Християнство

  Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид реформаторського руху — кальвінізм. Жан Кальвін, який виступив проти католицизму, очолив реформаторський рух. Головні ідеї свого вчення він виклав у працях «Повчання в християнській вірі» та «Церковні настанови». Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне приречення»: ще до «створення світу» Бог, начебто, визначив долю людей, одним — рай, іншим — пекло, і ніякі зусилля людей, ніякі «добрі справи» не зможуть змінити того вироку. 

              Кальвінізм, стоячи на позиціях  консерватизму у розв'язанні докорінних  соціально-політичних проблем сучасності, підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Вчення найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу — ікони, свічки тощо — було скасовано, основне місце у богослужінні посіли читання та коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль в общинах відводилася пресвітерам — старшинам і проповідникам, які й спрямували релігійне життя общини.

               Так проходила Реформація в  Німеччині та Швейцарії. В Англії, на відміну від інших європейських  країн, вона розпочалася з ініціативи  правлячих кіл. У 1534 р. англійський  парламент проголосив незалежність церкви від папи, а Генріха VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а їхнє майно конфісковано. В 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства; проте католицькі догмати та обряди було збережено.

               З часом вплив протестантизму  на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католицизмом. В 1571 р., у період правління Єлизавети І, парламент прийняв англійський «символ віри» із 39 статей, де заперечувалися католицький догмат про чистилище, практика індульгенцій, папська влада, поклоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і «священне писання» як єдині джерела віри, заперечення вчення католицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, церкву як необхідного посередника для врятування людей, залишився недоторканим єпископат. Таким чином, англійська церква еклектично поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом компромісного варіанту протестантизму, якого було досягнуто внаслідок тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних домагань папського двору.

              У Шотландії реформаторський  дух проходив під прапором  кальвінізму. Його представником став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572). Реформація була пов'язана з боротьбою проти династії Стюартів. Відомо, що в кінці 60-х років XVI ст. Марія Стюарт, спираючись на католицьку знать і підтримку з боку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права всіх її членів. Було скасовано сан єпископа і збережено пресвітерство в дусі кальвінізму. В кінці XVI — на початку XVII ст., в Англії виникає буржуазна опозиція абсолютистському режимові, поширюється кальвінізм, прихильників якого називали пуританами. Радикальне крило пуритан цілком заперечувало принцип державної церкви, що кожна окремо взята община повинна бути вільною у виборі віросповідання. Одна з головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації. Активізація демократичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін

              Можна зробити висновок, що головними  напрямами у протестантизмі були і залишаються лютеранство, кальвінізм, англіканство, що виникли в період Реформації. Всі інші протестантські утворення відображають лише основні принципи цих течій.

   В  середині  XIX  ст.   протестантизм   проникає  в Росію ( баптизм, адвентизм,

євангелізм). У ЗО—40-х рр. XX ст., у зв'язку із входженням західних українських і  білоруських земель, Буковини, прибалтійських держав до складу Радянського Союзу, виникло ще кілька видів  протестантизму (лютерани, реформатори, ієговісти, п'яти-десятники та ін.), що стали проникати далі на схід.

              У наш час налічується більш  як 344 мли. протестантів, об'єднаних у Всесвітню раду церков, яку було створено 1943 р. На території колишнього СРСР існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії, найбільша — Естонська євангельська церква на чолі з архієпископом; кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); євангельські християни-баптисти; адвентисти, п'ятидесятники, свідки ієгови, менноніти.

              Догматичні особливості принципів  протестантизму: врятування власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет «священного писання» — являють собою релігійне утвердження буржуазного способу життя. В протестантизмі значно спрощено культ: скасовано облачення священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони. Не поклоняються мощам святих, скасовано багато свят, спеціальних служб, пов'язаних із вшануванням святих.

              Типовою протестантською церквою  є церква євангельських християн-баптистів.  З неї виділились адвентисти, п'ятидесятники, а з адвентизму, в свою чергу, єговізм. Секта євангельських християн-баптистів (ЄХБ) створена в 1944—1947 рр. внаслідок об'єднання організації баптистів з євангельськими християнами та громадами п'ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до її об'єднання увійшла частина громад братських меннонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний з'їзд ЄХБ, котрий ухвалив основні принципи віросповідання.

              Догматика. Біблія — основний засіб, за допомогою якого Бог нібито домагається спасіння людей. Біблія протиставляється людському знанню. Головна увага відводиться Новому завіту. Сучасний баптизм тлумачить Євангеліє у своїх власних інтересах. Людина одержує порятунок і виправдання від Бога не власними ділами, а через віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Але врятовує тільки Бог, бо без божої допомоги не може з'явитися віра в серцях людей.

              Баптизм приваблює людей своїми  моральними нормами, враховує те, що для віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвіду, певна концепція практичної діяльності і поведінки людей. В моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі і аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного бога, вірять у спокусливу місію Христа, його друге пришестя, в страшний суд. Баптисти вважають, що за всі їхні гріхи перед Богом і людьми уже поніс кару Христос, а їм залишається лише вірити в нього і таким чином «очиститися». Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, баптисти збираються в молитовних будинках, де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. Раз на місяць, в першу неділю, відбувається причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), або вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими після відповідної релігійної підготовки і символізує «духовне відродження» і прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що ті не мають віри, у дорослого ж бо є віра і свобода вибору. Він свідомо обирає релігію. Не вважаються таїнствами хрещення і хлібо-переломлення. Зміст життя баптисти вважають у врятуванні і досягненні блаженства в раю. Баптисти відзначають усі християнські свята, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похорони, дні народження членів общини. Людина, що потрапила в баптистську   общину,   поступово   втрачає   зв'язок   із   зовнішнім   світом.   Все,   що відбувається поза общиною, вважається гріховним. Життя баптиста чітко регламентоване. Увесь свій вільний час він присвячує пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.

              Зберігаючи основи віровчення  про культи, запозичені з баптизму, адвентисти акцентують увагу  на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа і заперечують  безсмертя душі. Обов'язковим для  членів секти є внесення десятини  в касу общини. Адвентисти ведуть  активну місіонерську діяльність. Для них характерні «санітарна  реформа», котра вимагає від віруючого піклуватися про власне здоров'я, оскільки згідно з адвентистськими уявленнями тіло — «посуд божий». Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники «пророчиці» Олени Уайт, які визнають щонедільне свято суботи (адвентисти сьомого дня). У наш час близько половини членів усіх общин адвентистів проживають в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

               П'ятидесятники вірять у можливість  сходження до них святого духа і безпосереднього спілкування з Богом, з надією одержати від нього  дари святого духа: здібності до вивчення інших мов, пророкування, зцілення. Збори п'ятидесятників супроводжуються явищами масового релігійного екстазу, завдають шкоди здоров'ю. Общини п'ятидесятників нині існують в Україні, в Білорусії, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.

             Ієговісти визнають єдиного бога  Ієгову і готуються до армагеддону  — кінця світу. Це одна з  крайніх форм сектантства. В  1931 р. секта зареєструвалася під  назвою “Товариство свідків Ієгови».  «Свідки Ієгови»  діють, головним  чином, на Україні, в Молдові,  на Північному Кавказі, в Іркутській  області та Красноярському краї. Більшість з них підпорядкована  Бруклінському центру в США.

                 Відомий протестантський релігійний філософ Р.Нібур вважає, що причини гріха кореняться у волі людей. Людина — істота смертна, земна, але володіє свідомістю, волею, бажанням бути подібною до Бога, відмовляється підкоритися волі Бога, що виявляється у її прагненні «втілити себе у вічності», будь-що потрапити в історію.  Особливе місце серед релігійних поглядів на мир посідають хіліастичні концепції. Хіліазм — релігійне вчення про тисячолітнє «царство Боже» на Землі, яке нібито передує кінцю світу. Релігія використовує тут потяг людей до справедливості і загальної рівності, обіцяє царство миру десь у невизначеному майбутньому, що залежить від надприродних сил. Бога, поширює думку, що люди самі по собі безсилі у боротьбі з оточуючим їх соціальним злом.  Хіліастичне вчення, як і традиційний релігійний пацифізм, прирікає людей на пасивне чекання миру, не може задовольнити інтереси і бажання віруючих, які прагнуть до більш активної діяльності на користь миру.

                                    Література

1. Лубський В.І.  “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”    Київ  “Вілбор” 1997 р.

2.  Каутский  К.І. “ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА”   М.1990 р.