Василь Стефаник

ВАСИЛЬ  СТЕФАНИК

Василь  Стефаник народився 14 травня 1871 р. в селі Русів в сім’ї заможного селянина

Батько  хотів бачити Василька орачем і сіячем з юних літ, і пізніше Стефаник згадував першу свою оранку, криваві  мозолі і втому. «Нагадується мені одна весна — давня, давня… Я перший раз йшов робити весну… Тато казав: «Ти вже великий, вже меш зо мною у поле ходити, а за то до Великодню я куплю файний капелюшок кайстровий і черевики куплю, будемо робити та й будемо мати». Цілий день я погонив — мука була, плач був і сварка. Вечером я вертався додому… Мама мене привітала як парубка» Cпогад не похмурий, не песимістичний, а овіяний надією: «Будем робити та й будем мати».

У 1878 році батьки віддали  свого найстаршого сина до початкової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Побачивши, що дитина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів й учителів: «Тут мене почали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били». Після цієї школи, де, як писав письменник, «не одну сльозу… зрібним рукавом обтирав», проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Василь успішно склав іспити до Коломийської Гімназії. І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайвище. Василько старався виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав ногами Й улюлюкав. Потрясіння було таким великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому «панський» костюм, не міг його носити, бо запах сукна щораз нагадував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду. Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим у класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість 

Продовжувати  навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гімназії. У Дрогобичі В. Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки. В останній рік навчання в Дрогобицькій гімназії помирає старша сестра Марія, що була для Василя і вихователем, і другом-порадником. Наша, синку, Марія вмерла. Та як умирала, та все за тебе випитувала. Ми її дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, як вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла». Від жалю серце у Стефаника перевернулося: Пішли ми з мамою на могилу.

«Аді, синку, отсє Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала малювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу».

Сіли  ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається  з маминим білим волоссям…

» Мати Стефаника  — надзвичайно чуйна, добра і  ніжна жінка — була чи не єдиною людиною, яка розуміла сина, співчувала йому і безмежно любила. Її світлий  образ письменник проніс у своїй душі до останніх днів життя. Після смерті дочки ненька тяжко захворіла, і люблячого сина це дуже непокоїло. 

«Не раз, а сто разів на день,— пише він у листі до В. Мора-чевського 24 листопада 1895 р. ,— я боюся своїх дверей, чи аби не розтворилися та аби мені не подано телеграми». Василь боїться втратити матір.

Після Дрогобицької гімназії Василь Стефаник навчається на медичному факультеті Ягеллонського університету в м. Кракові. Вибір медицини можна пояснити хіба що втратою сестри й хворобою матері. У 1895 році Василь приїхав до матері Оксани, яка вже згасала.

Вона  обливала слізьми подушку, приказуючи: «Діти, діти, кілько вас маю, а так, як бих і не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові гріхи». Батько ж не міг і не хотів зрозуміти свого сина, і конфлікт вилився у велику сварку й взаємну неприязнь. Для матері Василева творчість була святинею, але похмурі тони його оповідань лякали селянку, вона вважала, що її син дуже нещасливий, якщо «люди плачуть над його писанням, а не сміються».

Помирала  мати, коли Василь уже був відомим  у Західній Україні новелістом. Смерть Оксани призвела до ще більшої ненависті між батьком і сином.

Семен задумав  оженитися, хоча небіжці, як говорили в  селі, ще «ноги не застигли». Скороспечене весілля батька з Василевою ровесницею боляче вдарило письменника. З розпачу він погрожував викопати мамину труну і покласти на порозі в церкві, щоб батько з нареченою переступав через домовину, ведучи нову жінку до вінця. Цього, звичайно, письменник не зробив. 

26 січня 1904 року  Василь Стефаник одружився з  Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім’ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання «Синьої книжечки» сказав: «Не пиши так, бо вмреш».

Сімейне щастя Стефаника  тривало всього десять років, 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши  Василеві дрібних діток — трьох  синів. Залишившись на 43-му році життя  вдівцем, Стефаник узяв турботи про  дітей на себе, доглядав їх, пестив, турбувався про здоров’я.

Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональної пенсії, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української уніатської церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано.

З великою  торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети… Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору в Україні 1933 року… Стефаник не визнавав комунізму. Він був послідовним учнем Франка.

Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у Русові від серцевого нападу. За заповітом митця поховали в рідному селі, поруч із могилою матері, адже відчуваючи подих смерті, він не раз повторював: «То, небожата, мені вже треба йди до моєї мами».