Кримінально-процесуальні акти

 

Ухвали — це всі  рішення (крім вироку), які постановив суд першої інстанції в судових і розпорядчих засіданнях, рішення касаційної інстанції, а також колегії з кримінальних справ Верховного Суду України (п. 13 ст. 23 КПК). Закон визначає зміст ухвал розпорядчого засідання (ст. 250 КПК), касаційної інстанції (ст. 378 КПК), а також порядок їх винесення (ст. 273 КПК). Окремо регулюються підстави винесення окремої ухвали (статті 340, 382 КПК).

 

Рішення у вигляді  ухвали — це завжди судовий акт, постановлений судом колегіальне. Вони виносяться з усіх питань, які вирішує суд під час судового розгляду:

 

Ø про направлення  справи за підсудністю;

 

Ø віддання обвинуваченого до суду;

 

Ø повернення справи на додаткове  розслідування;

 

Ø про закриття справи;

 

Ø застосування примусових заходів медичного характеру та ін.

 

Складаються вони із вступної, мотивувальної і резолютивної частин (ст. 378 КПК) і, винесені під час судового розгляду, підлягають оголошенню (ст. 273 КПК).

 

Ухвали, як й інші судові рішення, що набрали чинності, є обов'язковими на усій території України для усіх державних і громадських організацій, підприємств, установ, службових осіб і громадян (ст. 403 КПК).

 

Вирок — рішення суду першої інстанції про винність чи невинність, відданої до суду особи (п. 12 ст 32 КПК).

 

Своєрідність вироку полягає в тому, що він відноситься не тільки до теперішнього часу, а й водночас звернений у минуле і майбутнє, оскільки в ньому реконструюються події, що мали місце в минулому, а покаранням, призначеним судом, прогнозується на майбутнє досягнення певна мети — виправлення і перевиховання засуджених

 

Серед усіх процесуальних  актів вирок посідає особливе місце, як документ виняткового значення. Тільки за вироком суду особа визнається винною і піддається кримінальному  покаранню.

 

Вирок постановляється  іменем (ім'ям) України. Постанова вироку здійснюється детально регламентовано законом — гл. 28, статті 333—335, 446 КПК.

 

).

 

3. ВИМОГИ, ЯКИМ ПОВИННІ  ВІДПОВІДАТИ КРИМІИАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ  АКТИ

 

Кримінально-процесуальний  закон не містить загальні вимог, що пред'являються до документа, складеного у кримінальних справах, вказуються лише назви і зміст деяких з них (статті 85, 130, 332—335, 378 КПК та ін.).

 

Ми лише звернемо увагу  на типові, загальні вимоги, яким в комплексі  повинні відповідати майже усі  кримінально-процесуальні акти. Так, документи повинні відповідати загальним вимогам, що ставляться до будь-яких індивідуально-правових актів застосування норм права. Вони мають бути законними, обґрунтованими, мотивованими, переконливими, справедливими, логічними, грамотно і культурно оформленими, а в цілому — високоефективними. Поспіхом прийняті процесуальні рішення, неправильно складені документи підривають авторитет органів розслідування, суду, прокуратури, адвокатури та інших органів і осіб.

 

Законність означає, що складений процесуальний документ повинен строго відповідати правовим нормам, на основі яких його прийнято.

 

Процесуальний акт визнається законним, якщо: його прийняття передбачено  КПК, якщо він винесений компетентним органом чи особою; постановлений  за додержання умов, зазначених в законі; його постановляння відповідає процесуальній формі, зазначеній законом послідовності винесення процесуальних актів з їх реквізитами і прямим призначенням.

 

Документ буде законним лише тоді, коли він відповідає названим вимогам, є істинним, правдивим, безсумнівним.

 

Законність не можна  протиставляти доцільності, яка  враховується і реалізується в межах  законності. Виконання закону не може бути недоцільним, як і його порушення  не може бути визнане доцільним. Найвища  доцільність полягає в самому законі, в його соціальній цінності.

 

З законністю прийнятого рішення тісно пов'язана його обґрунтованість. Законним може бути тільки обґрунтований правовий документ.

 

Водночас в окремих  випадках обґрунтований правовий акт  може бути визнаний незаконним (непідписний одним із суддів вирок, відсутність санкції прокурора на постанові про тримання під вартою та ін.). Якщо законність головним чином відповідає додержанню норм права, то обґрунтованість завжди пов'язана з фактичною стороною застосування закону щодо конкретної життєвої ситуації. Факти у їх сукупності надають акту доведеної і законної властивості. Проте не можна їм сліпо вклонятись, їх необхідно аналізувати, оцінювати критично, з'ясовувати їхній зміст.

 

Те, що на перший погляд може здаватися злочинним, не завжди є таким (самогубство і т. п.). Обґрунтованість як властивість правового акта означає, що висновки і рішення по ньому мають ґрунтуватись на сукупності фактів, на достатніх доказах, які б в обов'язковому порядку охоплювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.

 

Обґрунтованим може бути тільки рішення, яке не суперечить істині, яку можна практично перевірити. Проте слід розрізняти поняття "істинність" і “обґрунтованість”, оскільки встановлення істини тісно пов'язано з певним процесом пізнання об'єктивної дійсності і має проміжний, відносний характер. В ряді випадків закон вимагає, щоб прийняті акти були також мотивованими.

 

Таким вимогам повинні  відповідати постанови, ухвали (статті 131, 206, 378 та ін. КПК), вироки (ст. 334 КПК), а іноді і протоколи (ст. 106 КПК). Мотивованість акта — це наявність в ньому не тільки опису діяння, події, обставин, а й посилання на докази, аналіз, відповідні пояснення.

 

Мотивованість прийнятого рішення має сприяти законністю і обґрунтованістю процесуального акта допомагати виявляти помилки в судженнях осіб, які приймають рішення, давати можливість обвинуваченому й іншим особам зрозуміти доводи, які покладені в основу прийнятого рішення і належним чином захищати свої інтереси. Мотивованість начебто окреслює, робить більш яскравими обґрунтованість і законність рішень, надає документам внутрішньої і зовнішньої переконаності, виключає сумніви, суб'єктивізм.

 

Переконливість як самостійна ознака процесуальних рішень, завжди пов'язана з певною їх оцінкою сторонніми особами, які не мають прямого відношення до кримінального судочинства.

 

При оформленні правових документів слід ширше використовувати  відповідні бланки документів, інші уніфіковані  форми. Бажано користуватись друкарською  машинкою або комп'ютером, оскільки для ознайомлення з надрукованими матеріалами справи потрібно на чверть менше часу, ніж написаними від руки.

 

Процесуальні акти повинні  бути високоефективними. Наукою сьогодні ще не вироблені конкретні критерії визначення співвідношення між досягнутим результатом і соціальною метою прийнятого процесуального рішення.

 

Процесуальний акт можна  вважати ефективним в тому випадку, коли всі його цілі (ближні, більш  віддалені, кінцеві) досягнуто в  максимально короткий строк з  найменшими матеріальними затратами, обмеженнями прав, свобод і законних інтересів особи.

 

Про ефективність конкретного  акта можна судити уже по якості його складання і оформлення. Так, якщо в повістці не будуть вказані  адреса особи, яка викликається, точний час явки і т. п., то процесуальні рішення про виклик, наприклад, свідка, не досягне мети. Тому, кожен без винятку процесуальний документ повинен бути належним чином оформлений відповідно до зразків, які наводяться у наступній частині посібника.

 

 

Література

 

1.  Будников В. Л. Обжалование действий и решений следователя. — Волгоград: ВСШ МВД, 1990. — 64 с.

 

2.  Варфоломеева Т.  В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К.: Ин-т адвок., 1998. — 204 с.

 

3.  Васютин А. П., Лившиц Ю.  Д. Уголовно-процессуальные акты  дознания и предварительного следствия. — М.: Юрид. лит., 1967. - 204 с.

 

4.  Гапонович Н. Н., Мартинович  И. И. Основы взаимодействия  следователя и органа дознания  при расследовании преступлений. - Минск: БГУ, 1993. - 104 с.

 

5.  Головач А. С. Оформление  документов. — К.; Донецк: Вища шк.. Головное изд-во, 1983. — 177 с.

 

6.  Гулкевич 3. Т. Теоретические  вопросы и тактика документирования  следственных действий (процессуальное  и криминалистическое исследования): Автор, дис... канд. юрид. наук. — Киев, 1985. - 24 с.

 

7.  Дубинский А. Я. Исполнение процессуальных решений следователя (Правовые и организац. пробл.). — К.: Наук. думка, 1994.-184 с.

 

8.  Михайленко О. Р. Провадження  кримінальних справ у суді: Конспект  лекцій. - К.: КГУ, 1992. - 116с.

 

9.  Словник юридичних термінів (російсько-український)/ Під загальною редакцією А. С. Полешко. — К.: Юрінком, 1994. — 320 с.

 

10.  ЯкубМ. Л. Процессуальная  форма в советском уголовном  судопроизводстве. — М.: Юрид. лит., 1981. — 144 с.