Європейська культура ХVІІІ століття

Європейська культура ХVІІІ століття не тільки продовжує  культурний розвиток попереднього віку, але і відрізняється від нього — за стилем, колоритом, тональністю. XVII ст. — століття становлення раціоналізму. XVIII — вік Просвітництва, коли раціоналістичні парадигми культури одержали свою більш конкретну соціальну адресу: вони стали опорою третього стану в його спочатку ідейній, а потім і політичній боротьбі з феодальним, абсолютистським ладом. Вольтер і Руссо у Франції, Гете і Шіллер в Німеччині, Юм в Англії — всі великі просвітителі-гуманісти XVIII ст. виступали як переконані прихильники і захисники людської свободи, широкого і універсального розвитку особистості, непримиренні противники рабства і деспотизму. В Франції, де протиріччя суспільного життя переживалися особливо гостро, ідеологія Просвітництва, переважно матеріалістична і атеїстична, стала теоретичною, духовною передумовою Великої буржуазної революції 1789-1799 р., а потім широкого реформістського руху на континенті. Десятиліттям раніше на ідеях Просвітництва створювалася держава Північно-Американських Сполучених Штатів. 
 
Американська війна за незалежність, Французька революція і промислова революція в Англії підбили підсумок тривалому, напруженому загальноєвропейському розвиткові з часів Реформації. Таким підсумком було утворення сучасного типу суспільства — промислової цивілізації. Порушувалася не тільки феодальна, натуральна система господарства. «Ламалося» властива йому свідомість — раболіпство васала перед сеньйором і сюзереном, хоча в цьому ламанні народжувалося не тільки «висока», але і «низька» свідомість епохи — цинізм і нігілізм тих суспільних верств і класів, що сприймали те, що відбувалось, лише як кризу і розкладання і самі не були здатні до соціальної творчості. 
 
Зрозуміти XVIII ст. — значить осягти його контрасти і парадокси. Витонченість, добірність класицизму, пишнота Лувру і Версалю, велич Прадо і Вестмінстерського абатства в сусідстві з марновірствами, темрявою і неграмотністю мас, з безправ’ям і убогістю селянства, з деградацією і здичавінням міських люмпенів. Блиск і убогість ще більше підсилювали і відтіняли одне одного. 
 
Моральна криза охопила і «просвічені» верстви суспільства. Класичним пам’ятником пишної і помпезної епохи Людовіка XV став герой знаменитого діалогу Дідро «Племінник Рамо» — предтеча майбутніх нігілістів і ніцшеанців. В образі неабиякого, але аморального циніка і авантюриста автор діалогу вивів тип людини, що не знайшла себе в своєму часі, а тому соціально небезпечної. Втім, «низькій», «розірваній» свідомості безчасу, його що руйнує і розбещує силі протистояла сила творення і творчості — культура. Основним вектором її розвитку було поступове, але неухильне подолання однобічного, «монохроматичного» бачення людини і світу, перехід від механічного до органічного, тобто цілісного сприйняття дійсності. 
 
В виробництві, в базисній структурі суспільства здійснювався перехід від мануфактури до більш розвинутих і складних технологій, до освоєння нових видів сировини і джерел енергії — до використання природних сил не в первозданному, а в якісно зміненому, перетвореному вигляді. В науці монополія механіко-математичного знання поступалася місцем висуванню — нарівні з ними — дослідних і описових дисциплін: фізики, географії, біології. Натуралісти (Д. Геттон, К. Лінней і ін.) колекціонували, систематизували велике різноманіття явищ і утворень природи. Якість і кількість зайняли тепер вже рівнозначне, порівнянне місце в логіці, мові і мисленні теоретика. 
 
Не тільки наукова, але і масова свідомість XVIII ст. знаходила риси, не властиві раціонально-розумовому XVII століттю, коли існували лише «чорне і біле», одномірне розрізнення протилежностей на «так» і «ні», істину і неправду, добро і зло, правого і винуватого. XVIII ст. вже стало зауважувати і півтони, визнаючи за людиною право на зміни, вдосконалення своєї природи, тобто право на «просвіту» і освіту як на процеси, що вимагають часу. Віра в можливість перетворення світу на розумних початках і моральне вдосконалення особистості припускала вже елементи історизму в свідомості і самосвідомості епохи. Ця тема — сталість і мінливість людської природи, залежність і незалежність її від зовнішніх умов або «середовища», — породжена в масовому досвіді людей, що чекають змін і практично готують своєю діяльністю небачене раніше відновлення життя, стала однією з центральних тем філософської рефлексії. Те, що лише передчувалося і вгадувалось в масах, філософія підняла до рівня критики. Її об’єктом стали і суспільний (державний) лад, і ідеологія цього ладу — релігія. 
 
 
В Франції, де соціальні протиріччя досягли найбільш гострих і відкритих форм класового протистояння, критика релігії (католицизму) здійснювалась з радикальних, атеїстичних позицій. По Гольбаху, релігія є неправдою і маренням, «священною заразою», не покінчивши з якою не можна покінчити з насильством і деспотизмом кріпосників-феодалів. Англієць Юм і німець Кант були далекі від такого радикалізму. Але і їх критика феодальної ідеології націлювалася в її епіцентр: всупереч Старому і Новому завітові людська особистість і суспільна мораль оголошувалися автономними стосовно релігії, яка сама тепер виводилася з вимог і інтересів моралі, замість того щоб стати її опорою і джерелом. У «Критиці чистого розуму» Кант відкинув всі можливі докази буття Бога і особистого безсмертя, а це, за словами Генріха Гейне, було тоді справжнім «штурмом неба». 
 
Але і на батьківщині революції — у Франції — ідеї Просвітництва не були однорідні, перетерпівши істотну еволюцію — від реформізму (в першу половину століття) до відверто революційних програм дії (у 60-80-і рр. XVIII ст.). Так, якщо в представників старшого покоління просвітителів — Монтеск’є і Вольтера, що виражав інтереси і умонастрої вищих верств дореволюційної французької буржуазії, переважала ідея поступового обуржуазнення феодального суспільства за зразком сусідньої Англії, що давно вже утвердила в себе конституційно-монархічний лад, то в ідеологів наступного покоління антифеодальних мислителів — Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха — простежувався вже іншій настрій: рішуче заперечення поміщицької власності і станових привілеїв, відкритий заклик до скинення деспотичної влади. 
 
У найбільших країнах Європи до середини XVIII ст. королівська влада вже не мала потреби в заграванні з третім станом, не шукала більше в ньому союзника в боротьбі з феодальною вольницею. Більш важливим тепер стало для неї зміцнення союзу з церквою і вищим дворянством. Перед лицем головної загрози, для придушення селянських хвилювань і голодних бунтів городян об’єдналися, забувши колишні незгоди, всі сили старого суспільства. Оголосивши війну власному народові, абсолютистський режим переніс її і на сферу культури: привселюдно спалювалися «нечестиві» і «бунтівливі» книги, а їхніх авторів очікували Венсенський замок або Бастилія. Однак все це не віддаляло, а наближало народний вибух, революцію. 
 
Дух, світовідчування епохи самим яскравим і виразним чином проявили себе в мистецтві. Найбільші художники віку: Бах, Гете, Моцарт, Свіфт говорили з сучасниками і майбутніми поколіннями людей мовою вічності, не сковуючи себе ніякими умовностями і штучними правилами «стилю». Але це не значить, що XVIII ст. не знало своїх власних, характерних художніх стилів. Основним з них був барокко — стиль, що з’єднав в собі старі традиції (готику) з новими тенденціями — ідеями демократичного вільнодумства. Сполучаючи в собі аристократизм форми з апеляцією до «народного», тобто буржуазного, смаку, живопис, скульптура, а особливо архітектура барокко, — це нетлінний пам’ятник дуалізму епохи, символ безперервності європейської культури, але і неповторності історичного часу. 
 
Протягом перших трьох чвертей XVIII ст. поряд з барокко в західноєвропейському мистецтві досить широко поширився інший стиль — рококо: таку назва він одержав за вигадливість, манірність, навмисну «несхожість» виконаних в цьому стилі творів мистецтва з грубою, нелакованою натурою. Декоративна театральність, крихкість і умовність образів — це повна протилежність «легковажного» рококо важкій урочистості барокко. Лозунг естетики рококо — «мистецтво для насолоди» — виражав досить точно і красномовно світовідчування передреволюційної аристократії, що жила «одним днем», згідно відомого девізу Людовіка XV: «Після нас хоч потоп». 
 
Але більшість суспільства очікувало не потопу, а очисної бури. До середини століття вся освічена, мисляча Франція, потім і решта Європи жили ідеями і ідеалами Просвітництва. Вольтер і Руссо стали прапором боротьби. Але вольтер’янство і руссоїзм — це все-таки різні, багато в чому несхожі програми і мети, два досить віддалених один від одного полюси напруженого соціального життя, два центри зосередження антифеодальних, антикріпосницьких сил. За життя (обидва мислителі вмерли одного року — 1778) Вольтер і Руссо відносилися один до одного різко критично, навіть неприязно. Вольтера відвертав плебейський демократизм женевського філософа, його заклики відмовитися від благ і досягнень цивілізації в ім’я міфічного «повернення» людини до первісної і первозданної природи. Руссо, зі свого боку, не міг розділити аристократичної зарозумілості свого старшого сучасника стосовно простолюду, як і деїстичного вільнодумства вольтер’янців, їх зайвого, як думав він, і навіть небезпечного раціоналізму. 
 
 
Історичний час зм’якшив, згладив ці протиріччя. В очах нащадків великі діячі Просвітництва — з яких би позицій не провадили вони критику ідеології і практики відживаючого ладу — робили одну, спільну справу. Але в актуальному переживанні сучасників аристократичний і демократичний шляхи боротьби за перебудову суспільства були більш ніж двома рівноцінними і рівнозначними варіантами прогресу. Кожен з них не тільки по-своєму виражав історичний досвід минулого (внаслідок давно вже триваючої дивергенції в культурі матеріального і духовного, морального і розумового розвитку), але і був по-своєму продовжений в майбутнє — в європейській історії наступного, XIX сторіччя. 
 
Шлях Вольтера — це шлях духовних і соціальних революцій «зверху», від вільнодумства вольтер’янців — до романтизму і волелюбності «Бурі і Натиску», до бунтівливого неспокою байронізму. Європейська література запам’ятала героїв аристократичного бунтарства типу Чайльд Гарольда або Карла Моора. Їх інтелектуальна і моральна перевага стосовно своїх сучасників була безсумнівною. Але настільки ж очевидною була і приреченість цих людей на самотність, на велику, нездоланну далекість від народу. 
 
Доля ідей і вчення Руссо ще більш складна і незвичайна. З них народжувалися гасла французької революції: воля, рівність, братерство, і в ім’я свободи з’являлися всупереч логіці — імперативи і програми якобінської диктатури, що виправдують не тільки теорію, але і практику масового, нищівного терору (про що сам філософ, який вмер за 10 років до революції, звичайно, і не думав). Це була перша найбільша метаморфоза гуманізму в культурі Нового часу. «Абсолютна свобода і жах» — так називається в знаменитій праці німецького філософа Георга Гегеля «Феноменологія духу» (1807) параграф, де революція і диктатура виводяться як практичний результат теоретичних ідей і принципів Просвітництва, а політичний терор оцінюється як абсолютний пункт відчуження. Великий діалектик не тільки виявився глибоко правим, осмислюючи — на досвіді французької революції — свою сучасність, але і прозорливо дивився в майбутнє, коли вказував на однобічність якобінського (тим самим будь-якого ліворадикального) принципу «абсолютної рівності». Називаючи таку рівність «абстрактною», Гегель писав, що єдиним результатом його може бути тільки «найхолодніша, найвульгарніша смерть, що має значення не більше, ніж якщо розрубити капустину або проковтнути ковток води». 
 
Але Руссо був не тільки предтечею революціонерів Робесп’єра і Марата. Ім’я женевського мудреця стоїть біля джерел і іншої духовної течії, яку в цілому можна охарактеризувати як романтично-патріархальна і антитехнократична критика культури і цивілізації. Руссо і його однодумці і послідовники виразили протест широких мас проти тієї важкої ходи цивілізації, що здійснювалася не для, а за рахунок народу. На зорі першої промислової революції Руссо не дав звабити себе скоростиглими плодами матеріального прогресу, попередивши про небезпеку неконтрольованого впливу людини на природу, голосно заявивши про відповідальність вчених і політиків не тільки за найближчі, але і за віддалені наслідки прийнятих ними рішень. 
 
Але ніщо не могло тоді переконати європейця в тому, що саме на його землі в його вік відбуваються або повинні от-от вчинитися великі, поворотні події світової історії. Весь інший світ був для Європи все ще «необітованим», а іноземці — «тубільцями». Європейська експансія набула вже не випадкового (як в XVI—XVII ст.), а систематичного, організованого характеру. По той бік Атлантики (на сході Америки) європейські переселенці освоювали нові для себе території, відтісняючи в центр материка корінне населення континенту. Африка, Азія, Океанія продовжували по-хижацькому грабуватися. Австралія була визначена британським урядом як місце самого віддаленого, а тому і самого жорстокого заслання непоправних злочинців. 
 
Європейці, навіть якщо вони між собою воювали (австрійці й італійці, німці і французи), визнавали одні одних рівних і дотримувались неписаних правил поведінки навіть в самих гострих і запеклих суперечках (переможці не могли перетворити переможених в рабів, боролися армії, але не мирне населення, і т.п.). Але в неєвропейських, «нехристиянських» країнах для англійців і французів, іспанців і португальців не існувало вже ніяких норм і заборон. З «тубільцями» належало не торгувати і навіть не воювати;