Павло Скоропадський

Сім з половиною  місяців Української держави  переважна більшість спостерігачів  оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх  уявлень і міркувань Павло  Скоропадський намагався дати Україні  спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його все ж таки зректися гетьманства 14 грудня 1918 р. За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже!.." Того самого дня гетьман з допомогою німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

                                                 ПЕРІОД ПІСЛЯ ГЕТЬМАНУВАННЯ

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична  місія гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, – наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

  Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував  у політичних сутінках, працюючи  над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я знову починає згадуватися у пресі – прибічники Директорії УНР та Головного отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. І дійсно, незабаром Павло Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

     Хліборобська  партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П.Скоропадським  у 1918-му були досить складними. Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби" відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" – заборонені.

Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був  В. Липинський, відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом 1920 – 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім нова ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-яку із політичних форм – диктатуру, монархію, навіть республіку. Однак 1920 року гетьманський рух – "беззастережно монархічний". Теорія В.Липинського проповідувала Українську трудову дідицьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її до італійського корпоративного фашизму Б. Мусоліні, але на відміну від останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.

 У редагованому  лідером УСХД віденському журналі  "Хліборобська Україна" були  вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з російської та редагував їх сам Липинський, – адже вони мали стати частиною ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.

Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії П.П.Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього періоду крім В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення України", історика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останній гідний окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні 1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії – міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсах він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання до нього.

Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно. У 30-х роках він  розійшовся із В. Липинським, який претендував  на особливу роль у гетьманському  русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під  час перебування на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся і заприятелював Д. Дорошенко. Певна перебудова спіткала і гетьманський рух — прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників", найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський. Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику, дану йому одним із визначних гетьманців, М.Тимофієвим: "Гетьман не є і не був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має здібність відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні, часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".

Найбільш драматичний  період в житті Павла Петровича  в еміграції настав після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов  Гітлер. Йому неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б задля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та української громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-х років він послав свого сина і спадкоємця – гетьманича Данила Павловича до Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними колами. І деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під німецького впливу, – спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не вдалася.

Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають, що саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було серед кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»). Головним кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чикаленко, видатний організатор національного життя, відомий меценат, до революції – фактичний голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи Міхновського, першого теоретика самостійництва на Наддніпрянщині. Однак окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною громадою» почали готувати переворот.

Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту, коли в казармах з'явилися  листівки й агітатори, а до Києва  почали заїжджатися учасники з'їзду хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких П. Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини та Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення міцного - ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.

У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з дому і візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах. Я почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював... яка колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути про особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії мого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край – буду щасливий, не здолаю цього зробити – буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей». Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів. Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про монархічну Україну.

                                            «Я ПРОСТО РУСОФІЛ…»

Чому аристократ, генерал  государя виявився на чолі української держави? Чому він раптом різко "політично українізувався"? Відповідь на це питання дав самий екс-гетьман у своїх спогадах, крім того використана його листування з Н.М.Могилянским і щоденники останнього.

Н.М.Могилянский: З розповідей бабусі про Скоропадському я пам'ятаю лише те, що це багатий, що блищить світський офіцер - "пан на усю губу", витрачає багато грошей... говорила це схвально...

П.П.Скоропадський: Завдяки моєму діду і батьку, сімейним традиціям, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди жагуче любив Україну не тільки як країну з гладкими полями, із прекрасним кліматом, але і зі славнозвісним історичним минулим, із людьми, вся ідеологія яких відрізняється від московської; але отут різниця між мною й українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає.

Я люблю російську  мову, українці її терпіти не можуть; принаймні, роблять вид, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину - вони знаходять, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перебудується на нових початках, де усі б частини її у вирішенні питань мали однаковий голос і де б не було того, як тепер, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як хазяїн дивиться на робітника; українці цьому майбутньому не вірять і т.д. і т.п. Немає жодного пункту, у якому я б у цих питаннях із ними сходився.

Мене усе  неодмінно виставляють якимось  затятим германофілом. Я такий  же германофіл, як і франкофіл, я  просто русофіл, що бажає відновлення  Росії. Я цілком не вірю в можливість відновлення Росії старої, я вважаю, що вона повинна бути по національностях автономна, тому що знову створювати цю Росію, єдність якої спиралося б тільки на штиків і жандармерію, немислимо і небажано. Що я такий же германофіл, як і франкофіл, очевидно з того, що, поки не було німців у нас на Україні, я хотів скинути Центральну Раду за допомогою французів на чолі з генералом Табуї; не моя провина, якщо вони не пішли на це рішуче, а німці пішли. Головне, у чому я переконаний, - що моя Україна для величі Росії вірніше і прочніше, ніж та Малоросія, яку створює Денікін.

Н.М.Могилянский: Не будучи ні шанувальником, ні захисником російського самодержавства, він схильний бачити порятунок у створенні конституційної обмеженої монархії. Скоропадський не централист - він яскраво і точно коштує за федеративний початок для створення майбутньої Росії і не за автономію, а за федерацію, тобто за спілку рівних частин. У цьому відношенні погляди його дуже радикальні. Не менше радикально дивиться генерал П.П.Скоропадський на аграрне питання. Землю потрібно передати селянам за викуп - латифундіями необхідно і неминуче пожертвувати. Самий найбільший поміщик, він наполягав на радикальній аграрній революції поверх.