Художньо-образна специфiка весiльної драми

Великодні свята Гаївки приурочені до Великодніх свят. Виконавцями веснянок і гаївок скрізь в Україні були виключно дівчата і молоді жінки. За часів тоталітаризму, коли народні звичаї і обряди переслідувалися і насильно викорінювалися владою, веснянки, як й інші обрядові пісні, співали здебільшого в середовищі старших жінок. Саме вони в багатьох регіонах України виявилися берегинями народних традицій.

Необрядові  пісні - це друга велика група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціальне - побутові, ліричні пісні з особистого і родинного життя, жартівливі й танкові пісні, колискові й дитячі, набожні пісні.

Думи - притаманний тільки українському фольклорові вид народної поезії. (Див. додат. №4) Вони відзначаються речитативною формою, властивою для голосінь, не рівноскладовістю вірша, відсутністю строфи і оповідним (епічним) способом викладу. Думи розвинулися на ґрунті лицарської історії козацтва й найбільшого розквіту набули в XVI-XVII ст., але своїм корінням сягають традицій епічної творчості доби Київської Русі. Низка народних дум присвячена визвольній боротьбі українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У думах оспівується героїзм і патріотизм у боротьбі проти тиранії й поневолення, утверджуються ідеали свободи, справедливості, честі, людської гідності, засуджуються зрадники, що “заради лакомства нещасного” зрікаються свого народу і віри. Поряд з героїчними мотивами у думах проголошуються принципи мирного, справедливого співіснування між людьми (“людська кровця не водиця, проливати не годиться”), звеличується авторитет батька, матері, роду, людей старших.

Ліричні пісні - це народнопоетичні твори, в яких основна увага спрямована на розкриття внутрішнього світу людини, її переживань і настроїв, зумовлених обставинами соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти і прояви як суспільного, так і приватного життя. Тому вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові. Перша група охоплює козацькі пісні - про звитягу, подвиги і смерть мужніх захисників Вітчизни, тугу за ними їх рідних, коханих; чумацькі - про тривалі і небезпечні мандрівки чумаків у Крим чи на Дон за сіллю і рибою, трагічні події в степу, недугу і смерть чумака; ремісницькі, в яких відображені заняття ремісників (шевців, ковалів, кравців, бондарів, купців та ін.) і ставлення до них селян; емігрантські - пісні тих і про тих, що змушені були через безземелля, злидні, переслідування полишати рідний краї, родину і шукати кращої долі на чужині.

Групу родинно-побутових складають численні пісні про кохання, які відображають широкий спектр настроїв та переживань; від світлої радості першого кохання до гіркоти розчарувань, невірності, розлуки; про сімейне життя, серед яких вирізняються пісні про жіночу недолю; нестерпне буття заміжньої жінки з нелюбим чоловіком, чоловіком - п'яницею, злою свекрухою, в умовах несправедливого ставлення до невістки в хаті чоловіка і т.ін. До цієї групи належать пісні про недолю дітей-сиріт, бідної вдови, самотньої матері, яка втратила дітей. Родинно-побутові ліричні пісні відзначаються глибиною почуття і драматизму. Жартівливі й гумористичні пісні складають значну частину народнопісенного репертуару. Вони належать до різних груп народних пісень, у тому числі й до обрядових. Але особливо насичені жартівливо-гумористичним елементом, молодечею безжурністю і веселістю короткі одно і двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконуються як приспівки до танцю. Найбільш поширені з них - коломийки, козачки, шумки, частівки, яким властивий танковий ритм. (Див. додат. №5)

“Пісенний фольклор відображає традиційне піклування людей про  дітей, їх виховання. Воно виявляється в численних колискових піснях і забавлянках, які виконуються для дітей дорослими, а також у піснях і приспівках, що їх співають самі діти” [ 18;8]. Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, скоромовки та ін.). (Див. додат. №6)

Прозовий фольклор. Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін.

Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної  прози. Легенди за змістом подібні  до фантастичних казок: у них також  головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент.

Перекази - це народні оповідання про історичні події й особи. Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.

З переказами споріднені усні народні оповідання - короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію.

До прозового фольклору належать і афоризми це прислів'я і приказки, загадки, формули побажань, привітання.

Прислів'я і  приказки - стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано життєву мудрість і філософію народу. (Див. додат. №7) Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.

Загадки (від слова «гадати» - думати, розмірковувати) - дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього. (Див. додат. №8)

Билини тісно пов'язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядними і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата і різноманітна. Нерідко використовується гіпербола, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш так званий билинний, який є різновидом тонічного вірша [7, с.40].

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки за перший розділ.

1. Характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури є усність, імпровізаційність, колективний характер, а отже, й невизначеність індивідуального авторства - анонімність
2. Фольклор, пов'язаний з розвитком певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами та віруваннями.
3. Фольклор виник багато століть до того, як розвинулася писемна література. Він був своєрідним способом пізнання навколишнього світу. Через твори усної народної творчості книга знайомить нас, з культурою та побутом населення України, з віруваннями та обрядами.
4. У фольклор існує 2 підгрупи. Прозовий та поетичний фольклор які в свою чергу обьеднують в собі різноманіття жанрів усної народної творчості. До скарбів українського народу фольклору належать прислів’я та приказки, думи та казки, щедрівки, веснянки, загадки, легенди та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2 Своєрідність обрядів українського весілля

2.1 Весілля  як драма та його основні етапи

Весільна обрядовість  — це система драматично-ритуальних дій та пов’язаних з ними пісенно-поетичних текстів, що виконуються з нагоди шлюбу хлопця та дівчини як початку їх спільного життя з метою створення сім’ї. Процес формування традиційного весільного обряду українців, як і багатьох інших народів, відбувався протягом тривалого часу. Він сягає своїм корінням у глибоку давнину. На окремих слов’янських територіях до 17 ст. збереглися елементи весільної традиції періоду матріархату, коли ініціатором шлюбу була дівчина, а не парубок. Такий звичай зафіксований у записах Г.-Л. Боплана (1650 p.), який, зокрема, писав: «На Україні, ніби всупереч всім народам, не хлопці сватаються до дівчат, а дівча та пропонують їм руку і рідко не досягають своєї мети; їм допомагає своєрідний забобон, який суворо пильнується...». Описуючи цей обряд, Боплан зазначав, що дівчина, яка покохала парубка, приходить до його хати, коли він і його батьки є вдома, і звертається з проханням до парубка одружитися з нею, а до його батьків — погодитись на цей шлюб. Якщо вони не дають своєї згоди, вона говорить, що лише смерть розлучить її з милим обранцем, і відмовляється покинути їхню домівку до того часу, поки не отримає згоди. «Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись на шлюб, а вже навіть умовляють сина покохати дівчину, тобто одружитись з нею; а парубок, бачачи, з якою завзятістю дівчина зичить йому добра, дивиться на неї як на майбутню свою володарку...». При цьому відмовити дівчині не можна було, оскільки вважалося, що таким чином вони накличуть на себе гнів Божий.

У певному сенсі система ритуалів та традицій з нагоди одруження наречених  становить цілісне драматичне дійство, кожен з учасників якого виконує  призначену йому роль. Головними постатями  тут є, безумовно, шлюбна пара чи «молодята», яких називають князем та княгинею. Інші головні ролі розподілені так: від нареченого — старший дружко (близький родич чи друг; в минулому цю роль виконував жрець племені) та два піддружби (молоді парубки), два старости, «домовий» староста (який рядить домом і приготуваннями), два музики, дві свахи (чи старо-стіни — старші жінки), свашка (молодша дівчина — сестра чи родичка молодого); з боку нареченої — дружка і піддружка, два дружби, козаки або посланці (родичі), два музики і «домовий» або «данський» староста. Старости з дружбами називаються боярами, а всі причетні до виконання обрядів та ритуалів — весільною дружиною, що є відголоском княжого періоду. До весільної дружини також входять писар, який «списує» боярів, їх вози та інший маєток; маршалок, що носить булаву з кінського волосу і виконує всі обряди з короваєм, іноді — коновал, лікар, хорунжий тощо.

 

На різних територіях склад весільної  дружини, кількість дружків, старостів та ін. може бути різною, як і назви цих «весільних чинів».

Традиційний український  обряд весілля умовно ділиться кілька етапів

1)      перед весільний (сватання, заручини чи змовини);

2)   приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, завивання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір або вінкоплетіння, оглядини або відвіз сорочки);

3)      весілля  (посад, розплітання коси нареченої,  батьківське благословення чи  поклони, вінчання, приїзд нареченого, гостина, «викуп» нареченої, прощання нареченої з рідними, від´їзд подружжя до дому молодого, гостина в домі нареченого, «комора»);

4.      після весільний (понеділкування або почепини, пропій чи перезва, циганщина).

У пізніші часи ритуал був значно спрощений", відзначає О. Курочкін. “...Непідробна

щирість і простота стосунків, які існували в малоруській незайманій сім’ї, слу-

жать яскравим доказом  чистоти і волі шлюбних союзів у малоросіян” [22, 86]. 

Таким чином, готується  обрядовий перехід молодих до нової соціально-вікової групи, народжуються нові сімейно-шлюбні стосунки, відбувається поріднення двох родин. цю  унікальну художньо-обрядову систему, Т. Рильський порівняв з найвидатнішими пам’ятками і історії людства. . Розглянемо коротко основні етапи.

Заручини. Вони відбувалися задовго до сватання — звичайно, місяців за два-три. Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім'ю домовлятися. Коли батьки дівчини згоджувалися на одруження, то домовлялися про час сватання.. Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини, що є не обов'язковим, але окремим актом весілля. Потім відбувалося сватання.

Підготовка до весілля  могла тривати від кількох  днів до трьох місяців (іноді більше). У цей час у сім'ї зарученої готували віно (придане). Обидві родини купували подарунки, різали бичка або порося, птицю, випікали багато хліба, готували різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, опоряджали садибу. Молода з дружками, молодий з боярами, співаючи пісень відповідного змісту, ходили по селу й запрошували родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена або наречений кланялися господарям, цілували їх руку й говорили: «Просили батько, просили й мати, і я прошу на моє весілля». Ті цілували молодят у голову, бажали щастя й добра, обіцяли прийти. Усіх учасників і гостей бувало 50 — 60 осіб.

Коровай. Для випікання його запрошувалося від трьох до семи шанованих молодих жінок, які жили із своїми чоловіками в повній злагоді (розведених і вдовиць не брали). Короваї пекли в хаті і молодого і молодої. Коровайниці приносили борошно, яєчка, горілку, масло. Роботою їхньою керував старший сват: благословляв місити тісто, вливати в нього трохи горілки, бгати коровай, садовити в піч, виймати й виносити в комору.

Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром  один аршин (75 см), на який один біля одного наліплювали різні вироби з тіста  — шишки, фігури птахів і тварин, квіти, сонце, місяць тощо. Посередині викладалася найбільша шишка, в яку втикали дві або п'ять стулених докупи свічок. Запаливши їх, просили якогось кучерявого (отже, щасливого) хлопця вимести піч віником і посадити коровай дерев'яною лопатою. Разом з короваєм і окремо випікали численні вироби з тіста. Всі етапи виготовлення короваю або здоби супроводжувалися піснями, в яких славилося борошно «з семи хат», вода «з семи криниць», «сім курок», піч (її «золоті плечі»). Закінчивши роботу, коровайниці частувалися і розходилися.

Гільце. У суботу вранці молода із старшою дружкою скликала дружок і свах вити гільце. Усі сідали за столом і, співаючи узаконених звичаєм пісень, прикрашали заготовленими заздалегідь квітами, пахучим зіллям, стрічками, монетами зрізану гілку плодового або хвойного дерева, а на вершечок прив'язували букетик з колосся. Готове гільце втикали у свіжу хлібину, і воно стояло на столі протягом усього весілля. Таке ж гільце звивали бояри в хаті молодого. Обряд прикрашування гільця символізував звивання нової сім'ї. Дівчата сплітали також і віночки або букетики квітів, які потім пришивали до шапок молодого та бояр.

Дівич-вечір — це прощання нареченої з дівоцтвом. У суботу ввечері всі подруги молодої сходилися до її хати. Під троїсті музики вони співали пісень, у яких славили дівочу красу, молодість, привільне життя, висловлювали жаль з приводу розлуки з батьками, родом. У звертанні до матері питали, чи не надокучила їй дочка своїми примхами. Якщо заміж ішла сирота, у піснях запрошувалися на весілля її батьки, а вони «відповідали», що не можуть устати, бо «сира земля на груди налягла». На весіллі у сироти були «посажені» (названі) батьки — близькі родичі. Молода посланцем передавала молодому згорнену й перев'язану стрічками сорочку, яку вона сама пошила й вишила. Цю сорочку молодий мав одягти на весілля. У деяких місцевостях на дівич-вечір приходив і молодий, брав сорочку, а нареченій дарував щось з одежі.

Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас. Цей звичай не був повсюди однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах – спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах – усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі, щоб не були на порозі.