Вариант 32

1. Характеристика та види ліцензування згідно Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»

Для здійснення окремих видів  діяльності необхідно мати спеціальний  дозвіл (ліцензію), яка видається  центральними та місцевими оралами  виконавчої влади. Перелік видів  діяльня певних видів господарської діяльності», а також передбачений окремими законами.    Відповідно до ч. 1 ст. 14 Господарського кодексу України ліцензування є засобом державного регулювання у сфері господарювання, який спрямований на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. У ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі - Закон) ліцензування визначається як видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Ліцензія в обох нормативно-правових актах визначається як документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.        Ліцензування є одним із видів зовнішньої перманентної легалізації діяльності суб'єкта господарювання. Передумовою ліцензування такої діяльності є державна реєстрація. В установчих документах повинно бути безпосередньо визначено вид діяльності, що ліцензується. З моменту реєстрації суб'єкт господарської діяльності набуває спеціальної право-суб'єктності, яка полягає у визнанні за суб'єктом господарських відносин здатності мати і здійснювати, відповідно до офіційно зафіксованої мети, права та обов'язки. Правосуб'єктність реалізується через правовий режим, елементом чи умовою реалізації якого є отримання ліцензії та підпорядкованість діяльності ліцензійним умовам. Ліцензування є юридичним фактом (станом) для реалізації спеціальної правосуб'єктності, змістом такого юридичного факту є виконання обов'язку отримати ліцензію, для чого необхідно відповідати ліцензійним умовам.     Щодо ліцензування існують різні наукові підходи. Одні вважають ліцензування формою державно-правового регулювання різних форм господарювання та забезпечення життєво важливих інтересів людини, держави і суспільства, інші - видом державного контролю.

Призначенням ліцензування є встановлення особливого державного контролю за здійсненням таких видів  підприємництва, які в силу властивих  їм особливостей пов'язані з реалізацією  найбільш важливих публічних інтересів [3]. Ліцензування розглядається як господарсько-правовий регулятор підприємницьких відносин, метою якого є забезпечення оптимального співвідношення приватних інтересів  комерційної організації з публічними інтересами суспільства в цілому.       Узагальнюючи зазначені точки зору, можна стверджувати, що ліцензування - це сукупність засобів, установлених державою, пов'язаних із видачею ліцензій, переоформленням і анулюванням їх, із наглядом органів, що видають ліцензії, за дотриманням суб'єктами господарювання відповідних ліцензійних умов. Ліцензування застосовується державними органами у порядку, визначеному законодавством для узгодження публічних і приватних інтересів.         Державна політика у сфері ліцензування здійснюється за певними принципами, які визначені ст. З Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»:

• забезпечення рівності прав, інтересів усіх суб'єктів господарювання незалежно від форми;

• захист прав, інтересів, життя  та здоров'я громадян, захист навколишнього  природного середовища від шкідливого впливу діяльності людини, забезпечення безпеки держави;

• встановлення на законодавчому  рівні єдиного порядку ліцензування окремих видів господарської  діяльності;

• встановлення єдиного  переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.         У цьому Законі також зазначається, що ліцензування не може впроваджуватися з метою обмеження конкуренції при здійсненні господарської діяльності. Крім того, ст. 3 містить положення, що ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.          Аналіз законодавства, яке регулює порядок ліцензування діяльності суб'єктів господарювання, дає можливість зробити висновок, що ліцензування здійснюється виключно за ініціативою суб'єкта господарювання і ніхто не може примусити його це зробити, однак суб'єкт господарювання зобов'язаний мати ліцензію для зайняття видами діяльності, щодо яких державою передбачені певні обмеження.     Вважаємо за необхідне зазначити, що правоздатність суб'єктів господарювання, які здійснюють ліцензований вид діяльності, пов'язана з наявністю у них ліцензії. Лише за наявності ліцензії господарюючі суб'єкти мають право займатися діяльністю, щодо якої передбачено ліцензування. Тому можна зробити висновок, про те, що, не маючи ліцензії на здійснення окремого виду діяльності, суб'єкт господарювання має певні обмеження, нехай не правосуб'єктності в цілому, так у її реалізації. Хоча таких положень не містить ні Цивільний, ні Господарський кодекси України, однак аналіз норм цих кодифікованих нормативних актів дозволяє зробити такий висновок.            Аналіз поняття та сутності ліцензування дозволяє, на нашу думку, вирізнити ознаки ліцензування.       Публічний (державний) характер ліцензування. Ліцензування спрямоване на забезпечення суспільного (публічного) інтересу тому, що передбачає узгодження інтересів суб'єктів господарювання і суспільства в цілому. Метою і ліцензування є встановлення особливого державного контролю за здійсненням таких видів діяльності, які мають певні особливості, що пов'язані з реалізацією найбільш важливій публічних інтересів. Держава через ліцензування виконує функцію представника суспільства, який покликаний забезпечувати умови життєдіяльності.  Ліцензування здійснюють органи державної виконавчої влади - органи ліцензування і залежно від виду господарської діяльності. Постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698 затверджено перелік органів ліцензування, які вирішують питання ліцензування господарської діяльності.          Процесуальний характер ліцензування. Ліцензування господарської діяльності - це регламентована законодавчими актами процедура (процес), яка складається з кількох стадій:

• порушення ліцензійного процесу - суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид  господарської діяльності, що ліцензується, звертається до органу ліцензування із заявою встановленого зразка про  видачу ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додаються передбачені  законодавством документи. Заява встановленого  зразка про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються  ліцензійним органом за описом. Орган  ліцензування після надходження  заяви про видачу ліцензії формує ліцензійну справу, в якій зберігаються всі документи, що подаються конкретним суб'єктом господарської діяльності. Надходження документів фіксується у спеціальному жур-наїіі, який ведеться окремо по кожному виду господарської діяльності (ст. 19 Закону);

• розгляд заяви про  видачу ліцензії - представник ліцензійного органу перевіряє дотримання передбачених законом вимог щодо документів, які  надійшли. Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо: заява подана особою, яка не має  на це повноважень, або документи  оформлені з порушенням вимог  закону. Орган ліцензування приймає  рішення про видачу ліцензії або  про відмову у її видачі. Якщо законом передбачено проведення конкурсу на отримання ліцензії, то ліцензія видається за результатами конкурсу (ст. 12). Підставами відмови  у видачі ліцензії можуть бути: недос-товірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії; невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, установленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії (ст. 11);

• внесення інформації до ліцензійного реєстру. Орган ліцензування формує і веде ліцензійний реєстр з певного  виду господарської діяльності. Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування веде Єдиний ліцензійний  реєстр, який містить відомості ліцензійних  реєстрів. Інформація, що міститься  в Єдиному ліцензійному реєстрі  та ліцензійних реєстрах, є відкритою;

• видача ліцензії. Орган  ліцензування веде журнал виданих ліцензій. Такий облік виданих ліцензій ведеться на кожний вид господарської  діяльності, що підлягає ліцензуванню. Орган ліцензування приймає рішення  про видачу ліцензії або про відмову  у видачі у строк не пізніше, ніж  десять робочих днів з дати надходження  заяви про видачу ліцензії, якщо інше не встановлено законом. Повідомлення про прийняте рішення видається  заявникові в письмовій формі  протягом трьох робочих днів з  дати прийняття відповідного рішення (ст. 14). Постановою Кабінету Міністрів  «Про запровадження ліцензії єдиного  зразка для певних видів господарської  діяльності» від 20.11.2000 р. № 1719 запроваджено ліцензію єдиного зразка для видів  діяльності, щодо яких здійснюється ліцензування. Порядок заповнення бланка ліцензії регулюється Інструкцією про  порядок заповнення бланка ліцензії єдиного зразка, яка затверджена  наказом Державного комітету України  з питань регуляторної політики та підприємництва від 04.12.2000 р. № 67. Термін дії ліцензії встановлюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів  України «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської  діяльності, розміри та порядок зарахування  плати за її видачу» від 29.11.2000р. № 1755.        Єдність ліцензування. Процес ліцензування регламентується законодавчими актами і є єдиним на всій території держави. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування не вправі змінювати цей порядок.          Обов'язок ліцензування. Без ліцензії не можна здійснювати ті види господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягають обмеженню. До суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються санкції, передбачені Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами.     Аналіз чинного законодавства у сфері ліцензування дозволяє визначити функції, які виконує ліцензування:

• дозвільну - держава в  особі органу, що здійснює ліцензування конкретного виду діяльності, дає  дозвіл на заняття конкретним видом  господарської діяльності, чим засвічує, що суб'єкт господарювання відповідає всім організаційним і економічним  вимогам законодавства щодо здійснення цього виду діяльності, тобто має  необхідну матеріальну базу, відповідає технічним та технологічним вимогам, має належний кваліфікаційний рівень працівників;

• облікову - шляхом ведення  обліку ліцензійний орган формує і веде ліцензійний реєстр певного  виду господарської діяльності. Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування веде Єдиний ліцензійний  реєстр, який містить відомості ліцензійних  реєстрів органів ліцензування, що забезпечує єдиний облік усіх суб'єктів  господарської діяльності, які отримали дозвіл на зайняття певним видом діяльності. Постановою Кабінету Міністрів України  від 08.11.2000 р. № 1658 затверджено Порядок  формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру  та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру;

• інформаційну - орган ліцензування формує і зберігає ліцензійну справу щодо кожного суб'єкта, від якого  надійшла заява про видачу ліцензії. В цій справі зберігаються документи  щодо видачі та переоформлення ліцензії, видачі дублікатів ліцензії, а також  копії рішень органу ліцензування про  видачу, переоформлення та анулювання ліцензії, про видачу дублікатів ліцензії, розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов. Інформація, що міститься  в Єдиному ліцензійному реєстрі  та ліцензійних реєстрах, є відкритою, і може бути надана іншим державним  органам та заінтересованим особам. Можна також у встановленому  законом порядку отримати інформацію про суб'єкта підприємницької діяльності, що отримав ліцензію у встановленому порядку, безпосередньо з реєстру;

• контролюючу - спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює проведення планових та позапланових перевірок господарюючих  суб'єктів, які здійснюють ліцензований вид діяльності. Цими органами перевіряється  додержання законодавства у сфері  ліцензування, контроль за наявністю  ліцензії у суб'єктів господарювання, контроль за додержанням ліцензійних  умов;

• статистичну - за даними ліцензійних  реєстрів та Єдиного реєстру можна  відсте-жувати динаміку господарської діяльності, досліджувати ринкове середовище, здійснювати прогнозування та узагальнення розвитку підприємництва в державі у сферах ліцензованої господарської діяльності;

• охоронну. Ліцензування є  засобом охорони прав та інтересів  суб'єктів господарювання, а також  інтересів інших учасників суспільних відносин від наслідків потенційно небезпечного господарювання.      Таким чином, саме ліцензування певним чином дозволяє державі забезпечувати одночасне дотримання публічних і приватних інтересів, не вводячи державну монополію на здійснення окремих видів діяльності та не обмежуючи свободу діяльності суб'єктів господарювання. Тому суть законодавчого визначення ліцензування має як теоретичне, так і практичне значення для застосування цього засобу державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання.         У ст. 1 Закону визначені терміни, що вживаються в ньому. Серед термінів зазначено «ліцензування» і пояснюється механізм ліцензування.

2. Вільні економічні зони, зони вільної торгівлі, прикордонної торгівлі, офшорні кампанії. Мета створення та реєстрації законодавчо-правової бази.

Поява ВЕЗ у світовому  господарстві в середині 20-го століття євідображенням нових економічних підходів і тенденцій, пов'язаних зпошуком шляхів розвитку окремих країн в умовах поглиблення процесівінтеграції у світовій економіці.        Це явище, яке отримало настільки інтенсивний розвиток, вимагає до себебільш пильної уваги. Тому я хотіла б почати з історіїрозвитку вільних економічних зон.          Спочатку з'явилося поняття''вільний порт''. Під вільним портомрозумілася територія даного порту, призначена для безмитногоскладування товарів на період пошуку покупців для розвитку впершу чергу внутрішнього ринку, а потім для сприяння виходу і назовнішній ринок. Перший вільний порт виник в Генуї в 1595 р. У 1661з'являється подібний порт у Венеції, а у 1669 р. - в Марселі. У Росії --в Одесі (1817), Владивостоці (1862), Батумі (1878).      У ті часи не було можливості розробити офіційні нормативно -правові документи міжнародного рівня. В даний час можнапослатися на конвенцію Кіото (травень 1973 р.), де було дано визначення     СЕЗ:''Вільна економічна зона - це частина території єдиногодержави, на якій завезені товари звичайно розглядаються яктовари, що знаходяться за межами митної території по відношенню доправа імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайномумитного контролю''. Саме такий підхід спочатку буввикористаний при створенні ВЕЗ на частині території морських портів,аеропортів, залізничних вузлів, а потім і на території прилягаютьдо них районів.            Згодом товари, що надходять в такі зони, стали не тількисортуватися, а й дообрабативаться. Надалі все більшого значеннянабуває переробка товару. Аналізуючи даний етап розвитку СЕЗ, слід визнати, що йому булавластива більшою мірою комерційна діяльність, в ході якої,здійснювалося, в основному, складування товару і виконувалисяпаралельно операції, що сприяли доброякісному зберігання,поліпшення зовнішнього вигляду товарів і т.д.               У СЕЗ стала проводиться обробка товарів, тобто проводилися такіоперації, які в кінцевому рахунку приводили до збільшення вартостітовару. Це змінило економічну суть зон: з пунктів збору тарозподілу товарів вони стають центрами доопрацювання або навітьвиробництва товарів, маючи при цьому пільгові умови експорту. Відмінна риса таких СЕЗ - це підвищення доданої вартостітовару за відсутності митних і інших мит. У 70-80 роки СЕЗ привертають увагу країн, що розвиваються яккомпромісний варіант, що забезпечує перехід доекспортоорієнтованої типу розвитку виробництва з метою надходженняіноземних капіталів, передових технологій,''ноу-хау'', але при цьомузахищає місцевих товаровиробників від прямої конкуренції зіноземними фірмами при використанні власних сировинних ресурсівдля виробництва експортної продукції.  Підприємства в СЕЗ, що займаються переробкою місцевих сировиннихресурсів, стають досить великими і орієнтуються надовгострокову діяльність. Однак необхідно відзначити, що дляпереробних місцеву сировину підприємств необхідно мати набезпосередній близькості джерела цієї сировини, а для підприємств, що непов'язаних з місцевим сировиною, важливо бути зручно розташованими дляспоживачів їхньої продукції. Отже, відбулася трансформація зон уекспортно-виробничі зони. Т'У міру посилення конкурентної боротьби основним чинникомконкурентноздатності стає не ціна товару, а його якість,новизна, наукоємність, багато експортопроізводственние зони сталитрансформуватися в науково-промислові парки. Крім того, нові СЕЗутворюються у формі технополісів - високорозвинених структур поорганізації розробки та випуску конкурентоспроможної продукції.         Особливим видом ВЕЗ є офшор - центри. У них концентруєтьсябанківський, страховий бізнес, через них здійснюються експортно -імпортні операції, операції з нерухомістю трастова та консалтинговадіяльність''.           Таким чином, постійно йде процес еволюції зон - від вільногопорту до технополісу, і це рух вперед триває.        З метою впорядкування всього різноманіття наявних зон існуєідея їх класифікації за наступними критеріями: за ступенем інтегрованості в світову і національнуекономіку; за галузевою ознакою за характером власності; з економічної мотивації їх створення.         За ступенем інтегрованості у світову і національну економіку можнавиділити два типи зон: екстравертівний - має анклавність характер, орієнтованийна зовнішній ринок; інтравертівний - інтегрований у національну економіку.          Чітка класифікація за галузевим критерієм утруднена, тому що цеможе бути як яскраво виражена галузева спеціалізація, так іспеціалізація кількох галузей промисловості, а також відноснауніверсальність.     За характером власності зони можна класифікувати надержавні, приватні і змішані, що залежить від капіталу, якийпрацює в зонах.   За економічної мотивації створення зон можна розділити на дві великігрупи: підприємницькі зони;  вільні економічні зони.    Підприємницькі зони - це знаряддя регіональної політикиспрямованої на пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивнихрайонах шляхом надання підприємцям великий свободидіяльності та значних фінансових пільг.              Вільні економічні зони (ВЕЗ) - це особливі території, якіпризначені служити місцем вкладення прямих іноземних інвестицій.      Отже, можна констатувати, що підприємницькі івільні економічні зони відрізняються за своєю економічноюмотивації: перша інструмент регіональної політики, призначеніперш за все, для стимулювання діяльності слабо розвиненихдепресивних регіонів своєї країни, створення в них нових робочих місць;другий - інструмент активізації експорту, залучення прямихіноземних інвестицій і нових технологій на окремі території своєїкраїни.           У найбільш традиційному розумінні під вільною економічною зоною (СЕЗ) мається на увазі частина суверенної території держави, в межахякій вводиться особливий - пільговий (у порівнянні ззагальнодержавним) - режим господарювання.            Для позначення зон такого типу в документах міжнародних організаційє безліч назв. Але, незважаючи на відмінності формулювань, ці утворення мають тринайважливіші риси: вони створюються для обслуговування світового ринку; на них не поширюються багато економічних норми іобмеження, що діють на решті території країни; вони є елементом державного регулюваннязовнішньоекономічних зв'язків.  Важливо також відзначити концептуальне та організаційне схожість СЕЗ,що діють в абсолютно несхожих на один одного країнах .. Цепояснює схожість існуючих СЕЗ: всі вони сконцентровані такимчином, щоб служити''острівцями''світового ринку на національнійтериторії, що наближається іноземний капітал, перш за все до такогомалорухливому ресурсу, як робоча сила.         Причому на умовах максимально відповідають вимогам іноземнихінвесторів, роль яких часто виконують транснаціональні корпорації.              Для реалізації цільових установок щодо створення ВЕЗ застосовуєтьсядосить широкий набір пільг і стимулів для іноземних інвесторів,який має специфічні відтінки в кожній зоні, але, як правило,скрізь передбачається: скасування повна (часткова) мит на визначений строк,в залежності від ряду умов, на ввезення сировини, устаткування, і т.д. івивезення продукції; звільнення повне (часткове) від податків як федеральних, так ірегіональних; або''податкові канікули''на певний строк доЗалежно від ряду умов; вільний переклад прибутку і капіталу для іноземних інвесторів ззони; скасування податків повна (часткова) на прибуток іноземного персоналу,що працює в зоні; дебюрократизація створення та управління підприємств в зоні; створення спеціальних органів управління зони, компетентних угалузі зовнішньоекономічної діяльності; надання пільгових кредитів; надання в оренду землі, приміщень, різних послуг зпільговими тарифами; наявність необхідної інфраструктури як для забезпеченняфункціонування діяльності в зоні, так і для проживання.  У той же самий час важливо підкреслити, що для ряду іноземнихінвесторів пільгові стимули не мають такого вирішального значення як цездається на перший погляд, а перевагу багато з них віддаютьполітичної та економічної стабільності в країні, що приймає,культурі поваги приватної власності, традицій вільнихміжнародних угод і договорів.            Серед класичних''''вільних економічних зон в даний часнайбільш значущі: вільні митні зони; зони експортного виробництва; техніко-впроваджувальні зони;  особливі економічні зони;      На практиці в чистому вигляді''''перераховані зони зустрічаються рідко,частіше буває, що діючі зони включають в себе поєднання низкиелементів названих зон.         Вільні митні зони. Охоплюють обмежені ділянки митної території країни, вмежах яких вводиться пільговий (у порівнянні із загальним) режимзовнішньоекономічної діяльності шляхом застосування митних податковихта інших пільг. Спочатку вільні митні зони створювалися на перетинахвеликих міжнародних транспортних коридорів. Перший прецедент --безмитні магазини у великих міжнародних аеропортах, включаючи іаеропорт Шереметьєво-2 в Росії. Досить часто під вільнимимитними зонами розумілися і вільні торгові зони, безмитнізони, складські зони, транзитні зони та ін..              Зона надає торговим фірмам 90% знижки з прибуткового податку, афірми, що займаються тільки дистриб'юторськими операціями зі своїхскладів у зоні, - звільняються від сплати прибуткового податку. [2. 326c] Зони такого типу є найбільш простими видами організації СЕЗ,які потребують мінімального обсягу капіталовкладень на їх створення.  Зони експортного виробництва. Зони експортного виробництва охоплюють обмежені ділянкимитної території країни, в межах яких запроваджується пільговий (попорівнянні із загальним) режим господарської діяльності для підприємстввивозять за межі країни продукцію власного виробництва, доякої належать товари, в кінцевій вартості яких величинавартості, доданої на території зони, становить певнийрозмір. Головна мета таких зон це: створення експортного виробництва (часто на місцевій сировині), отримання вільно конвертованої валюти, організація імпортозамінних виробництв, конверсії оборонних підприємств та ін,   Ці зони орієнтовані в основному на зовнішню торгівлю. У деякихджерелах до цього виду відносять експортно-виробничі та експортно -промислові зони, а також і зони заохочення експорту. Підприємствам,розташованим в цих зонах, часто відводиться рольвузькоспеціалізованого об'єкта в рамках розірваного і територіальнорозосередженого по багатьох країнах світу виробничотехнологічного циклу виготовлення певної продукціїтранснаціональних корпорацій.        Можна вважати, що завдяки цим зонам практично здійснюєтьсяекспорт дешевої робочої сили, причому без переміщення її в іншікраїни, що знімає з цих країн ряд негативних проблем, що виникають зприсутністю робочих іноземців. Використання терміна''новеміжнародний поділ праці''може дати пояснення механізмуфункціонування таких зон. У цих зонах відбувається досить вигіднена даному етапі з'єднання дешевої місцевої робочої сили, частодосить дешевого місцевої сировини і капіталу, що надходить у зонуззовні.            Одна з перших зон експортного виробництва в 1965 році була створенана Тайвані, а на початок 1990 р. в країнах, що розвиваються налічувалосявже близько 300 функціонуючих зон експортного виробництва. У них булозайнято більше 2 млн. чоловік, а обсяг експорту становив 15 млрд.доларів. При наявних недоліках ці зони служать стійкимджерелом валютних експортних доходів. Так, в 1895 р. вартістьпродукції зони Маврикія становила 46,3% вартості всього національногоекспорта.1   Одна з точок зору, заслуговує на увагу, полягає в тому, що длярізних країн, у тому числі і для Росії, з її величезним науково -технічним потенціалом, одним з пріоритетних форм розвитку СЕЗ повинністати науково-промислові парки.         Висновок: Вільно економічні зони розвивалися досить швидкимитемпами в останні десятиліття 20-го століття, їх масштаби, ціліта функції можуть бути різні, причому з часом вони можутьзмінюватися.  СЕЗ виникають як у розвинених країнах, так і в що розвиваються, тобтонезалежно від соціально - економічного розвитку. Вільні    Економічні Зони все більше стають інструментомфорсованого підйому економіки країн і окремих регіонів тає «острівцями» світової економіки на національних територіях.          Для їх формування та функціонування важлива політична іекономічна стабільність, повага до приватної власності,законодавча база, вообщем те, що ми називаємо «кліматомдовіри ».