Личность и ее самосознание

Вступ

Психологічна наука  сьогодні оперує кількома термінами  для характеристики індивідуального  розвитку. Найчастіше вживається таке поняття, як онтогенез. Онтогенез є  індивідуальним розвитком людини як організму із закладеною у ньому  філогенетичною програмою. Цією програмою визначається нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних моментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості.Час життя (life-time, life-span) визначає насамперед інтервал від народження до смерті, тривалість, протяжність існування. Це хронологічні рамки життя, від яких залежить, наприклад, співіснування поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей тощо.Життєвий цикл передбачає, що плин життя має певні закономірності. Його етапи, котрі мають назву віків, циклічно повторюються. Особистість засвоює нові соціальні ролі, виконує їх і поступово залишає. Цикли сімейних, батьківських, трудових ролей пізніше повторюють нащадки. Циклічність характеризує також зміну поколінь у суспільстві, де молодші спочатку вчаться у дорослих, потім активно діють поруч з ними, потім у свою чергу соціалізують нове покоління.Індивідуальна біографія настільки складна, що її досить умовно можна розчленувати на окремі цикли. Якщо певний період життя концептуалізувати як цикл ("сімейний цикл" чи "цикл професійного зростання"), підпорядкувати біографію загалом якомусь одному ритмові майже неможливо. Життєвий світ особистості — відкрита система, що має поруч із визначеною траєкторією розвитку чернетки, гіпотези, варіації, імпровізації.Життєвий шлях особистості включає життєвий цикл індивіда, а життєвий цикл у свою чергу включає онтогенез.

1.Життєвий  шлях

Життєвий шлях особистості є на сьогодні однією з найпоширеніших міждисциплінарних  проблем сучасного людинознавства, що нею опікуються різні науки — філософія, психологія, етнографія, історія, соціологія тощо. Звичайно, першість тут належить психології, адже життєвий шлях — це процес самореалізації особистості, втілення у життєвому процесі певних цілей, задумів, життєвих програм. Проте ця самореалізація відбувається у соціальному просторі й соціальному часі. Життєвий шлях особистості за всієї його неповторності значною мірою відтворює певні нормативні взірці "життєвого розпису", характерного для суспільства, в якому вона живе. Певні події життєвого шляху запрограмовані законодавчими нормами (наприклад, здобуття середньої освіти), інші — нормативними вимогами, очікуваннями суспільства, які не мають сили закону, але "тиснуть" на особистість (наприклад, необхідність взяти шлюб та відтворити свій рід). Соціальне середовище ставить до індивіда вимоги не лише щодо подій життя, а й щодо строків, коли ці події мають відбутися. Ці вимоги втілені у вікових рольових очікуваннях, тобто в нормах і вимогах, що висуваються до індивідів певного віку і соціального статусу.

Так, від школяра-відмінника чекають, що він вступатиме до вищого закладу освіти і продовжить навчання, від науковця очікують захисту дисертації, і якщо у ЗО років "беззахисний" науковець виглядає терпимо, то у 40 вже викликає подив. Для більшості соціальних статусів вікові рольові очікування досить визначені, і людина може якщо не прямо їм слідувати, то принаймні орієнтуватися на них, маючи на меті домогтися певного становища в суспільстві. Випередження вікових рольових очікувань, дострокове прийняття і виконання наступної вікової ролі підвищують авторитет людини, викликають повагу оточення. Відставання від вікових рольових очікувань не схвалюється громадською думкою, і ця реакція сприймається індивідом іноді досить болісно.

Вікові рольові  очікування становлять критерій визначення соціального віку людини.

Взагалі є кілька вікових вимірів. Коли говорять про  вік, то на думку приходить звичайно вік за паспортом, хронологічний  вік, тобто об´єктивна кількість років, які прожила людина. На цьому ґрунтуються різні юридичні акти, скажімо, про вік настання відповідальності, вік укладення шлюбу та ін. Однак, здавалося б, суто хронологічна періодизація життєвого шляху несе на собі відбиток соціальності, наприклад, дошкільний і шкільний вік передбачає, що школа існує як осередок соціалізації.

Біологічний вік може не збігатися з хронологічним, він визначається не за паспортом, а за станом обміну речовин та функцій організму порівняно із середньостатистичним рівнем, характерним для всієї популяції певного віку.

Психічний вік вимірюється шляхом зіставлення рівня психічного розвитку (розумового, емоційного тощо) індивіда з відповідним середньостатистичним (це відбивається у таких поширених оцінках, як "занадто розумний", "морально інфантильний" та ін.).

Соціальний вік визначається шляхом зіставлення рівня соціального розвитку людини (наприклад, оволодіння певним набором соціальних ролей) з тим, що статистично є нормальним для її однолітків.

Існує також  психологічний вік — суб´єктивний, такий, що переживається. Якщо попередні виміри часу йшли "ззовні", від суспільства, довколишнього середовища, то психологічний вік визначається самосвідомістю, самосприйманням людини і є певною синтезуючою характеристикою психічного і соціального віку, що залежить від суб´єктивно оцінюваної міри самореалізації особистості, напруженості, наповненості життя подіями. Оригінальну методику вимірювання психологічного віку запропонували Євген Головаха та Олександр Кронік.

Для соціологічного опису мотиваційного аспекту життєвого шляху в соціології використовуються такі поняття, як життєві плани, програми, орієнтації. Найбільш узагальненим поняттям у цьому ряді є життєва перспектива, що змальовує цілісну картину майбутнього у складному суперечливому взаємозв´язку запрограмованих і очікуваних подій, з якими людина пов´язує соціальну цінність та індивідуальний зміст свого життя. Якщо психолога цікавить насамперед часова структура життєвої перспективи особистості (її тривалість, послідовність, диференційованість), то за соціологічного підходу основна увага зосереджується на змістовних характеристиках — змісті життєвих цілей, планів, орієнтацій різних соціальних груп у різних сферах життєдіяльності. Так, скажімо, психолога цікавить механізм формування у людини реалістичного і впевненого погляду в майбутнє, а соціолога — рівень соціального оптимізму та реалістичність уявлень про майбутнє різних соціальних груп за конкретних умов суспільного життя.

Як свідчать результати соціологічних досліджень, зміст життєвої перспективи та інші параметри індивідуального життєвого шляху змінюються від покоління до покоління. Специфічно соціологічним методом дослідження життєвого шляху є вивчення життєвих шляхів покоління, або когорти, за допомогою лотітюдного та біографічного методів.

Покоління (або  когорта) використовується в соціології у двох розуміннях: 1) "когорта  народження", тобто група осіб, народжених у певний проміжок часу; 2) "когорта подій", тобто спільність сучасників, які сформувалися за певних історичних умов під впливом якихось значущих історичних подій, і тому характеризуються деякими спільними соціальними та соціально-психологічними показниками (наприклад, говорять про "воєнне", "повоєнне" покоління, "покоління шістдесятників" та ін.). Когортний аналіз дає змогу описати типову структуру життєвого шляху, особливості колективної біографії поколінь, а також простежити динаміку історичних змін у суспільстві через їх уособ-леність у житті людини. Вперше в соціології дослідження життя цілого покоління здійснили В. Томас і Ф. Знанецький у праці "Польський селянин у Європі та Америці" (1918—1920). Це була спроба вивчити життя певної соціальної групи, використовуючи біографічний метод (через аналіз особистих документів, листування, щоденників, автобіографій та ін.).

Лонгітюдне дослідження (від англ. longitude — тривалість) —  вид повторного дослідження у  психології та соціології, під час  якого здійснюється тривале періодичне спостереження одних і тих  самих осіб або соціальних об´єктів. Лонгітюдне дослідження — трудомісткий та дорогий метод у соціологічній науці, оскільки потребує збереження контактів між дослідниками і респондентами протягом багатьох років.

Одним з найвідоміших центрів проведення лонгітюдних  досліджень є Інститут розвитку людини Каліфорнійського університету, де з 20-х років вивчається життєвий шлях людей, починаючи від народження або підліткового віку.

Вивчаючи архіви Каліфорнійського лонгітюду, Г. Елдер ("Діти великої депресії", 1974) мав  на меті дослідити вплив соціальних умов на покоління. Він порівняв структуру життєвого шляху двох вікових когорт, перша з яких 1920—1921 року народження була з м. Окленда, друга (1928—1929) — із сусіднього Берклі. Вікова різниця між ними не така вже й значна, вони застали одні й ті самі історичні події — економічну кризу і депресію 1929—1932 рр., Другу світову війну. Проте вік, у якому вони зіткнулися з цими подіями, мав вирішальний вплив на їхні долю, освіту, професійну кар´єру та інші складові життя.

Старших, оклендських, дітей економічна депресія застала  вже школярами, тому вони були змушені допомагати своїм сім´ям, а це значно обмежило їхні можливості здобути пристойну освіту. Потім майже усі чоловіки (90 %) служили в армії і воювали. А от молодша когорта з Берклі мала тяжке раннє дитинство, яке збіглося з економічною кризою, зате їхній перехідний вік припав не на депресію, а на економічне піднесення перед- та повоєнних років, лише половина з чоловіків цієї вікової когорти воювала, але вже в Кореї. Ці відмінності, дуже істотні, і зумовили соціально-психологічний склад цих людей, структуру і "розклад" (тобто час) основних життєвих подій.

У соціології на терені колишнього СРСР лонгітюдні дослідження  здійснювалися переважно в Естонії  під керівництвом Мікка Тітми, вперше його було розпочато у 1966 р. вивченням  процесу самовизначення і дальшого життєвого шляху випускників середніх шкіл 1966 р. і надалі, до 1979 р., було проведено чотири опитування цієї когорти. У результаті було зроблено низку висновків щодо впливу освіти на професійну кар´єру та соціальний статус людини.

На основі цього  дослідження було розроблено програму міжрегіонального лонгітюду "Шляхи  покоління", в рамках якого в 1983—1984 рр. та 1989—1990 рр. проведено два етапи  лонгітюду в Харківській області. 1991 р. в Українському науково-дослідному інституті проблем молоді розпочато лонгітюдний дослідницький проект "Життєвий шлях молоді".

Серед теоретико-методологічних вітчизняних досліджень, що зробили  внесок у розробку проблеми життєвого  шляху особистості, слід назвати  насамперед праці Київської школи  соціальної психології (Лідія Сохань, Євген Головаха, Олена Злобіна та ін.).

2. Проблема вікової  періодизації психічного та особистісного  розвитку людини

Розвиток психіки  — діалектичний, суперечливий, стрибкоподібний  процес, що складається з кількох ступенів і відбувається у вигляді спіралі. Наявність неоднорідних етапів розвитку дозволяє розглядати його періодизацію, тобто надає можливість поділити процес становлення особистості на періоди, кожен з яких підготовлюється попереднім й зумовлює наступний, роблячи свій неповторний внесок у розвиток.

Сьогодні у  фізіології, психології та педагогіці розроблено досить значну кількість  періодизацій розвитку дитини. Л. С. Виготський вирізняв три типи періодизацій психічного розвитку:

— за зовнішнім  критерієм (Р. Заззо — відповідно ступеням виховання і навчання);

— за однією ознакою  дитячого розвитку (3. Фрейд — за розгортанням лібідоносної енергії; П.Блонський  — за станом зубів; Н. Поліцин —  за зміною суспільної спрямованості  особистості);

— за системою суттєвих особливостей дитячого розвитку (Л. С. Виготський — на основі комплексних особистісних новоутворень; Ш. Бюлер — за структурою життєвого шляху; Е. Еріксон — за розгортанням закладених у зародковому періоді програм — епігенезом; Л. І. Божович — за соціальною ситуацією розвитку і новоутвореннями).

Крім того, періодизації психічного та особистісного розвитку поділяються на часткові (охоплюють  частину життя) і повні (охоплюють  все життя людини). Наприклад, до другої групи належать періодизації Ш. Бюлер, Е. Еріксона, Б. Г. Ананьєва.

Зокрема, в періодизації Шарлотти Бюлер відображено вплив  на періодизацію розвитку особистості  послідовності життєвих задач, але  рушійні сили цього розвитку вважаються вродженими. Вона вирізняє наступні періоди:

• до 16—20 рр. Відсутність сім'ї, професійного та життєвого шляху;

• від 16—20 до 25—30 рр. Попереднє самовизначення, створення  сім'ї;

• від 25—30 до 45—50 рр. Зрілість, сім'я, суспільне визнання, наявність конкретних життєвих цілей, самореалізація;

• від 45—50 до 65—70 рр. Старіння, душевна криза, зникнення самовизначення;

• від 65—70 рр. Старість, відсутність соціальних зв'язків, втрата цілей, самозавершеність.

Окремо слід зупинитись на концепції розвитку особистості  Еріка Еріксона. Згідно з цією концепцією, основний закон розвитку — «епігенетичний принцип», відповідно до якого на кожному новому етапі виникають явища і властивості, яких не було раніше (новоутворення), проте ці новоутворення закладаються під час зародкового розвитку організму людини. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі кризи, яка має закономірний характер і відображає подолання суперечностей розвитку, характерних для попередньої фази.

Життєвий цикл людини складається, за Е. Еріксоном, з  восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні задачі і може завершуватися сприятливо (у разі подолання основних суперечностей) — або ні — для подальшого розвитку. Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності й найважливіших задач основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.

Дамо коротко  характеристику фаз у періодизації Е. Еріксона.

Грудна  фаза — до 1 р. Головна особа на цій фазі — мати. Провідні суперечності довіра-недовіра; надія-безнадійність. Основне завдання полягає у виробленні ще неусвідомленого почуття «базової довіри» немовляти до зовнішнього світу. Головний метод — турбота і любов батьків. Якщо «базову довіру» на цьому етапі сформувати не вдається, то у немовляти розвивається почуття «базової недовіри» до світу, тривожність, яка потім може проявлятись у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ тощо.

Повзункова  фаза — до 3-х років. Головні особи — батьки. Основна суперечність: автономія-сумнів, сором. У дитини формується відчуття самостійності та особистої цінності або ж їх протилежність — сором'язливість і сумніви в собі. Закладаються основи таких особистісних якостей, як відповідальність, дисциплінованість, повага до порядку тощо.