Національний  педагогічний університет імені  М. П. Драгоманова

Інститут  природничо-географічної освіти та екології 
 

кафедра економічної та соціальної

географії України 
 

 

  Українські художні  розписи  
 
 
 

                                                                                   Реферат виконала:

                                                                                        студентка 19-Т групи

Бабич Альона Сергіївна 

Київ 2010

План:

  

Вступ (ст. 3)

1. Петриківський розпис (ст. 4-7)
2. Декоративний розпис Галини Павленко-Черниченко (ст. 8-12)
3. Катерина Білокур – геніальна самоучка про яку почув весь світ          (ст. 13-16)
4. Українські декоративні розписи в колекції Херсонського художнього музею ім. А. Шовкуненко (ст. 17-18)

Висновки (ст. 19-20)

Список використаної літератури (ст. 21) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

                                                   Ти сам – твір мистецтва 

                                                                          Відкрий мистецтво у собі. 

                                                                                     Еміль Жак Далькроз

    Якщо говорити про здобутки світового та українського народного мистец- тва, то можна сказати, що художній розпис є важливим засобом естетичного пізнання світу, що світове мистецтво розпису надзвичайно різноманітне. Український народний розпис займає належне місце серед інших культур світу, має розвинену структуру. Художній розпис на Україні проявився у декоруванні керамічних виробів, в оздобленні яєць, у настінному розпису культових, житлових та господарських споруд, у мальовках на папері, у розписах на склі, в орнаментуванні дерев’яних побутових виробів. Загально-   відомими є писанкарство, петриківський розпис, розпис тканин, кераміки та ін.. Визначення художніх особливостей українського художнього розпису ґрунтувалося на його типологізації як унікальної, частково втраченої складо- вої українського мистецтва, що має високу естетичну цінність, охоплює всі сфери людського побуту і витоками сягає Трипільської культури. Для орна- ментики українського художнього розпису характерними є такі мотиви: “вазон”, “букет”, “квітуча гілка”, “віночок”, “квітка”, “три квітки”, “бігунець” та “бордюр”. Складові елементи орнаментів українських розписів відзначаю- ться широкою варіативністю. Найбільш уживані з них – “яблука”, “квіти”, “квіти-цибульки”, “пуп’янки”, “листки”, “стебла”, “плоди”, зооморфні еле- менти, антропоморфні, геральдичні. Колорит розписів розмаїтий, найчасті- ше це – холодні відтінки тла (сині, зелені) та теплі відтінки елементів орна- менту (червоно-оранжеві, вохристі). Український розпис має потужний пе- дагогічний потенціал: сприяє формуванню національного світогляду, світо- сприйняття та світовираження, пробуджує родинну пам’ять, дає можливість для розвитку і самореалізації творчої особистості. Далі детальніше розгляне- мо основні перлини українських художніх розписів .

1. Петриківський розпис.

    Характерною рисою петриківського розпису є те, що весь малюнок розпису, начебто розгорнутий на площині стіни, листа чи паперу декоратив- ної тарілки, має поверхневе зображення. При цьому лінії стебел і галузок не перетинаються між собою, а багато елементів розпису (квіти, листи, ягоди і т.п.) мають силуетне зображення, що саме собою підкреслює декоративне зображення розпису. Фігури птахів, звірів, людей мають здебільшого контур- не зображення. Тварин малюють у профіль, а квіти - в анфас.

 Виконуючи петриківський розпис, пензлик тримають трьома пальцями перпендикулярно до поверхні, що розписується. Це забезпечує вільний мазок від себе, від тонкої лінії до стовщення, тобто, починаючи з кінчика пензлика і закінчуючи натиском на його основі. При виконанні розписів використову-ють палець, паличку та інші засоби. Велике значення українського народного розпису знаходитися в естетичному і художнім вихованні дітей у сучасній школі. 
  Чимало педагогів, учених, методистів, художників і мистецтвознавців вивчали й аналізували український, народний розпис. Їхні рекомендації зводяться, як правило, до двох варіантів. Один з них - це вільна імпровізація, виконання розпису відразу фарбами, а іншої – виконання підготовчого малюнка і цілого ряду підготовчих вправ. 
  В.С.Кузин - відомий методист рекомендує таку послідовність виконання декоративного малюнка: 
- збір матеріалу, необхідного для виконання декоративного розпису (листя дерев, репродукції, фотографії); 
- вивчення об'єктів, форми яких повинні втілитися в декоративні форми (листи, квіти, фрукти і т.п.);  
- виконання декількох варіантів декоративних елементів;  
- виконання ескізу декоративного малюнка невеликого розміру; 
- виконання декоративного малюнка олівцем; 
- виконання декоративного малюнка фарбами. 
    Як відомо, наші прославлені майстри декоративного розпису працювали, застосовуючи власні методи і техніку. Часто вони самі робили пензлі, фарби та інші приналежності.  
    Наприклад, Катерина Білокур починала малювати картину з однієї квітки і поступово заповнювала все полотно, а іноді, якщо цього полотна не вистачало, вона дошивала до нього додаткові шматки. Зовсім інший метод малювання в Параски Хоми, що спочатку виконувала дуже точний контур-ний малюнок олівцем усього розпису, а потім виконувала малюнок фарбами. Обидві художниці досягли вершин майстерності у своїй творчості, їхній талант високо оцінений не тільки в нашій країні, але і далеко за її межа- 
ми. 
    Головним у мистецтві, як і в будь-якому іншому ремеслі, є цілеспрямоване багаторазове повторення вправ, що стануть основою творчості.Яскравою сторінкою ввійшов декоративний розпис в історію культури українського народу. Далеко за межами України відомі імена народних майстрів села Петриківки Дніпропетровської області. Ажурний, графічно чіткий орнамент, що у минулому розвивався як настінний розпис і декор побутових предметів, сьогодні широко використовується в художній промисловості, книжковій графіці, оформленні і.т.п. Чарівний петриківська квітка розцвіла на чудовому порцеляновому блюді, загадковим візерунком ліг на шовкову тканину, коштовним самоцвітом заблискав на лакованій поверхні сувенірної скриньки. 
  Своєрідний орнамент Петриківки мав давні традиції, свою пластичну мову, техніку і свій арсенал художніх образів. З покоління в покоління передавали- ся традиції розпису, самобутнього, переважно рослинного орнаменту, що згодом  усе більш удосконалювалися. Побутові речі з петриківським розписом, що знаходяться в музеях, відносяться до ХVШ-ХІХ сторіч. Сам же орнамент бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася в побуті запорожців, які прикрашали ним житла, начинку і зброю. 
    Сучасний петриківський орнамент характеризується, насамперед, як рослинний, переважно квітковий. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори і створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі квітів (наприклад, «лучка» чи «кучерявки»). Широке застосування мають мотиви садових (жоржини, айстри, троянди) і лугових (ромени, волошки) квітів і ягід калини, полуниці і винограду. 
   Характерними є також зображення листя, що називають «папороттю», бутонів і пір'ястого ажурного листя. Для петриківських орнаменталістів характерні надзвичайно точний окомір і дивна спритність руки – усі майстри малюють без попередньо наміченого контуру, не користаючись жодним вимірювальним інструментом. Віртуозність виконання досягається писанням за допомогою тоненького пензлика з котячої вовни. Крім кисті, Петриківські майстри застосовують стебла, щіпочки, а ягоди і деякі квіти малюють просто пальцем. 
   Петриківські майстри застосовують для розпису на папері яєчну темперу, у настінному розписі - гуаш, яєчну темперу й олійні фарби на ґрунті, а на дереві переважає підлаковий розпис олійними фарбами. Ці види композицій використовувалися в настінному розписі як компоненти архітектурного декору інтер'єра. Характерною рисою традиційної композиції, наприклад, петриківського «букета» є розташування в його центрі трьох великих квіток, зі сторін яких відгалужуються менші за розміром квіточки і бутони, що завершуються граціозно вигнутими вусиками і стеблинками лугових трав. Кольорове рішення такого букета завжди тримається на основних плямах, що акцентують, (у даному випадку – на трьох центральних квітах), яким ритмічно відповідають - перегукуються з ним - маленькі кольорові цятки другорядних елементів композиції. 
  Для колориту традиційного петриківського розпису характерне контрастне з'єднання основних і додаткових квітів спектра, причому переважають червоні і зелені фарби. Нині петриківські майстри, що мають уже визначену художню професійну освіту, часто виконують свої композиції в теплій або холодній гамі. Поступово з петриківських селян виділилася група напівпрофесійних майстрів, що розписувало не тільки інтер'єри будинків, а і скрині, народні музичні інструменти, сани, віялки, а на початку XX сторіччі почали робити паперові малевки. 
    До старшого покоління петриківських майстрів належать Тетяна Пата, Орина Пилипенко, її однолітка Надія Білокінь, Поліна Глущенко, і дещо з більш молодих Ганна Ісаєва і Надія Тимошенко. 
    Загальною рисою творчості майстринь цього покоління є безпосередність, щирість, загострене відчуття декоративності. Вони будують свої композиції на одночасному контрасті основних і додаткових квітів, досконало володіють традиційною технікою розпису яєчною темперою. Для композиційних схем їхніх малюнків характерна деяка статичність, урівноваженість всіх елементів, ритмічне повторення квітів. Проте, їхні сюжети не однакові, і несуть у собі риси неповторної індивідуальності. 
    Одна з найстарших петриковских майстринь декоративного розпису – Тетяна Пата, її техніка надзвичайно різноманітна. Художниця поєднує широкий соковитий мазок з легкими, переривчастими, вицарапує щіпочкою тоненькі прожилки в середині листочка, кистю з котячої вовни виписує її краєчки, лозинкою вибирає пелюстки квітів, пальцем обрисовує прозорі округлі ягоди. 
  Ще з другої половини 1930-х років народні майстри з Петриківки починають розписувати олійними фарбами невеликі, різної форми коробочки з дерева, що використовувалися як пудрениці. Розпис робили безпосередньо по дереву, без усякої ґрунтовки, і тому вони були дуже неміцні. Після Великої Вітчизняної війни такі розписи відродилися на новій технічній основі - це була вже підлаковий розпис на чорному і кольоровому тлі, заснований також на традиційному петриківському квітковому орнаменті (такі розписи виконувалися петриківськими майстрами, що працювали на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі).

2.Декоративний розпис 
Галини Павленко-Черниченко.

 

    У грудні 2010 року минає 91 рік від дня народження заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премії ім. К. Білокур Галини Іванівни Павленко-Черниченко (1919 – 2008).      

Упродовж свого  довгого творчого життя художниця створила й залишила нащадкам великий мистецький спадок: станкові декоративні панно, твори книжкової графіки, художні листівки, ескізи розписів тканин і численні розписи фарфорових виробів. Одна з найбільших колекцій мистецького доробку художниці зберігається в Музеї українського народного декоративного мистецтва і налічує понад 300 творів декоративного розпису та фарфору.

     Блюдо «Синій май». 1970 р.

    Родом із славетного села Петриківка Дніпропетровської обл. художниця не тільки увібрала все найкраще, чим багатий цей осередок народного мистецтва, але й своєю яскравою творчістю збагатила його надбання. Досконало опанувавши характерні особливості петриківського орнаменту, вона з віртуозною легкістю оперувала нескінченною кількістю оригінально вирішених рослинних мотивів, принципами їх композиційного розміщення, технікою розпису. Станкові твори майстрині відзначаються чітко побудованою та узагальненою формою рослинного мотиву. Як поліхромні, так і в два чи три кольори її твори відзначаються витонченою, неповторною мелодією півтонів у гармонійних поєднаннях яскравих контрастних або стриманих барв.     

Перші уроки  малярства юна майстриня отримала від своєї матері – народного  майстра Параски Миколаївни Павленко, яка прожила 102 роки і майже до останніх днів не випускала з рук  пензля, створюючи традиційні петриківські орнаментальні композиції. 
 

 

Панно «Півні». 1935 р.  
Папір, акварель. 20,5х33,8. 

   У складі групи майстрів-петриківчан, очолюваних Т. Патою, 16-річна Галина брала участь у підготовці Першої республіканської виставки на- родного мистецтва, яка відбулась у Києві 1936 року, а згодом експонувалась у Москві та Ленінграді (нині Санкт-Петербург). У Києві вона допомагала Т. Паті розписувати інтер’єр бібліотеки Музею російського мистецтва. Пізніше, вже у 1960-ті роки, майстриня разом з М. Тимченко та В. Павленко виконува-    ла вітражі у приміщені Музею українського народного декоративного м-цтва (збереглися до цього часу).      

Після звільнення Києва від німецьких військ, Галину Іванівну запрошують до Києва і в 1944 році вона приступає до роботи на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі. Розвиваючи традиції петриківського розпису в нових умовах, майстриня опановує технологію та специфіку роботи на формах з фарфору. Творчі пошуки в новому матеріалі вже з перших робіт приводять художницю до оригінальних композиційних рішень, продуманих співвідношень орнаменту і тла. Вази, чайні та кавові сервізи відзначаються легким вишуканим рисунком, ажурним плетивом орнаменту, прозорістю і тонким моделюванням кожного мотиву, відчуттям матеріалу (ваза «Калина», 1971 р., чайний сервіз «Вечірній», 1972 р.).

 

     Поєднання в  творчості Г. Павленко-Черниченко роботи над фарфором та декоративними станковими розписами приводить до взаємозбагачення як одного, так і другого виду мистецтва. Зберігаючи характерну для петриківчан схему побудови композиції у вигляді двох квіток, розташованих по діагоналі, трьох – трикутником, п’яти і більше – на одній чи кількох стеблинах, що нагадують розквітлий кущ, майстриня постійно створює нові форми, урізноманітнюючи рослинні мотиви («Зелені будяки»,1960 р.; «Півонії», 1967 р.; «Сливки», 1970 р.). Застосовуючи крупні, соковиті, пластичні мазки вона, разом з тим зберігає традиційні петриківські принципи та методи накладання мазка («гребінчики», «зернятка», «горішок», «перехідний мазок»). Багато й вдумливо працює майстриня і над колористичним вирішенням своїх композицій. Поєднання роботи над розписами фарфорових виробів та в станковому розписі сприяло появі в її графіці нової колірної гами: крім червоно-зеленої з’явилися панно червоно-сині, блакитні, сірі, зелені або рожево-фіолетові.      

Особливу роль в роботах майстрині відіграє біле тло паперу чи фарфорового виробу, особливо в ажурних плетивах на окремих  частинах композицій з дрібними квітками, листочками, пуп’янками. Свідченням майстерності художниці, її високої виконавської культури є і вміння, залежно від складності та розмірів композицій, розміщувати декоративні мотиви на площині паперу або формі фарфорового виробу так, що розпис не заважає сприйняттю конструктивної форми предмета. В її композиціях можна побачити як невеличку пташку із скромним оперенням на гілочці з квітами або ягодами, так і пишно розквітчаного казкового птаха, де оперення передається видовженими, прекрасно укладеними по опуклій формі фарфорового виробу орнаментальними елементами, що нагадують пелюстки квітки або листочки.      

Унікальні твори  декоративного мистецтва, створені художницею упродовж життя, займають почесне  місце у збірках музеїв України  та за її межами. Крім того Г. Павленко-Черниченко багато працювала і над створенням високохудожніх композицій для оздоблення різноманітних предметів масового фарфорового виробництва: ваз, тарелей, чайних і кавових сервізів, невеликих сувенірних виробів тощо.      

Г. Павленко-Черниченко пішла з життя 2 лютого 2008 року, залишивши нам великий мистецький доробок. Високохудожні твори, над якими працювала художниця упродовж свого творчого життя, несли й несуть людям радість та щастя, даючи відчуття великої естетичної насолоди.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Катерина Білокур. 
 

 
 

Пабло  Пікассо, побачивши на Міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» 

   Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – Яготинський район Київської області). Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Коли саме майбутня художниця почала малювати; сказати важко, але очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглиною на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим «безглуздим» заняттям. Було вжито невідкладних заходів – різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки.  
Проте розповідають про неабияку популярність перших спроб Катрі і навіть їхнє визнання. Знаючи, що Катерина Білокур «уміє малювати» її неодноразово попросили  допомогти з декораціями в театрі якому вона працювала. Дівчина із задоволенням займалася улюбленою справою.  
Втім, у ставленні односельців до захоплення Катерини Білокур переважала точка зору її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»  
    На початку 1920-х років Катерина Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Вирішивши, що там навчають художників, вона вирушає до Миргорода, її багаж складався з двох малюнків; «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури. Роботи виконані уже не на полотнині, а на спеціально придбаному для цього випадку папері. Малюнки мали свідчити, що дівчина справді має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова в Миргородському технікумі почалася і закінчилася, по суті, одним питанням – чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа в Катерини не було, і на її малюнки навіть не глянули. Вражена цим, з Миргорода додому вона йде пішки, наслідком чого була жахлива хвороба - чума. Від біди її врятувала творчість – незважаючи ні на що, малювати Катерина не покинула, а ще й почала відвідувати драмгурток, організований подружжям Іваном і Ніною Калитою, богданівськими вчителями. У 1928 році Катерина Білокур дізнається про набір студентів до Київського театрального технікуму і вирішує випробувати свої сили ще раз. Спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Вже у 1934 році Катря Білокур створює «Берізку» – одну з трьох картин, що принесли їй всесвітню славу. Через рі кнароджують-ся «Квіти над тином» – ще один прославлений шедевр. 1939 року 39-річній Катрі Білокур, яку в селі називали дивачкою та одержимою, що малює квіточки, нарешті пощастило. Художниця відвідала двоюрідну сестру Любов Тонконіг, що жила через річку, і там почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Оксани Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос співачки, а можливо, і те й інше, так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом і вранці відправила його за досить незвичною адресою: «Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко». Проте лист не загубився і потрапив до адресата. Малюнок калини, вкладений у конверт разом із лис-том, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться з друзями – Касіяном, Тичиною, йде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження – поїхати в Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.  
    І от у Богданівку приїжджає Володимир Хитько, який очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, кілька картин забирає із собою в Полтаву, показує художнику Матвієві Донцову. Рішення однозначне – негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка з 11 картин художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур. Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви, де художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей. А в 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, щоб запропонувати організувати виставку й закупити деякі її роботи. Одна за одною створює художниця свої картини – «Декоративні квіти», «Привіт врожаю», «Колгоспне поле», знаменитий «Цар-колос», інші. Квіти писала завжди живі, з натури, часто поєднуючи в одній картині весняні й осінні.  
    «Офіційна» повоєнна біографія богданівської художниці виглядає цілком благополучно. У 1949 році вона була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році – нагороджена орденом «Знак пошани», одержала звання «Заслужений діяч мистецтв України», а пізніше, 1956 року, – «Народний художник України». Три картини Білокур – «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі у 1954 році. Тепер Катря Білокур, коли дозволяє здоров’я і менше нагадують про себе хворі ноги, вирушає до Полтави і Києва. У неї багато друзів, передусім, це художники й мистецтвознавці, у колі яких геніальна самоучка знаходить розуміння і повагу.  
    А в сім’ї Білокурів почалися серйозні «внутрішні проблеми», саму Катерину доймав біль у ногах. Від сімейних чвар вона ховалася у своїй майстерні й писала картини. Останнім її шедевром став «Натюрморт» (1960). З кожним роком хвороба все сильніше стискала свої обійми. Весна 1961 року з усіма її квітами не принесла звичайного полегшення Катрі. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина і які вона так щедро роздавала в листах своїм друзям,не допомага-ли, її відвезли до лікарні, зробили операцію, яка, на жаль, не врятувала їй життя. 10 червня народної художниці не стало. Але нам у спадок залишилися прекрасні картини, в яких ми бачимо не лише квітучий розмай української землі, а й квітучу душу Катерини Білокур – геніальної самоучки, яка малювала так, як підказувало їй серце.