Еволюція авторскього права

ВСТУП

 

Література і мистецтво  існують з незапам'ятних часів, а історія авторського права - трохи більше двохсот років. Деякі ідеї, на яких будується сучасне авторське право, прийшли з дуже віддалених часів. Насамперед це стосується уявлення про особливий зв'язок між твором і його творцем. Запозичення чужого твору ще в стародавні часи розглядалося морально негожим, а спотворення твору засуджувалося громадською думкою в античних Греції та Римі, а ще багато раніше і в Індії. У свій час в Греції існувало положення, за яким рукописи найважливіших трагедій повинні були здаватися на зберігання в офіційний архів для того, щоб можна було проконтролювати, чи відповідає постановка п'єси оригінального тексту.

Ідея охорони авторського  права почала з'являтися з винаходом  друку, завдяки якому стало можливим розмножувати літературні твори  з допомогою механічних процесів замість переписування їх від  руки. Це призвело до появи нової  професії - друкарів і книгопродавців, званих в Англії "Stationers" (торговці друкованою продукцією). Ці підприємці інвестували значні суми в покупку паперу, в покупку або виготовлення друкованих машин, а також в наймання робочої сили, що передбачало авансування коштів, яке протягом певного часу могло бути відшкодовано розумними прибутками. У цій ситуації без якої-небудь форми охорони від конкуренції шляхом продажу незаконних копій інвестування в друкування і продаж книг було небезпечним і ризикованим підприємством, багато підприємств розорялися. Посилювався натиск на користь забезпечення якоїсь форми охорони, та вона з'явилася у вигляді привілеїв, що надаються різними владами – в Англії і у Франції – королями, в Німеччині - князями різних держав. Ці привілеї давали виключні права відтворення і розповсюдження на обмежений час з наданням засобів захисту для здійснення права шляхом штрафів, арештів, конфіскацій підроблених копій і, можливо, стягнення збитків.

Становлення авторського  права в Англії

 

До кінця XVII століття система  привілеїв, тобто надання монопольних прав королівською владою, все більше і більше піддавалася критиці і все голосніше звучали голоси авторів, які стверджували свої права. Це призвело в Англії в 1709 році до появи Статуту Анни, визнаного першому положенні про авторське право. Предмет цього закону був виражений в його довгому заголовку як підтримка вчення і закріплення за уповноваженими власниками права власності на копії книг. Основною його дією було забезпечення за автором книги виключного права на друкування й опублікування її протягом 14 років з дати першої її публікації. Звичайно, він міг продати це право і зазвичай продавав його книготорговцю. Закон також передбачав, що в кінці цього першого терміну в 14 років починався другий термін охорони, яка знову-таки надавалася спочатку авторові, якщо він був в живих. Таким чином загальна дію полягала у створенні строку охорони авторського права, що тривав 28 років з дати першої публікації. У відношенні книг, вже надрукованих на момент прийняття Закону, передбачався єдиний термін охорони в 21 рік. Таким чином, закон робив наголос на охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів, і на практиці найбільшу вигоду отримали видавці та книгарі. Слід зауважити, що Закон встановлював умови про реєстрацію та депонування; опубліковані книги повинні були реєструватися в Stationers Hall (Центрі книговидавництв), а копії повинні були депонуватися для використання університетами та бібліотеками (кількість копій в кінцевому підсумку досягла дев'яти).

У XVIII столітті мали місце  тривалі суперечки і судові розгляди щодо співвідношення авторського права згідно із загальним правом і авторського права згідно Статуту Анни. Остаточне рішення було вироблено Палатою лордів у справі Дональдсон проти Беккета в 1774 році, згідно з яким по загальному праву автор мав виняткове право на друк і опублікування своїх книг, але як тільки книга була опублікована, права на неї регулювалися виключно Статутом. Це регулювання неопублікованих творів на основі загального права тривало до прийняття Закону про авторське право в 1911 році, який його скасував, і нині авторське право в Англії ґрунтується тільки на положеннях закону.

 

Становлення авторського  права у Франції

 

У Франції еволюція від  системи привілеїв до системи  авторського права була частиною загальних змін в житті Франції, викликаних революцією, яка скасувала привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і в 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторського права. Декретом 1791 забезпечувалося право автора на публічні виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким відступлено це право, а Декретом від 1793 автору давалося виключне право відтворення його творів протягом його життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників. Ми відразу ж бачимо розбіжність у підході на відміну від Статуту Анни. У Франції ці права описуються як ''права автора" і вони використовуються протягом життя автора незалежно ні від опублікування, ні від дотримання таких формальностей, як реєстрація.

Однак і в Англії і у  Франції ці права розглядалися по суті як права власності, просто забезпечуючи автору або його спадкоємцю або правонаступнику майнову цінність охоронюваного твору. Подальшим розвитком, який слід зазначити, була поява в Німеччині філософських концепцій, вироблених такими філософами як Кант, які бачили в авторське право або право автора не просто форму власності, що забезпечувала автору або власнику права майнові вигоди. Вони розглядали літературну та іншу творчу діяльність автора як продовження або відображення особистості автора, у відношенні якої він мав право в силу природної справедливості на охорону як частини його особистості Ця концепція справила великий вплив на розвиток авторського права в континентальній Європі, і зокрема призвела до розвитку "droit tоrа!" або моральних прав (немайнових прав авторів),

 

Становлення авторського  права у США

 

У Сполучених Штатах Америки у 1976 року був прийнятий чинний нині Закон Сполучених Штатів про авторське право. Авторське право в Сполучених Штатах базувалося значною мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий в 1790 році, передбачав охорону книг, карт і морських карт на термін у 14 років з дати першої публікації, який міг бути продовжений на наступний термін, якщо автор залишався в живих після закінчення першого терміну, за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування. Ці риси збереглися в праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли був прийнятий чинний нині закон, який змінив термін охорони на час життя автора плюс 50 років, тим самим привівши його у відповідність практично з усіма країнами, де діє авторське право. Проте, закон 1976 року зберіг вимоги реєстрації та депонування - які мають джерелом свого походження Статут Анни 1709 року. Сутність концептуальних відмінностей між системами загального права і цивільного права полягає в наступному: країни загального права розглядають авторське право фактично як форму власності, яка може бути створена автором фізичною або юридичною особою і яка, будучи створеною, може використовуватися комерційним способом так само, як будь-яка інша форма власності, при цьому складові його правомочності спрямовані виключно на користування майновим потенціалом цієї власності. У країнах цивільного права право автора також розглядається в якості такого, що має риси "власності" та авторське право в тій же мірі, що і в системі загального права, прагне охороняти майновий зміст цієї власності. Однак, і в цьому полягає відмінність, є додаткове вимірювання прав автора, тобто інтелектуальна або філософська концепція того, що твір автора є вираженням його особистості, яке в силу природної справедливості вимагає охорони в тій же мірі, що і майновий потенціал твору.

Міжнародний період охорони  авторських прав розпочався з підписання Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів в 1886 році. Подальші перегляди Бернської конвенції продовжували удосконалювати міжнародну систему охорони авторського права у світлі постійного технологічного прогресу, зачіпає авторські та суміжні права.

 

Становлення авторського  права в Україні

 

Існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

Правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося  в основному підзаконними актами. Виключеннями були розділ IV - "Авторське  право" і розділ VI "Винахідницьке  право" Цивільного кодексу УРСР, а також "Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції", затверджене постановою РМ СРСР від 21.03.1973 p.

Загальне законодавство  закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства. Наприклад, основною формою охорони  винаходів був не патент, а авторське  свідоцтво, що давало виключне право  на використання об'єкта інтелектуальної  власності не їхнім творцям, а  державі. Авторське законодавство  містило істотне вилучення зі сфери виняткових авторських прав. Воно дозволяло вільно використовувати  випущені у світ твори на телебаченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське  право, і патентне право допускали  примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників  таких прав, можливість видачі примусових дозволів на їхнє використання.

У той же час механізм захисту порушених прав не був  ефективним. Передбачені законодавством санкції були незначні, а судова процедура - складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість  судових справ була мізерною.

Після проголошення незалежності й державотворення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України "Про власність", тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України.

Першим нормативним актом  на шляху створення спеціального законодавства про промислову власність  було "Тимчасове положення про  правовий захист об'єктів промислової  власності і раціоналізаторських  пропозицій", затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року. Відтепер ця дата стала професійним  святом винахідників і раціоналізаторів України. Однак основними джерелами права промислової власності, що складали основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", які набули чинності 15 грудня 1993 року. У той самий період були прийняті закони України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (18 грудня 1992 року), "Про охорону прав на сорти рослин" (21 квітня 1993 року, "Про захист від недобросовісної конкуренції" (7 червня 1996 року), "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" (5 листопада 1997 року).

Для розвитку зазначеного  законодавства про промислову власність  Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято понад 70 підзаконних актів, що регулюють  відносини у сфері набуття  прав на об'єкти промислової власності. Основним законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і суміжних прав, став Закон України "Про авторське право і суміжні права" (23 грудня 1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли своє відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, серед яких: "Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва" та "Про державну реєстрацію прав автора на добутки науки, літератури і мистецтва" (2003), а також у нормативних актах Державного підприємства "Українське агентство з авторських і суміжних правах".

Принциповим моментом у розбудові  законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка проголосила: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності". Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву "Право інтелектуальної власності".

Важливим джерелом права  інтелектуальної власності також  є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася Україна. Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота по її вдосконаленню та гармонізації з міжнародним законодавством.

 

ВИСНОВКИ

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

http://patent.km.ua/

http://ru.wikipedia.org/wiki/История_авторского_права

http://buklib.net/

 

Моргунова Е.А. Авторское право: учебное пособие / Е.А. Моргунова; отв. ред. В.П. Мозолин. — М.: Норма, 2008. — 288 с. — ISBN 978-5-468-00205-6

Липцик Д. Авторское право и смежные права = Droit d'auteur et droit voisins. — Пер. с фр.; Предисл. М. А. Федотова. — М.: Ладомир; Изд-во ЮНЕСКО, 2002. — 788 с. — 2000 экз. — ISBN 5-86218-395-7 UNESCO 92-3-202837-9

Воронкова М. А., Гаврилов Э. П. Охрана авторских прав в СССР. М, 1974