лише продати чи купити селянина, а й засудити його на смерть. Під ярмом Польщі українського селянина було по­збавлено всіх прав.

Під впливом зростання товарно-грошових відносин в ринок поступово втягувалися і селянські господарства, в результаті чого зростає прошарок заможного селянства, яке займалося торговель­ним землеробством, промислами, використовувало найману пра­цю,  проте розвиток капіталістичних відносин стримувався пануванням феодальних.

Цехове ремесло, як і в Зах. Європі, було жорстко регламентоване. Внаслідок цього в містах існувала велика кількість позацехових майстрів, так званих партачів. Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява ману­фактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кіль­кість торгів та ярмарків. Міцніли й економічні зв'язки України із зовнішнім світом: з Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти і завдава­ла великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисло­вості, затримувала загальний економічний розвиток

Ті Українські землі що опинилися у складі Московської держави зазнали набагато більших утисків, особливо за правління Петра 1. Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення ЇЇ у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Великої шкоди петровська політика завдала українській тор­гівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Високими митами та за­боронами були перекриті можливості для українського купецтва у вже налагодженій міжнародній торгівлі.

У період правління Катерини II (1762—1796 рр.) відбувається ліквідація й більшості соціальних здобутків Визвольної війни. У серпні 1775 р. спеціальним «Маніфестом» знищується За­порізька Січ, та посилюється феодально-кріпосницький гніт.

Щодо економічного розвитку галузей, то найпоширенішою галуззю було ґуральництво. Поряд з ним в багатьох фільварках існували поташні буди, селітряні варниці, суконні мануфактури. Зростання товарності поміщицьких господарств призводить до зростання посівів технічних культур, поліпшуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. На Лівобережній Україні у 80-х роках XVII ст. було 2836 «за­водів», 87 % яких становили винниці. З'явилися мануфактури за­лізоробні, з виробництва пороху, шовку й виробів з шовку, фаян­су тощо.

З розвитком торгівлі в Україні йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом XVIII ст. російські гро­ші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські

58. Економічні погляди В.Петті та П.Буагільбера.

Класична політекономія зародилась у Франції на поч. 18ст, прийшовши на зміну меркантилізму. Особливості економічного розвитку Франції  позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера:

- гостро критикує меркантилістів;

- джерело багатства – не обіг, а виробництво, зокрема в с/г;

- виступає проти державного втручання в економічне життя;

- розуміє об’єктивну суть економічних законів.

Теорія вартості.

- виділяє ринкову ціну  і  “істинну” вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці;

- стоїть на позиціях еквівалентного обміну;

- для нормального ек. розвитку потрібен вільний обмін між галузями в-ва і відшкодування витрат виробників. Ці проблеми вирішуються міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час на одну одиницю товару за умов такого поділу і становить його “істинну” вартість;

- мета товарного в-ва – споживання, основну увагу звертає на споживчу вартість;

- висловлює думку про необхідність рівноваги в ринковій економіці.

Теорія грошей.

- бере за основу прямий товарообмін;

- гроші порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до “істинної” вартості;

- єдина корисна функція грошей – полегшення обміну – отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.

Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс називає його засновником класич­ної політичної економії в Англії. Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається затратами праці на виро­бництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачаєть­ся на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежу­вання вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий ви­слів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати». У такий спосіб земля в нього теж стає факто­ром вартості.

Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вар­тістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мі­німум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці, її величина — це різниця між вартістю сільсь­когосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає грошовою рентою» і визначає його як щось похід­не від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної рен­ти і кількості грошей в обігу.

59. Суть та значення демократичної , індустріальної та освітньої революції для ринкових перетворень в країнах Європейської цивілізації.

На зміну періоду Відродження прийшов період Реформації, що приніс з собою вагомі зміни в житті Європейської цивілізації. Ці зміни полягають в духовно-культурній, політичній, господарській та соціальній революціях.

Зміни в духовно-культурній сфері, пов'язані із Ренесансом, Ре­формацією та формуванням протестантської етики, запровадили якісно норі явища в суспільному житті. У XIV—XVI ст. у країнах Західної Європи сформувався потужний культурний рух до ідей осьового часу, особливо античного. Людство переосмислило світо­гляд античності, в центрі якого були природа, людина та ідеї гума­нізму що проявилось у Ренесансі (Відродженні) античних тради­цій. Це сприяло становленню національної самоідентифікації держав Західної цивілізації. З появою носія національної свідомості — інте­лігенції— складається нація з притаманним їй світоглядом, вираже­ним у специфіці мистецтва, архітектури, літератури, філософії тощо.

У соціальному плані ці революції являли собою боротьбу за утвердження соціальної рівності всіх верств населення, проти привілеїв пануючої аристо­кратії. Класичним варіантом буржуазно-демократичної революції вважається Велика французька революція 1789 р., яка задеклару­вала свободу й рівність усіх громадян держави.

Демократичні революції стали також висхідною точкою у фор­муванні національних держав на основі спільної культури, мови та етнічної належності людей, їх рівності. Основою взаємовідно­син у такій державі стала солідарність, що прийшла на зміну ста­новим відносинам. Відбувається поділ влади на законодавчу, су­дову і виконавчу, формування внутрішнього ринку та його інститутів. Створення національної держави забезпечило соціаль­но-політичні умови розвитку ринкової економічної системи.

Матеріальною основою формування ринкового господарства держав Західної цивілізації стала промислова революція. Вона виникла на ґрунті суттєвих змін, що мали місце в господарстві країн: швидка механізація виробництва, розвиток ткацької про­мисловості, застосування парової машини, впровадження виплав­ки заліза з використанням коксу, широка співпраця науки та ін­женерії з промисловим виробництвом тощо.

Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумо­вила формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин особи­стої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну особистої власності приватною.

Демократична та промислова революції змінили характер зв'язків між самими суб'єктами господарювання і між ними та державою. Головним у діяльності останньої як економічного центру стало формування умов господарської діяльності незалеж­них власників, забезпечення суспільних інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб'єкта спирається на вільну кон­куренцію. Саме тому цю епохе прийнято називати епохою вільної конкуренції.

Основними суб’єктами  господарювання стають позасімейні господарства, засновані на поділі праці, наймі, приватній власності, відповідно до чого з'являлись різні форми таких господарств. Почали виникати приватні (фермерські господарства, фабрики) та колективні (ассоціації та акціонерні то вариства) капіталістичні утворення.

Утворюється національний ринок, який характеризується но­вими формами зв'язку між виробництвом і споживанням: крім особистого споживання сім'ї (родини) виникає промислове (по­пит фабрик). Останній включає в себе ринок засобів виробництва та робочої сили, ринок капіталів, ринок цінних паперів і ринок предметів споживання, який масштабно розширює свій асорти­мент і обсяги за рахунок масового виробництва.

Промисловий переворот обумовив зміни в структурі народно­го господарства. Вони проявились у домінуванні підприємств, пов'язаних з промисловим виробництвом; автоматизації визначаль­них галузей; інтенсифікації праці; появі масового товарного ви­робництва і, як наслідок, масового споживання; збільшення про­дуктивності праці і частки населення, зайнятого в промисловості. Усе це призвело до здешевлення вироблених матеріальних благ, що й стало основою національного ринку.

В цих умовах меркантилізм втрачає актуальність, а на зміну йому  приходить «Класична школа політекономії».

60. Роль і місце національної держави в ринкових перетвореннях країн Європейської цивілізації ( середина XVII – середина XIXст.)

61. Промисловий переворот, його суть і значення для ринкового господарства.

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція). Такий промисловий переворот стався в Європі внаслідок впровадження машинної праці та переходу від мануфактурного виробництва до фабричного. Це великий стрибок в розвитку людства. Винайдення парового двигуна та впровадження його в виробництво дозволило значно полегшити процес виробництва, зробити його менш трудомістким та суттєво зменшити фінансові витрати на виробництво. Іншою причиною промислової революції може стати перехід від одного способу організації виробництва до іншого, наприклад від мануфактури до фабрики.

Загалом хоч промислові революції мають спільні риси, та в кожній країні проходять по – різному. Історично склалося, що першою промисловий переворот провела Англія, причиною цьому був високий рівень розвитку  порівняно з іншими країнами.

Розглядаючи значення промислового перевороту для ринкового господарства, можна сказати що воно завжди позитивне. На даному етапі промисловий  прогрес дозволив значно збільшити виробництво, запровадив нові способи виготовлення продукції та сировини для промисловості. Промисловий переворот приніс новий етап в економічних відносинах та нову еру в науці і техніці.

62. Промисловий переворот в Англії, його суть і значення для розвитку ринкового господарства країн Європейської цивілізації. Д.Рікардо і К.Маркс про промисловий переворот та його наслідки.

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція) — пе­рехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. Батьківщиною промислового перевороту стала Англія, де в сере­дині XVIII ст. склався комплекс економічних та політичних пе­редумов його успішного здійснення, насамперед достатньо висо­кий рівень розвитку мануфактурного виробництва, обумовлений активним процесом первісного нагромадження. Крім того, за рахунок подрібнення операцій, у результаті зростаючого поділу праці, виробництво готується до застосування машин. Головною ж політичною передумовою стає Англійська буржуазна револю­ція (1640—1649 рр.), що скасувала феодальні привілеї та відкри­ла шлях для капіталістичного розвитку.

Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини XVIII ст. до першої чверті XIX ст. Його основ­ними етапами були винайдення та застосування машин у тексти­льній промисловості (спочатку у бавовняній), удосконалення ме­талургійного процесу, винайдення та активне впровадження па­рового двигуна і, нарешті, створення галузі, що виробляє маши­ни, — машинобудування. По-перше, бавовняна промисловість була новою галуззю, її ма­нуфактурні підприємства будувалися вже з урахуванням досягнень технічного прогресу, значно більшими за розмірами, що створю­вало сприятливіші умови для запровадження машин. Крім того, продукція бавовняної промисловості споживається різними верст­вами населення, тоді як суконна, традиційна для Англії, промис­ловість значною мірою виконувала державні замовлення. Це роби­ло бавовняну промисловість більш залежною від коливань кон'юнктури ринку, а власників підприємств більш заінтересова­ними у застосуванні нової, ефективнішої техніки та технології.

У результаті завершення промислового перевороту (перша чверть XIX ст.) в Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної перетворюється в індустріальну. Це проявляєть­ся в значному піднесенні промислового виробництва, передусім виробництва бавовняних тканин (споживання бавовни за 130 ро­ків зросло в 1000 разів); прискорився розвиток металургійної, ма­шинобудівної промисловості. Значного розвитку досягло заліз­ничне будівництво.

Промисловий переворот мав важливі соціальні наслідки. В Анг­лії складається структура капіталістичного індустріального суспіль­ства, різко підвищується питома вага міського населення (в 1811 р. частка сільського населення скоротилася до 35%).

Значно зростає роль колоній як ринків сировини та збуту для англійської промисловості. Англія перетворюється в економічно­го лідера доби домонополістичного капіталізму — провідну тор­говельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому не­абияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства (від англ. Free trade). До політики фрітредерства Англія перехо­дить у 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.

63. Загальна характеристика форм господарства національних економік в країнах Європейської цивілізації епохи вільної конкуренції.

У кінці XVI — початку XIX століть у країнах Західної Європи відбулися суттєві зміни в духовно-культурній, політичній, госпо­дарській та соціальній підсистемах суспільства. Серцевиною цих змін стало формування приватної власності й ринкового госпо­дарства в країнах Європейської цивілізації.

Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумо­вила формування якісно інакшого економічного центру  та зміну статусу економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин особи­стої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну особистої власності приватною.

Демократична та промислова революції змінили характер зв'язків між самими суб'єктами господарювання і між ними та державою. Головним у діяльності останньої як економічного центру стало формування умов господарської діяльності незалеж­них власників, забезпечення суспільних інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб'єкта спирається на вільну кон­куренцію. Умови, які були в той час обов'язковими для існування системи вільної конкуренції такі:

—       продавців і покупців багато, а частка кожного з них на рин­ку відносно мала (менше 1 %), через що в них відсутня можли­вість впливати своїми діями або бездіяльністю на ринкову ціну, і
вони приймають її як дану;

—       товар однорідний (гомогенний), що визначається відсутні­стю марки (товарного знаку); споживачеві байдуже, у кого із ви­робників купувати певний товар — єдиним критерієм є ціна;

—       немає дискримінації-продавців і покупців, а законодавчі обмеження мінімальні й однакові для всіх учасників ринку, немає торговельних привілеїв;

—       фактори виробництва абсолютно мобільні — можна швид­ко збільшити випуск будь-якого товару, на який є платоспромож­ний попит;

—       усі учасники ринку однаково інформовані або не інформо­вані про ситуацію на ньому та навколо нього, немає ексклюзив­них джерел інформації;

—       ринок є джерелом засобів існування для продавців, а тому вони не можуть па свій розсуд залишити його без втрат Епохою вільної конкуренції в Європі, незважаючи на ряд за­конів, які обмежували її, а також заборону па певні товари, види діяльності, типи об'єднання економічних суб'єктів на ринку, мож­на назвати період із середини 10-х до 70-х рр. XIX ст.

Англія перетворюється в економічно­го лідера цієї доби— провідну тор­говельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому не­абияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства (від англ. Free trade). До політики фрітредерства Англія перехо­дить у 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.

Загалом головним завданням національних економік періоду вільної конкуренції, як і раніше, стає розвиток та вдосконалення господарства в напрямку розвитку ринкових відносин всередині країни та на світовому ринку.

64. Розвиток форм господарства в Англії (середина XVII – середина XIX ст.). А.Сміт про мануфактуру. К.Маркс про фабрику.

За періоду панування абсолютизму Тюдорів, на підтримку яких виступала буржуазія й дворянство, діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогоспо­дарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохо­ченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які ви­рощували зернові. Так, 1660 р. уряд увів високе мито на імпорт хліба, худоби та м'яса, а 1689 р. — прийняв закон про осілість населення для забезпечення сільського господарства робочою силою та встановив премії на експорт хліба. Розвиток фермерської системи господарювання сприяв знач­ному піднесенню аграрного виробництва. Ферми являли собою аграрні підприємства, в яких використовувалась наймана праця, більш досконалі засоби та технології ведення землеробства. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство та відкритий шлях для великого.

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла роз­цінку мануфактурного виробництва. Близько 20 % населення було задіяно на розсіяних мануфактурах з виготовлення сукна, яке працювало в домашніх умовах з використанням власної сировини (вовну заборонялось вивозити). Нарощувалось виробництво в традиційних галузях: виготовлення паперу, цукру, пороху, зброї, почався розвиток бавовняної промисловості. Товари англій­ських мануфактур були якісними, забезпечували потреби внут­рішнього ринку і у великій кількості вивозились у Європу та ко­лонії. Колоніальна торгівля стала одним із найважливіших дже­рел поповнення державних коштів та ринку капіталів в Англії.

Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив

А. Сміт у роботі «До­слідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі вироб­ництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зай­няте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивно­сті праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого до­слідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він по­казав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поді­лу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправ­ності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удоскона­ленням виробництва, «винайденням усіх машин, які полегшують і скорочують пращо». Саме мануфактури створили перед­умови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша вироб­нича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промис­ловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північ­ній Америці та в інших частинах світу.

Таким чином, до другої половини XVIII століття в країні сфор­мувалися передумови для промислового перевороту (1760— 1780 рр.). Великий попит на англійські товари в середині країни та за її межами, виникнення масового платоспроможного спо­живача, становлення ринку капіталів, ринку праці, ринку цінних паперів, інституцій, які захищають права власності відокрем­леного (незалежного) економічного суб'єкта, розвиток поділу праці та спеціалізації виробництва, потребували пової форми гос­подарства, що задовольнила б рівень розвитку названих показни­ків. Такою формою господарства стала фабрика.

Фабрика прийшла на зміну мануфактурі, як новий тип вироб­на, заснований на використанні системи робочих машин і парового двигуна. К. Маркс наводить, на його думку правильне, Визначення   фабрики,   яке   дав   англійський   економіст   Е. Юр (1778—1857). «Фабрика, — читаємо у першому томі «Капіталу» - це величезний автомат, складений із численних механічних і свідомих органів, що діють узгоджено і без перерви для ви­робництва  одного  і того  ж  предмету,  так  що усі   ці  органи підпорядковані одній рушійній силі, яка сама приводить себе в рух» . Тут висвітлюється основна ідея К. Маркса: фабрика, цей «величезний автомат», включає і людей — робітників у юному технологічному, виробничому й соціальному статусі. Воно є об'єктом, а автомат — суб'єктом, і він панує над робітниками. Фабрика підвищила продуктивність праці, прискорила темпи економічного зростання та істотно збільшила, порівняно з ману­фактурою, випуск товарної продукції. Вона позначила перемогу ринкового великотоварного виробництва, і не випадково основ­ним показником звершень промислового перевороту в тій чи іншій країні є переважання фабричних виробів у загальній кількості продукції, що виробляється в країні.

65. Загальна характеристика економічних теорій епохи вільної конкуренції та їх значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації (Класична економічна теорія, історична школа, марксизм)

Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду мер­кантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпоча­ла добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починає­ться бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був не­можливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, аст­рономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх законо­мірностей буржуазного суспільства.

до класиків нале­жали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.

У західній літературі визначення хронологічних меж класичної політекономії є іншим, її зародження часто пов'язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.

Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки.

Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності.

Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назва­ти інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв'язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціо­ністи — принцип невтручання держави, альтернативна школа — обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталістична система саморегулювання по­ступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності.

Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку акту­альних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо по­яснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу.

Більше того, спроба реалізувати їх на практиці під час французь­кої революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши,  А між тим нова соціальна сила — робітничий клас — нагаль-но потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і ви­никає особлива течія в політичній економії — марксизм, заснов­никами якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Ріста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.

Цю теорію умовно поділяють на 2 частини:

— марксизм як економічне вчення; — марксизм як соціальне вчення.

Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша створювалась для обґрун­тування другої, тобто для доведення необхідності докорінних со­ціальних перетворень суспільства.

Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власнос­ті. Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником І.Ш. був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)-  стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї І.Ш. найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія суч.і майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономіюмію: не визнає об’єктивності дії економічнихх законів, принципу індивідуалізму

66. Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина XIX ст.).Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.

Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного перевороту)) (1688) в Англії була встановлена консти­туційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подаль­шого розвитку складових ринкового господарства.

Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогоспо­дарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохо­ченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які ви­рощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно – грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси ферме­рів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткуван­ня» (1817). 

У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибу­ток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ влас­ників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток ви­значається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток при­власнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибут­ком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціаль­ний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сіль­ському господарстві, а не власне земля.  Та К. Маркс у «Капіта­лі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної влас­ності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ре­сурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла роз­витку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «До­слідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі вироб­ництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зай­няте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивно­сті праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого до­слідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він по­казав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поді­лу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправ­ності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удоскона­ленням виробництва. Саме мануфактури створили перед­умови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша вироб­нича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промис­ловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північ­ній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб ко­ролівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Ан­глії.

Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли во­ни стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була де­шева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт  надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

67. Особливості розвитку ринкового господарства в Франції (середина XVII - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа.

В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жор­стоких національних, соціальних та політичних зіткнень зміню­ється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпи­мість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального (ієрархічного) устрою держави по­лягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що супе­речило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банк­рутство держави.

Революція розпо­чалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії— символу абсолютиз­му — і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26 серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований ста­новий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним май­ном» і розпродали невеликими ділянками. Усе це створюва­но передумови для ринкового підприємницького господарювання.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і роз­чистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промис­ловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочав­ся в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перево­роту.

У 50—60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний об­ом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське насе­лення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % меш­канців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.

1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати фун­кції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих   торговельних   угод   між   промисловцями   і   купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».

Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуа­тацію 1,5 тис. км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.

Жаи Батист Сей (1767—1832)— родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній — «Повний курс практичної політичної економії» (1828—-1829) у шести томах він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж. Б. Сей звертає увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового на­пряму в економічній теорії.

Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу.

За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а корисністю речі, її споживчою вартістю, у створенні якої бе­руть участь три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала назву — «Теорія трьох факторів».

Важливу роль відводить Ж. Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють попит на виробничі блага й пропозицію споживчих благ. Через них відбувається розподіл багатства в су­спільстві.

Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея займає теорія ринку («закон Сея»). Вона відображає сформульовані ним залеж­ності, які стосуються проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює по-трсбу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.

Ринок — це обмін товарів на товари, а гроші виконують тільки роль посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж. Б. Сей формулює чотири закони ринку;

1.     Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі збільшенням попиту.

2.     Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисло­вості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.

3.     Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже інозем­ні товари можна отримати, лише продавши свої.

4.     Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють, не примножують багатство країни, а розорюють її.

Другим представником французької політичної економії цього часу був Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільшою популярністю користуються дві його роботи — «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850).

Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як при­множуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загаль­ному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижу­ється; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зро­стає і його частка безумовна» Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає»

68. Парцелярна система у Франції. ЇЇ суть і роль розвитку ринкової економіки країни.

З приходом до влади у Франції якобінців було прийнято знамените аграрне законодавство 1793 року. Воно проголошувало конфіска­цію дворянського землеволодіння, знищення всіх дворянських привілеїв і повинностей, передачу общинних земель у власність селян без будь-якого викупу.

Однак, далеко не одразу прийшли очікуванні економічні результати — зростання заповзятливості нових сільських господарів, підвищення продуктивності праці, перетворення землеробства на сировинний ринок для промисловості. І навпаки, устрій аграрних відносин, що склалися після революції, гальмував розвиток промисловості та відбивався на результатах її розвитку. Головною його особливістю був дуже малий розмір селянського землекористування. Селяни отримали у власність невеликі наділи, а передаючи землю синам у спадщину, мусили її ділити. Кожний наступний поділ землі призводив до її дроблення на невеликі частини, так що середній розмір господарства селянина в краї­ні становив близько 0,5 га. Таке господарство отримало назву пар­цела, що означає— частина, або дрібне, нестійке та малопри­буткове господарство.

Парцеляризація села, по-перше, загострила демографічну проблему в країні. Щоб уникнути поділу землі, французький селянин намагався не мати багато дітей. По-друге, Вона стримувала процес руху робочої сили із села в місто. Дріб­ним   селянським   сільським   господарствам   відповідали   дрібні майстерні в промисловості, і по-третє, що було найбільш небез­печне для розвитку ринкового господарства Франції на той час, — Парцеляризація села породила широке впровадження в селянське Господарство лихварського кредиту. Лихварі, а це були місцеві багатії— крамарі, купці, окремі заможні селяни, давали позику під заставу землі і, користуючись безвихідним становищем селян, нав'язували їм дуже високі відсотки.

Сукупність у Франції кінця XVIII ст. таких факторів, як при­в'язаність селян до.землі, низький рівень народжуваності, Парцеляризація села, заборгованість лихварям і неминуче низька ку­півельна спроможність селян негативно впливала на загальний економічний розвиток країни.

69. Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині(середина XVI - середина XIX ст.).

Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму.

До завоювання Наполеоном, не існувало єдиної Німецької держави, завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу Французької імперії. У 1806 р. в Па­рижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про ство­рення Рейнського союзу, який перебував під французьким «про­текторатом». Демократичні та економічні реформи на цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було уведено французьке цивільне право, а в 1808—1810 рр. вста­новлено свободу підприємницької діяльності. Вплив реформ по­ширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше його зазнала Прусія.

Але, мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на змі­ну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не бу­ло єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної гро­шової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повин­на була об'єднатися держава, пруський король проводив по­літичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політи­ків залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німе­цьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, тек­стильну промисловість. У 1846 р. в областях Мит­ного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. меха­нічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбіль­шим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський про­мисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це  було викликано застосуванням у юнкерських (великих феодаль­них землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуван­ням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку та перехід Німець­кого союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й се­ляни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церк­ви, — прагнули зберегти все без змін.

буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо Прусії, де більшість на­селення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була спеціалізація цих установ по галузях економіки
на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуаль­ність, обережність, педантизм, відповідальність.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники Школи заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником Школи  був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)-  стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї Історичної школи найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “Політекономія з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія сучесностіі майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономію: не визнає об’єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму.

70. Історичні та соціально – економічні умови виникнення США.

США належать до країн Західної цивілізації, що мають відміт­ні риси порівняно з країнами Західної Європи щодо становлення держави. У XVII ст. на території Північної Америки (Атлантич­ного узбережжя) виникла англійська переселенська колонія. По­дальша колонізація Америки відбувалася не стихійно, а спрямо­вувалась королівським урядом, який намагався перетворити ці землі у важливе джерело доходів казни. В XVIII ст. колонії досягли значного економічного розвитку, а це не подобалось Англії. В інтересах своєї буржуазії вона нама­нися стримати цей процес і зберегти землі як ринок збуту та джерело сировини сировини. Найманих працівників, особливо кваліфікованих, не влаштовувала  політика  метрополії,   адже  англійський   парламент заборонив їх переселення до колоній. Промислова буржуазія теж була незадоволена  політикою метрополії, тому що Англія законом 1699 р. ввела заборону на експорт вовняних тканин з будь-якої колонії і навіть продажу в будь-якому

місці, крім того, де вони були виготовлені. З 1750 р. діяв закон, відповідно до якого обмежувалось виробництво виробів із заліза: заборонялося споруджувати прокатні стани, будувати залізорізні майстерні. Усі вироби з металу, включаючи цвяхи та підкови, американські колонії повинні були ввозити тільки з Англії.

Діяльність торгової буржуазії також була обмежена політикою Метрополії. З 1650 р. всі товари, виготовлені в колоніях, спочатку необхідно було доставляти в Англію і вже звідти на англійських суднах вивозити в інші країни. Була заборонена також зовнішня торгівля.

Але найбільш вагомою причиною початку війни за незалвЯй ність між колоніями та метрополією стало загострення протиріч, пов'язаних з боротьбою за землю. їхня суть полягала в тому, що велика кількість селянства, яка переселилась з Англії в Америку, сподіваючись організувати своє господарство, наштовхнулося тут на велике дворянське землеволодіння, що широко розповсю­дилось на східному узбережжі.

Враховуючи соціально-політичну ситуацію, яка склалася | цей період, письменником і політичним діячем Бенджаміном Франкліном було запропоновано 1754 р. скликати конгрес, який сприяв би політичному та економічному об'єднанню колоній. Зу­силлями метрополії конгрес був провалений.

До середини XVIII ст. усі землі на Атлантичному узбережжі аж до гір Аппалачі були вже розділені між великими землевлас­никами і селяни, які прибували з Англії, практично не могли отримати наділ. У той же час за Аппалачами аж до Міссісіпі ле­жали величезні земельні простори, відвойовані у Франції під час Семирічної війни (1756—1763). Але за наказом Георга III від 1763 р. ці землі були оголошені власністю англійської корони, і приватним особам заборонялось на них переселятись під загро­зою жорстоких покарань.

Подібна політика Англії завдала удару, по-перше, інтересам плантаторів, адже не давала їм можливості переходу з виснаже­них земель на більш родючі, по-друге, інтересам тієї частини бур­жуазії, яка розраховувала розбагатіти на спекуляції новими ділян­ками, і, по-третє, інтересам орендаторів, які хотіли на них землях стати самостійними фермерами.

З весни 1774 р. в колоніях почав функціонувати «континенталь­ний конгрес» -  з'їзд депутатів від 13 провінцій. Американці бойкотували англійські товари та озброювали бойовиків. Постійне зростання протиріч між колонією та метрополією призвело до початку Війни за незалежність (1775—1783), яка закінчилась перемогою колоністів і зіграла для США роль першої буржуазно-демократичної революції. 4 липня 1776 р. на Континентальному Конгресі представників від північноамериканських колоній була прийнята «Декларація незалежності», яка проголошувала суверенітет останніх і створення самостійної держави— Сполучених Штатів Америки. У Декларації незалежності, укладеній Т. Джефферсоном, стверджувалось, що всі люди рівні, мають однакові права на життя, свободу, щастя. Влада належить уряду, який обирається народом. Об'єднання колоній в одну державу закрі­пило створення єдиного внутрішнього ринку, що сприяло швид­кому розвитку американської економіки.

Завершальний етап першої буржуазно - демократичної револю­ції в США був закріплений підписанням 1783 р. Версальського договору про мир і визнання Англією незалежності СІЛА, рати­фікацією Конституції (1787), прийняттям Білля про права (1791). Згідно з Конституцією в країні було встановлено федерацію шта­тів з республіканською формою правління. Влада розподілялась на виконавчу (президент і кабінет міністрів), законодавчу (Кон­грес) та судову. Першим президентом США став Джордж Ва­шингтон.

71. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної економічної теорії Г.Ч.Кері в розвитку капіталістичних відносин у країні.

Специфіка  становлення ринкового господарства в Американських колоніях полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові відносини. Туди прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які па своїй бать­ківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені діло­вим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що дозволяло створювати етнічно змішані родини.

В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.

Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були мало придатними для землеробства. Тут розвива­лась лісопильна, суднобудівна, залізоробна, металургійна та лег­ка промисловості. Провідного галуззю останньої стала вовняна.

Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі, Пенсільванія), були основним сільськогосподарсь­ким районом, де здебільшого вирощували пшеницю.

П'ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і Джорджія) створили зовсім іншу соціально - економічну зону. Її особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова праця рабів — негрів. Тому Південні колонії відрізнялися  також культурою, релігією, ментальністю. А їхній

спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн, рис.

Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало населення країни: у 1800 р. — 5,3 млн., у 1850 р. — 23,2 млн. людей. Це відбувалося за рахунок як при­родного припливу, так і притоку іммігрантів та ввозу рабів. До 1860 року в США іммігрувало близько п'яти мільйонів осіб. Таким чином, США отримували з країн Західної Європи технічні досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу. Усе це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього рин­ку країни.

Мни спою специфіку в США й процес урбанізації. Якщо в Європі її міста заселялись за рахунок обезземелених селян, то в США за рахунок іммігрантів, як правило, представників промислово виробничої сфери. Жителі міст 1860 р. становили майже 20 % населення США. Процес урбанізації в країні відбувався більш повільними  темпами, ніж в Європі.

У США XVIII—XIX ст. було зроблено багато важливих відкриттів, чому сприяла державна система заохочення. Так, 1790 р. і виданий Закон про патенти, який давав винахідникам  значну монополію на використання своїх винаходів. Уже 1793 р. учителем Уітні було створено першу бавовноочисну машину її застосування підвищувало продуктивність праці в 100 разів. Цей же талановитий учитель впровадив у виробництво мушкетів принцип взаємозамінності окремих частин, що стало Початком стандартизації виробничого процесу в промисловості. Винайдення 1841 р. швейної машини дало поштовх розвитку легкої промисловості. Америка на першому етапі промислової революції стала батьківщиною електромагнітного телеграфу (1842),  бесемерівського процесу виплавленння  сталі (1847), парової турбіни (1849).

Своєрідність становлення та розвитку США, і зокрема — капіталізму, наклало відбиток на їхню економічну думку (він панування па Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовласниць­ким), Політичні та соціально-економічні умови викликали необхідність довести прогресивність капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії США є Генрі Чарльз Кері (1793—1879). Він написав цілу м ясу робіт. Серед них: «Нариси про норму заробітної плати» (1835), «Принципи політичної економії» (1837—1840) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції» (ІХ50), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін.

Економічна теорія Г. Ч. Кері побудована на поєднанні критично розглянутих економічних теорій попередників, особливо класиків, Га власних економічних поглядів. Так, він не сприймав Д. Рікардо та Т. Р. Мальтуса, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу. Не погоджувався Г. Ч. Кері і з деякими думками А. Сміта, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму.

Центральне місце в теоретичних побудовах Г. Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа (Франція), займає теорія «гармонії інтересів». На його думку, він сформулював універсальний закон, згідно з яким у капіталістич­ному суспільстві існує «найповніша гармонія всіх істинних і справж­ніх інтересів», а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері була ідея про справедливий розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г. Ч. Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробни­цтво. З розвитком буржуазного суспільства завдяки зростанню про­дуктивності праці та примноженню капіталів частка робітників у на­ціональному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а частка ка­піталістів, абсолютно збільшуючись, відносно зменшується. «З усіх законів, установлених наукою, —писав Г. Ч. Кері, —це найбільш прекрасний закон, тому що дія цього закону полягає у гармонії іс­тинних інтересів різних класів людського суспільства».

Наприкінці 40-х років XIX ст. Г. Ч. Кері підтримував політику фритредерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках пін стає поборником політики протекціонізму. Основний аргумені ученого—- це можливість зберегти для виробника внутрішнії) ринок за рахунок автономізації економіки. А основою міжнарод­них відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розвитку.

Що ж до міжнародного поділу праці, то, на думку Г. Ч. Кері, не­втручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнарод­ного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться, перш за все, про США) до промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини для розквіту якоїсь іншої нації, Звідси видно, що основною метою теорії Г. Ч, Кері був захист американської економіки.

Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоре­тичним та ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капі­талістичних відносин на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів економічного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний конфлікт між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську війну. Остання, що закінчилась перемогою Півночі, мала характер буржуазно-демократичної революції. її рушійними силами були робітники, фермери та революційна буржуазія, виступила полі­тичним керівником народу, хоча саме робітники і фермери зігра­ли в революції вирішальну роль.

72. Теорії відносних (А.Сміт) та абсолютних (Д.Рікардо) переваг в зовнішніх економічних відносинах країн Європейської цивілізації та їх сучасне значення.

За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни, тобто що робити і що продавати за кордоном, варто вибирати ті товари, випуск яких даній країні обходиться дешевше за інших. Низькі ціни, а отже, і низькі витрати виробництва, забезпечуються природними чи набутими абсолютними перевагами в їхньому виготовленні. А якщо таких переваг немає, то їх треба створити для можливості одержувати вигоди від зовнішньої торгівлі.

Відповідно до теорії А. Сміта основою торгівлі між країнами с більш висока ефективність у виробництві товарів, що одна країна може мати щодо іншої, тобто абсолютні переваги у виробництві певного товару.

Слід відмітити, що на сучасному етапі абсолютні переваги країн у витратах чи виробництві споживчих властивостей того чи іншого товару можуть бути тільки тимчасовим явищем за раху­нок більш продуктивних технологій або дуже дешевої сировини, праці, енергії.

Послідовник А. Сміта — Д. Рікардо теж був прихильником віль­ної торгівлі й надавав великого значення розвитку торгових зв'язків з іншими країнами. У своїй теорії він показав вплив зов­нішньої торгівлі на споживання, виробництво та норму прибутку. Д. Рікардо бачив корисність зовнішньої торгівлі в тому, що вона збільшує масу й розмаїтість товарів, на які може витрачатися до­ход. Іншими словами, зовнішня торгівля розширює споживання і робить його різноманітнішим.

З іншого боку, як вважав Д. Рікардо, зовнішня торгівля збіль­шує і виробництво. Завдяки достатку та дешевизні імпортних то­варів вона створює схильність до заощадження й нагромадження капіталу за рахунок скорочення споживчих витрат. Крім того, зов­нішня торгівля може збільшувати і прибуток, знижуючи зарпла­ти, якщо ввозяться більш дешеві споживчі товари.

Д. Рікардо вважав, що за системи вільної торгівлі кожна краї­на зможе витрачати свою працю та капітал на такі галузі промис­ловості, що нададуть їй найбільші вигоди. І треба додержуватися цього принципу, адже він приводить до найефективнішого та найбільш ощадливого поділу праці між націями. Рікардо ствер­джував, що саме цей принцип визначає, що вино повинно вироб­лятися у Франції і Португалії, хліб — в Америці та Польщі, а різ­ні металеві вироби й інші товари — в Англії.

Д. Рікардо показав, що можливостей вигідного товарного об­міну між країнами значно більше, ніж це припускав А. Сміт. Роз­виваючи його ідеї, Д. Рікардо довів, що будь-яка країна, а не тільки з абсолютними перевагами, може брати участь у зовніш­ній торгівлі із вигодою для себе.

Навіть якщо держава не мас абсолютних переваг, у неї завжди є порівняльні переваги, тобто щось, що вона робить краще й де­шевше за інших.

73. Господарський розвиток Німецьких земель та його відображення в національній системі політичної економії.

мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на змі­ну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не бу­ло єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної гро­шової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повин­на була об'єднатися держава, Пруський король проводив по­літичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політи­ків залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німе­цьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, тек­стильну промисловість. У 1846 р. в областях Мит­ного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. меха­нічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбіль­шим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський про­мисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це  було викликано застосуванням у юнкерських (великих феодаль­них землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуван­ням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку та перехід Німець­кого союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й се­ляни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церк­ви, — прагнули зберегти все без змін.

буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо Прусії, де більшість на­селення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була спеціалізація цих установ по галузях економіки
на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуаль­ність, обережність, педантизм, відповідальність.

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й економічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації.

Ці митні перешкоди не стосувались відносин з державами за межами зовнішніх кордонів Німеччини.

Необхідна була негайна митна реформа. Її було проведено 1818 р., коли Пруссія створила власне торгове об'єднання, ліквідувавши внутрішні митні кордони і скасу­вавши всі митні податки, які перешкоджали вільному ввезенню си­ровини, та встановивши невисоке мито на ввезення мануфактурних

товарів.

Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.

Фрідріх Ліст (1789—1846) народився у Вюртемберзі, де здобув початкову освіту. Його першу наукову працю було присвя­чено проблемі викладання в університеті курсу місцевого самовря­дування.

Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується роз­витку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешко­дою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.

Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність.

Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економіч­ного об'єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань. Його було заарешто­вано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 р. він виїздить до Америки.

Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі кни­жка «Національна система політичної економії, міжнародної торгів­лі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей.

Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обгрунтувала космополітичну теорію, що розглядає інди­відуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільноту людей.

За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприятиме її згуртуванню, силі і стійкості.

Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж на теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції: він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.

На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періо­ди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфак­турний, аграрно-мануфактурно-комерційний.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму роз­виткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи.

До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецт­во, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме ство­рення високорозвиненого суспільства.

У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він вклю­чає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства.

Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (за моделлю Прусської держави) поставило Німеччину в умови конку­рентної боротьби, яка була непідсильною для нерозвиненої ще інду­стрії.

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною.

За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки ви­рішальна, але її діяльність має спиратися на об'єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй»', і на те, що називають «ду­хом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвит­ку, нація може розвиватись за космополітичними законами класич­ної школи.

Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політи­ки національної відокремленості в перехідний до вищої стадії пері­од розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною тео­рією міжнародної торгівлі та протекціонізму.

74. Історична школа: причини виникнення, сутність та етапи розвитку.

Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну докт­рину, що могла б замінити класичну.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні тео­рії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями.

Історичний метод дослідження представників цієї школи хара­ктеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культу­ри, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д..

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького уні­верситету.

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загально­визнану теорію класичної школи і водночас вплинути на форму­вання національної політики. У його працях наявний глибокий по­рівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника ево­люційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке рево­люційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає роз­виткові започаткованих прогресивних явищ.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе­сор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціо­логії, бізнесу, статистики. Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політеко­номію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальнос­ті узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898). Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспіль­ства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільст­ва, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягало воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та ви­користання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і вза­ємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість сві­домо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих про­цесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно значущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Досягненням історичної школи було  те, що вчені цієї шко­ли широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

75. Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн Західної Європи та США в кінці XIX - початку XX ст.

Перша промислова революція підготувала економічні перед­умови для здійснення другої технологічної революції (1870—-1918) в нових історичних умовах, які позначилися подальшим розвитком ринкового господарства в період монополістичної конкуренції.

У 1873 р. відбулася світова економічна криза, яка була наслід­ком циклічного розвитку капіталістичної економіки в умовах віль­ної конкуренції. Криза співпала з початком розгортання другої науково-технологічної революції, що позначилася значними від­криттями в галузі науки й техніки. Наука перетворилася на ру­шійну силу технічного прогресу, почала активно впливати на розвиток продуктивних сил суспільства.

Кінець XIX — початок XX ст. позначився новими технологіч­ними процесами одержання чорних та кольорових металів, крекін­гом нафти,  одержанням  штучних  барвників, добрив та ліків. У цей період були створені принципово нові двигуни; електромо­тор, електрогенератор, парова та гідравлічна турбіни, двигуни внутрішнього згорання. Були створені нові засоби пересування: автомобіль, тепловоз, електровоз, мотоцикл, літак. Однак, найбіль­шим досягненням останньої третини XIX ет. слід вважати заміну парової енергії на електричну та широке ЇЇ впровадження в про­мисловості, транспорті, зв'язку, у побуті людей. На духовну сфе­ру людства мало великий вплив винайдення радіо та поширення кінематографу. Значні зміни відбулися у виготовленні сучасного озброєння.

Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць, будуються нові величезні канали — Суецький та Па­намський, почалась електрифікація залізниць. У великих містах створюються лінії трамваїв і метро, на залізницях почали впрова­джуватись тепловози та електровози.

Відбувається подальше зростання чисельності населення та Інтенсифікація руху робочої сили, переважно за рахунок імміграції.

Вагомим досягненням другої науково-технологічної революції було застосування в промисловості масового поточною вироб­ництва різних товарів: одягу, сірників, консервів, та конвеєрне Виготовлення автомобілів. З'явились науково обгрунтовані тех­нології поточного виробництва товарів, які дали можливість збіль­шити продуктивність праці в сотні разів.

Упровадження у всі сфери людського життя досягнень другої технологічної революції суттєво вплинуло на світове промислове Виробництво. Так, лише з 1870 по 1900 рр. обсяги продукції збіль­шилися в три рази.

Унаслідок технічних зрушень прискореними темпами розвивається важка промисловість, яка випереджає легку, а також сіль­ське господарство. У зв'язку з цим світове виробництво сталі зросло в 56 разів, а видобуток нафти за той же час —у 25 разів.

У важкій промисловості виникають і прискореними темпами розвиваються нові галузі: електротехнічна, нафтопереробна, хі­мічна, сталеливарна, автомобільна, верстатобудівна. Вони швид­ко освоюють нові види продукції, зокрема: турбіни, електровози, грамваї, верстати, сірчану кислоту, ліки, бензин, керосин, авто­мобілі, літаки та військову техніку.

У сільському господарстві відбувається подальший розвиток фермерства, зростає його товарність та кардинально поліпшуєть­ся механізація.

Продовжується освітня революція, яка розпочалася в середині XIX ст. У кінці XIX ст. країни особливий наголос зробили на розвитку середньої та вищої освіти, особливо технічної, щоб за­довольнити потреби промисловості у кваліфікованих кадрах. Розвиток освіти наприкінці XIX ст. дав небувалий поштовх для науки, техніки, технологій, літератури й мистецтва.

Технічний прогрес наприкінці XIX — на початку XX ст. актив­но вплинув на процес розширення виробництва, застосування нової техніки, що призводить до концентрації останнього, збіль­шення розмірів промислових підприємств і централізації капіталу і а виникнення монополій.

У період переходу від вільної конкуренції до монополій потрібно враховувати також вплив таких факторів, як: влада в краї­ні, соціально-економічна структура населення, освіта та наука, менталітет нації.

В умовах ринкової економіки за наявності монополій конку­рентна боротьба не зникає, а, навпаки, загострюється між утво­реними структурами за ринки збуту товарів і сировини.

У такій ринковій системі монополії набувають форми карте­лів, синдикатів, трестів та концернів, з виробництва, збуту та ке­рування підприємствами. Утворення монополій, застосування нової техніки і технологій вимагало додатково великих коштів, а тому після кризи 1873 р. широкого поширення набуває нова акціонерна форма організації господарства. Підприємці випускають цінні папери — акції, як один із засобів мобілізації вільних грошей, що дає можливість їх­нім власникам брати участь в управлінні підприємством та одер­жувати частину прибутку у вигляді дивідендів, а також активно впливати на розвиток монополії.

У провідних країнах Західної Європи та США посилюється вплив держави на економіку та утворюється державно-монопо­лістичний капіталізм. За цих обставин роль уряду в економіці по­силюється з метою її ефективного функціонування та забезпечення прибутками підприємців. Це призводить до виникнення різ­
них державних інспекцій (навчальних, медичних, санітарних, Податкових). Держава бере на себе витрати з будівництва доріг, каналів, лі­ній зв'язку. З метою ефективного функціонування ринку й обме­ження стихійних процесів в економіці вона захищає ринок від дії монополій — застосовує антимонопольне законодавство, стає на захист. конкуренції. Зважаючи на особливості економіки в цей період держава змушена проводити жорстку політику протекціонізму, захисту Національного товаровиробника шляхом встановлення митних бар'єрів, створюючи сприятливі умови їх оподаткування, забез­печуючи стандарти виміру та грошову систему, формуючи державний сектор в економіці. Поступово держава перетворюється їм координаційний центр господарської системи. Особливо цей процес посилився перед Першою світовою війною.

76. Маржинальний напрям економічної думки

Поява маржиналізму (marginal — гранич­ний) була об'єктивно зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складні­ших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного про­гресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. За­сновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С. Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).

Основна ідея маржиналізму — це до­слідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка). З погляду мето­дології головними принципами маржиналізму є: 1) ідеологічна нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та відокремлення від конкретно-економічних дисциплін для з'я­сування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, мар-жиналісти, починаючи з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна «political economy» нейтральніший — «economics»); 2) перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів (за сло­вами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засоба­ми, що мають альтернативні можливості використання»); 3) ме­тодологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупностіатомістичних індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб'єктів господарювання, а економічних закономірностей як на­слідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб'єктів; 4) статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами; 5) рівноважний підхід; 6) економічна раціональність, яка означає максимізацію суб'єкта­ми господарювання своїх цільових функцій (корисності для спо­живачів і прибутку для виробників); 7) граничний аналіз; 8) ма­тематизація, тобто широке використання математичних методів, зокрема диференціального числення.

Знання основної ідеї та методологічних принципів маржиналі-зму необхідне для розуміння, чому перехід в останній третині XIX ст. від цінностей класичної школи (загального бачення, ме­тоду і навіть предмета) до теоретико-методологічних цінностей маржиналізму було визнано «маржинальною революцією» в еко­номічній теорії.

З'ясувавши це, слід приділити увагу питанням генези й ево­люції маржиналізму. Тому важливо розглянути погляди поперед­ників маржиналізму Г. Госсена (J810—1858), Ж. Дюпюї (1804— 1866), А. Курно (1801—1877), Й. Тюнена (1783—1850) і етапи «маржинальної революції», простежити особливості маржиналь-них концепцій різних шкіл.

77. Промислове піднесення Німеччини та розвиток економічної думки наприкінці XIX - початку XX ст.. (Р.Штольцман,Р.Штаммлер, О.Шпанн, Ф.Оппенгеймер )

Після франко-прусської війни 1870—1871 рр. і політичного об'єднання країни в єдину Німецьку державу 1871 р., ліквідації феодальних пережитків були створені сприятливі умови для за­вершення промислового перевороту та подальшого швидкого розвитку економіки. Перш за все, уряд Німеччини багато зробив для розвитку освіти та науки. Освіта стала гордістю країни, кіль­кість студентів в університетах і вищих технічних закладах зроста­ла особливо швидко. Великими були державні видатки.

Середня та вища освіта стала міцним підґрунтям для розвит­ку науки й розповсюдження її досягнень в економіці. Внаслі­док розвитку освіти в кінці XIX ст. Німеччина стала батьків­щиною багатьох світових наукових відкриттів, зокрема теорії відносності А. Енштейна, квантової теорії у фізиці М. Планка, теорії електромагнітних хвиль Г. Герца, відкриття Рентгена та створення нових технологій, машин і апаратів для промисловості. Так, німецькими винахідниками в 70—-90 роках XIX ст. були створені динамо-машина, двигун внутрішнього згорання, дизель,  трамвай,   електродвигун  та  інші,   які   мали   величезний вплив не тільки на економічний розвиток Німеччини, але й усього людства.

Демографічна ситуація в країні була досить стабільною. Цьо­му сприяла політика держави, церкви та загальне піднесення Життєвого рівня.

З розвитком промисловості особливо швидко зростає міське населення. Якщо в містах у 1871 р. мешкало 36,1 %, то в 1910 р. — 60 % населення країни.

У 70—80 роки XIX ст. процес економічного розвитку країни прискорюється. Відбувається перетворення Німеччини з аграр­но-індустріальної на індустріальну-аграрну державу і завершу-і її.ся промисловий переворот. Німеччина широко використала науковий і технічний досвід інших держав і зосередила увагу на розвитку галузей важкої промисловості, особливо виплавки чавуну та сталі, машинобудуванні, зокрема, верстатобудуванні.

Велика увага в Німеччині надавалась розвитку хімічної про­мисловості. На початку XX ст. Німеччина вже випереджає Англію за виробництвом сірчаної кислоти, фарби, синтетичних барв­інків, Швидко розвивається фармацевтична промисловість.

Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості призвели до концентрації виробництва та утворення монополій. Останні виникали, в основному, у формі картелів і синдика тів. Особливо велика роль належала картелям.

Картель, як форма монополії, передбачав об'єднання кількох господарюючих суб'єктів однієї галузі, які домовлялися про част­ку кожного в загальному виробництві, ціни на товари, ринки збуту, обмінювалися новими технологіями. Утворення картелів у Німеччині призводило до підвищення цін на товари та послуги.

Для Німеччини характерна велика роль банків у стимулю­ванні розвитку промисловості та швидкий процес концентрації банківського капіталу.

У 70—80-х роках XIX ст. Німеччина активно переходить до політики протекціонізму в торгівлі, захищаючи свого національ­ного виробника, водночас, сприяючи вивезенню товарів і капіта­лу за кордон.

Розвиток економіки Німеччини відбувався настільки швидко, ти ча ЗО років з 1870 по 1900 рр. обсяг промислового виробницт­во зріс у 3,1 рази [12, с. 60]. А це зумовило потребу у великій кіль­кості сировини та ринків збуту товарів. Уряд Німеччини під­гримує агресивність вітчизняних монополій. У 1894—-1895 рр. країна захоплює ряд територій в Китаї, 1899 р. — Маршалові острови, 1911 р. — частину Камеруну в Африці.

Отже, ряд зазначених факторів позитивно вплинув на еконо­мічний розвиток Німеччини в кінці XIX ст., дав їй можливість і гати другою промисловою державою світу й завдяки швидкій індустріалізації випередити Францію та Англію.

Така ситуація була зумовлена активним втручанням держави у Всі сфери економічного, політичного, культурного та духовного життя. Фактично після об'єднання Німеччини тут формується державний капіталізм, а уряд перетворюється на координаційний літр всієї господарської системи— контролює економіку і сприяє її розвитку.

У нових історичних умовах кінця XIX— початку XX ст. ш і впливом значних економічних зрушень у Німеччині зародилась нова історична школа та соціальний напрям економічної думці Це було пов'язано з особливим періодом розвитку, коли монополізація спричинила різку поляризацію доходів населення і внаслідок цього загострилися класові суперечності.

Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза увагою — вона зосереджувала увагу на важливо му значенні всіх соціальних інституцій. Потрібно нагадати, що концептуальним підходом класичної школи до цих питань був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, вважаючи індивідуальний добробут похід­ним від загальносуспільного.

Започаткування соціального напряму в економічних дослі­дженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, мо­нополізацією економіки та розповсюдженням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення євро­пейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціаль­ного Захисту. Водночас проблеми соціальної нерівності та захи­сту не втратили своєї актуальності і потребували вирішення шля­хом державного регулювання суспільного життя.

Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній еко­номії не становив цілісне економічне вчення і був спрямований, у першу чергу, на вирішення таких практичних проблем:

•     соціальний  підхід до аналізу господарських явищ, дослі­дження економіки як частини соціальної системи, підвищена ува­га до проблем соціальної справедливості;

•     заперечення об'єктивних економічних законів та такої самої
обумовленості соціальної поведінки людей;

•     визнання примату неекономічних факторів соціально - економічного розвитку насамперед правових чинників, підпорядкованих етичним нормам;

•     активний захист приватної власності, заперечення експлуа­тації найманої праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринкової економіки шляхом соціальних реформ та державно-правового регулювання.

І найважливішим висновком, якого можна дійти після ознайомлення з ідеями історичної школи та соціального напряму, є той, що ці теорії мають яскраво виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індиві­дуальною, провідну роль суспільних інститутів (права, моралі, ідеології, менталітету тощо) порівняно з економічними. Соціаль­ний напрям політекономії був передумовою виникнення нового напряму економічної думки— інституціоналізму, який враховував дію в економіці позаекономічних факторів.

78. Нові форми господарювання у США наприкінці XIX – початку XX ст. Виникнення Інституціоналізму та його напрямки.

Особливо швидко наприкінці XIX – на початку XX ст. роз­вивалася економіка такої порівняно молодої країни, як США, що утворилася в 1776 р. у результаті війни за незалежність англійсь­ких Північноамериканських колоній. Надзвичайно важливою по­дією, яка позитивно вплинула на розвиток економіки США, була Громадянська війна (1861—1865 рр.), головним економічним на­слідком якої було скасування рабства для 4 млн. негрів, що дало дешеву робочу силу, а також сприяло розширенню внутрішнього ринку. Крім того, результатом війни, як уже зазначалося, було вирішення аграрного питання на користь фермерів за рахунок прийняття в травні 1862 р. Гомстед-акта, за яким кожний грома­дянин США за 10 дол. міг отримати ділянку землі площею 160 акрів (близько 65 га). Якщо протягом п'яти років ця земля проду­ктивно використовувалася, вона переходила у власність фермера. Завдяки цьому закону було створено велику кількість фермерсь­ких господарств, які використовували вільнонайману працю, що сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку та збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції, створенню місткого ринку для виробництва сільськогосподарських машин, добрив тощо.

Позитивно на народногосподарський розвиток США впливало природно-географічне положення: наявність великої кількості природних ресурсів: лісу, річок, озер, родючих ґрунтів, сприят­ливі кліматичні умови. Крім того, велике океанське узбережжя та близькість слаборозвинутих південно - та центральноамериканських держав сприяли розвитку міжнародної торгівлі та забезпе­чували місткий зовнішній ринок.

США активно впроваджували в економіку, особливо у проми­словість останні досягнення в галузі науки та техніки, були піо­нерами впровадження масового виробництва, стандартизації, різ­них методів інтенсифікації праці, що було насамперед обумовле­но слабкою заселеністю території США та високим рівнем заро­бітної плати через нестачу кваліфікованої робочої сили. Цей са­мий чинник обумовив активну імміграцію в-країну кваліфікова­них спеціалістів з Європи, що позитивно впливало на місткість внутрішнього ринку. За XIX ст. населення США зросло в 14 ра­зів, тоді як у Європі тільки вдвічі.

Сприяло піднесенню промисловості США, особливо важкої, й прискорене залізничне будівництво. За 1870—1913 рр. довжина за­лізничної колії збільшилася у 8 разів, залізниці з'єднували всі райо­ни країни. Це позитивно впливало на розвиток таких галузей, як ме­талургійна, машинобудівна, вугільна. Наприкінці XIX ст. у США швидко завершується процес індустріалізації, що, у свою чергу, ве­де до прискореної концентрації промислового капіталу та монополі­зації промисловості, в основному у вигляді трестів.

Велику роль в економічному житті країни відігравали банки, активно відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим. Створюються дві найпотужніші фінансові гру­пи — Моргана та Рокфеллера, вплив яких був надзвичайно висо­ким. Вони володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними, автомобільними та іншими компаніями, роз­поряджалися підприємствами видобувної промисловості, трима­ли під контролем річкові та морські перевезення.

Позитивну роль в економічному піднесенні США та перетво­ренні їх у провідну індустріальну державу світу відіграла також протекціоністська політика уряду, яка захищала власних підпри­ємців від конкурентів установленням високих митних зборів на готову продукцію та сприяла притоку в країну іноземного капіта­лу (передусім англійського та французького).

Інституціоналізм почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соці­ологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова іnstitytіоп (звичай, настанова) і близького до нього слова інститут (зовнішнє втілення інституції), закріплення їх у

вигляді законів, установ тощо). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми.

Прихильники цього напряму, як уже зазначалось, вирішальну роль у суспільному розвитку надають позаекономічним факто­рам — соціальним інститутам (держава, конкуренція, монополія, Звичаї і т. ін.). Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов монополістичного капіталізму.

У рамках раннього інституціоналізму сформувались три ос­новні напрями; соціально-психологічний (його було започаткова­но працею Т. Веблена «Теорія бездіяльного класу»); соціально-правовий (основний представник Д. Р. Коммонс): емпіричний (кон'юнктурно-статистичний) — засновник В. Мітчелл.

Інституціоналізм передбачав аналіз економічних проблем у контексті з іншими соціальними, політичними, етичними, право­вими тощо. Він виник як суто американське явище, але пізніше його місце в науці змінилося. Інституціоналізм отримав поши­рення і в інших країнах.

79.Розвиток господарства  Англії наприкінці XIX – на початку XX ст.. і формування неокласичного напряму економічної думки. А. Маршалл.

З переходом до монополістичного капіталізму Англія втра­чає свою промислову першість на світових ринках, якою вона кори­стувалася в середині XIX ст. як країна, в якій уперше виникло фаб­ричне виробництво. Починаючи з 70-х років XIX ст. темпи зростан­ня промислового виробництва в Англії значно уповільнюються. Якщо в період з 1815 р. до початку 70-х років середньорічний при­ріст промислової продукції тут становив 3,4%. то з початку 70-х ро­ків і до 1914 р. він досягав лише 1,7%, унаслідок чого питома вага Англії у світовому промисловому виробництві неухильно зменшу­ється. Якщо в середині XIX ст. вона виробляла близько половини світової промислової продукції, то в 1914р. — тільки одну сьому.

Це явище обумовлюється насамперед тим, що Англія першою у світі здійснила промисловий переворот і в період, який розгля­дається, її промислове обладнання було вже як морально, так і фізично застаріле. Крім того, маючи величезну кількість колоній, які в 100 разів перевищували за площею метрополію, англійські підприємці надавали перевагу вивозу капіталу туди, що значно зменшувало розміри капіталовкладень у самій Англії, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досяг­нень науки та техніки. Також досить велику роль відігравала й політика протекціонізму, яка проводилася провідними державами у поєднанні з їх експансією на світові ринки. При збереженні по­літики фрітредерства з боку Англії, це звузило ринки для англій­ських товарів, особливо якщо врахувати те, що США і Німеччина мали підприємства, обладнані сучасною технікою, завдяки чому могли знизити собівартість своєї продукції і перетворити продук­цію Англії у неконкурентоспроможну.

Становище англійської економіки ускладнила світова аграрна криза, викликана надходженням на європейський ринок дешево­го американського хліба. Вона розпочалася у 1874 р. та тривала 20 років. У результаті кризи Англія втратила свою аграрну базу й все більше залежала від імпорту хліба, що стало дестабілізуючим чинником у розвитку її економіки, робило залежною від змін цін на світовому ринку сільськогосподарської продукції.

Негативно впливало на розвиток англійської економіки також недооцінювання значення використання електроенергії. Наслід­ком цього була низька енергоозброєність праці порівняно зі США та Німеччиною, особливо в старих галузях економіки.

Зростаючий вивіз капіталу обумовив його нестачу у власній еко­номіці, тому великого значення набуває мобілізація грошових кош­тів та капіталів з допомогою акціонерних компаній, причому для за­лучення заощаджень трудящих та дрібної буржуазії в Англії дозво­ляється випускати акції номіналом до 1 ф. ст. Уже на початку XX ст. акціонерний капітал стає домінуючим у всіх галузях промислового виробництва. Таким чином створюються передумови монополіза­ції промисловості, насамперед у нових галузях (трубопрокатне ви­робництво, хімічна промисловість), а також у воєнно-промисловому комплексі. Водночас у старих, традиційних галузях англійської про­мисловості цей процес відбувається надзвичайно повільно.

Повільний процес монополізації англійської промисловості обумовлений низкою причин, серед яких:

          можливість для підприємців отримати надприбутки без знищення конкуренції, вивозячи капітал у колонії;

          відносний занепад виробництва у старих галузях, передусім у видобувній, а саме з цих галузей і розпочинається монополізація;

          англійська економіка традиційно орієнтована на експорт, а експортні галузі погано піддаються монополізації.

Разом з тим банківський капітал за темпами монополізації та централізації значно випереджав промисловий, п'ять великих банків (Big five, Велика п'ятірка) мали 40% загальної суми всіх бан­ківських капіталів країни.

У результаті частка Англії у світовому промисловому вироб­ництві впала, вона втратила свою світову промислову першість. Проте слід зауважити, що втрата світової гегемонії відбувалася повільно, а доходи всіх верств населення продовжували зростати. Національний дохід Англії в останній чверті XIX ст. виріс втричі, а доходи підприємців від зарубіжних капіталовкладень збільши­лися в дев'ять разів. Залишався найпотужнішим у світі її воєнний флот, на який витрачалося близько половини всіх видатків дер­жавного бюджету.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця школа  започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний.У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об'єднавши різні економічні теорії. А. Маршалл запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, — це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв'язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту». У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Середню ціну (вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції. А. Маршалл одним із перших зв'язав із ціною товару еластичність попиту на нього. Він склав діаграми, які показують зміни в ціні й кількості продукту для товарів з різним ступенем еластичності: від низької до високої.У контексті співвідношення ціни й корисності він виводить поняття споживчого надлишку, під яким розуміє додаткову суму до сплачуваної ціни, яку він (споживач) згоден виплатити замість того, щоб відмовитися від речі . Фактори виробництва, на думку Маршалла, — земля, праця, капітал і організаторські здібності — визначають ціну пропозиції. Ринок Маршалл розглядав як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. На ринку в процесі й під час обміну товарами пропозиція й попит перебувають у тимчасовій рівновазі. А. Маршалл розрізняв дію трьох періодів часу. Протягом короткого періоду пропозиція товару обмежується його запасом. Ціна визначається цим запасом і не відбувається змін у обсязі виробництва.Протягом триваліших проміжків часу пропозиція залежатиме від витрат на виробництво товару. У дуже тривалих часових масштабах ціна залежатиме від витрат на підготовку робочої сили і виготовлення обладнання, необхідного для виробництва цього товару». Далі автор звертається до добре відомого закону заміщення, який полягає в тім, що виробники завжди, коли це можливо, замінятимуть дорогі фактори й методи виробництва дешевшими. Тому міра можливого заміщення фактора визначає його еластичність. Поряд з теорією ціни економічне вчення А. Маршалла суттєвого значення надає теорії розподілу. Головні її моменти: кожний із факторів виробництва — земля, праця, капітал і підприємницька діяльність — також підлягають дії попиту і пропозиції.  Фактори виробництва (включаючи працю) створюють справжню вартість виробництва, яку відображено в ціні їх пропозицій. Ціна попиту відображає їхню граничну продуктивність.  Таким чином, теорія розподілу є доповненням до загальної теорії вартості. Рушійною силою економіки Маршалл вважав свободу й конкуренцію. Великого значення він надавав також грошам. Важливим чинником організації та ефективного управління економікою, за Маршаллом, є людський капітал. Маршалл дотримувався думки, що здібності людини є так само важливі, як засоби виробництва, як і будь-який інший вид капіталу. Отже, Маршалл диференційовано підходив до аналізу динаміки капіталу. Спадання граничної продуктивності капіталу він зв'язував із його уречевленою формою і стверджував, що ця тенденція спостерігається в тих галузях і видах виробництва, де природні фактори відіграють велику роль. У технологічно складних галузях обробної промисловості, в яких значну роль відіграє людина, діє закон зростання віддачі капіталу.

80. Основні тенденції господарського розвитку Франції наприкінці XIX – початку XX ст.

У середині XIX ст. Франція за рівнем промислового розвитку посідала друге (після Англії) місце у світі, але наприкінці XIX ст. вона відстала від США та Німеччини і перейшла на четверте місце.

Важливою причиною уповільнення темпів економічного розвит­ку Франції була традиційна структура її промисловості, в якій пере­важали підприємства, що виробляли предмети розкоші (модний одяг, парфумерію, ювелірні вироби тощо). Це зумовлювало існу­вання дрібних підприємств та стримувало концентрацію промисло­вого капіталу; ця сама причина певною мірою пояснює вузькість внутрішнього ринку країни. Проте вузькість внутрішнього ринку посилювалася також демографічною структурою Франції, у якій пе­реважало сільське населення, господарство якого здебільшого мало парцелярний характер, що унеможливлювало розвиток його товар­ності та сприяло збереженню напівнатуральних рис.

Промисловість країни завжди відчувала нестачу сировини та палива, особливо вугілля; привізна сировина значно підвищувала собівартість французьких товарів, знижувала конкурентоспро­можність їх на світовому ринку. У період, що розглядається, си­туація значно погіршилася у зв'язку з поразкою Франції у Франко-Пруській війні, в якій вона зазнала значних матеріальних та територіальних збитків. Німеччина анексувала два найбільші промислове розвинуті департаменти Франції – Ельзас та Лота­рингію, де розташований найбільший в Західній Європі залізору­дний басейн.

Відчутними були й інші втрати: воєнні видатки становили близько 16 млрд. фр., Франція повинна була у короткий термін сплатити 5 млрд. фр. контрибуції. Війна забрала життя 1,5млн французів, або 3,5% населення, що також негативно вплинуло на внутрішній ринок країни, а отже й на обсяги виробництва. Все це певною мірою стримувало концентрацію промислового капіталу та утворення монополій. Проте у зв'язку з мілітаризацією економіки, викликаною протистоянням провідних країн світу та ство­ренням воєнно-політичних блоків, на початку XX ст. відбувають­ся значні зміни в розвитку важкої промисловості, країна досягає певних успіхів у розвитку автомобілебудування, авіабудування, суднобудування. Так, за рівнем розвитку автомобілебудування Франція займає друге місце у світі (після США). Зростають на початку сторіччя й обсяги виробництва чавуну та сталі, видобут­ку вугілля, але загалом темпи економічного розвитку країни за­лишаються низькими.

Досить інтенсивно у Франції формується фінансовий капітал, але для отримання вищих прибутків, французькі банкіри все в бі­льших масштабах вивозять капітал за межі країни, переважно у вигляді позичок, під високий банківський відсоток. Так, у 1908 р. у французьку промисловість було вкладено 9,5 млрд. фр., а в об­лігації та закордонні цінності – 104 млрд. фр., що негативно вплинуло на економічну ситуацію. У країні значно зросла кіль­кість рантьє, які вкладали гроші в іноземні позики й без якого-небудь ризику отримували відсотки за цінними паперами. Про­шарок рантьє напередодні першої світової війни у Франції стано­вив близько 15% населення.

Будучи третьою колоніальною державою світу, Франція не використовувала свої колонії як сировинні бази та ринки збуту, вони, навпаки, були значним об'єктом видатків державного бю­джету, вимагаючи значних коштів на утримання чиновників та значних воєнних сил.

81. Роль реформ 1848 р. та 1861 р. у становленні ринкових відносин в Україні. Українська економічна думка про необхідність та труднощі реформування національного господарства.

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної ме­режі та розширення ринків збуту для капіталістичного виробник тва. Разом з тим методи запровадження зазначених реформ ) економічне життя обох країн обумовлювали довготривале іспу вання пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальму­вали господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.

Щодо західних територій України, що входили до складу Ав­стро-Угорщини, то законами Угорського сейму та Віденського парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повин­ності селянства Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни сталії вільними громадянами, власниками земельних наділів, було роз­ширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщи­ками.

Вирішення земельного питання в ході реформи було здійсне­но па користь останніх, зберігши їхню власність у попередніх розмірах і навіть збільшивши її. Але, незважаючи на це, пореформений розвиток сільського господарства західних земель України супроводжувався поступовою товаризацією його основних галу­зей та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Про­гресивні зрушення виявилися, зокрема, у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні товар­ності сільськогосподарського виробництва (особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Ви­сокі темпи розвитку були притаманні також ряду промислових галузей, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості тощо.

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспіль­ства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кіль­кох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі— і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.

Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспіль­стві, які відбувалися протягом другої половини XIX — початку XX ст. Економічні зрушення (скасування панщини та позаеконо­мічних форм  примусу,  перетворення землі  на об'єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися змінами в по­літичному (особиста незалежність селян від поміщиків) й адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяль­ність земств) механізмах, соціальному житті суспільства.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модер­нізації суспільства. Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені та­кож земська і судова реформи, запроваджено селянське самовря­дування. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетво­рення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори ско­рочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічно­го переозброєння армії.

Підготовлені та проведені, в основному представниками кон­сервативних кіл дворянства, реформи мали серйозні вади: чис­ленні пережитки феодально-кріпосницької системи, майже недо­торкане поміщицьке землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили особли­вості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від замкненого феодального господарства до капіталістичних мето­дів ведення останнього

Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господар­ства України після_ 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її характерними ознаками є: по-перше, утілен­ня в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації— «революції згори»; по-друге, вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; по-третє, пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки; по-четверте, збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існу­вання нового та попередніх устроїв, а також порушення однорід­ності економічного простору, ускладнення соціальних та полі­тичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефо­діївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-крі­посницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

82. Характерні особливості розвитку економіки України в пореформений період (60 – 70-ті роки XIX ст.) та відображення цих процесів у вітчизняній економічній думці.

Основна увага представників різних шкіл української еконо­мічної науки пореформеного періоду була зосереджена на питан­нях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від західних держав,

індустріалізації виробництва тощо. Особливо гостро стояло аграрію питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому контексті в економічній літератур] аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання взагалі, проблеми селянського й поміщицького земле володіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка формування ринкових відносин аграрній галузі, розвиток інституту приватної власності.

Українські дослідники, враховуючи специфіку підлеглого становища України в складі двох імперій та особливості національ­ного розвитку, а також вивчаючи переваги ринкового господар­ства в країнах Західної Європи, намагалися використати і позитив­ний світовий досвід, і національні особливості становлення підприємницьких відносин. Інакше кажучи, розвиток економічної думки в Україні зумовлювався, передусім, станом економічного та соціально-політичного життя в країні в цілому, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських шкіл (марксизм, неокласики, німецька історична школа, маржиналізм).

Але в цілому праці названих економістів були спрямовані, на­самперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний ас­пект різноманітних проблем соціальио-скопомічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення національного ринку, кустар­ного виробництва та кооперації, концентрації та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного розвитку географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового гос­подарства належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи напередодні реформи 1861 р.

під час становлення капіталістичних відносин у 70—80-х рр. ІX ст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, І. В. Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та Критики феодально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.

Після селянської реформи вчений однозначно стає на позиції захисту підприємницьких відносин, які зароджуються, виступає прихильником великого виробництва й капіталу, вважаючи, що вони сприяють поділові праці та застосуванню в господарстві Машин, які, у свою чергу, підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому.

83. Становлення Інституціональної наукової традиції в українській економічній думці.

84. Вплив німецької історичної школи на розвиток економічної думки в Україні.

85. Київська соціально – психологічна школа (М.Х.Бунге, М.І. Туган – Барановський, В.Я.Желєзнов, Д.І.Піхно) про закономірності та особливості ринкової еволюції в Україні.

М.Туган_Барановського (1819-1919) – учений зі світовим ім’ям, що зробив вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем економіки. Народився в дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б. став першовідкривачем сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю “Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і вплив на нар. життя яку захистив як магістерську дісертацію в Моск. ун-ті. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що пропозиція порджує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те , що межа вир-тва визн. прод. силами людства .Він писав, що поит на товари створюється самим вирибництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не існує. Це на його думку підтверджує ідея про зв. пром. коливань з період. зростанням основного капіталу . Він розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух “економічної активності”, а також фактори , що зумовл. таку активність . Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної сили ек. активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він першим сформулював осн. закон інвестиційної теорії циклів , відповідно до якого фази пром. циклу визн активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях , що виготовляють засоби вир-тва порджує мультипрлікаційний процес всіх елементів ек. активності.

Джерелом приб. він наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про гран. кор-сть”, “Осн. помилка абстрактної теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти П.Е. в Рос. та Укр.  на позиції

Велику увагу він приділив питанню розвитку капіталізму в Рос., що в останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням у країні. Було опублік  його докторську  дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному. Історико-економічне досл.”

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом рек­тор Київського університету, а у 80-ті pp. — міністр фінансів Ро­сії, критично ставився до ідей класичної школи політичної еко­номії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на вели­ке значення для розвитку політичної економії правильного ви­значення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної шко­ли та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге ви­значає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від

попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на за­садах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

86. Синтетична теорія цінності М.І.Тугана – Барановського.

87. Особливості промислового розвитку України на межі XIX – XX ст. Українська економічна думка про становлення та суть монополій.

Досліджуючи  кардинальні  зміни  в  пореформеній  еволюції економіки України, вітчизняні науковці цілком слушно зауважу­вали про зміни в розвитку продуктивних сил суспільства, відно­син власності, у динаміці процесів усуспільнення виробництва та поділу праці. Представники дореволюційної школи політичної економії дійшли висновку, що країна, хоч і з певним відставан­ням, поступово входила до системи світового капіталістичного ринку. Ринковий тип розвитку передбачав функціонування еко­номіки, що базується на приватній власності на засоби виробниц­тва,  активізацію товарно-грошових відносин,  вільне ціноутво­рення, розвиток інститутів приватного підприємництва, діяль­ність яких забезпечується законодавчими актами.

Більшість українських учених зазначеного періоду були певні, що національна модель ринку повинна передбачати відведення ролі держави в регулюванні господарських процесів і водночас мати певну цілісність і субординацію всіх економічних відносин на базі приватної власності та розвитку ринкових відносин.

Вплив монополізму на процеси ціноутворення аналізувався в працях професора Новоросійського університету Л. В. Федоро­вича, який схилявся до негативної його оцінки. Оскільки «моно­полія обмежує постачання», то ціпа предметів такого ринку зав­жди перевищує витрати їх виробництва, і цю різницю змушений сплачувати споживач. Особливості розглядуваного процесу ви­вчали М. В. Бернацький, М. І. Туган-Барановський, В. Я. Желєз­нов, Д. І. Піхно, П. І. Фомін.

Таким чином, посилення монополістичних тенденцій в еконо­міці України стимулювало розробки українських учених щодо дії цінового механізму в умовах недосконалої конкуренції. Навіть для звуженого ринку, на їхню думку, закон цінності діє, хоч і по-різному— залежно від того, як складаються обстаиипи, за яких реалізуються товари.

Українські економісти розглянули процес ринкової еволюції, пов'язаний з переходом від вільної конкуренції до переважно монополістичних тенденцій, визначивши характерці риси й особ­ливості трьох типів ринків: вільно конкурентного, монополізова­ного та регульованого, а також специфіку процесів ціноутворен­ня для кожного з них.

88. Становлення світового господарства. Концепції Імперіалізму як відображення зовнішньополітичної політики країн Західної Європи.

На рубежі XIX—XX ст. в економічній літературі для опису змін, що відбувалися, дедалі частіше почали вживаться термін «імперіалізм», переважно у значенні експансіоністської зовнішньо політичної діяльності капіталістичних держав. На початку століття з'являються перші теорії імперіалізму як нової стадії розвитку суспільства. Найпоширенішими підходами до аналізу імперіалізму були економічний та політичний.

Засновником економічної інтерпретації імперіалізму вважа­ють англійського ліберального економіста Дж. А.  Гобсона. У 1902 р. в праці «Імперіалізм» він висловив думку, що в основі новітніх тенденцій розвитку суспільства лежать фінансові інтере­си класу капіталістів, що є «керуючим імперського двигуна». Створюється сталий надлишок капіталу у виробництві, що не може бути реалізований у країні через малу місткість внутріш­нього ринку, перешкоди, що виникають під час розподілу капіта­лу, а також інвестиційні ускладнення. Це обмежує можливості великих фірм, які до того ж намагаються уникнути значних ризи­ків і загрози надвиробництва. Це спонукає фінансову буржуазію шукати нові інвестиційні можливості за кордоном. Однак за ме­жами своїх країн монополії стикаються з іншими конкурентами. Для усунення конкурентів з ринку фінансова олігархія викори­стовує власні держави, підштовхуючи їх на імперіалістичні аван тюри і створюючи загрозу війни. Це був економічний стрижень імперіалізму, але без ризику, агресії, проявів расизму, націоналі зму, па думку Гобсона, імперіалізм був би неможливий. Він вва жав, що імперіалізм створює надто великі витрати для екоиомІЧ ного розвитку, що в подальшому призводить до війни.

Дж. Гобсон був упевнений, що імперіалізм можна перемогти за допомогою суспільних реформ, які б обмежували доходи олі­гархічних кіл, які були безпосередньо пов'язані з імперіалістич­ною політикою; перерозподілу доходів у такий спосіб, щоб сти­мулювати споживання національної продукції широкими верст­вами населення.

Економічну інтерпретацію імперіалізму розвивали також Р. Гіль-фердинг («Фінансовий капітал»), В. 1. Ленін («Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму»), Я. Ріссер, Г. Шульце-Геверніц та ін.

Прихильники неекономічного підходу до аналізу імперіалізму (лідери II Інтернаціоналу К. Каутський, Р. Люксембург, українсь­кий дослідник П. Мигулін та ін.) намагалися обґрунтувати тезу, згідно з якою імперіалізм не є прямим породженням капіталізму.

У такому висвітленні найвідомішою є праця Й. А. Шумпетера «Соціологія імперіалізму» (1919), в якій німецький учений з по­зицій соціал-дарвінізму обстоював думку, що саме природа лю­дини (а не суспільство) призводить до неминучості виникнення війни, й у цьому Й. Шумпетер бачив «нормальність» перебігу су­спільних подій. По-перше, він вважав, що клас воїнів є традицій­ною структурою суспільства, яке віддає «воїнам» свої цінності та прагнення. По-друге, монополії є викривленням природи капіта­лізму і породженням вспадкованої від феодального порядку систе­ми протекціонізму й тарифів. По-третє, імперіалізм з'являється через наявність егоїзму фінансової олігархії.

Отже, імперіалізм, па його думку, не'є нормальним розвитком капіталізму, а являє собою результат випадкового поєднання мі­літаризму, монополії та фінансової олігархії. У разі усунення двох останніх шляхом проведення реформ і за умов вільної рин­кової економіки капіталізм вийде на магістральний шлях свого розвитку.

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. поступово накопичу­ються й загострюються соціально-економічні суперечності між провідними країнами світу, що призводить до блокового проти­стояння між ними. Економічні й територіальні претензії країни-Суперниці намагалися розв'язати під час Першої світової війни, яку можна назвати першою кризою світової цивілізації.

Головною причиною розв'язання війни було прагнення моно­полій різних країн, і передусім Німеччини, здійснити розподіл економічний, територіальний) світових сфер впливу. «Світова політика» Німеччини була німецьким варіантом «загального» імперіалізму, сутність якої полягала в тому, щоб підняти німецьку імперію з рівня континентальної держави до рівня світової наддержави. Німецька «світова політика» мала за мету підрив бри­танського світового панування, що повинно було

звільнити коло­ніальні території «для середньоєвропейських держав, які прагну­ли розширення». Англо-французька коаліція шляхом воєнних дій намагалася припинити економічне зростання Німеччини, остаточ­но позбавити ЇЇ колоній, сировини та ринків збуту й тим самим повернути собі позиції лідерів у світі.

Проте хоч як це парадоксально, факт розв'язання світової вій­ни свідчив про певний етап формування світового ринку. Світо-господарські зв'язки пронизували економіку багатьох країн. Роз­почався процес взаємопроникнення, інтеграції. Насильницький розрив зв'язків у ході війни був зумовлений прагненням окремих держав перерозподілити сфери економічного впливу у світі, під­корити своїм національним інтересам економіку інших країн, ко­трі потрапили в колоніальну і напівколоніальну залежність до ве­ликих держав.

89. Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських країн та США. Версальська угода та її економічна суть.

У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями замовника і покупця війсь­кової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення еконо­мічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм кон­тролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

Так, у США в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міні­стерство військового постачання).

Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії економіки США, Великої Британії та Франції. На­приклад, Велика Британія розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмо­ва від державного регулювання економіки.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

Видатний економіст XX ст. Дж. М. Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного гос­подарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.

Разом із територіями (скорочувалася на 70 тис. км2) Німеччи­на втратила 75 % видобутку залізної руди, 25 % кам'яного вугіл­ля; 35 % виплавки сталі. Німеччина була позбавлена колоній площею 3 млн км2 із населенням 13 мли осіб. Роз­в'язання військових питань передбачало:

1)      заборону мати ВМФ;

2)      обмеження збройних сил до 100 тис. осіб;

3)      скорочення військового виробництва;

4)      заборону мати підводний флот;

5)      руйнування значної частини військових укріплень.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

90. Причини виникнення виникнення та наслідки економічної кризи 1929 – 1933 років для країн Європейської цивілізації.

Виникнення у 1920-ті роки у США диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і виробництва (прибутки збіль­шувалися вдвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це зумовлювало відставання купівельно­го попиту від зростання обсягів виробленої продукції, що напри­кінці 1920-х рр. наблизило впритул економіку США до надвироб­ництва.

Зміни обсягу доходів у бік його спаду пов'язані зі зменшен­ням зайнятості й можуть призвести, як стверджував Дж. Кейнс, до перевищення споживання над доходом не лише у певних осіб чи організацій за рахунок нагромаджений раніше резервів, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини «Великої депресії» 1929 р. Упродовж п'яти років, що передували 1929 р., на його думку, мало місце нагро­мадження фондів погашення й амортизаційних відрахувань, при­значених для заводів, які не мали потреби в поновленні устатку­вання. Розміри нагромаджень виявилися великими, тому був по­трібен «величезний обсяг нових інвестицій, щоб поглинути ці доходи. Але досягти ще більшого розміру нових інвестицій, не­обхідних для поглинання нових заощаджень, які заможне суспіль­ство за умов повної зайнятості в змозі відкладати, було майже неможливо. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб виник­ла криза» [6, с. 301—302].

Іншою причиною «Великої депресії» можна назвати не­розв'язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укруп­нення господарств (від освоєння преріії Середнього Заходу) три­вало за умов інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутріш­нього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сіль­ськогосподарської продукції.

Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробниц­тва. Вони невпинно поглинали дрібніших конкурентів. Присто­совуючись до ринку, монополістичні об'єднання скорочували виробництво, намагаючись водночас підвищувати ціни на власну продукцію.

«Велика депресія» та економічний розвиток європейських країн і США упродовж першої третини XX ст. поставили під сумнів справедливість аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегулювальної системи, що врівноважує попит і пропозицію па всіх можливих ринках. Навіть за умови раціональної поведін­ки індивідуальних економічних агентів сукупний результат зов­сім не обов'язково є оптимальним, бо макросистема розвивається за власними законами, що не аналізуються теорією загальної рів­новаги.

91. Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї. Сутність політики «Нового курсу» Ф.Д.Рузвельта.

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації ролі держави, включення її до процесів регулювання економічного життя. Лінія «Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну рівнодіючу багатьох сил: велико­го бізнесу, банківських кіл, дрібних підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість безробіт­них. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення за­кону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну для бага­тьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

1)      надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;

2)      наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких вхо­дило право запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії США впер­ше була змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою остаточно вилучили з обі­гу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила заходів для заку­півлі золота у населення за ціпами, що перевищували курс долара стосовно золота

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою посилювався контроль над біржею і ринком цінних па­перів. У 1933—1934 роках, незважаючи на критику з боку діло­вих кіл, було прийнято кілька законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією акцій усі її директори несли персональну відповідаль­ність за випуск);

2)      передано контроль над ринком цінних паперів до спеціаль­но створеної комісії, членів якої призначав Президент;

3)      обмежувалося використання банківського кредиту в опера­ціях на біржі;

4)      заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

5)      вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президент­ства Ф. Рузвельта (1933-—1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

1)      виправлення дисбалансу бюджету;

2)      поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.
Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер.  Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

92. Зміни в господарствах країн Західної цивілізації в 20 -30 рр. XX ст. та їх відображення в теоретичній системі Дж.М.Кейнса.

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими. Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів.

Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.

Кейнс(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли у колі великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває з ідеями фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки. Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість. Він заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався  показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.

За К. витрати на споживання зростають  мірою збільшення доходу, що є у розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується. Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру  збільшення її доходу - “основний психологічний закон сус-ва”.Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між рівнем доходу і споживанням заповнювався збільшенням  інвестиційних витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених платежів) ;

- мотив перестороги;

-спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність за К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною будь-яке майно.

Значення теорії К.;

-висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

-теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек. зростання;

-поєднав ек. теорію та ек. політику.

93. Економічна криза 1929 – 1933 років та особливості її прояву в Англії та Франції.На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

3)      виправлення дисбалансу бюджету;

4)      поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.
Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 1930—1940-х років Дж. Коула, X. Ласкі, Є. Дурбіна та ін. дово­дить тісний зв'язок їх із поглядами тих економістів, котрі вважа­ли, що під час проведення реформ за умов активного втручання держави в економічні процеси можливе нормальне функціону­вання капіталістичного виробництва. Але якщо західні економі­сти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонуван­ня капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як захід, що веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіта­лізму до соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від інди­відуальної форми власності спершу до акціонерної, а потім — державної— це докорінна трансформація капіталістичної влас­ності взагалі й перетворення її на колективну, суспільну. У цей період лейбористи розробляли модель організації й управління державним сектором економіки у формі публічної корпорації, яку вважали соціалістичною формою організації націоналізова­них галузей народного господарства, Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого сполу­чення, за умов дії якого вирішальна роль залишалася за ринко­вим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін, функціонування ринку засобів виробництва і предметів споживання.

На думку лейбориста X. Дальтопа, публічній корпорації бра­кувало надмірної централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент шляхом періодичних об­говорень загальної політики підприємств і досягнутих результа­тів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержувати від держави субсидії та позики [15, с. 124— 126].

Попри важкі соціально-економічні наслідки, економічна криза 1930-)£ років дала змогу суттєво поліпшити загальний стан на­родного господарства Франції.

Реформування економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіапства. Фінансову підтримку з боку держави мали підпри­ємства «захищеного сектору», насамперед військово-промисло­вий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замов­лень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Суттє­вий вплив держава справляла й на сільське господарство. Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську про­дукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення по­сівних площ і знищення частини зібраного врожаю.У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

Французькі дослідники П. Ренодаль, М. Деа та ін. у своїх економічних концепціях стверджували, що боротьба за раціона­лізацію (по-американському) приведе не лише до усунення про­мислових криз, а й до ліквідації конкурентної боротьби у Захід­ній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку М Деа, є картелі та синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням панування й знищення своїх конкурентів. Інша річ — європейський картель. Це союз, мирний договір, перемир'я, що передбачає укладання серії дер­жавних угод з колишнім конкурентом.

94. Особливості економічної кризи 1929 – 1933 років у Німеччині. Роль німецької школи неолібералізму у господарському відродженні країни.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер.  Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

Така стратегія визначила форми і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного госпо­дарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швид­ке й рішуче проведення політики встановлення «нового поряд­ку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

1)      примусове картелювання промисловості;

2)      ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;

3)      контроль над цінами і заробітною платою;

4)      централізований адміністративний розподіл трудових і ма­теріальних ресурсів;

5)      жорстке обмеження управлінських функцій та управлінсь­кої свободи підприємців;

6)      прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурса­ми (продовольством і сировиною);

7)      протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговель­на політика.

Закон про підготовку органічної побудови німецького госпо­дарства (27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом форму­вання системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашистської військової держави. Те­пер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовніш­ньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, вста­новлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення полі­тики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції й ринкового господарства.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продоволь­ства було уповноважене регулювати виробництво, ціни, дохо­ди, умови торгівлі.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеч­чині була підпорядкована головній меті — досягненню максималь­ного економічного та військового потенціалу. Працю розгля­дали винятково як ресурс, використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат для його утримуван­ня, що й було закріплено в законі про регулювання національної праці.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

95. Світове господарство в роки стабілізації. Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

1924 - 1929 рр. в Німеччині були періодом економічного під­несення, якого не знали інші європейські учасники війни. У 1927 р. промислове виробництво Німеччини досягло довоєнного рівня, а 1929 р, перевищило його па 13 %. За підтримки міжнарод­них капіталів Німеччина відновила економічну могутність і по­вернула собі друге місце у світі за розмірами промислового ви­робництва, відтіснивши Англію на третє місце.

Поступово німецькі товари поверталися на світові ринки. Економічне піднесення дало змогу Німеччині випередити Англію за вивозом машин й устаткування. Вартість німецького експорту 1929 року, перевищила довоєнний рівень на 3 млрд марок. На тлі економічного піднесення скоротилося безробіття, підвищилася реальна заробітна плата.

Період 1924—1929 років у розвинених країнах характеризувався подальшим скороченням втручання держави в господарські відно­сини. Однак це не було простим, механічним поверненням до си­стеми вільних ринкових відносин. Скорочення статистських від­носин було частковим: у 20-ті роки практично в усіх країнах три­вав об'єктивний процес монополізації економіки, відбувалося об'єднання інтересів монополій і держави, змінювалися ринкові відносини, що виражалося, зокрема, в поглибленні внутрішньо­господарських диспропорцій. Крім того, Версальська система, що встановила «новий» політичний порядок, не розв'язала євро­пейських і світових суперечностей, а навпаки, поглибила загаль­ну тенденцію до мілітаризації, до підготовки чергової спроби те­риторіального й економічного перерозподілу світу. Це слугувало політичним обґрунтуванням збереження сильних елементів ета­тизму і в період стабілізації.

Економічні відносини країн Заходу у повоєнні роки колива­лися між економічним націоналізмом (протекціонізмом) і праг­ненням до поновлення співпраці. Фінансовий і валютний хаос був головною перешкодою па шляху до відновлення довоєнного товарообміну в Європі. Розбіжність валютних курсів, натомість і постійні коливання їх ускладнювали розрахунки й робили не­вигідним обмін товарами між країнами.

96. Господарство провідних країн Західної цивілізації на етапі державно – монополістичного розвитку. Теорії конкуренції Е. Чемберлена, Дж. Робінсона.

На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттє­вих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутства слаб­ких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробницт­ва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечність із панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конку­ренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конку­ренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополі­стичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шля­хом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях спожи­вачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рів­новаги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресур­сів тощо.

У цьому ЇЇ позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добро­буту підприємців, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний до­ступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами моно­полії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згод­ні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, мо­нопольне становище на ринку досягається за рахунок диференці­ації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умо­ви його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ри­нок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливо­стями та витратами зі збуту.