Колективний договір

Реферат на тему:

Колективний договір

План

1.      Поняття колективного договору

2.      Поняття колективних угод та їх види

3.      Колективні переговори по укладенню колективного договору

4.      Порядок укладення колективного договору і його зміст

5.      Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності за невиконання його зобов'язань

1. Поняття колективного договору

В науці трудового права колективний договір розглядається двояко: як інститут трудового права і як локальний правовий акт.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про підприємства в Україні» колективним договором регулюються виробничі, тру­дові й економічні відносини трудового колективу з адміністра­цією підприємства, питання охорони праці, соціального роз­витку, участі працівників у використанні прибутку підприєм­ства, якщо останнє передбачене статутом підприємства.

Аналіз правових актів, які обумовлюють порядок укладення і зміст колективних договорів, дає можливість визначити ко­лективний договір як угоду, що укладається власником підприєм­ства або уповноваженою ним особою, з однієї сторони, і трудовим колективом найманих працівників, який уповноважив профспілко­вий комітет чи інший представницький орган на проведення ко­лективних переговорів і укладення договору, — з другої, з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відно­син, що потребують додаткової регламентації з урахуванням особ­ливостей здійснення праці на даному підприємстві, а також пи­тань, що не урегульовані чинним законодавством.

Метою колективного договору є поліпшення господарської діяльності підприємства, підвищення його рентабельності і якості продукції, що випускається, забезпечення трудящим можливості брати участь в управлінні виробництвом, удоско­налення винагороди за працю, підняття рівня охорони праці, матеріально-побутового та культурного обслуговування працю­ючих.

Забороняється включати до колективного договору умови, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників.

Зміст колективного договору і його сторони значною мірою залежать від форми власності на засоби виробництва.

Крім того, колективний договір, який включає локальні норми по використанню праці і відтворенню робочої сили, є важливою юридичною основою для укладення індивідуальних трудових договорів між працівником і власником або уповно­важеним ним органом.

В укладенні колективного договору не менше працівників повинен бути зацікавлений власник або уповноважена ним особа. Як вже відзначалося, колективний договір встановлює локальні норми в сфері праці і соціального розвитку. Тому існує безпосередній зв'язок між стимулами праці і соціальними ре­зервами виробництва. Чим оптимальнішими будуть локальні правові норми, тим більшою мірою колективний договір спри­ятиме ефективному господарюванню, стимулюватиме вироб­ництво. Проявляючи турботу про себе, працівники тим самим роблять значний внесок у розвиток виробництва, підвищення його ефективності.

Але одночасно слід враховувати, що інтереси найманих працівників і власника, їх погляди на одні й ті ж питання не в усьому і не завжди збігаються. Працівники зацікавлені в першу чергу у високому рівні оплати праці, встановленні додаткових пільг, гарантій, створенні належних умов праці, скороченні три­валості робочого часу, а підприємець — в одержанні високих прибутків, підвищенні ефективності виробництва при менших затратах, підвищенні конкурентоспроможності підприємства. Звідси і суперечності, спори, конфлікти.

Однак спільність інтересів є позитивною основою для роз­робки і укладення колективного договору як юридичного доку­менту, яким встановлюються загальні зобов'язання сторін, що відповідають чинному законодавству України.

2. Поняття колективних угод та їх види

Основою цивілізованих відносин профспілок з державою є укладення колективних угод. Поняття «колективна угода» в за­конодавстві України з'явилося порівняно недавно з прий­няттям Закону України «Про колективні договори і угоди». До цього існували тарифні угоди, які укладалися на міжгалузево­му, галузевому, територіальному та виробничому рівнях. Та­рифна угода визначалась як договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Закон України «Про колективні договори і угоди» визначив правові засади розробки, укладення та виконання колективних угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соці­ально-економічних інтересів працівників і власників. Метою укладення колективних угод є не тільки вирішення питань оп­лати праці і соціальних гарантій, а й регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інте­ресів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Сторонами Генеральної угоди виступають професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укла­дення Генеральної угоди, та власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися також для проведення таких перего­ворів. Оскільки в Україні в даний час більшість найманих пра­цівників зайнято в державному секторі економіки, тому інте­реси власника при укладенні Генеральної угоди представляє Кабінет Міністрів України.

Право представляти інтереси трудящих при укладенні Ге­неральної угоди законом надається об'єднаним з цією метою профспілкам. Але інші представницькі організації трудящих не поз­бавляються можливості брати участь в переговорах і при укла­денні Генеральної угоди.

18 жовтня 1997 року підписана Генеральна угода на 1997-1998 роки. Її особливість полягає в тому, що вона укладена між Кабінетом Міністрів України і Українським союзом промис­ловців і підприємців, з одного боку, та профспілковими об'єд­нанням України — з другого, тобто на двосторонній основі. Держава в особі Кабінету Міністрів України і Український союз промисловців і підприємців виступили єдиною, об'єднаною стороною.

Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднан­ня власників або інші представницькі організації роботодавців. На підприємствах державної власності інтереси власника пред­ставляють міністерства і відомства. Інтереси ж працюючих пред­ставляють галузеві об'єднання профспілок.

Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної виконавчої влади або регіональними об'­єднаннями підприємців, якщо вони створені і мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими упов­новаженими трудовими колективами органами.

За наявності на галузевому чи територіальному рівні кількох профспілок або їх об'єднань чи інших уповноважених трудо­вим колективом на представництво органів вони повинні сфор­мувати спільний представницький орган для ведення перего­ворів і укладення колективної угоди. У разі недосягнення зго­ди у створенні спільного представницького органу угода вважається укладеною, якщо її підписали представники проф­спілок чи їх об'єднань або інші уповноважені трудовим колек­тивом на представництво органи, до яких входить більше по­ловини найманих працівників галузі, території.

Законодавець послідовно відстоює право інших, крім про­фесійних спілок, організацій трудящих на участь в колективних переговорах і укладення колективних угод, а також право тру­дящих самим вирішувати, які організації представлятимуть їх інтереси.

Колективна угода є нормативним актом, її положення діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що пе­ребувають у сфері дії сторін. Одночасно вона є локальним ак­том, бо її положення поширюється на певне коло суб'єктів, обмежене сферою дії сторін, які підписали угоду.

Порядок укладення колективної угоди є досить демокра­тичним. Однією з її сторін виступають уповноважені пред­ставники трудящих, хоча їх участь в розробці і укладенні угоди опосередкована через їх представників.

Порядок ведення переговорів, розробки проекту та укла­дення колективних угод майже не відрізняється від порядку укладення колективного договору. Сторони ведуть колективні переговори, утворюють робочу комісію, яка готує проект уго­ди, використовують прямі процедури для регулювання роз­біжностей тощо. Але колективна угода на відміну від договору не виноситься на схвалення трудовими колективами.

Колективна угода є строковим актом. Вона укладається на визначений термін і набирає чинності з дня їі підписання пред­ставниками сторін або з дня, зазначеного в угоді.

Угодою на державному рівні регулюються основні прин­ципи і норми реалізації соціально-економічної політики і тру­дових відносин. Зокрема, ст. 8 Закону України «Про колек­тивні договори і угоди» передбачає включення в зміст угод га­рантій праці і забезпечення продуктивності зайнятості, мінімальних соціальних гарантій оплати праці, розміру прожит­кового мінімуму, соціального страхування, умов охорони праці та інші питання.

Структура Генеральної угоди законодавче не визначена, тому Це питання вирішується сторонами під час проведення перего­ворів. Так, Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів Ук­раїни і профспілковими об'єднаннями України, що підписана 4 серпня 1995 р., передбачено 10 розділів з різних питань, що пов'язані з трудовими відносинами. Генеральна угода на 1997— 1998 роки вміщує вже 11 розділів.

Чинне законодавство і наука трудового права не дають виз­начення поняття колективної угоди. З урахуванням наведених вище відправних позицій можна визначити колективну угоду як строкову угоду, яка укладається між власниками та органами, що уповноважені представляти трудящих на державному, галузевому та регіональному рівнях, про встановлення нормативних положень в сфері праці та соціально-побутових питань, які є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відно­син і узгодження інтересів держави, трудящих і власників, а та­кож уповноважених ними органів.

3. Колективні переговори по укладенню колективного договору

В науці трудового права серйозного дослідження практики ведення колективних переговорів не проводилось, оскільки навіть термін «колективні переговори» чинним законодавством не вживався. Цей термін в трудове право введений Законом України «Про колективні договори і угоди», яким було визна­чено, що укладенню колективного договору передують колек­тивні переговори. Пізніше Законом України від 15 грудня 1993 р. норма про проведення колективних переговорів була включена до ст. 14 КЗпП.

Фактично колективні переговори існують ще до їх офіцій­ного початку, оскільки і власник або уповноважена ним особа, і представники трудового колективу готуються до проведення переговорів, збирають необхідну інформацію, визначають свою лінію поведінки, тактику і стратегію ведення переговорів, у за­гальних рисах вирішують коло питань, що будуть винесені на переговори. Кожна із сторін готує пакет аргументованих про­позицій щодо структури і змісту колективного договору. Ці пропозиції передаються іншій стороні з метою їх попереднього вивчення, аналізу, підготовки висновків.

Лінія поведінки кожної сторони визначається досягненням внутрішньої погодженості початкових позицій. Таке погоджен­ня особливо важливе тоді, коли інтереси членів сторін є бага­тогранними, що може викликати значні розбіжності. На пере­говорах сторона повинна бути згуртованою і мати вигляд єди­ної. Особливо це стосується представників трудящих. Перелік вимог, що ними заявляються, має відповідати побажанням усіх членів колективу: молодих і похилого віку, кваліфікованих ро­бітників і допоміжного персоналу, почасове оплачуваних і оп­лачуваних за продуктивністю праці, працівників розумової та фізичної праці тощо. Ці вимоги повинні бути сформульовані так, щоб задовольняти всіх працюючих.

Що ж до адміністрації підприємства, то тут панує принцип єдиноначальності. На державних підприємствах є можливість узгодити позицію з вищим керівництвом у порядку підлеглості. До того ж керівництво підприємства краще знає стан вироб­ництва і вільно використовує оперативну інформацію.

Щоб досягти успіхів на переговорах, сторони перш за все повинні урегулювати різні процедурні питання, їм належним чином необхідно визнати один одного уповноваженим висту­пати від імені сторони, яку вони представляють, заявити про готовність вести переговори в певний час і у визначеному місці, ретельно підготувати всю необхідну документацію, уточнити обсяг повноважень, визначити тривалість переговорів і врегу­лювати різні деталі.

Від імені трудового колективу переговори повинен вести орган, який одержав на це повноваження. Відповідно до прак­тики, що існувала в минулі роки, таким органом виступав проф­спілковий комітет підприємства. У даний час право на ведення колективних переговорів може надаватись професійним спілкам чи їх об'єднанням в особі їх виборних органів. Але право вести колективні переговори може надаватись й іншим представниць­ким органам, наприклад раді трудового колективу, страйково­му комітету, якщо трудовий колектив висловився за надання їм таких повноважень. Такі повноваження надаються загаль­ними зборами трудового колективу або конференцією його членів шляхом голосування.