Гетьмани України

     ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (1550-1563)

     Першу Січ чи власне городок на Запорожжі  збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав  значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приляг до "козакування" і боротьби з  татарами. В 1553 р. Вишневецький зібрав "роту" козаків із погряничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок і почав ізвідтіль воювати з татарами. Виправлявся далеко у степи, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більш ніж дотеперішні козаки-уходники. Тимто татари рішили його замок зруйнувати. У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок, але не добув його й мусів відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов на Запорожжя й таки переміг Вишневецького. Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусів покинути Хортицю. - Татари укріплення зруйнували.

     Дмитро  Вишневецький вів і пізніше на чолі козаків боротьбу з татарами. В 1562 р. він пробував на острові Монастирськім, вище Хортиці, - може й тут закладав укріплення. До боротьби з Кримом старався він приєднати й Московщину. В 1563 р. підчас походу на Молдаву попав у турецьку неволю й погиб у Царгороді страшною смертю: його завісили на гак на одній вежі над морем.

     Вишневецький  полишив по собі славу великого лицаря, у піснях його оспівували під імям Байда. В історії козацького війська  він займає важне місце. Він перший побудував на Запорожжі замок на такий зразок, як бували тоді скрізь замки на Україні. Утримував там сторожу цілий рік, не тільки в літі, як це робили звичайні уходники. Кілька літ він мав під своїм проводом відділ козаків і міг завести між ними кращий військовий лад. Від того часу козаки почали вважати себе за окреме запорозьке військо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     САМІЙЛО КІШКА (1600-1602)

      Самі́йло Кі́шка (Кушка, Кошка) (1530 (?) — 1602 (1620)) — шляхтич брацлавський з роду Кошичів або Кошків гербу Доленга. Козацький отаман, старший війська Запорозького (1574 — 1575, 1599 — 1602). Керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських походів: на Гезлев, Ізмаїл, Очаків, Білгород-Дністровський.

     Народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї  в Каневі, здобув добру освіту.

     З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 році обирають гетьманом.

     Ставши  гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу  відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.

     Вперше  вийшов у Чорне море у 1567 році і протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл,

     Cкорше, аніж би це здавалося по солуницькій катастрофі, міняє непримириме становище польської влади до козаків і поволі примирює з собою й обєднює два порізнені табори в лоні козаччини. В 1600 р. бачимо на чолі цілого, обєднаного козацтва Самійла Кішку, героя думи про бунт бранців на турецьких галєрах, їх перемогу над турками й щасливий поворот на Україну.

     Туркофільска  Волощина почала в 1600 р. війну з польонофільською Молдавією. Волоський воєвода Михайло  пішов на молдавського господаря Петра. Польські впливи на молдавську політику були загрожені й Польща пригадала собі козаків, що то нераз уже ходили на Молдавію, трясли її престолом і знали там усі входи та виходи. Якось забулася сеймова ухвала про поставлення козаків поза законом, а в кватирі козацького гетьмана Кішки зявився висланник польського уряду Іван Оришівський, той сам, що колись гетьманував козакам за Баторія.

     Кішка був не від того, щоби вмішатися  в молдавсько-волоське непорозуміння, але коли це має бути в інтересі Польщі, то хай вона здійме з козаків «баніцію» й поверне їм автономію, плату й клейноди з часів Баторія. Король Жигмонт III пообіцяв сповнити козацькі домагання й, на королівське слово, рушило 4000 козаків у похід на Волощину. На спілку з військом коронного гетьмана Замойського, розбили козаки війська волоського воєводи й посадили на волоському престолі Семена Могилу, брата молдавського господаря Петра.

     Тимчасом  загрозила Польщі небезпека від  півночі. По смерти Івана Вази, брата  польського короля Жигмонта III, шведський престіл, що належався Жигмонтові, захопив його дядько Карло Зідерманляндський, досьогочасний регент. Оповістивши себе королем, він зайняв Естонію а в 1600 р. загрозив Ливонії, т. зв. польським Інфлянтам. Почалася війна й поляки побачили, що без козацької допомоги не обійдеться. Під вражінням небезпеки, варшавський сойм уневажнив свою ухвалу про баніцію на тих козаків, що приймуть участь у протишведській виправі. Правда, давної автономії козацтву, покищо, сойм не повернув. Не підчинив їх, як колись, королеві, але старостам і землевласникам, що на їх землях жили козаки. Всеж таки скасування баніції було досягненням, за яке варто було допомогти Польщі в її шведській потребі.

     На  Ливонію вимаpшерувало 2032 козаків. Було їх 4 полки, по 5 сотень кожний. Відділом проводив Самійло Кішка, що й наложив головою в бою під Фелліном. Його місце зайняв Гаврило Крутневич. 
 

     БОГДАН  ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ 

     (бл. 1595 – 6 серпня 1657, Чигирин) - український  державний діяч, полководець, дипломат. Гетьман України з 1648 р. Очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні українського народу. Засновник української козацької держави, організатор її адміністративного управління. 
Богдан Хмельницький Походив з українців дрібно-шляхетського роду (гербу «Масальський», а потім «Абданк»). Спроби деяких дослідників (І.Каманін, М.Возняк) приписати Xмельницькому міщанське походження (з Києва, де був тоді міщанський рід Хмелів) не були прийняті наукою, бо суперечили всім документальним даним, свідченням сучасників (українських, польських і чужоземних та й самого Xмельницького), які одностайно вважали Xмельницького за шляхтича. Батько Xмельницького — Михайло Хмельницький був на службі у коронного гетьмана Станислава Жолкєвського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 р. він брав участь у поході Жолкєвського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Його дружина, мати Богдана, за деякими відомостями козачка, згодом одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» В.Ставицьким, який пережив її й під час Хмельниччини служив у польському війську на Білорусі; син його Григорій, брат (по матері) Xмельницький, був козацький полковник на Лівобережжі й писався Хмельницьким. 
Місце народження Хмельницького докладно невідоме. Є сучасна звістка (П. Оленського), що він народився в Черкасах, але вона непевна. В науковій літературі висловлювано різні думки про місце народження Хмельницького; називали м. Жовкву (С. Тароня, Н. Полонська-Василенко та ін.), Суботів або Чигирин (І. Крип'якевич), Переяслав (М. Петровський), з яким життя Xмельницького особливо тісно пов'язане, тощо. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Xмельницький був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добре знання латинської мови, досконало володів польскою мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і французкої мови. Шкільна наука Хмельницького закінчилася перед 1620 р. Того ж року він дістав перше «бойове хрищення»: у битві під Цецорою 1620, де загинув його батько, Хмельницький попав у турецький полон і був два роки в Царгороді. Викуплений з неволі своєю маткою (Пасторій), повернувся на Україну. 
Від 1622 до 1637 немає певних відомостей про життя і діяльність Xмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Десь біля 1625–1627 pp. Xмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому по батькові хуторі Суботові, біля Чигирина. 1637 бачимо Xмельницького серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорізького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 скасувала автономію Війська Запорізького, й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади на Україні. Xмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку. 
Наступні роки Xмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства було замало для нього. 1645 він, разом з козацьким загоном на 2 чи більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV, готуючи військову коаліцію проти Туреччини (в складі Польщі, Венеції та інших держав), вдався до нього по допомогу Війська Запорізького. Xмельницький був одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет на Україні та в Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та зв'язки. Можна думати, що десь у другій половині 1640-их pp. він нав'язав ближчий контакт з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Вже віддавна польські можновладці на Україні, політичні противники короля Володислава, дивилися на Xмельницького кривим оком. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633) власники Чигиринщини — Конєцпольські, коронний гетьман Станислав і його син, коронний хорунжий Олександер. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Xмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив ґвалтовий «заїзд» на Суботів (хоч Xмельницький мав на нього королівський привілей з 1646), зруйнував економію й пограбував майно Xмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Xмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 померла дружина Xмельницького, а в кінці того ж року О. Конєцпольський наказав ув'язнити й стратити Xмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського, кума й однодумця Xмельницького. В кінці грудня 1647 Xмельницький з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, там його було обрано за гетьмана, звідти на низ Дніпра. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Xмельницьким. 
Конфлікт з Конецпольським і напади його аґентури на майно і родину Xмельницького були тільки приводом для повстання його проти Польщі. Новіші досліди доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, й що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його адміністрації на Україні. Дуже важливе, що, починаючи війну з Польщею, Xмельницький заручився союзом з Туреччиною й Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Саме тому перемоги Xмельницького 1648 у битві під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти польської адміністрації й польської шляхти та її аґентури на Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволяє з-під влади Польщі велику територію України. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 й дійшла до свого вершка наступного року: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта ..., навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли». 
Тріюмфальний в'їзд Xмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 як «пресвітлого володаря й князя Руси» свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Xмельницького був зроблений. Але цю державу треба було боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі європейських держав. Усе дальше життя Xмельницького було присвячене досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової української держави, Xмельницький виявив себе великим полководцем, талановитим дипломатом і першорядним державним діячем. 
Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров'я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Але костей Хмельницького там зараз нема. У 1664 році польський воєвода Степан Чернецький спалив Суботів і велів викопати прах Хмельницького і викинути його з могили. 
 

     Юрій-Гедеон Венжик Богданович Хмельницький 
(1641-1685)

     Молодший син Богдана Хмельницького. Проголошений гетьманом ще за життя батька, він тричі буде тримати гетьманську булаву, але жодного разу не зможе її втримати та стати врівень батькові. 
Ю. Хмельницький не мав таланту державного керівника. Потрапляючи у залежність то до російського уряду, то до польського, то до татар та турок, Юрась Хмельниченко втратив підтримку у козацтва та простого люду.

     Життя нещасливого сина славетного Богдана закінчилося трагічно...  

       У народній легенді XIX століття  переповідалось, що “Хмельниченко, обусурманившись, збив пушкою з гори верх батьківської церкви, бажаючи дістатись батьківських грошей, які, кажуть, були замуровані на горищі церкви. Він прийшов за ними до Суботова, та боявся, бо тут стояло військо, то вже зі злості хотів розбити церкву.  
   Юрась Хмельниченко — молодший син гетьмана Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомківни. Народився він 1641 року в Суботові. 
   Молодий гетьманич здобув непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим Письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво-Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний український письменник, філософ й теолог Іоанникій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 року називається ім'я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво-Печерської лаври Іларіона Добродіяшка. 
   Після смерті батька 1657 року козацька рада в пам'ять заслуг Богдана проголосила Юрка гетьманом України. Шістнадцятилітнього гетьманича обрано на батьківське місце одноголосно. Старий гетьман іще за свого життя подбав про визнання цього державно-династичного акту з боку сусідніх держав. Законним наступником свого батька Юрія визнали Москва, Швеція, Польща, Семигород, Волощина, Молдавія, Крим і Туреччина. 
   Докладніше про ці вибори ми знаємо мало що. Народна традиція приховує деякі подробиці цієї події, але їх, звичайно, годі цілком брати на віру. В народній думі про смерть Богдана та обрання на гетьманство його сина не тільки стилізовані окремі моменти, а й зближені деякі досить віддалені одні від одних події. З опису сучасників, Юрась був чорнявий, маломовний, тихий і піддатливий. Цей підліток не був наділений од природи ні здоров'ям, ні розумом. Ні в той час, ні пізніше він далеко не визначався такими властивостями, що потрібні були в тодішніх обставинах для гетьмана. Він міг тільки піддаватися обставинам, а ніяк не кермувати подіями за своїм планом і за власної волі — а в той час він іще сам для себе потребував проводу. Серед козацької старшини, особливо серед старих заслужених полковників, такий гетьман не міг користуватися повагою, не користувався він нею й пізніше. Юрась не мав потрібних для цього моральних даних, до того ж і матеріальних засобів у нього майже не було. За ним було тільки одне — слава його батька. А так загалом, це була людина хвора, що пізніше дійшла до справжнього божевілля й виявила його в жахливих формах під час свого недовгого князювання над Україною. 
   На такій характеристиці Хмельниченка погоджується й українська історіографія. Микола Костомаров, що найповніше характеризує Юрася, називає його легкодухим, полохливим, неенергійним, безвольним, твердить, що Юрась хворів на “причинну й гилу (грижу)”. Дмитро Бантиш-Каменський називає його слабим. В. Вовк-Карачевський каже, що Юрій Хмельниченко “через три роки (після смерті батька. — Авт.) ділом доказав, що він зовсім не здатний стати на чолі України та ще в такий тяжкий момент. Був він недужий, хворів на падучку й грижу, а до того ж усього був дуже обмежений”. Борис Грінченко вважав його “зроду нерозумним, хитким, нерозважливим, ще й хворим, ні військової, ні державної справи він не тямив”. Дмитро Яворницький називає Хмельниченка “цілком недосвідченим, що хоч і мав голову, але голову без здорового розуму й зовсім без політичної кебети... від природи євнух... нравом злий, розумом обмежений, тілом слабий юнак”. Далі Яворницький прямо називає його “слабоумним сином” Богдана Хмельницького.

     Відомості про гетьманича все частіше з'являються  після 1653 року, коли по загибелі старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем  Богдана по чоловічій лінії, і  старий гетьман усе частіше подумував  про передачу йому своєї булави. Не випадково саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним, бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та Григорій Лісницький. Таким чином Богдан Хмельницький заклав ґрунт для передачі синові гетьманської булави. Не дивно, що іноземні посли; які відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія Хмельницького гетьманом. Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального писаря Виговського молодший син досягне повноліття, стане повноправним гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим. Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й відсутність таланту державного діяча, адміністратора та полководця у зовсім ще молодого нащадка. 

     ІВАН ВИГОВСЬКИЙ (1657-1659)

     Виговський  був одним із найрозумніших і  найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.

     Якщо  верхи козацтва і духовенства  підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.