Софія Русова

Ще далекого 1919 р. у праці  «В дитячому садку» С.Ф. Русова накреслила основні вимоги до українського дошкільного  закладу:

- він має організовуватися на наукових засадах відповідно до сучасних принципів психології та педагогіки;

- має бути пройнятий національним духом, ідеєю праці;

- велике місце належить  відводити природознавству та  мистецтву, особливо народним  творам;

- моральне виховання дітей повинно будуватися з урахуванням національних рис народу;

- виховання в дитячому садку має відповідати соціально-культурним вимогам часу, проте за характером виховної роботи дитячий садок є вільним, незалежним від тих чи інших офіційних вимог, він має бути самостійною суспільно-педагогічною організацією.

Тому великого значення в  освітньо-виховному процесі Русова надавала педагогові. Він повинен мати необхідну психолого-педагогічну підготовку, працювати творчо, враховуючи прояви дитячої психіки, спрямовувати розвиток дітей та забезпечувати підготовку їх до подальшого життя. Характеризуючи вимоги до підготовки кадрів саме для українських дитячих садків, Софія Федорівна наполягала на необхідності  озброювати майбутніх вихователів знаннями української культури, мистецтва.

Рідна мова, культура, наука, духовність – усе це складає загальний  тип людини, яка може бути справжньою вихователькою маленької дитини.

У своїх поглядах на національне  виховання С. Русова була послідовна й вимоглива. До кінця життя, навіть у роки еміграції, просвітителька відстоювала  ідеї українського національного дошкільного  виховання, постійно їх пропагувала.

Чиста, мудра й діяльна  Софія Русова прийшла у педагогіку наче для того, щоб ствердити право  на незалежну димку серед мороку рутини, схоластики й бездуховності. Шістдесят років, відданих педагогіці, залишили нам у спадок кілька осноположних уроків. Що ж це за уроки? І чи актуальні вони сьогодні, у наш стрімкий час? Чи не застаріли?

Ні. Бо ці уроки – не примхи швидкоплинної моди. Вони вічні, як вічні поняття, скажімо, любов, дир. Людського життя, мир душі, чесність, надія.

Саме на таких підвалинах здавна стояло виховання дитини.

Відомо, що родоначальник  дошкільної педагогіки Ф. Гребель заснував свій перший дитячий садок у 1839 р.  дошкільні ж заклади на території  України з’явилися в кінці  ХІХ ст. Саме в Полтавському земстві 1897 р. діяло близько 150 дитячих притулків. Головний її набуток – повернення духовних цінностей у життя дітей. Адже саме з легкої руки Софії Русової в українських дитячих садках було створено міцний підсумок християнської моралі.

Сьогодні кращі вітчизняні педагоги відчувають велику відповідальність за рівень людського в людині, за її духовність, адже в тому й полягає сенс гуманізації освіти, що вона має відповідати світовим стандартам Конвенції прав дитини, до яких приєдналася й Україна!   

Багато хто з науковців  та практиків переконаний у тому, що нашим дітям конче потрібно повернути основи християнської моралі й духовності. Шевченків «Буквар» для українських дітей містив молитви і євангельські тексти – Великий Кобзар був переконаний, що найпершою абеткою для малечі мав бути голос Божий.

Спільними зусиллями ми всі, хто причетний до виховання дітей, маємо обміркувати питання про  те, як спираючись на 125-річний досвід суспільного  виховання в Україні, виховати таку дитину, яка б мала образ і подобу Божу! Саме особистісний підхід до вищого духовного світу дитини проголошували Каменський, Шевченко, Леся Українка, Франко, Толстой, Достоєвський, Фребель, Русова та багато інших мислителів.

Ці видатні діячі вважали, що духовною є та людина, яка володіє  плодом Духу – любов’ю, незалежно  від того – мала вона чи доросла. Цей принцип і для нас має бути визначальним і діяти впродовж усього життя.

- В особі малої дитини Софія Русова поважала людину, хай ще недосвідчену, але повноцінну душею. Дитина здатна досягти високого духовного розвитку значно раніше, ніж дехто може собі уявити. Видатного педагога найбільше приваблювала чистота внутрішнього світу юної душі, ще не зіпсутої життям.

Усі твори Софії Русової  наскрізь перейняті  гуманним духом  Християнського вчення Нагірної проповіді  Божих заповідей, на мудрій моралі яких має ґрунтуватися життя цивілізації.

Софія Русова була солідарна  з думкою італійського лікаря і педагога Марії Монтессорі щодо ролі вчителя  у вихованні дітей: «Вихователь  має ставитися з релігійною пошаною  до життя і через те стежити  обережно та від щирого серця за розвитком дитини».

Педагогічну систему Марії  Монтессорі С. Русова розглядала «…ніби окремий світогляд, що більше наближений до релігійного мислення, ніж до академічної педагогіки». І, в свою чергу, в журналі «Світло», який видавався у Києві протягом 1910-1914 р.р., Софія Русова, покладаючись на передовий досвід, обстоювала думку про необхідність ввести Закон Божий до курсу початкової школи.

Закон Божий, на думку Русової, мав повернути учнів до цінностей, що ґрунтуються на біблійних засадах. Відомо ж бо, що в основі Закону Божого лежать «десять заповідей, написаних Божою рукою», які є мірилом ставлення людини до Творця і до ближнього.

Софія Русова, вірячи в слово як істинне знання, була солідарна з Костянтином Ушинським, який у «Стислому підручнику педагогіки»  писав таке: «Істина не може бути шкідливою – це одне з найсвятіших  переконань людини. Нехай вихователь дбає тільки про те, щоб не давати дітям нічого, крім істини, звичайно вибираючи між істинами ті, що відповідають даному вікові вихованця, і нехай буде спокійний щодо її моральних та практичних наслідків; нехай вихователь, додержуючи тільки закону своєчасності сміливо вводить вихованця в дійсні факти життя душі й природи, скрізь вказуючи межі людського знання, ніде не прикриваючи незнання оманливими мостами, і він може бути певний, що ні знання душі, ні знання природи, якими вони постають перед нами у фактах, а не у витворах самолюбства теоретиків, не викривлять моральності вихованця, не зроблять з нього ні матеріаліста, ні ідеаліста, не роздмухають без міри його самолюбства, не похитнуть у ньому благоговіння перед Творцем Всесвіту».

Стрижень будь-якої педагогічної системи – виховний ідеал як мета виховання. С. Русова писала, що педагог має знати, який ідеал складається в глибині душі кожної дитини. Виховний ідеал – це образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління. Поняття ідеалу входить безпосередньо до складу етики. Коли ідеали з’ясовуються, дитина починає розуміти, які саме вчинки асоціюються з ним, і що сама вона має робити тільки те, що зробив би той, кого вона вважає за свій ідеал.

З утворенням ідеалу пов’язане пробудження в дитині релігійного почуття. Вона мріє про існування Я, що відповідає всім рисам ідеалу – милосердю, любові, красі, правді. Як у родині, усе найкраще, на думку дітей, походить від батька, так і Бога дитина уявляє собі ніби всесвітнім батьком.

- Вихователі зобов’язані з однаковою увагою ставитися до всіх вимог, потреб, запитань дитини. Вони не мають вносити до своєї об’єктивної справи суб’єктивного. Визначальним для них має бути те, якою мірою ці вимоги сприятимуть найвищому моральному розвиткові дитини, – чи поглиблять вони її чутливість до правди, добра, чи дадуть високе задоволення. На всі ці питання, вважає Софія Русова, «спостереження педагогів, психологів, філософів дають одну певну відповідь: діти живуть релігійним настроєм, їх думки, їх почуття шукають Бога, шукають відповіді на таємниче питання про те, хто утворив красу зоряного неба, хто вкрив степ чарівними травами та квітами, хто дав дитині матір?» «Покажи мені грім, дай мені місяць!» – кажуть діти, не знаючи межі осяжного й неосяжного».

Ідеї С. Русової  перегукуються з поглядами відомого російського педагога Л.С. Рубінштейна, який писав: «…питання де Бог, чи він є? так мордує дітей, що вони, не дістаючи від нас відповіді, йдуть до будь-кого». Вони зовсім не так ставляться до Бога, яка дорослі. Діти  просто конкретизують постать Бога. І не те має вагу, як вони собі уявляють Бога, бо ці уявлення завжди суб’єктивні, а те, які почуття пов’язують дітей з Богом. Бога люди шукають з дитинства. Ці шукання, на думку С. Русової, «то є перші кроки до ідеалу: коли вони прокинулись у душі дитини, і їх бажано підтримати».

Спостерігаючи за дітьми, Софія  Русова помітила, що один хлопчик навіть так молився Богу: «Бозя, люби Васю, коли він поганий!» Це дуже характерний  випадок, в якому виявляється  настрій дитини, яка не почуває  себе ні поганою, ні гидкою і саме через це потребує особливої любові та уваги, яких не дає інколи сердита мама, а може, на її думку, дати лише Бог!

Молитва – інтелектуальний  акт релігійного настрою, і хай  кожний, хто молиться, сам знаходить  слова, що відповідають його настрою. Отже, й дитині не забороняйте молитися, як вона хоче. Пізніше можна  буде навчити її правдивої молитви, даної Ісусом, яка вже має не тільки  індивідуальний, а й соціальний характер – «Отче наш», радить мудрий педагог, тонкий психолог, знавець дитячої душі Софія Русова.

Коли дитина питає, де Бог, можна відповісти традиційно: «Він на небі!». Це не буде брехнею, бо там, за тою безмежною блакитною красою і для астрономів ховається ще багато таємниць. Або можна сказати  по-полтавські: «Бог живе в твоєму серці і керує твоїми добрими вчинками».

Хай над усіма враженнями світить для дитини одна певна  думка: «Бог є на світі (бо є одвічна  краса і абсолютне добро), і  я мушу всім своїм життям наближатися  до його досконалості доброти й правди». Такого розуміння досить для дитини, «не потрібно для цього жодних катехізисів або богослужебних пояснень, не потрібні (поки сама дитина не виявить свого бажання) ані причасті, ані інші церковні вимоги, так мало пов’язані з вільним почуттям релігії». Релігійне почуття ґрунтується не тільки на усвідомлення залежності величчю, розумом, доцільністю й красою всього видимого. Тому конче потрібно, починаючи з молодшого дитинства, збуджувати й зміцнювати в дітей відчуття Бога як безмежно доброго, справедливого й Всемогутнього Творця Всесвіту, який дбає про нього, і насамперед – про  людину як вінець творіння. Розвиток релігійного почуття в дитинстві стане пізніше поштовхом до спрямування всієї індивідуальної вдачі людини на шлях високої християнської моралі. Так вважала Софія Русова.