Суспільно-історічна сутність релігії

      МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

      МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

      ІМЕНІ АКАДЕМІКА ЮРІЯ БУГАЯ

      ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ІНФОРМАЦІЇ, БІЗНЕСУ І ПРАВА 
 
 

      КОНТРОЛЬНА  РОБОТА 

      з дисципліни 

      «Релігієзнавство»

      Питання:

      24. Суспільно-історічна сутність релігії 
 

      Виконав:

      Студент групи ЗФТ-091

      Мігда О.В.

      ____________________ 

      Перевірив:

      Вереня  Н.М.

      ______________________ 
 
 
 

      Чернігів, 2010

      24. Суспільно-історічна сутність релігії 

      Релігієзнавство - молода й водночас одна з найдавніших галузей гуманітарної науки. Молода, бо ж її складові стали конституюватися в систему знання лише в XVIІІ-ХІХ століттях, найдавніша, бо ж окремі знання про релігію виникають вже в стародавньому світі.

      Релігія - надто складне суспільне явище. Про неї пишуть в наукових працях, публіцистичних статтях, художніх творах, говорять в політичних діалогах і буденних розмовах. І це лише здається, що всі, користуючись словом релігія, мають при цьому на оці одне й те ж. Постаючи однією із форм суспільної свідомості, релігія водночас є і світоглядом, і суспільно-історичним феноменом, і складовою культурного життя, й елементом суспільної надбудови. Вона має індивідуальний і суспільний рівні свого вияву, існує у величезному спектрі конфесій.

      Завдяки християнству термін релігія увійшов у всі європейські мови. Характерно, що спочатку ним позначали лише християнську віру. Відомий теолог Августин (ІV століття) називав християнство релігією тому, що воно є для людини, яка відпала від Бога, шляхом поєднання, зв’язку й примиренням з ним. Всі інші вірування в той час об’єднувалися поняттям поганство, язичництво і розглядалися як хибні. З часом поняття релігії поширилося на різні вірування, але при цьому все одно зберігався поділ на природні релігії і духовні. Лише з ХІХ століття термін релігія входить в науковий вжиток у сучасному його значенні.

      Відзначимо, що “релігія взагалі" не існує. Історично існували й існують нині лише якісь конкретні її різновиди. Релігієзнавці нараховують їх більше п’яти тисяч. Складність і різноманіття явищ, які позначаються терміном релігія, а також той факт, що ми тут маємо справу не із завжди тотожною собі логічною абстракцією, а з історичним явищем, яке постійно змінюється, породжують думку про необхідність відмовитися від прагнення дати визначення цьому феномену, а то й взагалі відмовитися від самого терміну релігія.

      Ще  Джавахарлал Неру, відомий політичний лідер незалежної Індії, в своїй  “Автобіографії” писав, що слово  релігія втратило всякий зміст (якщо коли-небудь воно його й мало) та лише викликає нерозбериху і породжує нескінченні дебати, прирікання. Було б далеко краще, продовжував Д. Неру, якби це слово взагалі виключити із вжитку і використати взамін його інші слова, що мають більш визначений зміст. Але з таким підходом аж ніяк не можна погодитися. Визначити релігію - це не просто зафіксувати в системі понять сутність цього духовного явища, а й висловити своє ставлення до нього, виявити його аксіологічний статус. Визначення релігії має, безсумнівно, ще й велике евристичне значення, допомагає осмислити сучасні релігійні явища і процеси.

      Оскільки  релігія не має над собою якогось роду, в межах якого її можна було б охарактеризувати за допомогою певних індикаторів, то при її визначенні варто звертатися до герменевтичного способу, тобто брати якусь ідею і збагачувати її зміст різними індуктивними й позитивними дослідженнями

      В науковому релігієзнавстві наявними є різні підходи до з’ясування феномену релігії. Так, при інтеракційному підході він з’ясовується як система взаємозв’язків і взаємовідносин людей з приводу певних релігійних об’єктів. При функціональному з’ясуванні розкривається її роль в житті особи і суспільства. Біхевіоріальний підхід обмежується інтерпретацією певних видів релігійно значимих символічних дій, ритуалів, форм поведінки. Консестивне пояснення грунтується на тих чи інших явищах свідомості (фантастичне, святе, анімізм, віра в надприродне тощо), на основі раціоналістичного аналізу.

      Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини природні чи суспільні сили, як це ми донедавна твердили, а такий її стан, який можна назвати станом самовизначення у світі, станом здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне. З огляду на це, особливістю релігії є й те, що вона виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, зазнають впливу якихось вищих сил, які не піддаються логічному аналізу.

      Як  слушно зауважував відомий православний богослов О. Мень, при визначенні релігії ми повинні включати позалюдське начало, через зв’язок людини з яким й виникає релігія Саме релігія віднаходить в бутті сокровенну божественну сутність і виражає себе як відповідь на прояви останньої. Тому причетність людини до Всесвіту виявляється в релігії не просто через усвідомлення себе його частинкою. Суть релігії саме у відчутті людиною наявності в собі чогось надлюдського, що підносить її над собою, робить з неї дещо нове, вселенське. Людина, повчають богослови, повинна не думати про Бога, а відчути його буття в собі. Релігія відтак є засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття своєї богоподібності.

      Сутність  релігії в наукових і навчальних публікаціях донедавна у нас зводилася до компенсаційної її функції, що знайшло свій вираз в опійних її характеристиках й відтворенні її історії саме як такого явища. В цьому проявилася та політизація релігієзнавства, яку певною мірою започаткував засновник матеріалістичної теорії історії К. Маркс, охарактеризувавши релігію, окрім іншого, як “опіум народу”, і утвердив В. Ленін і ленінізм, абсолютизувавши цю характеристику (“наріжний камінь усього світогляду марксизму в питанні про релігію”) і звівши її в ранг визначень релігії.

      Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадковості буття людини у світі, відходу її від нього, а навпаки - вона є підтвердженням входження людини у світ, самоусвідомлення себе як його невід’ємної часточки. Саме тому вона не забирає, а утверджує в людині людське. Лише примітивне тлумачення її суті богословами або ж тенденційні і явно упереджені міркування антирелігійників можуть породити думку про релігію як фактор дегуманізації особистості.

      Сама  по собі проблема походження релігії  є однією з найбільш дискусійних  тем від давніх часів і до сьогодення. Намагаючись осягнути хоча б у загальних рисах різноманіття поглядів, дотичних до теми, доцільним є структурування матеріалу у відповідності до напрямів вивчення феномену релігії, а також деяких найбільш загальних концепцій, які йдуть у руслі того або іншого напряму.

      Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії.

      Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

      Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428-348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине - незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

      Цю  теорію походження релігії пізніше  розвивали мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський (прибл. 295 - 373), Іоанн Златоуст (прибл. 350 - 407), Іоанн Дамаскін (прибл.675 - 753), у католицизмі - Августин Блаженний (354 - 430), Фома Аквінський (1225 - 1274).

      Стосується  дана концепція тільки християнства. Тому набула значного поширення у християнському богослов'ї. Щодо походження інших релігій християнство допускає будь-які пояснення.

      Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький філософ, математик, природодослідник Рене Декарт (1569 - 1650).

      Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646 - 1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства - єдиної релігії Одкровення.

      Містичні теорії. Їх єднає визнання надприродного походження релігії, яка є наслідком Одкровення, але не назавжди даного людям Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Генріх Якобі (1743 - 1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних специфічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

      Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Засновником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797 - 1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел:

      1) об'єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини;

      2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Для аргументації цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога. Одкровення має дві передумови: безмежні здібності Бога і процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

      Наукові теорії походження релігії. Головна їх особливість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності людини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

      Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460 - 403 до н. е), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. Її поділяв Лактацій (250 - 225 до н. е), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні "Енциклопедії" - першого твору, що систематизував тогочасні наукові знання) XVII - XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

      Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340 - 260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

      Натуралістична (матеріалістична) концепція. Поставши одночасно з євгемеризмом, вона ґрунтувалася на твердженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу, її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму - грецький філософ-матеріаліст Епікур (342 - 270 до н. е), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл.99 - 55 до н. е) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура - римському письменнику Петронію (? - прибл. 66 н.е.) належить вислів: "Перших богів на Землі створив страх". Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії Демокрит (460 - 361 до н. е), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи.