Виникнення та розвиток іконописного мистецтва

 

 

Рожищенський коледж Львівського  національного університету

ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Гжицького

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

«Виникнення та розвиток

іконописного  мистецтва» 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рожище 2011 

Останнім часом український  іконопис переживає доволі бурхливий  розквіт, що відображується як у суто наукових, так і у виданнях, сказати  б, репрезентативно-подарункового типу. Пробудження зрозуміле. Після усунення табу на сакральну творчість з’явилася не лише благодатна нагода заповнити духовний вакуум, а на рівні сучасної науки та світогляду відобразити-осмислити колосальний феномен українського іконопису. Даний феномен належить до таких базових явищ духовної культури і матеріальної цивілізації українського народу, як сакральна архітектура, хоровий спів та інші явища християнського всесвіту, які визначили, з одного боку, неповторну сутність українського народу у його історичному розвитку, засвідчуючи його вершинний (ідеальний) духовно-мистецький потенціал у часі й просторі, а з іншого – місце і роль українців у духовному поступі суміжних народів.

Богослови і мистецтвознавці  різних країн світу у другій половині ХХ ст.. почали приділяти особливу увагу іконознавству, зокрема таким його царинам, як духовна природа ікони, її відмінності від інших видів релігійного малярства, історія ікони в різних країнах християнської культурної традиції, богословіє ікони, іконографія, техніка іконопису. Як це не дивно, саме Захід зумів по-новому оцінити східну ікону, відкрити світові її велич. Але варто зрозуміти, що ікона – це не екзотика (саме так часом сприймають її представники західної християнської цивілізації), а необхідний атрибут Богослужіння. 
      Важливо пам’ятати, що іконографія все ж таки має східні джерела, які є загально признаними. Одночасно в контексті східних (візантійського, зокрема) джерел має своє походження і українська ікона. Україна прийнявши християнство із Візантії (988), прийняла разом з тим і його церковне мистецтво (скульптура, іконопис, хоровий спів), яке з часом викристалізувалось у власне. Грецькі майстри, які приїжджали на Україну із Митрополитами, з часом передавали свій хист і майстерність українським митцям, а ті поступово вносили у здобутки (надбання) свої національні елементи.

Християнскьке іконописання пройшло складну і драматичну історію становлення і розвитку. Одним з його теоритичних підгрунть був трактат "Корпус Ареопагiтикум" Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта. Швидше філософський за своєю суттю він містив багато матеріалів щодо символіки кольорів та техніки зображень на іконах. Широко поширений у Візантії він мав великий вплив і на первісне українське іконописання.  
Зберiгши основи Дiонiсiєвого вчення про духовнiсть фотодосiї, майстри iкон в Українi на практицi внесли багато змiн i доповнень, створивши тим самим український нацiональний варiант космополiтичного за своєю природою мистецтва iкони.  
Iншими важливими джерелами української iкони були вчення схiдних отцiв про богословську суть iкони. Цi вчення стали вiдомi в Українi через посередництво Вiзантiї, а також Криму (Тавриди) й Болгарiї, де християнство утвердилося ранiше, нiж в Українi.  
Українськi лiтописцi, проповiдники, автори житiйних оповiдань i мандрiвники-письменники рiдко оминали тему iкон, завжди захищаючи їх i нiколи не заперечуючи їхньої важливостi.

Україна живе з мистецтвом iкони понад тисячу рокiв. Iкона не скреслила жодної позитивної риси українського образотворчого мистецтва, а, навпаки, заплiднила iншi види й жанри, в тому числi й свiтськi.

У 11-12 століттях Київ стає головним центром іконописання У Києвській Русі сформувалося навіть поняття Київської школи з притаманними тільки її рисами церковного малярства.

Для першого періоду українського іконописання притамане дотримання візантійського стилю. В часи монголо-татарської навали та важких княжик міжусобиць зміцнювалась віра в ікону, як в чудодійну захисницю та заступницю. В Україні з’являється багато чудодійних ікон.

 

 
Нерукотворний образ Христа. Прикарпаття. 15-16 ст.

 
 
Різдво Маріїї. Село Ванівка. Перемищина. 15 ст.

 

Процес еволюцiї зовнiшностi святих на українських iконах вiдбувався вельми повiльно, хоч почався ще за Київської Русi. Торкнувся вiн не тiльки Марiї та Миколи, а й iнших святих, якi зображалися в системi iконостасiв: апостолiв, пророкiв, персонажiв святкових iкон. Цi змiни зовнiшностi святих стали частиною значно глибших змiн, характерних для українських iкон, а саме - змiн стилю. Українська iкона впродовж вiкiв принаймнi вiсiм разiв змiнювалася в стильовому вiдношеннi. У найдавнiшi часи ми бачимо два стилi вiзантинiзму - комнiнiвський i палеологiвський; потiм у нашу iкону входять питомi риси стилю ренесансу; далi - тривалий i розмаїтий щодо форм перiод українського барокко; у ХIХ столiттi поширенi були романтизм i класицизм; у ХХ столiттi, головним чином в iкономалярствi української дiаспори на Заходi, спостерiгаємо цiкавi й зовсiм недослiдженi явища синкретичного (чи синтетичного, об'єднавчого) стилю, а також модернiзму.

З 16 століття розпочинається доба українського ренесансу для іконописання. Період дуже неоднозначний, але плідний для вітчизняного іконописання. Хоча тривав і не довго. Українці, що втратили свою державність збагнули необхідність консолідації та духовного єднання і відродження. Підбадьорені опікою козацтва українські митці створюють нові шедеври.

Епоха Вiдродження iстотно змiнила ставлення до земного й небесного, до святого й несвятого, до вiдношень  мiж ними. Вiруючi люди мовби наново вiдкрили, що свiт реалiй непоганий, навiть прекрасний; вiн є творiнням Божим, лише зiпсований грiхом. Захiдне мистецтво цiлком прийняло цю iдеологiю, але схiдне мистецтво поставилося до неї застережливо. Тiльки Україна й Бiлорусь у Схiднiй Європi та Сербiя на Балканах опинилися у сферi культури епохи Вiдродження.

Майстри iкони позбулися  абстрактностi iконних образiв, надiляли святих характерною зовнiшнiстю й рисами глибокого психологiзму. Iкона нiби стала "спiвпереживати" з глядачами. Святiсть не трактується як щось позаземне, вона має мiсце в реальному свiтi, доступному органам сприймання.

 

 
Богородиця Провiдниця з архангелами.

с. Терло Львiвської областi. ХVI ст

 
 
Святий Микола. Холмська школа. ХVI ст

 

Самобутність української ікони згодом стала одним з приводів до ненависті з боку росіського царизму. Українські ікони нерідко вилучалия з храмів. Отже, наука про образотворче мистецтво сьогоднi позбавлена можливостi дослiджувати ренесансний стиль в iконах Надднiпрянської та Схiдної України ХVI столiття через умисне знищення пам'яток.

Як уже зазначалося, iкономалярськi центри захiдних земель України не так  взорувалися на якусь певну школу, як на схiдних землях - на Київ. Тут панувало кiлька досить самостiйних осередкiв, мiж якими були швидше творчi партнерськi зв'язки, нiж визнання авторитету одного мiста чи однiєї майстернi.

 Панорама розвитку  й змiн стильових напрямiв в українськiй iконi дає переконливе свiдчення неповторної оригiнальностi українського iкономалювання.

Своєрідно проходила "зустрiч" ренесансу й барокко в Українi. Оскiльки обидва великi стилi у нас не були копiями захiдних, а сильно забарвленi народним мистецтвом i мiсцевим вiзантинiзмом, то зiткнення, як на Заходi, не сталося. Вiдбулося взаємо-проникнення ряду визначальних рис форми, або, вживаючи термiн iз фiзики, дифузiї стилiв.

 
Святий Микола. Волинська  область. ХVII ст

 

Друга полина 17, 18 столяття - розквіт українського барокко.  
Ренесансна iкона була осяжною, але ця осяжнiсть постiйно перемежовувалася з площиннiстю, начебто малярi не бажали розлучатися з нею назовсiм. Це зберiгало легкiсть i стрункiсть постатей святих, натякаючи на їхню духовну природу, безтiлеснiсть. Барокко вiдходить вiд цiєї двозначностi й зупиняється на цiлковитiй тiлеснiй присутностi святого в реальному земному просторi, на тлi природи, архiтектури мiста тощо. Бiльше того, зростає вiдчуття окомiрної масивностi як самих постатей, так i всiх предметiв навколишнього свiту. Якщо цю тенденцiю осяжної масивностi доповнити вираженим рухом, то ми дiстанемо в iконi зовсiм нову якiсть, якої не було анi у вiзантiйськiй та давньокиївськiй, анi в ренесансши iконi. Краса пишність присутня у храмах і на іконах.

 
 
Чудотворна Жировицька iкона Богородиц Нiжностi. с. Михнiвка Волинської областi (Кiнець ХVII ст.)

 
 
Iван Руткович. Дорога в Еммаус.

м. Жовква - с. Скварява Нова Львiвської областi. 1697-1699 рр.

 

 
Введення Дiви Марiї до храму.

Жовкiвська школа. 1720 р.

 
  Українська iкона останньої чвертi ХVIII столiття в стильовiй царинi не була таким "однорiдним" явищем, як у другiй половинi ХVII й упродовж бiльшої частини ХVIII столiть. Чистота стилю барокко, викристалiзована за такий тривалий перiод, наприкiнцi ХVIII столiття була порушена, "затуманена" новими стильовими вiяннями, насамперед рококо, романтизму й класицизму.

 

     Частково класицизм з його усталенимихолодними формами нав"язувався іконописцям силоміць російською владою. Щоправда, у другiй половинi ХIХ й на початку ХХ столiть ностальгiя за старовиною набуває рiзних неовiзантiйських i псевдовiзантiйських рис.  
      За таких умов насадження класицизму в iкономалюваннi вiдбувалося в Українi в бiльш м'яких формах, нiж у Росiї.

 
Богородиця Провiдниця. Київ. ХIХ ст

 

Двадцяте столiття займає особливе мiсце в iсторiї української iкони. 3 жодним iншим столiттям за тисячу рокiв християнства в нашiй країнi його порiвняти неможливо. Єдина аналогiя тут може бути з Вiзантiєю, конкретнiше-зi 116 роками iконоборства (726-842), коли в цiй нiбито християнськiй (православнiй) iмперiї фактично тривала громадянська вiйна мiж прихильниками й противниками iконовшанування. Іконописання у радянскькій Україні було не можливим, а нові твори з’являлись хіба що за кордоном під пензлем емігрантів.

 

 
Дарiя Гулак-Кульчицька. Богородиця.

Клiвленд, Огайо, США. 1990 р.

 
 
Ростислав Глувко. Iсус Христос –

Син Божий i Син Людський. Лондон. 1980-тi роки

 
       Після Жовтневої революції 1917 року в період гонінь на Церкву безліч творів церковного мистецтва було втрачено, іконі в «країні атеїзму» визначено було єдине місце - музей, де вона представляла «давньоруське мистецтво». Іконопис доводилося відновлювати по крупицях. Величезну роль у відродженні іконопису зіграла М. Н. Соколова (черниця Іуліанія). В емігрантському середовищі відновленням традицій російського іконопису займалося суспільство «Ікона» у Парижі.

    Коли ж впала залiзна завiса, розвалився 1991 року iмперський Радянський Союз i Україна стала незалежною державою, настав час "повертатися з Єгипту": збережене, виплекане в українськiй дiаспорi мистецтво iкони має стати тепер одним iз рушiїв вiдродження Української Церкви й знову ввiйти в структуру провiдних жанрiв нового українського малярства. Це повернення тим бiльш важливе й необхiдне, що традицiя iкони почала зане-падати ще в ХIХ столiттi, коли через насильне вве-дення класицизму були уневажненi попереднi традицiї й стилi. А у ХХ столiттi настала справжня криза всього сакрального мистецтва й припинення його розвитку ледь не на цiле столiття.

Ретроспективний погляд на українську ікону від самого Володимирового хрещення Русі-України 988 року й до сьогодні, показує, що в іконописі відбувалося  поступове “вивітрювання” візантизму, причому в найголовніших його рисах – східній іконографії  святих ликів (вони змінювалися на західні, на європейські); площинному трактуванні  простору (він змінювався на осяжний, тривимірний); зворотній перспективі (вона в Україні майже не застосовувалася, а з самого початку була прямою, або плановою); деформації довкілля (воно змінювалося в напрямі анти деформації, тобто прямого і реального  зображення речового оточення біля святих людей). Це “вивітрювання” важливих ознак  візантизму з українського сакрального  мистецтва відбувалося дуже повільно, майже непомітно, триваючи від ХІ до ХV століття включно. 
Вже в українському малярстві перемагають тенденції місцевого значення, зміцнюються зв’язки з мистецтвом західних країн, вимальовуються принципи стильового розвитку ікони та інших видів і жанрів церковного мистецтва. Процес “вивітрювання” візантизму в церковному мистецтві України прискорюється в другій половині ХV століття, а у ХVІ столітті українське сакральне мистецтво в стильовій царині є більш ренесансним, аніж візантійським. 
      Збережені пам’ятки дають можливість окреслити панораму тогочасного малярства. Поступово, особливо в період другої половини XVI ст. в іконописців пробуджується інтерес до відтворення реалій навколишнього світу, починають звертатися до портрету, пейзажу, побутових мотивів, що знаходять відображення передусім в іконах на теми Страшного Суду, страстей Христових.