Современное высшее образование за границей

Професорсько-викладацький склад  ВНЗ в Іспанії поділяється  на чотири категорії:

• професори;
• виконувачі обов'язків професорів;
• викладачі-заступники;
• викладачі-асистенти.

Професор повинен мати докторський  диплом, викладати і проводити  наукові дослідження. Наступні дві категорії теж повинні мати звання доктора, лише для викладачів-асистентів достатньо повного диплома університету чи еквівалентного ВНЗ, однак для отримання права на роботу вони складають ще професійний екзамен. Уряд та Університетська рада докладають чимало зусиль для стимулювання викладачів до підвищення свого академічного і професійного рівня (стажування за кордоном, курси підвищення кваліфікації тощо).

 

 

2.3 Система вищої освіти Італії

 

Вища освіта Італії має гіпертрофований  університетський і малий неуніверситетський сектори, а більшість закладів – державні [10].

Університети з навчальними  і науковими програмами перебувають  під управлінням Міністерства університетів  і науково-технологічних досліджень, завданням якого є:

• планувати і здійснювати розвиток наукових досліджень;
• складати трирічні плани розвитку університетів;
• розподіляти кошти між закладами згідно з законом;
• координувати участь Італії у міжнародних програмах.

Усього в Італії налічується 65 закладів університетського рівня (державних і «вільних», що самоуправляються, але мають офіційне визнання і дипломи, працюють за програмами державних та інспектуються Міністерством освіти).

Неуніверситетські заклади класифікуються таким чином:

1. інститути мистецтв під егідою інспекторату мистецького 
   навчання;
2. інститути під егідою інших міністерств.

2.4 Система вищої освіти Німеччини

 

Один із найстаріших університетів  Німеччини відкрився у 1385 р. (м.Гейдельберг) і був створений відповідно до паризької моделі, за якою імператор чи папа надавали корпорації викладачів і студентів право вивчати геологію, право, медицину і філософію. На кінець XVII ст. у країні було майже 40 університетів, які готували державних чиновників.

Новий етап реформи вищої освіти почався зі створення зразкового університету в Берліні (1809/10 н.р.) і пов'язаний з ім'ям Вільгельма фон Гумбольдта, який певний час керував освітою в уряді Пруссії. В основу діяльності цього університету він поклав принципи широкої автономії при державному фінансуванні, самоуправління кафедр (ординаріїв), акцент на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування, відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усе це стало основою свободи викладання для професорів і поєднання науки та навчання для студентів, а також започаткувало створення технічних університетів [10].

Під час реформи системи освіти після Другої світової війни до категорії  закладів вищої освіти перейшли вищі фахові школи, дипломи яких лише нещодавно впритул наблизилися до університетського рівня.

Концепція традиційного німецького університету базується на неогуманістичній теорії В. Гумбольдта, згідно з якою університет є центром розвитку та пропаганди знань, підготовки висококваліфікованих кадрів.

Сьогодні для вищої освіти Німеччини  характерна взаємодія федерального уряду та урядів земель: регулярно  збирається конференція міністрів  освіти земель, є також Спілка ректорів ВНЗ. Більшість серйозних документів вони створюють спільно. Створено також комісію з наукового планування. ВНЗ фінансуються землями на 94%, центром — на 6% (1993 p.). Близько 7,8% фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки.

Сьогодні систему німецької  освіти можна схематично показати таким  чином: початкова школа (4 роки) – середня школа (8-річне реальне училище або 9-річна гімназія) – вища школа (університети, педагогічний ВНЗ, вища школа мистецтв або вищий технічний навчальний заклад).

 

 

2.5 Система вищої освіти Франції

 

Отримати вищу освіту, маючи повну  середню, можна у 78 університетах. 453 ВНЗ, переважно монодисциплінарних, мають невеликий (кілька сотень) контингент студентів. 25% студентів навчається у приватному секторі, який налічує 5 університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти. Близько 2/3 студентів країни навчаються у державних університетах, і майже кожен із них – великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що має адміністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Університети є об'єднанням «одиниць підготовки і пошуків» (UFR-Unites de formation et de recheche) з основних дисциплін на чолі з обраними директорами, а також більш звичних нам інститутів і шкіл (технологічних, політичних чи юридичних студій, професіоналізованих, підготовки вчителів, загальної адміністрації чи менеджменту, туризму, зв'язку, преси, соціального та економічного розвитку, міжнародних відносин і багато інших). Не дивно, що лише університети присвоюють понад десять різних кваліфікацій [11].

 

 

2.6 Система вищої освіти Польщі

 

Перший університет у м. Кракові  було засновано ще 1364 р.; за часів розквіту країни у XVI-XVII століттях відкрилися університети у Вільно (1578 р.) та Львові (у 661 p.), які тоді належали до Польщі. У Варшаві університет діє з 1816 р., політехнічний інститут – з 1826 р. Періодами досить значного розвитку вищої школи двічі стали повоєнні роки ХХ ст., хоча першого разу модель освіти була німецькою, а другого – радянською. За соціалістичного ладу державна вища освіта була безкоштовною. До недержавного сектору належав Люблінський католицький університет, який був чи не єдиним великим недержавним закладом освіти в усьому колишньому «соцтаборі».

Політичні та суспільні зміни в  державі, впровадження ринкової економіки  спонукали і до реформи вищої  освіти: ВНЗ отримали значно вищий  рівень автономії, право приймати частину  студентів з оплатою навчання; урізноманітнився перелік спеціальностей; виникло чимало приватних ВНЗ. Навчання у державних закладах безкоштовне  для вступників за конкурсом у  межах лімітів.

Польша має 11 державних та 1 приватний університети класичної моделі, 15 технічних університетів і 2 інститути, 6 академій економіки, 11 медичних академій, 17 шкіл мистецтв і 6 вищих закладів навчання з фізкультури і спорту. Список недержавних закладів вищої освіти включав вже 84, з яких 9 мали право надавати кваліфікацію «магістр» [12].

 

3 ОСНОВНІ ПІДХОДИ ТА ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ЗОНИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

Упродовж п'яти років європейське  освітнє співтовариство консолідується задля освітньої концепції Болонського  процесу: формування на перспективу  загальноєвропейської системи вищої  освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується  на спільності фундаментальних принципів  функціонування. Із 1998 по 2003 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо [12; 13].

У рамках Болонського процесу було сформульовано шість ключових позицій:

1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання:
• до одержання першого академічного ступеня
• після одержання першого академічного ступеня.

При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».
3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитацій них агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.
4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.
5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

 

4 ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

 

Болонський процес започатковано  на зустрічі міністрів освіти 29 Європейських країн 10 червня 1999 року. Підписана ними Болонська декларація передбачувала до 2010 року створення спільного Європейського простору вищої освіти. Головною метою декларації учасники визнавали (на початку процесу) інтенсифікацію європейської мобільності випускників вищих учбових закладів. Така мобільність вважалася базисною для підвищення конкурентноздатності європейської системи вищої освіти та її випускників на світовому ринку праці.

Надалі головна мета процесу, незмінна за змістом, підлягала уточненню  та деталізації відносно стратегії  її досягнення, головних завдань, стандартів, тощо, під час наступних регулярних зустріч учасників процесу в  період 1997-2003 pp. (Лісабон, Болонья, Прага, Берлін). Регулярні зустрічі міністрів країн-учасниць відбуваються кожні два роки [14].

Ключовими поняттями в переліку завдань Болонського процесу. обов'язкових  до виконання в короткий термін для  тих університетів, які мають  намір увійти в процес, є поняття  Європейської системи трансферу  та акумуляції кредитів (залікових балів) – ECTS – а також поняття додатку до диплому ((Diploma Supplement. DS), яке використовує систему ECTS та її компоненти.

Розвиток концепції моделі додатків до дипломів та її мета. Модель додатків до дипломів (Diploma Supplement. DS) була розвинута Європейською Комісією. Радою Європи а також UNESCO/CEPES і має на меті єдиний і стандартизований опис природи, рівня, змісту, наповнення та статусу (nature, level, context, content and status) навчання, яке отримав та успішно засвоїв власник диплому. Додатки до дипломів переслідують мету прозорого та спрощеного міжнародного визнання професійних та академічних кваліфікацій (дипломів, ступенів, сертифікатів, тощо) та їх порівняння [14-16].

Додаток до дипломів DS є гнучким, але не директивним, документом, який покликаний економити гроші, час та робоче навантаження власника на ринку праці. DS є документом, виготовленим та підписаним в університеті, який надав кваліфікацію (ступінь, сертифікат, тощо) за стандартизованою формою Європейською Комісією двома мовами (одна з котрих – англійська). Документ складається з восьми обов'язкових секцій:

1. Інформація про власника кваліфікації;
2. Інформація про наданий кваліфікаційний рівень;
3. Інформація відносно рівня наданої кваліфікації:
4. Інформація відносно змісту навчання та осягнутих результатів;
5. Інформація відносно функцій, притаманних наданому кваліфікаційному рівню;
6. Додаткова інформація;
7. Інформація о легалізації (засвідчення) додатку до диплому;
8. Стандартизована інформація про національну систему вищої освіти.

Інформація повинна бути надана по всім восьми секціям обов'язково. Якщо за якихось причин певний пункт  неможливо висвітлити необхідно  в ньому ж надати причини, за якими  це не виявилося можливим. Університети повинні забезпечити додаткам до дипломів такий самий рівень захисту (від підробки) та рівень засвідчення (легітимації), який вони забезпечують відповідним дипломам. Опис національної системи вищої освіти, у межах  якої власник диплому був кваліфікований, покладається на Національні академічні центри інформації та визнання (NARIC-National Academic Centers of Recognition and Information), його стандартизована форма доступна в Інтернеті [16; 17].

 

ВИСНОВКИ

 

Процес європейської інтеграції дедалі помітніше впливає на всі сфери життя держави, не оминув він і вищої освіти. Відтак, Україна чітко визначила орієнтири на входження в освітній та науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності у контексті європейських вимог, щораз наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Європейське освітнє співтовариство живе під знаком так званого Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Із 1998 по 2003 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.

Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести таких ключових позицій:

1. Уведення двоциклового навчання

2. Запровадження кредитної системи

3. Контроль якості освіти

4. Розширення мобільності

5. Забезпечення працевлаштування  випускників

6. Забезпечення привабливості європейської  системи освіти

 

Болонський процес в системі  вищої освіти приніс чимало корисних результатів в європейській вищій  освіті.

Кредитно-модульній системі, як невід'ємному атрибуту Болонської декларації, надаються  дві основні функції:

Перша – сприяння мобільності студентів і викладачів та спрощення переходів з одного університету до іншого.

Друга – акумулююча – чітке визначення обсягів проведеної студентом роботи з урахуванням усіх видів навчальної та наукової діяльності. Сума кредитів визначає на що здатний студент, який навчається за тією чи іншою програмою.

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Болонський процес у фактах і документах/ Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубінко В.В., Бабин І.І. Київ – Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім.В.Гнатюка, 2003. – 52 с.
2. Довженко О.В. Сорбонская и Болонская декларации: Информация к размышлению // Вестник высшей школы: Alma mater – 2000. № 6.
3. Лукичев Г.А. Интеграция и эффективность – цели реформ в высшем образовании стран Европы // Научный вестник Московского государственного технического университета гражданской авиации. – 2000. – № 26. – С.13-18.
4. Вища освіта України і Болонський процес: Навч. Посіб. за ред.В.Г.Кременя. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2004. – 384 с.
5. Величко О.Г. Болонський процес – це конкретні рішення і дії // Теория и практика металлургии. – Днепропетровск, 2004. – С.3-13.
6. Яблонський В. Вища освіта України на рубежі тисячоліть. Проблеми глобалізації та інтернаціоналізації. – Київ, 1998. – 227 с.
7. Матеріали науково-практичного семінару «Кредитно-модульна система підготовки фахівців у контексті Болонської декларації». Львів, 21-23 листопада 2003. – Львів: «Львівська політехніка». – 111 с.
8. А.П. Ефремов, В.Н. Чистохвалов. Кредиты и учебный процесс.: Научное издание. – М: Изд-во РУДН, 2003.
9. Вульфсон Б.Л. Стратегия развития образования на Западе на протяжении XXI столетия. – М: Изд-во УРАО, 1999. – С.114 – 115.
10. www.bologna-berlin2003.de/prager_kommunique.pdf
11. www.bologna-berlin2003.de/bologna_declaration.pdf
12. Корсак К.В. Світова вища освіта. Порівняння і визнання закордонних кваліфікацій і дипломів. / За. заг. ред. проф. Г.В. Щокіна: Монографія. – К.: МАУП-МКА, 1997. – 208 с.
13. Келс Г.Р. Процесс самооценки. Руководство по самооценке для высшего образования. – М., 1999. – С. 23-24.
14. Мотова П.Н., Наводнов В.Г., Куклин В.Ж., Савельев Б.С. Системы аккредитации за рубежом. – М., 1998. – 180 с.
15. Шадріков В., Кирінюк А., Наводнов В., Мотова Р., Петропавловській М. Про процедуру комплексної оцінки вузу // Вища освіта в Росії. – 2001.-№ 1. – С. 29-38.
16. www.accreditation-council.de
17. www.bologna-bergen_2005.no