Зміст

Вступ 3

І. Інновація та модернізація в освіті 4

ІІ. Види інновацій в  освіті 6

ІІІ. Класифікація інновацій 9

Висновок 11

Список  використаної літератури 12 

 

Вступ

     Освіта - це наука і мистецтво озброїти людей різного віку знаннями про  труднощі і проблеми, з якими їм, імовірно, доведеться зіткнутися, та засобами подолання труднощів і розв'язання проблем. Вищого рівня професійної  освіти — творчої майстерності —  неможливо досягти без загальної  гуманітарної освіти і без інноваційних підходів до розв'язання будь-яких проблем (соціально-економічних, виробничо-технологічних, економічних та ін.). Орієнтація на ці стратегічні напрями прийнятна, але консерватизм, властивий вищій школі, перешкоджає рухові вперед.

     Головна мета інноваційної освіти — збереження і розвиток творчого потенціалу людини. Проте сьогодні недостатньо творчості та проектування. Освіту потрібно сприйняти як загальнолюдську цінність. Для цього насамперед необхідно зробити так, щоб вона розвивала гармонійне мислення, побудоване на поєднанні внутрішньої свободи особистості та її соціальної відповідальності, а також терпимості до інакомислення.

     Сьогодні  мисляча людина зобов'язана спостерігати, аналізувати, вносити пропозиції, відповідати  за ухвалені рішення й уміти долати конфлікти й суперечності. А для цього вона повинна мати культуру, багатокритерійну установку розв'язання завдань, а також розуміти, що ніхто не може претендувати на істину в останній інстанції і жодну теорію не можна вважати універсальною і вічною.

 

І. Інновація та модернізація в освіті

     Освіта,  як одна з найважливіших складових  суспільства,  з одного боку, залежить від процесів, що відбуваються в  ньому, повинна швидко реагувати  та відповідати стану науково-технічного прогресу,  тенденціям розвитку економічної сфери країни,  з іншого,  безумовно, –  впливає на всі процеси і сторони життя,  оскільки готує фахівців,  розвиває особистість,  формує певні життєві погляди.  Тому особливої уваги заслуговує сучасний стан,  проблеми впровадження та перспективи інновацій в освіту нашої країни. 

     Про інновації говорять багато, але саме поняття є багатозначним, і тому

дебати  про чітке значення продовжуються. Серед учених, які вели дослідження у даному напрямку, слід відзначити праці І. Д. Беха, Л. І. Даниленка, І. М. Дичківської, М. В. Кларіна, О. М. Пєхоти, О. В. Попової,  Л. С. Подимової,  А. І. Прігожина,  В. А. Сластьоніна, А. В. Хуторського.

     Дослідники  проблем педагогічної інноватики  (О. Арламов,  М. Бургін,

В. Журавльов,  Н. Юсуфбекова,  А. Ніколс та ін.)  намагаються співвіднести

поняття нового у педагогіці з такими характеристиками,  як корисне, прогресивне,  позитивне,  сучасне,  передове.  Зокрема, В. Загвязинський вважає, що нове у педагогіці – це не лише ідеї, підходи, методи, технології, які у таких поєднаннях ще не висувались або ще не використовувались, а й той комплекс елементів чи окремі елементи педагогічного процесу,  які мають у собі прогресивне начало,  що надає змогу під час зміни умов і ситуацій ефективно вирішувати завдання виховання та освіти.

     Сьогодні  відбувається перехід від традиційної  науково-технічної політики до інноваційної. Акцент перенесено з процесу створення  нового знання на його застосування в економіці з метою отримання певних економічних вигод.

     Інтелектуальні  ресурси в економіці знань  стають ключовими. Серед них на одне з перших місць виходить «система освіти і набуття навичок працюючими, спрямовані на створення, розгляд і, безумовно, використання знань».

     Для інноваційної освітньої політики важливим є інтеграція науки та вищої освіти. О. Скубашевська розглядаючи інновації в освіті, зосереджується на систематичному оновленні змісту освіти та дотриманні державних вимог щодо якості навчання. Розглядаючи інноваційні педагогічні технології, І. Дичківська пов’язує питання організації педагогічного процесу з можливою інноваційною модернізацією. Звертаючи на цю обставину увагу, О. Скубашевська зазначає, що «ця праця залишає практично без розгляду взаємозв’язок освітніх інновацій з іншими інноваційними процесами в суспільстві».

     Встановлюється  зв’язок потреб та реалій інноваційного  розвитку освіти з формуванням національної освітньої системи, однак поза увагою залишається зв’язок інновації та модернізації. Та й самі інновації у сфері освіти, за виключенням окремих педагогічних технологій, залишаються поза увагою.

     Формування  економіки знань як джерела економічного зростання, перехід до інноваційної політики та становлення національної системи освіти, є важливими для з’ясування освітньої складової в інноваційному розвитку. В дослідженні різних моделей університетів, серед яких йдеться про дослідницькі, інноваційні, підприємницькі, робиться висновок про те, що «інноваційна економіка вимагає кадрів, які здатні не тільки до породження нових ідей, а й до їх подальшого впровадження. Це означає, що повинна бути розширена і перетворена та частина навчального процесу, яка пов’язана з передачею неявних знань, а також з практикою. Зразком для змін, що пропонуються, може стати модель технічного університету, в якій перевага надається так званим практичним наукам».

     «Інноваційні  і підприємницькі університети об’єднують в одній структурі науково-освітні  функції, які мають працювати  для блага усього суспільства, й  інноваційні функції, в результаті здійснення яких переваги, як правило, отримують зацікавлені кола, а не все суспільство. Це означає, що інноваційні види діяльності не можуть претендувати на ті пільги, якими користуються дослідницькі університети».

ІІ. Види інновацій в  освіті

     Інноваційні процеси в системі освіти засвідчують якісно новий етап взаємодії та розвитку науково-педагогічної і педагогічної творчості та процесів застосування її результатів.  Для нього характерною є тенденція до ліквідації розриву між процесами створення педагогічних новацій і процесами їх сприйняття,  адекватного оцінювання,  освоєння та застосування,  а також до подолання суперечності між стихійністю цих процесів і можливістю та необхідністю свідомого управління ними.

     Інновацію в освіті розглядають як реалізоване  нововведення –  у змісті,

методах,  прийомах і формах навчальної діяльності та виховання особистості

(методиках,  технологіях),  у змісті і формах  організації управління освітньою

системою,  а також в організаційній структурі  закладів освіти,  у засобах навчання та виховання і в підходах до соціальних послуг в освіті, що суттєво

підвищує  якість,  ефективність та результативність навчально-виховного процесу. 

     Наука про педагогічні нововведення своїм  об’єктом визначає процеси

розвитку  освітніх систем на основі продукування, розповсюдження й освоєння новацій,  дослідження ефективності інноваційних змін.  У межах педагогічної інноватики формується відповідний термінологічний апарат,  до складу якого входять поняття  “інноваційний процес”, “інноваційна діяльність”, “інноваційна політика”, “інноваційний потенціал”, “інноваційне середовище” тощо. 

     Педагогічна інноватика відповідно до особливостей інноваційних процесів охоплює такі теоретичні блоки понять і принципів: створення нового в системі освіти та педагогічної науки;  сприйняття нового соціально-педагогічним співтовариством;  застосування педагогічних новацій,  а також

система рекомендацій для теоретиків і практиків  щодо пізнання інноваційних

освітніх процесів та управління ними.

     1. Блок створення нового у педагогіці.  В його контексті розглядаються

такі  проблеми, як нове в педагогіці, класифікація педагогічних новацій, умови створення нового, критерії новизни, міра готовності нового до його освоєння і використання,  традиції та новаторство,  етапи створення нового у педагогіці.

     Усі вони утворюють предмет педагогічної неології – галузі педагогічних знань, у який систематизуються,  узагальнюються і розвиваються наукові, експериментальні та дослідні дані про процес науково-педагогічної творчості, його особливості, основні результати. 

     Створення нового у педагогіці має свою специфіку,  пов’язану з неповторністю особистості педагога,  особливостями класу,  групи,  кожної дитини, типом, стилем діяльності навчально-виховного закладу.

     До  основних завдань педагогічної неології на сучасному етапі належать: розкриття суті і джерел зародження нового у педагогіці  (соціальних, соціально-педагогічних, педагогічних детермінант нового); розроблення типології нового у педагогічній науці та практиці; визначення критеріїв і ступеня новизни; виявлення сприятливих умов становлення,  розвитку й утвердження нового у педагогіці; визначення категоріального апарату теорії нового у педагогіці (“нове”, “старе”, критерії оцінювання нового, етапи розвитку тощо); розкриття зв’язку неології з іншими науками і напрямками педагогічних досліджень; осмислення,  систематизація функцій педагогічної неології в системі педагогічного знання;  визначення ролі та значення неології у педагогіці.

     Необхідність  розроблення неології як напрямку досліджень зумовлено

посиленням  інтенсивності інноваційних процесів, тобто процесів упровадження педагогічних новацій у теорію і практику.

     2. Блок сприйняття, освоєння й оцінювання  нового. Поняття і принципи, які  належать до цього блоку,  розкривають  специфіку оцінювання,  освоєння та усвідомлення педагогічним співтовариством того,  що виникає у педагогічній теорії і практиці.  Явища консерватизму та новаторства у педагогіці, особливості інноваційного середовища,  готовність педагогічного співтовариства до сприйняття й оцінювання нового вивчає педагогічна аксіологія (грец.  ахіоs – цінний і Іоgоs – слово, вчення) – розділ педагогіки, в якому досліджуються значущі для педагогічної праці цінності навчання та

виховання. Друга група охоплює науково-педагогічні явища:  педагогічні теорії,  ідеї, принципи і результати науково-педагогічної діяльності.

     Педагогічні явища якісно відрізняються одне від одного.  Будь-яке з них можна оцінити,  однак не кожне може бути цінністю,  оскільки деякі є деструктивними щодо розвитку особистості або з часом втрачають цінність.

     3. Блок використання та застосування нового  (розроблення рекомендацій).  В його контексті відбувається осмислення практики застосування педагогічних інновацій,  вивчення закономірностей і форм упровадження,  використання нового.  Усі ці явища вивчає педагогічна праксеологія  (грец. – praktikos – діяльний та logos – слово.  вчення) – галузь педагогічних знань,  яка досліджує ефективність механізмів застосування педагогічних інновацій,  оптимальної інноваційної діяльності.  З цього погляду безперечним є те, що процес упровадження й освоєння педагогічних інновацій повинен бути природним – у цьому запорука його ефективності.

     Як  відомо,  упровадження означає перетворення практики на основі результатів досліджень за умови обов’язкового їх застосування з метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу.  Сучасна педагогічна практика орієнтується на такий принцип упровадження нового,  як варіативність,  яка передбачає раціональне поєднання різних його видів,  найпоширенішими серед яких є:  обов’язкове (регламентується директивними документами); вибіркове  (вибір змісту,  форм і методів упровадження залежно від конкретних умов);  ініціативне  (його основу складає ініціатива колективів навчально-виховних закладів, окремих педагогів).