Історичні етапи розвитку психології

    1.  Історичні етапи розвитку психології

«Тіло є для душі ув'язненням»

Піфагор

Античний період

Античний – слово латинське й у перекладі означає давній. У понятті "античний світ" поєднують Стародавню Грецію та Рим. Хронологічно антична літературна спадщина охоплює приблизно VIII ст. до н. є. - V ст. н. є., тобто понад тисячоліття. Зрозуміло, що протягом цього періоду відбувалися великі зміни у поглядах людей на природу психічного.

Уявлення про душу як про  щось потаємне не могло не дістати  міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає  образ чарівної дівчини Психеї, яка  уособлює душевне життя.

Психея (гр. Psyche – душа) – чарівна дівчина, втілення людської душі, була така вродлива, що викликала заздрощі самої Афродіти, яка наказала Еросові розпалити в Психеї хтивість до найогиднішого чоловіка. Проте Ерос сам запалав до неї чистим і шляхетним коханням. Амур щоночі відвідував дівчину, але застеріг її, щоб вона не пробувала довідатись, хто він такий і не намагалась побачити його при світлі. Сестри, яким Психея розповіла про це, глузували з неї, кажучи, що її коханець, мабуть, огидний дракон. Не в силі побороти цікавість, Психея однієї ночі запалила світильник, щоб подивитися на коханого. Крапля гарячої оливи розбудила Амура, і він, розгнівавшись на неслухняну Психею, зник назавжди. Психея почала розшукувати його по всіх святинях і нарешті прийшла до храму Афродіти. Богиня примусила її виконувати найважчу роботу. Нарешті працьовитістю, лагідністю і вродою Психея здобула прихильність майбутньої свекрухи. Зевс подарував дівчині безсмертя й забрав на Олімп, де вона вийшла заміж за Амура-Ероса.

Не слід думати так, що у  стародавніх людей була "теорія" потягів психічного, до якої потім  підшукували відповідні образи. У  міфологічній психології визначення психічного мають форму несвідомої проекції потягів та інших його особливостей на об'єктивний світ. Оскільки ці потяги визначають поведінку, то останньою  наділяється психіка саме людини, яка дійсно має розум і потяги, що стимулюють одне одного.

Середньовіччя та відродження

                                               « Людина є розумна душа, що володіє тілом»

                                                                                              Аврелій Августин

Під впливом атмосфери, властивій середньовіччю (посилення церковного впливу всіх сторін життя суспільства, зокрема й науку), утвердилось уявлення, що душа є божественним, надприродним початком, і тому вивчення душевне життя має бути підпорядковане завданням богослов'я. Людському судженню може піддаватися лише зовнішня сторона душі, яка адресована матеріального світу. Найбільші таїнства душі доступні лише релігійному (містичному) досвіді.

Після зміцнення панування християнської церкви виникла потреба внести доповнення, роз'яснення чи трансформувати деякі положення християнства. Потрібно був і канонізувати постулати, які з реалій, щоб запобігти поширення єресі, несучою церкви розкол. Так виник новий етап - патристика, вчення батьків церкви, у якому богослов'я починає звертатися знаннями, нагромадженим у античності. Відтоді і майже XII-XIII ст. взаємовідносини церкві та науки знову змінюються, причому церква стає однією з головних хранителів і розповсюджувачів знаний.

Монастирі ставали оплотом науки, у яких зберігали тогочасні книги й навчали грамоті. Взагалі єдиними грамотними людьми, як правило, були ченці, а світські люди, феодали, навіть вища знати, часто вже не вміли писати і слід вважати. У монастирях зберігалися як церковні, а й світські книжки на тому числі списків із книжок античних психологів. Ці праці вивчалися і Єгиптом розвивалися в працях церковних учених, зазвичай працювали при монастирях. Важливим й те, що суворе час монастирі давали захист, охороняли з голоду і багатьох хвороб, військових грабежів. Попри протидія імператорів, влада тат залишалася досить міцної, щоб протидіяти будь-яким спробам похитнути авторитет церкви. Цьому сприяло й те, що, попри залишки поганських вірувань, більшість світських володарів також були глибоко віруючі люди.

Таке становище проіснувало кілька століть, проте вже безпосередньо до XII-XIII ст. вона почала змінюватися. Проте задля взаємовідносин науку й релігії такого повороту опинився настільки сприятливим, оскільки духовенство перестав бути єдиним оплотом культури. Саме тоді почали з'являтися перші світські університети, запрацювала Болоньї, потім у Парижі. Відкривалися і світські школи - тобто. грамотними вже були тільки ченці, а й аристократія купці і ремісники. Посилення міст України з їх самоврядуванням, котрій необхідно високу майстерність і виконання цехових правил, вимагало й "нову культури, нового самосвідомості людини. З'явилася й сильна світська влада, яка підпорядкувала собі церковну.

Тим часом і зародилася схоластика, що у народних обранців була досить прогресивним явищем, так як передбачала як пасивне засвоєння старого, а й активний роз'яснення і модифікацію готового знання, розвивала вміння логічно мислити, приводити систему доказів і будувати своє мовлення. Факт, що те знання вже готовий, тобто. схоластика пов'язані з використанням репродуктивного, а чи не творчого мислення, тоді мало насторожував, оскільки навіть репродуктивне мислення спрямоване отримання і доказ знання. Однак згодом схоластика початку гальмувати розвиток нових знань, придбала догматичний характері і перетворилася на набір силогізмів, які давали можливості спростувати старі, неправильні чи невірні у новій ситуації становища. Так само і церква, колишня в VI-Х ст. багато в чому хранителькою знань, ставала гальмом по дорозі розвитку науки. У своєму прагненні зберегти у себе пріоритетні позиції церква перешкоджала розвитку нових концепцій, що суперечили її численним догмам, причому з часом цих протиріч ставало все більше, а неприйняття зростала. Саме пізньому Середньовіччя набувала все великої ваги інквізиція, яка намагалася відстояти колишні позиції церкви у владі та науці.

Все більший вплив на психологію Середньовіччя починали надавати й  досвід роботи Платона або Ньютона, концепції яких поступово набували дедалі більше ортодоксальний характер. Багато видатні вчені на той час (Ібн Рушд, Ф. Аквинський) були послідовниками Аристотеля, стверджуючи, що саме їхнє тлумачення цієї теорії єдино правильне.

К колу традиційних психологічних  проблем, досліджуваних в середньовічної науці, належить, передусім, вивчення процесу  мислення та його взаємозв'язку з промовою. Аналізуючи становлення понятійного  мислення, вчені порушували питання  походження загальних понять (універсалії). Поруч із питанням про взаємозв'язку знання і набутий віри він працює однією з центральних під час схоластики. У цьому реалісти (Эриугена, Гільйом, Ансельм Кентерберрійський) доводили, що загальні поняття реально є ще до речей, про себе у Бога. Такий їхній підхід перегукувався на позицію Платона, котрий стверджував, що загальні поняття є у світовій душі, будучи зразком для реальних предметів. Номіналісти (Росцелини, пізніше Д. Худобу, У. Оккам), навпаки, вважали, що загальні поняття не перебувають у реальності, є лише «подув голоси», тобто. слово, яким для зручності спілкування фіксують групу подібних предметів. Засновник концептуалізму (напрями, приєднані до номіналізму) П. Абеляр доводив, що загальні поняття є і поза речей, про себе людини, тобто. слово - це звук, а й значення, яке, залишаючись в назвах, передається людям. Заодно він однією з перших (поруч із Ериугеной) відстоював верховенство розуму над вірою, кажучи про те, що треба думати, щоб вірити. Так до XI-XII ст. у науці почав відроджуватися раціоналізм, який став провідним напрямом у з психології та філософії Нового часу.

В той час поруч із продовженням дослідження традиційних для  античної науки питань психологія Середньовіччя  займається і поповнюється новими проблемами. Насамперед їх числа вивчення взаємозв'язку психічних і соматичних хвороб, проводився відомим арабським психологом і  лікарем Ібн Синою. Ці праці заклали засади сучасної психофізіології, вперше розкрили природу стресів і на стан психіки.

В церковної психології також  проводилися важливі дослідження, створені задля вивчення способів маніпуляції  великий масою людей, прийомів зниження психічного напруги. Однак у важкі  для людини моменти, під час соціальних катаклізмів (війн, епідемій тощо.), які  відбулися досить часто, особливо у  протязі VI-Х ст., цих природних  регуляторів психологічної стабільності не вистачало. Тож було необхідно  розробити способи емоційної  розрядки, очищення зі страху і відчуття провини. Такі способи знайшли у  самій церковної культурі. Це був, передусім, обряди сповіді і покаяння; вони давали людям упевненість у  можливості очищення, зняття провини  за вчинки, порушення правил, неминучі у житті, щодо можливості прощення та спокутування тих помилок, хто був  ними зроблено. Отже, невдоволення собою  не накопичувалося, знімалася напруженість від усвідомлення своїх гріхів, що викликало укорінення і з собою, і коїться з іншими, запобігало зниження самооцінки. Терапевтичний  ефект цих обрядів був тісно  пов'язані з глибокої вірою, надією на загробне воздаяння, які були у разі підвалинами катарсису(інсайт).

На вірі грунтувалися і знаходять способи лікування деяких психосоматичних захворювань (наприклад, істерії), які використовувалися багатьма священнослужителями у середні віки. Впевненість людей тому, що це священик справді коштуватиме їм допомогти, сприяла з того що накладення рук, торкання до одязі, і т. п. ставали потужним стресовим чинником, виліковувавшим хворого. Технологія навіювання, яка допомагає при подібних захворюваннях, згодом було використано й у психоанализі.

В цей період тривав і розвиток ораторського мистецтва, спрямованих  управління почуттями слухачів, зараження  їх певною емоційною станом. Якщо античності ці прийоми грунтувалися головним чином промови, то Середньовіччя використовувалися і невербальні кошти (жести, паузи, інтонації тощо.), було серйозним придбанням психології того часу.

2. Зарубіжні напрямки психології

Біхевіоризм

    Біхевіоризм визначив обриси американської психології XX ст. У перекладі англійське слово «behavior» означає поведінка. Отже, предметом психології, за біхевіоризмом, є поведінка, а не свідомість, як вважали прихильники інтроспективної психології. Свідомість визначали за допомогою суб´єктивних методів, поведінка була цілком у сфері дії об´єктивного методу. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він вважав поведінку, яка цілком побудована із секреторних та м´язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами.

   Дж. Б. Уотсон мріяв зробити психологію наукою, здатною контролювати та передбачати поведінку, і це вдалося б, якби людська поведінка справді залежала тільки від зовнішніх чинників.

   Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез щодо людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів і пацюків - що й давало змогу оминати певні ускладнення, пов´язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула «стимул-реакція», яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В.М. Бехтєрева (1857_1927).

   Джон Уотсон сформулював кредо біхевіоризму: «Предметом психології є поведінка». Він вважав, що аналіз поведінки повинен мати суто об´єктивний характер і обмежуватися ззовні спостережуваними реакціями (усе, що не можна об´єктивно реєструвати, поза сумнівом, тобто думки, свідомість людини неможливо вивчити, їх не можна виміряти, зареєструвати). Усе, що відбувається всередині людини, дослідити неможливо, тобто людина постає як «чорний ящик». Об´єктивно вивчити, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули, ситуації, які ці реакції зумовлюють. Завдання психології в тому, щоб за реакцією визначати імовірний стимул, а за стимулом передбачати певну реакцію.

   Особистість людини, з погляду біхевіоризму, є не  що інше, як сукупність поведінкових  реакцій, властивих цій людині. Та або інша поведінкова реакція  виникає на певний стимул, ситуацію. Формула «стимул - реакція» (S-R) була  провідною в біхевіоризмі. Закон  ефекту Торндайка уточнює: зв´язок між S-R посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, отримання бажаного результату, матеріальна винагорода тощо) або негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження тощо). Поведінка людини найчастіше випливає з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання насамперед уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болю тощо.

   Отже, з позиції  біхевіоризму особистість - це  все те, чим володіє індивід,  і його можливості щодо реакцій  (навички, соціально регульовані  інстинкти, соціалізовані емоції + здатність до пластичності, щоб  утворювати нові навички + здатність  утримання, збереження навичок)  для пристосування до середовища, тобто особистість - організована  і відносно стійка система  навичок. Вони становлять основу  стабільної поведінки. Навички  пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації зумовлює формування  нових навичок.

   Людину в концепції  біхевіоризму розуміють насамперед  як істоту, запрограмовану на  ті чи інші реакції, дії,  поведінку. Змінюючи стимули й  підкріплення, можна програмувати  людину на необхідну поведінку.

   У надрах самого  біхевіоризму психолог Е. Толмен поставив під сумнів схему S-R як дуже спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну І - психічні процеси конкретного індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, попереднього досвіду і природи стимулу (S-I-R).

   Пізніше один з  послідовників Уотсона - Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризму, довів, що будь-яка поведінка визначається наслідками, сформулював «принцип оперантного зумовлення» - поведінка живих організмів визначається наслідками, які вона зумовлює.

   Залежно від того, будуть ці наслідки приємними,  байдужими чи неприємними, живий  організм виявить тенденцію повторювати  цей поведінковий акт, не надавати  йому жодного значення або  ж уникати його надалі. Отже, людина  цілковито залежить від свого  середовища, і будь-яка свобода  дії, якою, як їй здається, вона  може користуватися, - повна ілюзія.

   У 70-ті роки біхевіоризм  представив свої концепції в  новому ракурсі - з погляду  теорії соціального вчення. На  думку А. Бандури, одна з  головних причин, що зробила нас  такими, які ми є, пов´язана з нашою схильністю наслідувати поведінку інших людей з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для нас. Отже, на людину впливають не тільки зовнішні умови, вона також постійно має передбачати наслідки своєї поведінки, самостійно її оцінюючи.