Класифікація девіантної поведінки

Класифікація девіантної поведінки.

До основних форм девіантної поведінки  у сучасних умовах можно віднести злочинність, алкоголізм, проституцію, наркоманію. Кожна форма девіації має свою специфіку.

Злочинність.

Соціологічні дослідження злочинності  і її причин беруть початок у роботах російського статистика К.Ф. Германа (1824р.). в міру вивчення проблем злочинності усе більша кількість факторів, що впливають на неї динаміку, потрапляє в поле зору дослідників. До них можна віднести: соціальний стан, рід занять, освіта, убогість як самостійний фактор, сімейні відносини, психологічний стан на момент скоєння злочину, взаємовідносини з оточуючими. Дослідження проведені представниками чикагської школи в соціології, виявили вплив внутріміських розходжень на рівень злочинності: найбільш „злочинні райони", де високий рівень соціальної дезорганізації. Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного, психологічного і соціологічного у формуванні злочинної поведінки.

Як відзначають дослідники, розвиток злочинності в нашій країні по основних якісних показниках наближається до загальносвітових тенденцій. Хоча поки зареєстрований рівень злочинності в нас нижче, ніж в індустріальних країнах, але дуже високий темп приросту злочинів. У цьому зв'язку потрібно враховувати, що злочинність має поріг кількісного і якісного насичення, за яким вона з кримінологічної, правоохоронної проблеми перетворюється в проблему політичну.

Злочинність – відображення пороків  людства. І дотепер викорінити її не вдалося жодному суспільству. Імовірно, і нам треба відмовитися від утопічних у теперішній час представлень про „повне викорінювання" соціальної патології й утриманні злочинності під контролем на соціально терпимому рівні.

Алкоголізм.

Іще з давнини людству відомі оп'яняючи напої. Виготовлялися вони з рослин, і їхнє споживання було частиною релігійного ритуалу, яким супроводжувалися свята. Древні греки навіть ставили деякий час поруч статуї бога вина Бахура і богині мудрості Міневри, хоча пізніше між ними поставили богиню води Німфу, імовірно вважаючи необхідним розбавляти вино водою. Порівняно дешевий спосіб одержання міцних напоїв був освоєний у ХVI в. Можна сказати, що XIX в. породив, а ХХ в. збільшив досить складну проблему для людської цивілізації – проблему алкоголізму.

Дані соціологічних досліджень виявляють цікаву картину. З одного боку, переважну більшість опитаних вважають, що пияцтво - велике зло, з іншого боку – та ж переважна більшість або п'є, або випиває як усі, біля половини не хотіли б мати серед друзів людину, яка не п'є, а одна третина образилася б, якби хазяїн при зустрічі гостей не поставив би на стіл спиртне. Фактично алкоголь ввійшов у наше життя, ставши елементом соціальних ритуалів. Однак ця соціокультурна ситуація дорого обходиться суспільству. Як свідчить статистика 90% випадків хуліганства, 90% зґвалтувань при тяжких обставинах, майже 40% інших злочинів пов'язані зі сп'янінням. Убивства, розбійні напади, грабежі, нанесення тяжких тілесних ушкоджень у 70% випадків відбуваються особами в нетверезому стані.

При оцінці алкогольної ситуації виділяють три моделі споживання алкоголю: винну, пивну і горілочну. Ці моделі склалися історично і виявляються в традиціях споживання алкоголю в різних народів.

В історії боротьби суспільства  з алкоголізмом можна знайти два  напрямки. По-перше, обмеження поставки спиртних напоїв, скорочення їхнього продажу і виробництва, підвищення цін, жорсткість каральних мір за порушення заборон і обмежень. По-друге, зусилля, спрямовані на зменшення потреби в алкоголі, поліпшення соціальних і економічних умов життя, ріст загальної культури і духовності, спокійна, зважена інформація про шкоду алкоголю, формування в населення безалкогольних стереотипів поведінки. Історія боротьби з алкоголізмом знала і спроби введення на території деяких країн „сухого закону"(Англія, США, Росія). Усі вони не досягли своєї мети, тому що наявність алкоголю – не єдина і не головна причина існування алкоголізму. Проблема подолання пияцтва й алкоголізму включає економічний, соціальний, культурний, психологічний, демографічний, юридичний і медичний аспекти.

Результати соціологічний досліджень показують, бщо головні мотиви споживання наркотиків – спрага задоволень, бажання  випробувати гострі відчуття, ейфорія, психологічне задоволення. А оскільки мова в більшості випадків йде про молодих людей, ці мотиви підсилюються соціальною незрілістю, безтурботністю, легкодумством. Більшість опитаних наркоманів пристрастилися до зілля під впливом інших осіб, головним чином споживачів наркотиків з числа друзів, знайомих, причому нерідко прилучення відбувалося в компанії гедоністично настроєної молоді. Споживання наркотиків у молодіжному середовищі дуже часто носить саме груповий характер. Багато наркоманів приймають наркотики в громадських місцях, деякі можуть це зробити в будь-якому місці. Виявляється, що сьогодні населення набагато краще проінформоване про небезпечні наслідки споживання наркотиків. Велика частина наркоманів у якійсь степені усвідомлює загрозливу їм небезпеку і критично відноситься до своєї пристрасті. Не бачать у споживанні наркотиків нічого поганого в основному починаючі молоді курці гашишу, що нерідко навіть бравірують цим. Наступаюче після прийому наркотиків порушення, піднятий настрій багато хто по недосвідченості і неуцтву приймають за сприятливий вплив цієї речовини на стан здоровя. Але на визначеній стадії фізичної і психічної деградації більшість наркоманів чітко усвідомлюють, що чекає їх далі. Хоча вже не в силах відмовитися від цієї звички. Боротьбі з наркоманією можуть сприяти міри соціального, економічного, культурного характеру, у тому числі і ті, котрі застосовуються для викорінювання алкоголізму.

Суїцид.

Суїцид – намір позбавити  себе життя, підвищений ризик здійснення самогубства. Ця форма поведінки пасивного типу є способом відходу від нерозв'язаних проблем, від самого життя. У різні епохи життя й у різних культурах існували свої оцінки цього явища: часто самогубство засуджували ( з погляду християнської моралі самогубство вважали тяжким гріхом), іноді ж допускали і вважали у визначених ситуаціях обов'язковим. При оцінці конкретних суїцидальних актів багато чого залежить від мотивів і обставин, особливостей особистості. Дослідження свідчать, що фактором , який провокує суїцидальну поведінку, виступає специфічна комбінація таких характеристик, як стать, вік, освіта, соціальний і родинний фактор, психологічний стан на момент скоєння самогубства. В дослідженні Дюркгейма „самогубство" виділяється 3 основних типи самогубства, обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне, альтруїстичне й аномічне. Егоїстичне самогубство має місце у випадку слабкого впливу соціальних норм на індивіда, що залишається наодинці із самим собою і зміст, що втрачає в результаті, життя. Альтруїстичне самогубство, навпаки, викликається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає заради нього своє життя, тобто її зміст, що бачить, поза її самої. Нарешті, аномічне самогубство обумовлене станом аномії в суспільстві, коли соціальні норми не просто слабко впливають на індивіда ( як при егоїстичному самогубстві), а взагалі практично відсутні, коли в суспільстві спостерігається нормативний вакуум, тобто аномія. 4 тип самогубства – фаталістський, що повинний служити симетричним антиподом аномічного самогубства, але не розглядає його спеціально внаслідок його незначної поширеності.

Проституція.

Сам термін „ проституція" походить від латинського слова „ виставляти привселюдно". Звичайно під проституцією розуміють позашлюбні полові відносини за плату, що не мають у своїй основі почуттєвого потягу. Проституція не тотожна ні корисливим подружнім відносинам, ні позашлюбним сексуальним зв'язкам якщо вони засновані на особистих симпатіях. Проституція почала зароджуватися разом із суспільним поділом праці, розвитком моногамії, появою міст. Навіть у середньовічній Європі церква була змушена миритися з цим явищем, визначаючи якщо не корисність, то , у всякому разі, неминучість існування проституції.

Суспільство завжди шукало шляхи і засоби боротьби з проституцією. В історії існували три основні форми політики стосовно проституції: прогібіціонізм (заборона), регламентація (реєстрація і медичне спостереження), аболіціонізм (профілактична, роз'яснювально - виховна робота при відсутності заборон і реєстрації). Заборони виявилися неспроможні, репресії в принципі малоефективні в боротьбі з проституцією. Як показав історичний досвід, ні правова, ні медична регламентація, спрямована проти представниць цієї найдавнішої професії, не дозволяє цілком вирішити проблему. Практика свідчить: соціально-духовні перетворення в суспільстві радикально змінюють ситуацію.