Психологічна структура злочинного діяння

Міністерство  освіти і науки України

Житомирський  державний університет ім. І.Франка

Факультет післядипломної освіти та довузівської підготовки 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

З курсу: «Юридична психологія»

На  тему: «Психологічна структура злочинного діяння» 
 
 
 
 

Підготувала:

Студентка ІІ курсу

Спеціальності «Психологія»

Чмуневич  О.І.

Перевірила:

Власюк  Ж.І. 
 

Житомир

2011

Психологічний аналіз злочинного діяння пов'язаний з  аналізом психологічного змісту структури злочинного діяння. Основними елементами структури злочинного діяння є:  
   1) мотивація і мотиви злочинної дії;  
 2) формування мети злочинної дії;  
 3) прийняття рішення про здійснення конкретної злочинної дії; спрямованість і зміст злочинного заміру;  
 4) способи, засоби і умови здійснення злочинного діяння;  
 5) досягнення результату і ставлення суб'єкта до цього результату.  
Будь-яка вольова, свідома дія характеризується передбаченням майбутнього результату — її мети. Мета як елемент злочинної дії виконує двояку функцію:          - по-перше — усвідомлення правопорушником об'єкта, предмета чи особи, на яку спрямовується його дія;            - по-друге — бажання досягнути певного результату.  
 Мета дії є системоутворюваним фактором усіх структурних елементів дії, вона регулює свідомість вибору відповідних способів і засобів для її досягнення. Мета діяльності формується людиною, усвідомлюється нею як щось необхідне і можливе за певних умов.  
Взаємозв'язки між результатом і метою можуть виступати у формі:  
 а)"невиконання" мети (приготування до злочину і замах на скоєння злочину, коли мета злочину, наприклад пограбування квартири, не здійснюється до кінця з причин, які не залежать від волі злочинця);  
 б)"виконання" мети — злочинна (в результаті злочинного діяння особа отримує те, на що вона розраховувала);  
 в)"перевиконання" мети (результат дії перевищує передбачувану мету. Наприклад, навмисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до смерті, хоча це не входило у плани діючої особи).  
 Із всіх елементів психологічної структури злочинного діяння найповнішу інформацію про психологію злочинця дає суб'єктивна сторона, а в ній — характеристика мотивів злочину. У зв'язку з цим доцільно глибше розкрити психологічну суть мотиваційної сфери особистості. Під мотивацією поведінки розуміється кількість спонукань людської діяльності, які визначають поведінку людини в цілому. Виходячи з концепції про ідентичність психічних процесів як в соціально корисній, так і в злочинній поведінці, більшість дослідників розглядають мотив таким спонуканням до злочинної поведінки, який є його рушійною силою, психологічною причиною. В основі його лежить актуалізована потреба, яка спонукає до дії. На формування мотиву впливають потреби, ціннісні орієнтації, конфліктні ситуації, об'єктивні обставини та ін. При цьому вирішальну роль відіграє ієрархія мотивів. Те, які мотиви в цій ієрархії займуть провідне, а які підлегле місце, визначається, на думку     Б. Ломова, не спонтанним розвитком індивіда, а його становищем у успільстві. Вказані фактори впливають на посилення чи послаблення мотиву, його заміщення чи зміну, а також на боротьбу мотивів. Складний характер процесів впливу такого роду факторів на поведінку особистості викликає труднощі при встановленні мотиву злочинної поведінки.  
 Мотивація злочинної поведінки за своїм місцем і роллю є ключовою інтегральною проблемою, в якій реалізується принцип комплексності психологічного дослідження злочинної поведінки. Не випадково С. Рубінштейн називав мотивацію через психіку детермінацією, що реалізується. "Мотивація, — писав він, — це опосередкована процесом її відображення суб'єктивна детермінація  
 Мотивація злочинної поведінки може бути:  
 а) ситуативною, як правило, малотривалою, згорнутою у часі та просторі, заздалегідь не підготованою, недостатньо усвідомленою, яка багато в чому визначається стереотипами поведінки і психологічним станом особистості; така мотивація частіше всього нестійка;  
 б) навмисною, відносно тривалою, розподіленою в часі та просторі, наперед підготованою, більш чи менш продуманою у можливих деталях; така мотивація, як правило, відображає домінуючі орієнтації суб'єкта, і тому вона більш стійка.  
Мотивація виконує такі функції:  
   1) причинно-відображальну (формується у взаємодії соціального середовища і особистості);  
 2) спонукальну (штовхає людину до активності);  
   3) смислоутворювальну (має для індивіда особистіше значення);  
 4) регулятивну (спрямовує дії людини відповідно до актуальних бажань);  
   5) контрольну (виступає як еталон складової у процесі зіставлення індивідом бажаних і тих, що досягаються, результатів своїх дій).  
 Таким чином, мотивація злочинної поведінки може бути визначена, з одного боку, як внутрішній стрижень її походження, а з другого — як результативна взаємодія особистості правопорушника із соціальним криміногенним середовищем.  
 Більшість злочинних дій полімотивовані. Наприклад, підліток, скоюючи пограбування, бажає не лише роздобути грошей на розваги, а й самоутвердитися в колі своїх ровесників. Організовані злочинці, здійснюючи корисливі діяння, прагнуть до влади над своїм оточенням. Однак у злочинній поведінці завжди можна виявити мотив, який домінує. Німецький психолог     Х. Хекхаузен відзначає: "Поведінка людини у певний момент часу мотивується не будь-якими чи всіма можливими її мотивами, а тим із найвищих мотивів в ієрархії (тобто з найсильніших), який при цих умовах ближче всіх пов'язаний з перспективою досягнення відповідного цільового стану чи, навпаки, досягнення якого піддано сумніву.  
 Такий мотив активізується, стає дієвим. У цьому разі ми стикаємося з проблемою актуалізації мотиву, тобто з проблемою виділення ситуаційних умов, які призводять до такої актуалізації".  
 Часом мотив, який домінує, має стійкий і тривалий характер.

      Серед особливостей мотивів злочинної  поведінки треба виділити:  
 1) їх відносну антисоціальність, що проявляється у вузькоособистісних спонуканнях, які протиставлені більш високим суспільним інтересам;  
 2) переважання матеріальних і вітальних (природних) спонукань над духовними;  
 3) домінування спонукань типу потягів, а не обов'язку;  
 4) панування спонукань із найближчими цілями, а не з життєво важливими перспективами;  
 5) низький рівень спонукань в ієрархічній системі соціальних цінностей, офіційно прийнятих у суспільстві.  
 На стадії мотивації злочинного діяння може виявитися розбіжність між метою дії та її небажаними наслідками, що призводить до внутрішнього конфлікту (боротьба мотивів). Наприклад, можуть зіткнутися такі несумісні між собою спонукання, як негідні почуття і доводи розуму, корисливий інтерес і посадовий обов'язок, ревнощі і кохання тощо.  
 Серед усіх елементів складу злочину мотиви є суб'єктивною стороною злочину і в ході розслідування поряд із іншими елементами підлягають обов'язковому виявленню і доведенню, через них можна визначити ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння і самого злочинця, вид і міру покарання.  
 Етап мотивації завершується прийняттям особою рішення про скоєння злочину чи відмову від нього. Прийняття рішення про скоєння злочину може здійснюватися у різних формах:  
 а) воно може виділятися у свідомості індивіда як особлива фаза — у цьому випадку рішення зводиться до усвідомлення мети злочину;  
 б) воно може наступити у стадії боротьби мотивів саме собою —  
у цьому разі рішення є результатом розв'язання цієї боротьби (внутрішнього конфлікту).  
 Психологічні умови, в яких людина приймає рішення про скоєння злочину, також можуть бути різні:  
 1) умови без стресів і сильного збудження, при достатній кількості часу на його обдумування (наприклад, прийняття рішення на скоєння замовного вбивства і терористичного акту). В цьому разі рішення породжує розважливу поведінку злочинця, яка враховує логіку розвитку подій;  
 2) умови у вигляді сильного збудження, недостатній кількості часу на обдумування рішення, наявність конфліктної ситуації. Рішення, яке приймається при цьому, викликає необдуману поведінку, яка ґрунтується на запалі, а не на точному розрахунку (наприклад, скоєння вбивства чи зґвалтування на емоційній основі).  
 Спонукання, наміри, мотиви і цілі злочинної дії є складовими поняття "злочинний задум", у характеристиці якого виділяють:  
   • спрямованість задуму (майбутній результат діяння, на досягнення якого спрямоване злочинне діяння);  
 • зміст задуму (відбиття у свідомості особистості всіх обставин, які пов'язані з досягненням мети злочинного діяння).  
 До здійснення дій задум залишається внутрішнім психічним утворенням. Тому суб'єкт несе відповідальність не за задум, а за скоєння (за підготування) злочину. Необхідно зазначити: у структурі злочинного діяння суттєве саме виникнення і формування задуму, тому що аналіз цього процесу дає можливість виявити особистісні особливості злочинця.  
 Наступним елементом у психологічній структурі злочинного діяння є способи, засоби і умови його скоєння. Важливість аналізу цього елементу визначається тим, що межі дії залежать від умов дій, від використовуваних знарядь і засобів. Наявні засоби впливають на способи дії та на динаміку задуму. Спосіб скоєння злочину свідчить про психофізіологічні особливості людини, його знання, навики, вміння, звички тощо. Злочин набуває специфічної конкретності через спосіб його скоєння, через ті знаряддя і засоби, які використані злочинцями. Спосіб скоєння злочину вказує, в тому числі, і на ступінь його соціальної небезпеки.  
 Отже, злочинний задум об'єктивується в способах і результатах його реалізації, а спосіб зумовлений метою і мотивами злочинного діяння, психофізіологічними і психічними особливостями діючої особи.  
Здебільшого скоєння злочину пов'язане з досягненням наперед планованого злочинного результату, який оцінюється злочинцем із позиції вихідних спонукань і намірів. Цей результат може викликати у нього задоволення (в цьому разі образ здійснених дій і злочинної поведінки закріплюється і полегшує його повторення у майбутньому) чи негативне ставлення (в цьому разі можуть виникнути негативні емоції та розкаяння у скоєному).     Виявлення й аналіз психологічної структури злочинного діяння дає можливість юридичному працівникові повніше встановити істину, визначити ступінь суспільної небезпеки особистості злочинця, призначити вид і міру покарання, а також визначити шляхи перевиховання осіб, які скоїли злочин. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури:

1. Ратинов А. Р. Личность преступника и проблема ценностей // Вопросы борьбы с преступностью. — М.: Юрид. лит., 1978. — Вып. 29. — С. 113.
2. Юридична психологія: Навч. посіб. — 2-ге вид., доп. і переробл. — К.: МАУП, 2004.
3. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. — С. 202.