Психологічна характеристика мовної діяльності

 

 

1. Психологічна характеристика мовної діяльності

 

Психічні пізнавальні  процеси: уява, пам'ять, мислення, мова тощо - найважливіші компоненти будь-якої людської діяльності. Різноманіття функцій мови в суспільстві робить гнучкою взаємодію мовознавства з соціальними і психологічними науками. Особливо тісні зв’язки мовознавства з психологією.

Психолінгвістика – наука  про закономірності породження і  сприйняття мовних висловів. Вона вивчає процеси  творення мови, а також  сприйняття і формування мови в їх співвіднесеній з системою мови. Психолінгвістика по предмету дослідження близька до лінгвістики, а по методах дослідження ближче до психології. Для психології становить інтерес, перш за все місце мови в системі вищих психічних функцій людини - у її взаємовідносини з мисленням, свідомістю, пам'яттю, емоціями і т. д.; при цьому особливо важливі ті її особливості, які відображають структуру особистості та діяльності.

На сьогодні мовлення визначається як діяльність-спілкування (вираження, вплив, зв'язок) засобом мови¹.  Слово «мовлення» має три різних значення:

 

 

 

 

І) Мовлення в першому значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт. Спілкування, контакт між людьми, обмін думками і почуттями, інформацією здійснюється не тільки через мовлення, але й за допомогою немовних знаків, які вивчає семіотика (міміка, жести, дотик). Мовлення ж — вербальне спілкування. У межах такого терміна «мовлення» досліджуються: фізіологічні основи мовлення, мовленнєвої діяльності; механізми мовлення за його видами: механізм говоріння (усне мовлення); процес оволодіння мовленням у дитини і надалі; формування «мовного чуття» (інтуїції) на різних вікових етапах тощо.

ІІ) Друге значення терміна має синонім «текст», який може бути не тільки письмовим, а й усним, результат творчого процесу, його породження². Приклади використання терміна «мовлення» у такому значенні: мовлення діалектне, ритмічне мовлення, мовлення наукове, пряме та ін.У межах цього значення досліджуються:

• мовленнєві жанри;
• засоби довготривалого зберігання записів усного й письмового мовлення та ін.

ІІІ) Третє значення терміна «мовлення» — мовлення як ораторський жанр чи як монолог у художньому творі (інформаційне, полемічне, патетичне тощо мовлення).

У мовленні реалізуються всі  багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення.

Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження. Мова має рівневу структуру, а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж - лінійне, розгортається у часі і просторі. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні з'являються нові слова. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване - викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету. Мова підкоряється нормі, яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне. Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне. Мовлення завжди можна оцінити (лицемірне, художнє тощо), мову – ні.

Функції дихальних  органів необхідно добре знати: щоб гарно говорити, треба мати правильне дихання, оскільки неправильне може бути серйозною перешкодою для мовлення. Незнання техніки правильного дихання призводить до того, що деякі люди бояться говорити, вони заїкаються, ковтають останні склади, дуже хвилюються, що теж негативно позначається на диханні.

Голос має силу, висоту та забарвлення. Сила голосу залежить від сили потоку повітря, що його вдихає людина, розвитку голосових зв'язок, а також від стану резонансних порожнин під голосовими зв'язками.

Кожна особистість має  своє власне забарвлення голосу, а воно часто відповідає характеру людини, може змінюватися залежно від її внутрішнього стану, негативно впливають на цей стан депресії, хвороби, роздратування, тобто мовна діяльність людини зумовлена її загальним психічним та фізичним станом.

У сучасній психології розрізняють мовлення зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє у свою чергу має дві форми: усне мовлення та писемне³. Крім того, усне мовлення буває діалогічним та монологічним. Внутрішнє мовлення виступає механізмом мовного мислення людини, тому не випадково відомий психолог Л.С. Виготський писав, що „внутрішнє мовлення - це живий процес народження думки у слові". Нині у психології внутрішнє мислення розглядають як мовну діяльність, організовану за принципами інших видів діяльності. Воно й пов'язане з розвитком такої галузі, як психолінгвістика, яка намагається поєднати систему методів і понять у психології з надбаннями вивчення мови як суспільного явища.

Усне мовлення може протікати в трьох основних формах: вигук, діалогічне та монологічне  мовлення. Першу форму - вигук не можна вважати істинним мовленням: воно не є передачею якогось повідомлення про подію або відношення за допомогою кодів мови. Мовленнєві вигуки найчастіше виступають афективними реакціями, що мимовільно виникають у відповідь на певне несподіване явище.

Діалогічне  мовлення характеризується більшою свободою у побудові зв'язного та розгорнутого мовлення, ніж монологічне, а особливо письмове. Це пояснюється безпосередністю умов розмови, а також однаковими обставинами, фактами, явищами, емоціями і, як наслідок, легкого розуміння один одного, без користування своїми думками в розгорнутій мовленнєвій формі.

Для здійснення будь-якого акту людського спілкування  необхідні три елементи: відправник комунікації; одержувач інформації; повідомлення - текст у будь-якій формі. Соціолог Гарольд Ласуел, аналізуючи спілкування між людьми, створив іншу модель комунікативного процесу:

Хто? Комунікатор. /Що? Повідомлення./ Як? Канал зв´язку./ Кому? Реципієнт. /Яким ефектом? Ефективність.

На початку  розмови варто перейти до психологічного вивчення співрозмовника. Йдеться про активне вивчення, в результаті якого з'ясовується тип нервової системи, рівень мислення тощо. Це допоможе поступово підготувати співрозмовника до запланованої розмови через навідні запитання й очікувану вичерпну відповідь.

Спілкування не можна розглядати як просте відправлення інформації або її приймання тому, що кожен співрозмовник прагне "завоювати" увагу, виявити активність, вплинути на іншого. Правильно було б говорити не про "рух"— "передачу" інформації, а про обмін нею.

Монологічне мовлення є більш складною формою мовлення порівняно з діалогічним. Монологічні виступи вимагають попереднього продумування та планування. Будучи відносно розгорнутим, монологічне мовлення за своїм змістом та граматичною формою багато в чому збігається з писемним.

Писемне мовлення, як і усне, також є широкою формою спілкування. Але обмін думками, знаннями в усному та писемному мовленні відбувається неоднаково. Особливістю писемного мовлення є те, що воно в плані розвитку людини виникає пізніше усного і на його базі. Специфікою писемного мовлення є те, що воно спрямоване на відсутнього читача. Через це відсутній безпосередній контакт між тим, хто пише, і тим, хто читає, і тому писемне мовлення більш розгорнуте, зв'язне порівняно з усним.  Роль писемного мовлення значно підвищується у зв'язку з тим, що воно значно розгортає межі спілкування між людьми і розширює можливості пізнання дійсності.

Внутрішнім  мовленням називається мовлення „про себе", ним людина користується у процесі мислення. Цей різновид мовлення дозволяє людям мислити, думати. Думки передаються за допомогою мовлення, яке буває внутрішнім та зовнішнім. Внутрішнє мовлення людини передує зовнішньому, тобто слову. Причому думка, недостатньо оформлена у внутрішньому мовленні, також недосконало виражається і в зовнішньому (писемному чи усному) мовленні.

Велике значення для характеристики культурного  рівня людини має стиль мовлення, у якому відображаються особливості розумового та загального розвитку людини, специфіка її професійної діяльності, життєвий досвід спілкування з людьми тощо. Крім того, кожна людина має свій, властивий лише їй стиль мовлення, який відрізняється від стилю інших людей. Цей особистий стиль відносно постійний, усталений щодо даної конкретної людини. Тому нерідко за стилем можна здогадатися, хто виголосив промову. На індивідуальний стиль мовлення впливає низка чинників - обсяг словникового запасу, довжина речень, що виражається загальною кількістю складів у них, а також кількістю довгих слів, особових займенників тощо.

 

 

 

 

 

 

Список літератури

1. Психологія. Словник  / За заг. ред. А.В. Петровського. - М.: Политиздат, 1990.-494 с.

2. Немов Р.С.  Психологія. Учеб. для студентів  виш. пед. навч. закладів. У 3кн. Кн.1.М.: Просвещение, 1995.-576с.

3. Філоненко  М. Психологія спілкування. Навчальний посібник / К. : Центр учбової літератури, 2008.- 224 c.

4. Кучинский Г.М. Психология внутреннего монолога. - Минск, 1988.

5. Баєв Б.Ф.  Психологія внутрішнього мовлення. - К.: Вища школа, 1966.

6. Варій М.Й.  Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог, спеціальностей. - Львів: Край, 2005.

7. Леонтьева  А. Язык, речь, речевая деятельность. - М.: Наука, 1974.

8. Хрестоматія  по загальній психології: психологія  мислення. - М.. 1981.Піаже Ж. Вибрані  психологічні праці.

9. Мухіна В.С. Шестирічна дитина в школі. -М., 1986

10. Мухіна В.С. Дитяча психологія: Учеб. для студентів пед. ін-тів / За ред. Л.А. Венгера. - М.: Просвещение. 1985. - 272 с.

11. Максименко  С.Д., Соловієнко В.О. Загальна  психологія. - Київ: МАУП, 2001. - 255 с.

12. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 2009. – 713с.

13. http://uk.wikipedia.org/wiki/

1. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 2009. – 713 с.

2. http://uk.wikipedia.org/wiki/

3. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія. - Київ: МАУП, 2001. - 255 с.