Українська архітектура XIX ст

ВСТУП

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися  помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. Стиль забудов стриманий та досить конструктивний.

Найбільш відомими архітекторами  були Меленський (церква - ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац) та інші.

Архітектурний стиль  Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву  Магдебургського права, церква на Аскольдовій  могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 рр. за проектом В. Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.

У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ КЛАСИЦИЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ АРХІТЕКТУРІ XIX ст

 

Україна пройшла довгий і складний шлях свого історичного  розвитку, що мав великий вплив на архітектуру. З початку XIX ст. прийшов класицизм, так званий «міський стиль», характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будівлям. З другого боку, в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступово впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.

В розвитку класицизму можна  визначити три етапи: становлення  стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого  етапу відзначається переходом  від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої  забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням  другого етапу було створення  великих ансамблів, а в архітектурі  – застосування декоративного мистецтва  для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі  поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого  класицизму знаходять підтримку, поширення  у творчій практиці українських  архітекторів та скульпторів.

Відомі зодчі першої половини ХІХ ст.. такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.

Найвеличнішій будівлі  за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст.. співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості.

Отже, на початку ХІХ ст. в українськіа архітектурі з’являється напрям класичності як реакція проти бурхливого, напруженого стилю барокко. Споруди виконуються в таких спокійних логічних і навіть суворих класичних формах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       РОЗДІЛ 2. МІСТОБУДУВАННЯ ТА НАЙКРАЩІ СПОРУДИ ХІХ ст.

 

Розвиток архітектури  Києва значною мірою пов’язаний з ім’ям визначного архітектора  Андрія Миленського, який народився  в 1766 р. в сім’ї військовослужбовця. Свій шлях у будівельній справі він почав у 1775 р. Потім навчався в Кремлівській експедиції під керівництвом К. Бланка, а з 1787 р. – в Петербурзі у Кваренчі, де працював 5 років. Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший на Україні “Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права”, що являє собою 18-метрову тосканську колону з п’єдисталом у вигляді арки. Для пам’ятника обрали місце в кінці Хрещатої долини, на березі Дніпра, в оточенні зелені, де за переказами відбувалося хрещення киян у 988 р.

У 1810 р. на Аскольдовій  могилі споруджено церкву-Ротонду (див. дод. 1) у вигляді мовзолею-пам’ятника Аскольдові, якого за літописом вважали першим київським князем. Церква стоїть у чудовому природному оточенні. Вона була двоповерхова, виконана у стилі ампір та отримала форму ротонди, оточеної колонадою тосканського ордеру. Її вінчала велика напівсферична баня з ліхтарем та маленькою дзвіницею (у 1882 баню храму було дещо спрощено). Тарас Шевченко зобразив її на одній з акварелей. Всередині церкви, у напівпідвальній крипті було передбачено 77 місць для поховань.

 Після нищівної пожежі Подолу  у 1811 р. Миленському довелося багато попрацювати над забудовою цієї частини міста. Він поновлює старі будівлі і будує багато нових. У Фролівському монастирі Миленський спорудив Воскресенську церкву з центральною ротондою, перекритою банею, та з двома боковими симетричними крилами. Церква звісно мала вигляд цивільної будівлі, й мала хрест на бані, який свідчив про її культове призначення.

Найбільшою спорудою Києва першої половини ХІХ ст. була будівля університету ( див. дод. 2). Її будівник В. Беретті – відомий архітектор, чия майстерність склалася під впливом його вчителя по Академії мистецтв А.Захарова і Тома де Томана, з яким Беретті довелося згодом працювати в Петербурзі. Будівлю університету розміщено на перехресті двох основних магістралей нового міста, завдяки чому вона добре пов’язана з Хрещатиком, Печерськом і старим містом. Головний фасад корпусу університету виходить на Володимирську вулицю.

Будинок Головного корпусу  університету збудований у 1837-43 рр. у  формах классицизму.

Будівля Університету являє собою  величезний замкнений квадрат з внутрішнім двором, довжина фасаду сягає 145.68 м. Архітектура Університету має монументальний характер великого громадського будинку. Коли Беретті планував будівництво корпусу, він не знав, з якого боку будівлі буде прокладена вулиця Володимирська, тому він зробив університетську будівлю презентабельною як зі східного (сучасний університетській фасад на вулиці Володимирівській) так і з західного боку (зі сторони сучасного Ботанічного саду). Особливо виразна архітектура східного фасаду, що досягається контрастним протиставленням протяжної площини стін могутній вертикалі колон портика, який вирішено в іонічному ордері на всю висоту будинку.

  Через значних висотних споруд цього часу виділяється дзвіниця Успенського собору в Харкові, зведена за проектом архітектора Є. Васильєва у пам’ять перемоги над Наполеоном. Кожен із 4-ох ярусів дзвіниці являє собою самостійну ордерну композицію, а п’ятий ярус становить барабан увінчаний позолоченою банею.

Розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса.

У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.

На початку 1800 р. архітектору І. Старову доручили обрати нову територію, скласти проект міста Миколаєва. В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста спланованого на класицистичних засадах. Центральна площа була на перетині двох головних широких вулиць. Її забудова складалася з церкви на честь Григорія Вірменського, будівель магістрату, з кам’яними лавками. Найзначнішою з них є кам’яний двоповерховий будинок. До нього симетрично прилягають з обох боків крила у вигляді відкритих галерей, які надають будівлі легкості. Перший поверх магістрату має вигляд аркади на яку спирається стіна другого поверху, а колони бокових галерей пов’язують будинок з іншими будівлями площі.

В інших будівлях у Миколаєві  також відчувається намагання по-новому трактувати класику сміливим застосуванням форм дерев’яної архітектури, навіяних народної творчості.

Найбільшого розвитку серед  міст кінця ХVІІІ-ХІХ ст.. досягла одесса. У 1803 Одеса ще була невеликим містом з дев’ятьма тисячами жителів. У місті було 14000 будинків і землянок, незакінчені церкви, 39 невеликих фабрик, 200 крамниць і магазинів. В 1804 р. градоначальник Одеси А.Е. Ришельє замовив проект театру ( див. дод. 3) відомому архітекторові Тома де Томану.

Прихильник форм античної архітектури, Томан казав, що його театр являє  “подобу невеликого грецького храму. Театр збудований у 1809 р. поблизу моря добре виділявся серед навколишньої забудови і кожен хто приїжджав до Одеси морем, першою бачив цю споруду.

Будівля Одеського Театру Опери і Балету вважається одним з великих архітектурних пам’ятників України і одним з красивих театрів в світі. Опера - справжня перлина Одеси, що гідно увійшла до списку семи чудес України. Дізнаємося про цей пам’ятник архітектуру і мистецтва докладніше: Одеський Оперний Театр веде свою історію практично з часів підстави Одеси. Був побудований в 1809 році за проектом французького архітектора Тома де Томон. У 1873 році театр повністю згорів, це було трагедією для міста, але на щастя, людських жертв не було.

І ось, через 11 років після фатальної  пожежі, Одеський Оперний Театр почали зводити наново. Цього разу будівництво велося під керівництвом віденських архітекторів Ф. Фельнера і Р. Гельмера. А відкриття нового театру відбулося 1 жовтня 1887 року.

Одеський Оперний Театр знаменитий перш за все своєю архітектурою, а по своєму плануванню і за технічними даними не поступається кращим в Європі. Хоча на той момент в Україні притаманний класицизм, сама будівля виконано в стилі віденського “бароко”. Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображає одну з муз, - покровительку мистецтва Мельпомену. Вона сидить в колісниці, запряженій чотирма розлюченими пантерами. Внизу, біля центрального входу, на високих постаментах встановлено дві скульптурні групи, що втілюють Комедію і Трагедію: зліва - фрагмент трагедії Евріпіда “Іполит”, справа - епізод нз комедії Арістофана “Птаха”.

По всьому фронтону будівлі  можна бачити бюсти геніальних творців  російської літератури і мистецтва: Пушкіна, Глінки, Грібоєдова, Гоголя, які  як би втілюють поезію, музику, драму, і комедію. Але найкрасивіша частина будівлі - це зал для глядачів. Зал, як і внутрішній інтер’єр Театру, відповідає гаслу: “Золотій формі - золотий зміст”. Виконаний в стилі Людовика XVI - “Роккоко”.

Все всередині створено в гармонії один з одним: куполи, колони, арки, скульптури, барельєфи, свічки і свічники, багато позолоти, що дуже красиво поєднується з білим, бежевим і теплим кремовим кольором стін і стель. На стелях розписи - сцени з відомих творів Шекспіра. І ніби підноситься над всім величезна розкішна кришталева люстра, вага якої близько два з половиною тонн.

У забудові Одеси брали  участь петербурзькі архітектори, такі як Ф.К. Боффо, Г.І. Горічеллі, У.Козлов, Ф.К. Боффо був родом із Сардинії. За сорок років творчої діяльності він спорудив кілька найзначніших будівель. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, вона збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах.

Були спроектовані в 1825 році архітекторами Франческо Боффо, Аврамом Мельниковим і Потьє, а побудовані в 1837—1841 інженерами Уоптоном і Ю. Морозовим. Світлий князь Воронцов розпорядився побудувати сходи в подарунок своїй дружині Єлизаветі, вони коштували місту вісімсот тисяч рублів.

Сходи побудовані «на  тому місці, де була стежина», як стверджував  одеський старожил Михайло Дерибас.

Відповідно архітектурній  досконалості конструкція сходів, в  основному розроблена інженером  Уптоном. Це гігантський, складений з місцевого вапняку клин, що покоїться на дерев'яних палях і «прорізає» трьома продольними та дев'ятьма поперечними склепінчастими коридорами або галереями, які утворюють на перетинах масивні стовпи. Стовпи й підтримують самі сходи: похилу площину з укладеними поверх неї сходами. Крізні поперечні галереї утворили на бокових стінках сходів красиві аркади.

Згодом терассування схилів «замаскувало» конструкцію  сходів, і з боку фунікулера вони здаються укладеними пологим схилом, ніби «широке розстелене полотнище», як відзначив український письменник Іван Нечуй-Левицький.

Весною 1919 року на їх майданчиках  ставив спектаклі місцевий Камерний театр. Всесвітньо відомими вони стали  завдяки фільму «Броненосець Потьомкін» Сергія Ейзенштейна, у ключовій сцені якого дитячий візок котиться сходинками сходів.

Сходи поступово руйнувала  ерозія, і в 1933 році вапняк був замінений  рожево-сірим гранітом, а майданчики були покриті асфальтом.