Організація та управління безпекою життєдіяльності

РОЗДІЛ 6. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ БЕЗПЕКОЮ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

ЛЕКЦІЯ 18

Тема 6.1. Правові основи безпеки  життєдіяльності

 

У результаті вивчення теми студент повинен засвоїти:

– основи законодавчої бази безпеки життєдіяльності;

– структуру управління та нагляду за безпекою життєдіяльності.

Після вивчення теми студент повинен усвідомити, що створення в Україні безпечних умов для життєдіяльності людини залежить від правових основ і системи управління і контролю за дотриманням законодавства щодо БЖД.

План

1. Законодавство України  про охорону здоров’я.

2. Законодавство України  про охорону праці та пожежну  безпеку.

3. Закон України “Про  дорожній рух”.

4. Закони України “Про  Цивільну оборону”.

5. Законодавство України  про охорону навколишнього середовища.

6. Управління та нагляд  за безпекою життєдіяльності.

Контрольні питання 

1. Принципові, правові, організаційні,  економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Основах законодавства України про охорону здоров’я.

2. Що передбачає право  на охорону здоров’я кожного громадянина України?

3. Як здійснюється санітарне  та епідемічне благополуччя населення?

4. Основний зміст законодавства про охорону праці.

5. Права та обов’язки  громадян-учасників дорожнього руху.

6. Завдання Цивільної оборони  України.

7. Державне управління  охороною праці, структура, функції  і відповідальність.

8. Державна санітарно-епідеміологічна  служба, склад, коло завдань, прав  і обов’язків.

9. Керівництво Цивільною  обороною.

10. Державне управління  охороною навколишнього природного  середовища.

Література

1. Безпека життєдіяльності  / Під ред. Я. Бедрія – Львів: Видавнича фірма “Афіша”, 1998.

2. Гражданская оборона / Под ред. Е.П. Шубина – М.: Просвещение, 1991.

3. Конституція України.  – Київ.: Юрінком, 1996.

 

Правові основи безпеки життєдіяльності

Становлення незалежної суверенної України повинно супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для  життєдіяльності людини. Основне  місце в цьому процесі посідає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров’я людини та навколишнього середовища і забезпечення безпеки у надзвичайних ситуаціях та ситуаціях пов-сякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили – Конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Юридичну базу зобов’язання щодо безпеки життєдіяльності становить  Конституція України, де в ст. 27 записано: “Кожна людина має невід’ємне право  на життя… Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя  і здоров’я інших людей від  протиправних посягань.” А в ст. 49 вказується: “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування… Держава  дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.” Стаття 50 проголошує: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.”

Законодавство щодо безпеки  життєдіяльності включає законодавства  України про охорону здоров’я, охорону праці, дорожній рух, цивільну оборону, охорону навколишнього  середовища тощо.

Законодавство України про  охорону здоров’я

Основи законодавства  України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року зі змінами  і доповненнями, внесеними Законами України, проголошують, що кожна людина має природне невід’ємне і непорушне  право на охорону здоров’я. Суспільство  і держава відповідальні перед  сучасним і майбутніми поколіннями  за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства  України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про  охорону здоров’я базується на Конституції  України і складається з цих  Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють  суспільні відносини у галузі охорони здоров’я.

У статті 4 проголошені основні  принципи охорони здоров’я, а саме:

· визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

· дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

· гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

· рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;

· відповідність завданням  і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

· орієнтація на сучасні стандарти  здоров’я та медичної допомоги, поєднання  вітчизняних традицій і досягнень  із світовим досвідом у галузі охорони здоров’я;

· випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

· багатоукладність економіки  охорони здоров’я і багатоканальність  її фінансування, поєднання державних  гарантій із демонополізацією та заохоченням  підприємництва і конкуренції;

· децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній основі.

Право на охорону здоров’я має кожний громадянин України, що передбачає:

· життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

· безпечне для життя і  здоров’я навколишнє природне середовище;

· санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

· безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

· кваліфіковану медико-санітарну  допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

· достовірну та своєчасну  інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи  існуючі і можливі фактори  ризику та їх ступінь;

· участь в обговоренні  проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

· участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської  експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

· можливість об’єднання в  громадські організації з метою  сприяння охороні здоров’я;

· правовий захист від будь – яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

· відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди.

Законодавством України  може бути визначено й інші права  громадян у галузі охорони здоров’я.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року зі змінами  і доповненнями регулює суспільні  відносини, які виникають у сфері  забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права  та обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне  та епідемічне благополуччя населення  – оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров’я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

У статті 4 проголошені права  громадян, які мають право на:

· безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

· участь у розробці, обговоренні  та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

· відшкодування шкоди, завданої їх здоров’ю внаслідок порушення  підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

· достовірну і своєчасну  інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про  наявні та можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь.

Законодавством України  громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного  та епідемічного благополуччя.

У статті 5 визначені обов’язки  громадян, які зобов’язані:

· піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

· брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

· проходити обов’язкові  медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

· виконувати розпорядження  та вказівки посадових осіб державної  санітарно-епідеміологічної служби при  здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

· виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про  забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Дуже важливе значення має Закон “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”. Закон викладено в новій редакції (згідно із Законом України від 3 березня 1998 року N 155/98 –ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту  людини (ВІЛ) і через відсутність  у даний час специфічних методів  профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Визначимо деякі нормативно-правові  акти щодо охорони здоров’я, які  розроблялись останнім часом:

1. Постанова Кабінету Міністрів  від 24.04.1999, N 696 “Про затвердження “Правил санітарної охорони території України”.

2. Постанова Кабінету Міністрів  від 23.04.1999, N 667 “Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом”.

3. Постанова Кабінету Міністрів  від 09.03.1999, N 341 “Про Програму профілактики СНІДу та наркоманії на 1999–2000 роки”.

4. Постанова Верховної Ради від 19.02.1999, N 453-XIV “Про проект Закону України про захист населення від інфекційних хвороб”.

5. Постанова Кабінету Міністрів, від 23.03.1998, N 357 “Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом”.

Законодавство про охорону  праці складається з Закону України  “Про охорону праці”, Кодексу законів  про працю України та інших  нормативних актів.

Законодавство України про  охорону праці та

пожежну безпеку

Закон України “Про охорону  праці” від 14 жовтня 1992 року визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює  за участю відповідних державних  органів відносини між власником підприємства, установи та організації або уповноваженим ним органом і працівником із питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 проголошується: “Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці.”

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначені основні  принципи державної політики в галузі охорони праці.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

· пріоритету життя і здоров’я працівників за відповідно до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відпові-дальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

· комплексного розв’язання  завдань охорони праці на основі національних програм із цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

· соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

· встановлення єдиних нормативів із охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

· використання економічних  методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;